Кушнір Н.П. Правова культура у першій Чехословацькій Республіці (1918 - 1939 рр.)

Краткое содержание

1.                             ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

2.           У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, зазначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначається мета, задачі, об’єкт та предмет дослідження, розкриваються методологічні, джерельні та емпіричні основи дослідження, його наукова новизна, положення, що виносяться на захист, практичне значення отриманих результатів, відомості про апробацію та публікацію результатів дисертаційної роботи.

Перший розділ – “Правова культура як надбання суспільства” – складається з двох підрозділів: “Виникнення, розвиток та аналіз поняття правової культури як теоретична основа характеристики правової культури першої Чехословацької Республіки”, “Критерії оцінки правової культури суспільства  як фактор визначення рівня  правової  культури Чехословаччини  1918 –1938 рр.”

Останнім часом до проблем правової культури прикута пильна увага вітчизняних учених, передусім це стосується досліджень В. Бурмістрова, С. Станік, О. Шупінської, О Менюка. Неоціненний вклад у розвиток поняття правової культури у свій час зробили такі російські науковці, як Е. Лукашева, Р. Русинов, Е. Аграновська, А. Семітко, Н. Кейзеров.  Найважливішими джерелами у дослідженні розвитку правової культури міжвоєнної Чехословаччини 1918 – 1938 рр. є, звичайно, праці чеських та словацьких учених. Це зокрема: К. Завацка, Л. Губенак, З. Песка,      І. Валента, Е. Ворачек, Й. Гарна, В. Файнор, І. Білій, Ф. Пероужка, Є. Броклова, З. Неубауер,        Й. Беня, В. Ванєчек, Й. Фрітз, Я. Седлачек, Л. Черна, Ч. Сікора, В. Душіл, П. Матєс, Й. Клімент,  Й. Летріх, Е. Стодола, П. Моцні та ін.

З метою розкриття ступеня наукової розробки проблеми було охарактеризовано основні етапи розвитку поняття правової культури, а також запропоновано розмежовувати такі категорії як “правова культура”, “правова культура суспільства”, “суспільна правова культура”.  Правова культура розглядається дисертантом як якісний стан, рівень розвитку елементів, що відносяться до сфери дії права.

Визначити структуру правової культури видається можливим лише у залежності та в зв’язку з об’єктом дослідження. Така система буде будуватись з тих правових елементів об’єкта, які необхідно дослідити, щоб визначити рівень його правової культури.

Зокрема, поняття “правова культура суспільства” містить у собі інформацію про об’єкт дослідження “суспільство”, є поняттям структурним і охоплює наступні елементи:

1)      інституційний (організація державної влади, місцевого самоврядування, уся сукупність та різноманітність установ правого характеру);

2)      нормативний (система права та законодавства, інші тексти правового характеру);

3)      суб’єктивний (правова свідомість та правова поведінка (діяльність).

Детальна характеристика кожного елемента (інституційного, нормативного, суб’єктивного) є основою для визначення рівня розвитку правової культури певного суспільства, наприклад чехословацького 1918 – 1938 рр.

Правова культура суспільства розглядається як якісний стан правового життя, що відображається у досягнутому рівні організації органів державної влади, місцевого самоврядування, розвитку юридичних актів, інших текстів правового характеру, рівні правової діяльності, правосвідомості та правового розвитку суб’єкта в цілому, а також у ступені гарантованості свободи поведінки особистості у поєднанні з її відповідальністю перед суспільством.

Кожен елемент системи правової культури суспільства  – інституційний, нормативний та суб’єктивний – є складним системним утворенням і має свій рівень розвитку, який не завжди є тотожним. Так, при дослідженні правової культури особистості (суб’єкта), групи, спільноти необхідно враховувати здатність особи мислити, обирати спосіб поведінки й діяти певним чином, внаслідок чого суб’єктивну правову культуру пропонуємо розглядати як сукупність суб’єктивного (правова свідомість) та об’єктивного (правова поведінка, діяльність) елементів.

Суспільна правова культура як форма прояву суб’єктивної правової культури є якісним показником рівня правосвідомості та правової поведінки всієї сукупності членів певного суспільства.

Для дослідження правової культури певного суспільства, зокрема чехословацького 1918 – 1938 рр., дисертант формулює критерії її оцінки та фактори, які позитивним чи негативним чином впливають на процес її становлення та розвитку. Такий оціночний момент притаманний правовій культурі через те, що цільовий стан чи максимально високий рівень розвитку правової дійсності певної суспільно-економічної формації – це той ідеал, який безпосередньо входить в поняття правової культури суспільства. На кожному етапі людського розвитку були свої уявлення про “ідеальний” стан правової культури. Ці уявлення залежали від економічного, політичного розвитку. Сьогодні уявлення про ідеальний стан правової культури суспільства відображаються в таких поняттях, як “громадянське суспільство” та “правова держава”. Протягом останнього десятиліття ряд учених – юристів визнає, що показником рівня правової культури юридичної системи перш за все є ступінь гарантованості державою свободи поведінки особи в суспільстві.

При оцінці наявного стану правової культури немалого значення набуває проблема правового нігілізму. Правовий нігілізм є напрямом суспільно – політичної думки, який заперечує цінність права, правових норм або виявляється в зневажливому ставленні до правових цінностей. Як соціальне явище і як властивість свідомості, нігілізм має різні форми прояву: від байдужого ставлення до ролі та значення права до повної недовіри та явно негативного ставлення до нього.

Часто правову культуру та правовий нігілізм розглядають у відриві один від одного. Вважаємо, що такі явища, як протиправна діяльність, низький рівень знання та розуміння законів і т.п., характеризують рівень правової культури в суспільстві і органічно входять в це поняття як її якісний показник.

До критеріїв визначення рівня розвитку правової культури суспільства, в тому числі й суспільства міжвоєнної Чехословаччини (1918 – 1938 рр.), пропонується віднести:

1)      рівень розвитку нормативного, інституційного та суб’єктивного елементів правової культури суспільства;

2)      рівень закріплення, забезпечення та гарантованості у державі прав і свобод  громадян;

3)      збереження всієї культурно - правової спадщини, досвіду та цінностей, накопичених протягом усього розвитку правової системи суспільства;

4)      рівень правового нігілізму в суспільстві.

Другий розділ – “Забезпечення основних прав і свобод людини й громадянина, охорона прав меншин у першій Чехословацькій Республіці” – складається з двох підрозділів: “Закріплення прав людини та громадянина у Конституції та законах Чехословаччини. Особливості їх реалізації у Чехословацькій Республіці”, “Права меншин у міжнародно – правових нормах та в законодавстві першої Чехословацької Республіки”.

Дисертант звертає увагу на те, що Конституцію Чехословацької держави часто називають однією з найдемократичніших конституцій Європи міжвоєнного періоду. ЇЇ структура включала 6 глав, дві з яких стосувались забезпечення прав та свобод людини й громадянина, в тому числі й прав національних меншин. Це, зокрема, Глава 5 “Права, свободи та обов’язки громадян” та Глава 6 “Захист народних, релігійних та расових меншин”. Зі 134 параграфів Конституції 28 було присвячено цим питанням, що в цілому становило її п’яту частину.

У Конституції Чехословаччини розмежовувались поняття “людина” і “громадянин”. Такий підхід узгоджується і з законодавчою практикою міжнародного співтовариства, та з нашими уявленнями про рівність. Це робилось для захисту суверенітету і незалежності держави, з метою забезпечення гідних умов життя. Зокрема, виключно громадян держави стосувався параграф 127 Основного закону, яким визначався військовий обов’язок.

Обмеження прав і свобод допускалось лише у виняткових випадках та на підставі закону. Наявність таких норм не можна розцінювати як засіб порушення прав людини і громадянина. Ці обмеження не мали масового характеру, вони були виправданими і в конкретній ситуації, необхідними для забезпечення миру й безпеки в державі, нормального функціонування її установ.    

Особливістю першої Чехословацької Республіки була увага до охорони прав народних, релігійних та расових меншин. Таке спеціальне регулювання було зумовлено двома основними причинами. По-перше, це багатонаціональний склад Чехословаччини. По-друге, особливі вимоги щодо охорони прав меншин випливали з міжнародно – правових угод, однією з сторін в яких виступала Чехословацька Республіка.

Можна зробити висновок, що систематизованої групи нормативних актів, спрямованих на забезпечення реалізації положень Конституції щодо охорони та захисту прав і свобод людини й громадянина, не було. Однак існувало декілька комплексів норм, які так чи інакше торкались охорони прав людини та громадянина та охорони прав меншин, а саме: норми мовного права, громадянства, перепису населення, створення та діяльності культурно – освітніх закладів, що загалом не виявляло суттєвих недоліків та не перешкоджало реалізації населенням своїх прав та свобод. 

Дисертантом виділено та проаналізовано наступні форми реалізації прав меншин у 1 – й Чехословацькій Республіці:

–       національно – культурна автономія – фактично була закріплена главою шостою Конституції, якою меншинам надавалось право користування і навчання рідною мовою,  вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства,  можливість розвитку національних культурних традицій, сповідування  своєї  релігії, створення національних культурних і навчальних закладів;

–       місцева автономія – надавалась у відповідності до Конституції Чехословаччини компактно проживаючому населенню Підкарпатської Русі і передбачала створення самоврядної території з власним автономним сеймом, якому б належало право приймати закони у справах мови, освіти, релігії та місцевого управління. На практиці ці положення Конституції залишились нереалізованими, що йшло врозріз з демократичними перетвореннями, які впроваджувала в життя Чехословацька Республіка у відношенні до національних, мовних та релігійних меншин;

–       участь представників меншин на рівній недискримінаційній основі в представницьких та інших органах державної влади, яка була забезпечена Конституцією та законодавчим регулюванням виборчого процесу в цілому;

–       діяльність товариств, громадських об’єднань, створених представниками меншин;

–       політичне представництво – було реалізоване, зокрема, через надане представникам меншин рівне з іншими жителями республіки право створювати власні політичні партії та  з їх допомогою брати участь у формуванні органів державної влади.

Дисертантом також зроблено висновок, що в Конституції 1-ї Чехословацької Республіки знайшло своє відображення широке коло економічних, політичних, культурних прав та свобод.  Соціальні права, хоча і не містились в Основному законі, були забезпечені продуманою соціальною політикою держави; це передусім стосувалось надання допомоги у разі втрати працездатності, безробіття, а також у старості та в інших випадках, передбачених чехословацьким законом..     

Третій розділ – “Розвиток елементів правової культури чехословацького суспільства (1918 – 1938 рр.)” – складається з трьох підрозділів: “Загальна характеристика системи права та системи законодавства Чехословацької держави 1918 – 1938 рр.”, “Формування індивідуальної, групової та суспільної правової культури”, “Організація діяльності вищих органів державної влади у Чехословацькій Республіці”.

З метою визначення стану правової культури Чехословаччини (1918 – 1938 рр.) у дисертації дається характеристика рівня розвитку її суб’єктивного, нормативного та інституційного елементів.

Вивчаються передумови становлення індивідуальної, групової та масової правосвідомості та правової діяльності. За чехословацьким законодавством аналізуються поняття “політична партія” та “громадська організація” як носії групової правосвідомості.

Політичні партії, у відповідності до законодавства 1-ї Чехословацької Республіки, розглядаються у двох вимірах: політична партія виступає як об’єднання громадян, що підтримує спільну програму суспільного розвитку і відіграє вирішальну роль у процесі виборів; також як певна парламентська група, що підтримує спільну політику та бере участь у формуванні 24 – членного комітету, який діє під час розпуску однієї з палат парламенту чи в період між сесіями.

Такі носії групової правосвідомості, як громадські об’єднання, у міжвоєнній чехословацькій державі 1918-1938 рр. були юридичними особами, утвореними у порядку, визначеному законодавством, на засадах добровільного вступу до них юридичних або фізичних осіб з метою здійснення діяльності, не забороненої законом.

Окреслено характерні особливості громадських об’єднань у 1-й Чехословацькій Республіці, зокрема: об’єднання виступали добровільними організаціями, створеними на основі вільного вступу та виходу з них суб’єктів чехословацького правового порядку;  об’єднання могли створюватись як з метою отримання прибутку, так і без такої мети; завданням об’єднання виступала будь – яка діяльність, що здійснювалась в рамках чинного законодавства Чехословацької Республіки; об’єднання було юридичною особою, його існування могло припинитись незалежно від волі членів; об’єднання - організація, утворена з дотриманням вимог чинного законодавства; організація, що виникала без дотримання цих вимог, не була об’єднанням у правовому розумінні цього слова (наприклад, організація таємна, заборонена).

Подається характеристика діяльності особливого виду об’єднань – освітніх зборів, створених на підставі закону №67 від 07 лютого 1919 року, які своєю просвітницькою роботою сприяли формуванню у громадян 1-ї Чехословацької Республіки розуміння основ творення та функціонування державного апарату, органів державної влади, поняття про її основні функції, створювали уявлення про обсяг прав і обов’язків людини та громадянина, передбачені Конституцією та законами Чехословаччини, вказували на механізми реалізації цих прав, забезпечували зростання правової культури населення до рівня, необхідного для громадян демократичної держави.

Особлива увага звертається на розвиток вищої юридичної освіти, процес акумуляції наукових кадрів, висвітлюється роль юридичних з’їздів та організацій у формуванні високого рівня правової культури міжвоєнної Чехословаччини, їх вклад у процес удосконалення чехословацької системи права та уніфікації законодавства.

Формуванню високого рівня суб’єктивного елемента правової культури у міжвоєнній чехословацькій державі сприяло:

1)      широке коло прав і свобод, наданих Конституцією населенню республіки;

2)      система заходів, спрямованих на забезпечення належного рівня юридичної освіти, які передбачали розвиток вищої юридичної освіти, юридичної науки, створення загальних курсів правового навчання;

3)      загальні, рівні, з таємним голосуванням вибори до чехословацького парламенту;

4)      діяльність політичних партій та громадських організацій, у тому числі широкого кола юридичних організацій та спілок.

Якісне за змістом і формою законодавство, рівень законодавчого процесу визначають ступінь розвитку нормативного елемента правової культури. Дисертант звертає увагу на те, що Конституція та закони Чехословаччини передбачали три види правотворчої діяльності:                     1) прийняття нормативних актів державними органами влади; 2) прийняття нормативних актів автономним Сеймом; 3) безпосередня участь народу у правотворчому процесі через референдум.

Законодавчий процес у 1-ій Чехословацькій Республіці проходив чотири стадії:                    1) здійснення права законодавчої ініціативи, що належало обом палатам парламенту та уряду;       2) обговорення законопроекту; 3) прийняття закону; 4) обнародування закону.

Законодавство Чехословаччини мало чітку ієрархічну структуру, в ньому знайшли своє відображення три види законів: Основний закон – Конституція, конституційні закони, звичайні закони.

Дослідженням нормативного елемента правової культури міжвоєнної Чехословаччини встановлено: дуалізм законодавства, повна уніфікація якого так і не була досягнута, та недостатній рівень юридичної термінології, особливо що стосується словацької мови, негативним чином впливали на його формування.

Останньою складовою правової культури суспільства є її інституційний елемент, який передусім стосується організації органів державної влади, місцевого самоврядування, інших установ правового характеру.

Конституція будувалась на принципах, що народ є єдиним джерелом влади; людина є вільною і має певні природні права та свободи, які  держава, заснована на демократичних засадах, повинна поважати; засобом досягнення цього є демократичні вибори; метод рівноваги та поділу влади виражений теорією трьох гілок влади. Конституція закріплювала засаду поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Повноваження, якими наділив вищі органи державної влади Основний закон, свідчать про те, що Чехословаччина була парламентською республікою. Вища державна влада належала органам, які формувались шляхом виборів. Правова форма глави держави виражалась в одноосібному президенті. Термін повноважень вищих органів державної влади був чітко визначений Конституцією, яка також передбачала умови й процедуру дострокового припинення їх повноважень.  

У висновках дисертантом формулюються основні теоретичні результати дослідження.

Автором встановлено, що культура проявляється у всіх сферах суспільного життя та на всіх його рівнях, вона може утворювати цілі культурні комплекси або характеризувати окремі культурні одиниці і відображає якісний стан певного явища. Це твердження стосується також правової культури, яка, однак, характеризує лише явища правового характеру, тому пропонується наступне визначення цього феномена: правова культура – це якісний стан, рівень розвитку елементів, що належать до сфери дії права.

Автор  обґрунтовує, що визначити елементний склад (систему) правової культури видається можливим лише у залежності і у зв’язку з об’єктом дослідження. Правова культура суспільства відображає рівень розвитку правової системи певного суспільства, і, у зв’язку з об’єктом дослідження, запропоновано розглядати її як системне утворення, що містить в собі інституційний, нормативний, суб’єктивний елементи.

Рівень правової культури суспільства, зокрема чехословацького 1918 – 1938 рр., запропоновано визначати за наступними критеріями: рівень розвитку всіх елементів правової культури суспільства (нормативного, інституційного, суб’єктивного); рівень закріплення, забезпечення та гарантованості у державі прав і свобод  громадян; збереження всієї культурно - правової спадщини, досвіду та цінностей, накопичених протягом усього розвитку правової системи суспільства; рівень правового нігілізму в суспільстві.

Перша Чехословацька Республіка – держава, якій були притаманні усі ознаки демократичного суспільства з високим рівнем правової культури, про що свідчило: по-перше, §2 Конституції 1920 року проголошував її демократичною республікою на чолі з обраним президентом. Народ визнавався єдиним джерелом усієї державної влади. На конституційному рівні закріплювалися механізми реалізації народного суверенітету шляхом прямої (безпосередньої) та представницької демократії. По-друге, у країні регулярно проходять вільні та справедливі вибори. По-третє, Конституція та закони Чехословаччини (1918 – 1938 рр.) закріплювали основні права і свободи людини й громадянина, механізми їх реалізації. По-четверте, особлива увага приділялась правам меншин. По-п’яте, державна влада у республіці була організована за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову. Вищим органам держави надавались повноваження, що у своїй сукупності утворювали механізм стримувань і противаг між гілками влади. По-шосте, у державі був наявним економічний та політичний плюралізм, що знаходило свій прояв у функціонуванні багатопартійної системи, діяльності різного роду об’єднань та організацій, існуванні різних суб’єктів власності, недоторканості  права приватної власності.

Конституцію Чехословацької держави часто називають однією з найдемократичніших  у міжвоєнній Європі, оскільки велику увагу в ній  приділено закріпленню та захисту прав та свобод людини і громадянина. Обмеження наданих Конституцією прав і свобод допускалось лише у виняткових випадках та на підставі закону.    

У першій Чехословацькій Республіці особлива увага зверталась на охорону прав народних, релігійних та расових меншин. Наукова думка досліджуваного періоду несла в собі розуміння важливості закріплення основних прав та свобод у законодавстві та необхідності забезпечення гарантій їх реалізації, а правова держава виступала тим ідеалом, досягнення якого повинне прагнути будь – яке суспільство. Аналізуючи законодавство міжвоєнної Чехословаччини, можна зробити висновок, що існувало декілька комплексів норм, спрямованих на забезпечення реалізації положень Конституції щодо охорони прав меншин, а саме: норми мовного права, громадянства, перепису населення, створення та діяльності культурно – освітніх закладів. 

3.           З метою визначення стану правової культури чехословацького суспільства (1918 – 1938 рр.) було також дано характеристику рівня розвитку її суб’єктивного, нормативного та інституційного елементів.

4.           На формування високого рівня суб’єктивного елемента правової культури у міжвоєнній Чехословацькій державі впливали наступні чинники: широке коло прав і свобод, наданих Конституцією населенню Республіки; система заходів, спрямована на забезпечення належного рівня юридичної освіти; загальні, рівні, з таємним голосуванням вибори до Чехословацького парламенту; активна діяльність політичних партій та громадських організацій,  широкого кола юридичних організацій та спілок. До факторів, які негативним чином впливали на рівень суб’єктивного елемента правової культури, відносимо неграмотність населення, низький рівень правової освіти населення, правовий нігілізм.

Основними недоліками нормативного елемента правової культури міжвоєнної Чехословаччини були: недостатній рівень юридичної термінології, особливо це стосується словацької мови; наявність в Конституції так званих фіктивних норм (зокрема так і не було прийнято конституційний закон, який би впроваджував в життя механізм прямої демократії, передбачений §46 – проведення всенародного референдуму); дуалізм законодавства (територіальний, отриманий у спадок від Австро – Угорської імперії та утворюваний нормами Австро-Угорщини, з одного боку, і новими, автентичними правовими нормами, прийнятими органами державної влади міжвоєнної Чехословаччини, – з іншого боку).

Інституційний елемент правової культури чехословацького суспільства 1918 – 1938 рр. характеризується організацією державної влади, місцевого самоврядування, установ правового характеру. Діяльність органів державного управління будувалась за принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, законодавство закріплювало механізми стримувань та противаг між гілками влади. Недоліком інституційного елемента правової культури міжвоєнної Чехословаччини було передусім небажання влади реалізувати положення Конституції щодо утворення Автономного сейму Підкарпатської Русі.

Автором до факторів, що сприяють формуванню високого рівня правової культури суспільства, запропоновано віднести: 1) державну політику, спрямовану на утвердження загальнолюдських цінностей, дотримання високих стандартів щодо законодавчого закріплення прав і свобод людини, створення ефективних механізмів їх реалізації; 2) толерантну, виважену політику по відношенню до національних, мовних, релігійних, політичних меншин; 3) формування системи правової освіти населення, правового виховання, створення гідного наукового потенціалу, проведення комплексу заходів, спрямованих на підвищення рівня правосвідомості громадян та подолання правового нігілізму; 4) сприяння утворенню та розвитку різного роду правоосвітніх та правозахисних організацій; 5) формування досконалого за формою та змістом, гуманістично та соціально спрямованого законодавства, досягнення високого рівня правотворчої техніки, узгодження колізійних норм; 6) створення державних органів з дотриманням принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову, формування ефективного механізму стримувань і противаг між гілками влади, легальність та легітимність державної влади.

Виходячи з того, що в Україні процес формування правової культури знаходиться на початковому етапі,  ряд заходів, що запроваджувались для її підвищення у першій Чехословацькій Республіці, можуть бути взяті за зразок і використані для вдосконалення цього процесу в Україні.