| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовуються вибір теми, її актуальність, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, наукова новизна роботи, її теоретичне та практичне значення, зазначено методи дослідження, подано відомості про апробацію роботи, її структуру.
У першому розділі – “Лексика інтимної лірики як підсистема українського лексикону” – окреслюються різноманітні підходи до вивчення лексики інтимної сфери, виокремлюються критерії виділення таких лексичних одиниць, дається загальна характеристика лексико-семантичного поля кохання.
У підрозділі 1.1. – “Сучасні підходи до виокремлення лексики інтимної сфери” – звертається увага на окремі концепції та підходи, спрямовані на вироблення різноманітних класифікацій і типологій лексикону мови. Обґрунтовується доцільність вивчення й групування лексики за лексико-семантичними групами, які входять до більш загальної комплексної одиниці – лексико-семантичного поля.
Для розуміння семантичних особливостей лексики інтимної сфери життя людини, специфіки її функціонування важливими є здобутки філософії, в якій питання любові та кохання вивчали ще з часів Платона. Античний філософ висловив думку, що таїна будь-якого кохання – туга за вічністю, прагнення людини протистояти руйнівній дії часу. Через страх смерті людина продовжує себе в іншій істоті. Вагомий внесок у дослідження феномену любові вніс Ф. Стендаль, розробивши знамениту типологію кохання й теорію “кристалізації”. Він описує “кристалізацію” як явище, схоже на своєрідний самогіпноз, лихоманку уяви, що перебудовує свідомість закоханого. Одне з важливих місць у дослідженні феномену кохання посідає концепція З. Фройда, що розкриває еротичну природу підсвідомого. Крізь призму лібідо, сексуальної енергії вчений намагався зазирнути в таїну людської природи, усвідомити глибинні прагнення людини. Один із послідовників З. Фройда К.-Г. Юнг виділив архетипи аніми та анімуса. Під анімою й анімусом розуміли жіночу та, відповідно, чоловічу персоніфікацію чоловічого / жіночого підсвідомого. Важливий крок у розумінні природи кохання зробив Е. Фромм, осмислюючи любов як загальнолюдську цінність, як універсальне почуття, що розкриває людину в усьому багатстві притаманних їй фізичних і духовних якостей.
В Україні філософія кохання має свої специфічні національні риси. Сформований протягом століть етнічний емоційний психотип українця, в якому величезну роль відіграє почуттєвість і перевага надається духовності над тілесністю, визначає й переживання любові. Такий психотип виявляється насамперед у народних піснях. У центрі уваги дослідників українського кохання завжди було серце. Г. Сковорода був першим, хто обґрунтував “філософію серця”, а його вчення продовжив і розширив П. Юркевич.
Загалом людські почуття є чи не найскладнішими феноменами, що поєднують у собі різноманітні психічні, емоційні, фізіологічні реакції людини. Почуття кохання як одне з центральних у житті людини видається в цьому плані неоднорідним. Воно може бути щасливим чи нещасливим, глибоким чи поверховим, істинним (природним) чи штучним, миттєвим чи тривалим, вічним і т. д. Усі релевантні для соціуму різноманітні прояви кохання знаходять своє відображення в лексиці відповідної мови. Скажімо, словник епітетів української мови подає більше ста п’ятдесяти епітетів до слова „кохання.“
Неоднорідність та розмаїтість почуття кохання, різноманітність форм та способів його вияву, очевидно, зумовлюють уживання різноманітної інтимної лексики, яка й потребує певної систематизації та класифікації. У сучасній лінгвістиці існують різні підходи щодо виокремлення лексики інтимної сфери та її вивчення.
Одним із підходів щодо визначення об’єкта такого лінгвістичного дослідження є виокремлення концепту “кохання” та вивчення його вербалізації засобами тієї чи іншої мови (В. Кононенко, Г. Макарова, Г. Огаркова, О. Лобкова). Це дозволяє виділити окремі складові концепту та їх словесне вираження. Розглядаючи концепти кохання та любові в українській мові, В. Кононенко звертає основну увагу на слововживання центральних лексем вербалізації концепту любити та кохати, на реалізацію значення кохання в різноманітних рослинних та орнітологічних символах тощо. Тісно пов’язуючи почуття любові із ціннісними орієнтаціями, дослідник чимало місця відводить висвітленню конотативних, асоціативних, аксіологічних та інших показників аналізованого концепту.
Поряд із виокремленням концептів, окремі дослідники виділяють різноманітні комунікативні ситуації, пов’язані з коханням. Так, на матеріалі дослідження комунікативної ситуації “освідчення в коханні” було визначено (Н. Кушнір) кілька мовленнєвих тактик, за допомогою яких сучасні носії мови реалізують свій намір освідчитись у коханні іншій людині. Однак такий підхід до предмета дослідження не забезпечує надійного критерію виділення інтимної лексики з-поміж інших категорій слів, тому ми схиляємося до семантичного критерію, який лежить в основі виокремлення лексико-семантичних полів.
У підрозділі 1.2. – “Загальна характеристика лексико-семантичного поля кохання” – окреслюються різноманітні параметри названого поля, деталізуються його конституенти, визначається їх специфіка. Аналіз лексико-семантичного поля “кохання” на підставах денотативного, синтагматичного та парадигматичного критеріїв дає змогу виявити слова різних частин мови, які становлять семантично однорідний пласт і відбивають різноманітні способи вияву інтимних почуттів людини. Внутрішня структура поняття “кохання” передбачає виділення кількох компонентів, що вербалізуються в окремих лексико-семантичних полях, у яких лексеми поєднані семантичним зв’язком, синонімічними чи антонімічними відношеннями, епідигматичною чи словотвірною похідністю.
Домінантне ядро лексико-семантичного поля інтимної лексики становить архісема кохання. Категоріально-лексична сема кохання маніфестує ідею вияву почуття закоханості взагалі, безвідносно до його конкретних проявів. Вона виконує функцію субкатегоризації простору, ідентифікує семантично співвідносні лексико-семантичні варіанти, виокремлює їх, організовує і таким чином формує поле „кохання“. Семантичним центром, що актуалізує концептуальну сему досліджуваної лексики, є дієслова кохати та любити. Як базові одиниці поля вони характеризуються узагальненим, абстрактним змістом, вступають у синонімічні та інші відношення, мотивують інші лексеми, формують центральну сферу інтимної лексики, яка охоплює дієслова подобатися, шанувати та под.
Процесуальність кохання зумовлює його протікання в часі, що, в свою чергу, передбачає виділення принаймні трьох фаз цього процесу – фаза зародження кохання (ситуації залицяння); фаза тривання, різноманітних проявів кохання (пестощі, інтимна близькість і под.); фаза завершення кохання (розлюбити). Окрім часової градації, кохання, на нашу думку, проявляється з різною інтенсивністю, що дає підстави для виділення лексем різної інтенсифікації: від „подобатися“, „симпатизувати“ з одного боку, до сильного, надмірного вияву (жага, пристрасть), з іншого. Іншою площиною класифікації лексики кохання є різноманітні форми та етапи його вияву, які в культурі українського народу сформували різноманітні обряди та ритуали. Йдеться насамперед про обряд весілля, інститут шлюбу та сім’ї, які чітко виділяються й на лексичному рівні притаманними їм специфічними словами (дружина, наречена, шлюб та ін.). Окремий пласт інтимної лексики становлять різноманітні слова та словосполучення на позначення об’єктів та суб’єктів кохання. У цьому плані особливо важливими є форми звертання до коханої чи коханого, які нерідко є яскравими засобами інтимізації мовлення й конденсують у собі імпліцитну семантику: виражають не тільки почуття та емоції адресанта, а й загалом є ключовими словами фольклорних текстів. Оскільки кохання буває не тільки взаємним і щасливим, то слід звернути увагу й на ті лексеми, які позначають нерозділене, нещасливе кохання (нелюбов); які вказують на ситуації зради, ревнощів тощо. Такі лексеми також формуватимуть лексико-семантичне поле кохання, вступаючи з іншими компонентами цього поля в антонімічні відношення.
Другий розділ – “Типологія лексики інтимної сфери життя людини” – присвячений детальному аналізові лексики, яка використовується у цій сфері.
У підрозділі 2.1. – “Структурно-семантична характеристика лексики інтимної сфери життя людини” – детально аналізується структура та семантика ядерних та периферійних одиниць лексико-семантичного поля кохання. Так, домінантними одиницями окресленого лексико-семантичного поля є дієслова любити та кохати, причому у фольклорних текстах, які відбивають архаїку мови, дієслово любити поширене більшою мірою, ніж дієслово кохати, оскільки воно належить ще до спільноіндоєвропейського пласта лексики. Семантика дієслів кохати та любити частково ізоморфна за тим лише винятком, що значення “почувати, виявляти глибоку сердечну прихильність до особи іншої статі” для дієслова кохати є першим, а для дієслова любити – другим. Однак у словнику Б. Грінченка обом дієсловам властиве однакове основне значення. В історії ж української мови ширше використовувалося дієслово любити, яке етимологічно й виражає семантику прихильності до когось чи чогось. Дієслова любити та кохати не випадково становлять центр аналізованого лексико-семантичного поля, адже вони є семантично найбільш місткими, репрезентують узагальнену (стрижневу) семантику поля. При цьому в текстах аналізованих фольклорних творів вербатив любити відзначається ширшими можливостями контекстного сполучення: якщо кохати спрямовується тільки на об’єкт-істоту (кохати дівчину, юнака, козака), то дієслово любити може стосуватися не тільки об’єкта-істоти, а й об’єкта-неістоти (любити хлопця – любити очі і под.), при цьому обидві дієслівні дистрибуції можуть зіштовхуватися в одній пісенній строфі: Ой ти, хлопче, гожий, живий, // Люблю твої очі сиві. // Я щаслива вдень і вночі, // Коли бачу твої очі. // Ой ти, хлопче, ти, моторний, // Люблю твої брови чорні. // Не хочу я много грошей, // Люблю тебе, бо-сь хороший.
Дієслова кохати та любити не тільки займають центральне місце в загальній структурі семантичного поля кохання, вони є вершинами й відповідних словотвірних парадигм та словотвірних гнізд, до яких належить чимало лексем. Так, в українських словниках зафіксовано, за нашими підрахунками, 216 лексем з коренем -люб-, які є похідними від дієслова любити. Усі вони входять у лексико-семантичне поле кохання, усі так чи інакше пов’язані з ядерним дієсловом любити, зберігають генеральну сему „почувати, виявляти глибоку сердечну прихильність до особи іншої статі“. Дієслово кохати є твірним для значно меншої кількості дериватів (56 лексем), причому треба зазначити, що не всі похідні дієслова кохати зберігають це основне значення. Сказане стосується дієслів викохати та відкохати з усіма їхніми похідними, які зафіксовані у словнику зі значенням ‛виростити (вирощувати) когось, дбайливо доглядаючи’. Аналогічне значення закріплено словниками і за дієсловами розкохати та розкохувати (‛ростити когось у достатках’ та ‛розгодовувати’), однак у фольклорі можна зустріти дієслово розкохати у значенні ‛закохати в себе’, ‛покохати’, пор.: Моя мама була файна, я ся в маму вдала, // Мама десять, я п’ятнадцять хлопців розкохала.
Зародження кохання невіддільне від тривалого процесу залицяння, яке в текстах народних пісень окреслюється окремим мікрополем дієслів: (по)женихатися, стояти (з кимось), вийти (до когось), ходити (до когось, з кимсь, за кимсь), моргати (на когось), кивати (на когось, комусь), зустрічатися, здибатися (з кимсь), дівувати (з кимсь і без додатка), кокетувати, фліртувати, парубкувати, залицятися, лицятися та ін.
В українській культурі процес залицяння органічно завершується обрядами сватання та заручин, які розглядаються як елементи передшлюбного етапу. Сам весільний обряд і обряди, пов’язані з заручинами чи сватанням, є одними із найдревніших і величних обрядів. Внаслідок цього вони характеризуються широкими можливостями вербального вираження, великим запасом лексики на позначення різноманітних обрядових елементів та етапів. Архаїка весільного обряду зумовила й побутування лексики ще праслов’янських пластів.
Часова вісь розвитку почуття кохання має й свою кінцеву фазу – згасання цього почуття, його повне зникнення й нівеляцію. Навіть більше, кохання може легко переходити в ненависть, почуття помсти (особливо коли йдеться про кохання зрадженої людини) тощо (згадаймо народну приказку: від кохання до ненависті – один крок). У народних піснях, які здебільшого будуються на фігурах паралелізму та протиставлення, доволі часто сильне й пристрасне почуття кохання протиставляється згаслому почуттю, нелюбові. Таку фазу завершення, згасання почуття кохання представляють лексеми: розлюбити, розлюбитися, недолюблювати, розподобатися, (по)кидати (дівчину чи хлопця), зоставляти, налюбитися, відкохати, лишитися.
Почуття кохання – різноманітне й багатогранне. Це дає підстави для виділення слів, що позначають різну інтенсивність та різні форми вияву кохання. Недостатній вияв інтенсивності почуття виражають такі слова, як: полюбляти, подобатися, симпатизувати, кокетувати, фліртувати; флірт, симпатія, кокетство, інтерес, прихильність, потяг. Надмірний вияв почуття кохання може виражатися в різних формах, серед яких насамперед варто відзначити пристрасть і пристрасне кохання, а також гіперболізоване почуття, яке передбачає обожнення об’єкта кохання. Сюди відносимо такі слова: жага, пристрасть, палати (з кохання), згорати; обожнювати, боготворити, молитися (на когось) тощо.
Неоднорідність вияву та реалізації почуття кохання зумовили появу в українській мові лексем, які позначають різноманітні ласки, пестощі закоханих, елементи їх фізичної (статевої) близькості тощо. Це, зокрема, слова, які входять у семантичне поле „кохання“: пестити, пестощі, пещення, любощі, пестування, цілувати, цілування, обіймання, пригортати, тулитися, полюбувати, ласкати, ласка, голубити, ніжити, ніжність, милування тощо.
Окремий і доволі широкий пласт інтимної лексики становлять різноманітні слова та словосполучення на позначення об’єктів та суб’єктів кохання, так звані афектоніми, аналізу яких присвячено підрозділ 2.2. “Номінації осіб в українській інтимній ліриці”. Цей доволі широкий пласт інтимної лексики становлять різноманітні слова та словосполучення – в основному апелятиви, які виступають як синонімічні, вторинні назви об’єкта-суб’єкта. Характерною рисою афектонімів є те, що вони функціонують переважно тільки в спілкуванні двох осіб і є суто індивідуальними, приватними назвами суб’єкта-об’єкта, хоч багато з них широко вживаються в українському фольклорі як символи, постійні, усталені звертання тощо. Афектоніми, як правило, стилістично марковані, емоційно забарвлені, заряджені експресією, позитивною конотацією, але можуть виступати і як негативно конотовані лексеми та сполуки, містити в собі іронію, а інколи й сарказм. Найбільшу групу афектонімів складають, звичайно, назви, що входять у лексико-семантичне поле кохання, зокрема, агентиви з коренями -люб- та -кох-. Так, із коренем люб- налічується 36 іменників-агентивів чоловічого роду та 24 іменники жіночого роду, з коренем -кох- відповідно 9 і 4. Усього ж у народних піснях та коломийках нами виявлено понад 100 назв суб’єктів та об’єктів кохання чоловічого роду і понад 70 жіночого, напр.: любчик, любцьо, любця, любонька, любуньо, любуня, любусь, коханочок, коханочка, козаченько, соколик, соловейко, голуб, голубонька, орел, парубочок, дівчинонька, леґіник, квіточка, рибонька, пташина, сонечко тощо.
Афектоніми в українському фольклорі дуже часто вживаються у звертаннях до коханої (чи нелюбої) людини. Звертання є яскравим засобом інтимізації мовлення й конденсує у собі імпліцитну семантику: воно не тільки називає адресата, а й виражає почуття та емоції адресанта. Часто звертання є ключовим словом фольклорних текстів. Аналізу звертань присвячено підрозділ 2.3. “Структура звертань в українській інтимній ліриці”.
Українські слова-звертання відзначаються виразною національною специфікою. У підрозділі аналізуються функції звертань у художніх текстах українських народних пісень, їх символізація, виявлено найчастотніші власні імена, що використовуються у формі звертань (так, у збірнику коломийок Я. Куняка чоловічому імені Василь у різних словотвірно-фонетичних варіантах – Василю, Васильку, Василечку, Василеньку, Василечку, папірцю біленький, Василечку-пане, Василю-паничу, Василику-соколику, Василуню, Васильчику, Василю-китаю, Василю-кришталю, Васильчику-чичильчику – відведено цілих п’ять сторінок).
У художньому тексті звертання актуалізують прагматично-конотативну семантику і є в цьому плані надзвичайно яскравими компонентами речення. Звертання має центральне значення в декодуванні певного образу ліричного твору. Інакше кажучи, саме звертання є основним компонентом образотворення. Звертання можуть бути одно-, дво-, три-, чотири- і багатокомпонентні, напр.: „Хлопче милий чорнобривий, на стану тоненький, // Очка сиві, личка білі, губи солоденькі, ти, пташку сивенький“ або: – „Голубонько моя сивесенька, // Дівчинонько моя вірнесенька, // Голубонько моя сизокрила, // Дівчинонько моя чорнобрива“.
Як бачимо, для усвідомлення загальної тональності пісенного тексту, для найзагальнішої характеристики образів закоханих і сили їх почуття практично достатньо тільки вокативних конструкцій. Їхня внутрішня структура, емоційно-конотативне забарвлення, нанизування синонімічних звертань, розгорнуті характеристики звертань тощо – все вказує на велике й чисте почуття кохання дівчини (в першому прикладі) чи хлопця (у другому).
Всеохопне вивчення лексики інтимної лірики неможливе без детального дослідження її функціональних особливостей, чому присвячений підрозділ 2.3. “Функціональні особливості лексики інтимної сфери життя людини”. Розглядаючи функціонування лексики в контексті пісень про кохання та культурного контексту українського фольклору загалом, доходимо висновків, що аналізована лексика є важливим елементом текстів українських народних пісень про кохання, оскільки саме вона виступає системним маркером жанрової ознаки. Інакше кажучи, жанр інтимної лірики ідентифікується мовцями завдяки наявності в ній окресленої нами лексики. У зв’язку з цим варто говорити про визначальні функції інтимної лексики в текстах українських народних пісень про кохання. Ці функції полягають не тільки в жанротвірній ролі лексики, а й у текстотвірній, адже слова на означення понять інтимної сфери служать для створення когерентного зв’язку тексту, тобто забезпечують зв’язність та цілісність практично будь-якої народної пісні про кохання. Зазначимо також, що жанрова особливість пісні (жартівлива, сороміцька чи ін.) зумовлює й превалювання тієї чи іншої лексико-семантичної групи аналізованої лексики.
Своєрідно функціонує окреслена нами лексика в сороміцьких піснях, в яких змальовуються сексуальні стосунки людей. Переважна більшість сороміцьких пісень відзначається делікатністю у вираженні найінтимніших почуттів поряд із веселою розкутістю мовлення. Така делікатність досягається насамперед завдяки явищу мовної евфемії. В аналізованих піснях домінантною темою є шлюбні стосунки, сексуальні стосунки, зрада, позашлюбна дитина, розпусне життя жінки чи чоловіка, а також весела розкутість, продиктована обставинами. В евфемічних переосмисленнях зміст залишається незмінним, міняється тільки його мовне вираження, тобто форма.
Використання різноманітних груп евфемізмів засвідчує надзвичайно широкий політ фантазії українського народу, виявляє різноманітні образно-асоціативні відношення в сфері аналізованої лексики. Вживання евфемізмів, які заміняють собою назви статевого акту, статевих органів чоловіка чи жінки, створює відповідний колорит, виступає маркером жанрової віднесеності твору, відіграє важливу роль у формуванні цілісності та зв’язності тексту.
Як свідчать численні приклади, евфемія в українських народних піснях та коломийках має різний ступінь „прихованості“ – більш глибокий, у якому інтимні реалії вербалізуються мовою образів-символів (за Є.Бартмінським –„високий“ стиль) типу фразем напоїти коня, напоїти милого молочком, копати криниченьку, ламати калину, пригорнути до серденька, показати перелазки, постелити білу постіль, гостити парубочків, збавити вінка, збирати сливочки, зірвати барвінок, лікувати, дохторувати, співати, і більш відвертий, у якому використовуються прості, фактично однозначні метафори на позначення інтимних стосунків та статевих органів чоловіка і жінки типу лексем відгромадити, клепати, гопати, гиблювати, мантачити, бобик, ґулька, ковбаса, корінь, кутас, прутень, сворінь, стручок, фразем відправити парастас, попарити корінь, притулитися до тіла, роздерти фартух, смичком тягнути, зробити жорна, їсти кубаси, крупи дерти, набити бочку, пустити під ряденце, та ін., які польський учений Єжи Бартмінський відносить до „низького“ стилю.
Аналізуючи українські пісні та коломийки, можна виділити цілий ряд замінників-евфемізмів, причому з різних галузей життя: сільськогосподарська праця, різні роботи в господарстві, догляд за худобою, збирання овочів, фруктів, праця ремісників, гра на музичних інструментах тощо, наприклад: (Ой мамуню, мамуненько, маю таке горе! // Вийшла заміж за дурного, він цілу ніч оре; Ой дала-с ні, моя мамко, за мужа, за мужа, // А він грає, не питає, чи-м дужа, чи-м дужа; Ой дівчино моя люба, Скинь сорочку коло дуба, // А я скину шаровари Та й будемо зашивали. Зауважимо, що нами зафіксовано в піснях та усному мовленнві понад 140 лексем та фразеологізмів-субститутів (майже порівну) на позначення статевих стосунків, 60 лексем на позначення чоловічого статевого органа (горобчик, кінчик, колісниця, орач, орчик, косар, муляр, коминяр, грузчик, герой, жолудь, барабольки, дойок, кавалок пляцка, лико, лошук, слушний палець, смичок, пломбір (пломбувальник), пташок, як півкарабіна, гадина краса) та понад 80 для жіночого (бандурка, біда, бідашка, бідонька, вістря, волоський горішок, гніздечко, дзиґарок, каляндар, косиця, мицька, мнікушка, небога, медок солоденький, потіха, президентка, пташка, розкішниця, сервіз, скрипка, чічька, чорний бараник, шелестьоха, шкатулочка та інші).
Окрема увага звертається в дослідженні на зменшено-пестливі деривати. В українських піснях такі лексеми, які навіть не належать до лексико-семантичного поля інтимної лексики, все одно працюють на загальне емоційно-оцінне значення тексту. Загалом почуття любові, симпатії, ніжності передаються переважно засобами зменшено-емоційних лексем, що зумовлює розгалужену систему демінутивів в українському лексиконі саме цих тематичних груп слів і вказує на те, що демінутивна лексика є іманентною ознакою пісень про кохання.
У третьому розділі – “Відображення інтимної сфери життя людини в українській фразеології” – аналізуються різноманітні фраземи інтимної лірики. Фразеологічні одиниці, як і лексичні, по-своєму вербалізують феномен кохання, вказуючи на різноманітні аспекти реалізації цього почуття, його зародження чи зникнення, форми та інтенсивність його вияву, по-різному називаючи учасників інтимних ситуацій тощо. У зв’язку з цим виявляється характер зв’язків і відношень між інтимною лексикою та фразеологією як компонентами одного фрагмента мовної дійсності, спрямованого на вербалізацію інтимних почуттів людини. Наприклад, значення “залицятися” притаманне як дієсловам залицятися, ходити (до когось), зустрічатися, здибатися (з кимсь), дівувати (з кимсь і без додатка), кокетувати, упадати (коло когось), увиватися (за кимсь) та ін., так і фразеологічним одиницям топтати стежку (до когось, до чийогось серця), топтати слід (у 2 знач.), підбивати клинці, колодочки та ін. (до когось), стукати до серця, видивляти очі (за кимось), смалити халявки (до когось) та ін.
За своїми семантичними відтінками фразеологічні одиниці розподіляються за тими самими мікрогрупами, що й лексеми, про які йшлося в попередньому розділі. Такі фразеологізми наділені виразними емоційними компонентами й доволі часто в текстах аналізованих фольклорних творів піддаються трансформації.
Як свідчить аналізований матеріал та дослідження, здійснені на матеріалі української та російської мов (О. Покровська, І. Кашина, А. Багаутдінова, О. Каракуця), фразеологія інтимної сфери в основному сконцентрована навколо фразеологічних одиниць із компонентами серце та душа. Більшість із таких фразеологізмів передає загальне значення “бути закоханим у когось”, а також мають додаткову сему “сумувати, тужити за коханим”. Проте таке загальне значення певною мірою конкретизується в контексті, внаслідок чого кожен із фразеологізмів по-своєму передає почуття закоханих людей. Так, із компонентами серце та душа зафіксовано майже 180 фразеологічних одиниць, що репрезентують інтимну сферу, сферу вияву почуттів, зокрема: аж серце (душа) тремтить (хвилюватися від кохання), болить серце, брати (хапати, взяти) за серце (душу), відкривати серце (душу), вхопити за серце (душу), вціляти у серце, горить (палає, пломеніє, палахтить і т. ін.) серце (душа), завойовувати серце (душу), заворушилося серце, закипає серце (душа), запалилося серце (душа), запалювати серце (душу), згаснуло серце, заходити в серце (душу), зачіпати за серце (душу), кипить серце (душа), (за)полонити серце (душу) тощо.
Оскільки серце споконвіку вважається вмістилищем почуттів та душі, не дивним є той факт що чи не в кожному фразеологізмі можлива заміна компонента серце на компонент душа без втрати загального значення фразеологічної одиниці. В українських народних піснях обидві лексеми можуть також зіштовхуватися в одній строфі й, унаслідок цього, підвищувати експресивність та конотацію тексту, увиразнювати значення почуття, що оспівується в тій чи іншій пісні тощо. Пор.: Приворожила серце і душу, // Тепер з тобою ходити мушу.
Можна стверджувати, що, на відміну від інтимної лексики, фразеологічні одиниці передають почуття закоханості глибше й багатогранніше, наділяють його різноманітними характеристиками: це жагуче й пристрасне кохання (палає серце), кохання в розлуці, під час очікування милого чи милої (гину за тобою, не сходиш мені з думки), кохання, яке має якісь перешкоди соціального чи іншого характеру тощо. Окрім того, фразеологізм є більш експресивним елементом дискурсу, аніж лексема, адже фразеологічна одиниця є образною одиницею, знаком-образом, знаком-символом. Нерідко така багатогранність досягається завдяки подвійній актуалізації фразеологізму, за якої окремі компоненти фразеологічної одиниці можуть прочитуватися і як фразеологічно не зв’язані з притаманними їм значеннями та конотаціями, символічно-образними компонентами тощо.
Фразеологізми, як і лексичні одиниці, можуть виражати різноманітні форми вияву кохання (пристрасть, любовні ласки), етапи його протікання (зародження кохання, вияв почуття та його зникнення), елементи весільного обряду, подружньої зради тощо. Усе це дозволяє розподіляти інтимну фраземіку, як і інтимну лексику, за певними понятійними сферами.
Аналіз фразеологізмів в українських народних піснях про кохання засвідчив їх велике розмаїття, багатство їх семантики та компонентного складу. Виявлено майже 500 фразем, які входять у семантичне поле кохання.
Виняткова роль фразеологічних одиниць у тексті, їх функції розглядаються у підрозділі 3.2. – “Функціональні особливості фразеологізмів у піснях та коломийках про кохання”. Зокрема відзначено, що особливо виразно активізуються стилістичні функції фразеологізмів у випадку їх трансформацій – різноманітних обробок, що призводять до зміни їх структури. Так, фразеологізм „серце замкнулось“ у народній творчості трансформований у „Серце ми ся замкло, на вічний ключ, на колодку“; фразема „краяти серце“ у пісні доповнена словами „без ножа, без тарілки“.
При дослідженні вживання фразеологічних одиниць у текстах народних пісень зафіксовано випадки різноманітної варіантності фразем. Так, із значенням „знеславити дівчину“ виявлено фразеологізми вводити в славу, вложити в неславу, робити славу, у славоньці ходити, убавити слави тощо.
Особливим розмаїттям відзначається фраземіка сороміцьких пісень та коломийок, які засвідчують надзвичайну винахідливість українського народу в утворенні фразеологічних одиниць на позначення статевого акту, наприклад, у коломийках: виорати борозну, горіх розкусити, дати гребінини, загубити вінок, задерти ніженьку, залізти під спідницю, замочити стручок, заплатити за табачку, збавити вінка, збирати сливочки, зірвати барвінок, з’їсти грушку, з’їсти зерня, зробити з дівки молодицю, зняти з голови вінок, зсиляти коралики, їсти кубаси, їсти солонини, набити бочку, напоїти молочком, натикати кукілю, ніч ночувати, околоти трясти, подарунок дати, позбавити вінця, продати качку, пустити під ряденце, розсипати коралики, сіно громадити, ходити на перевідунки, яблучка давати тощо. Наприклад: Ти покидай молотити, я покину прясти // Та й підемо до стодоли околоти трясти; Біда знає, кого любить та й носить дарунки, // А до мене лише ходить на перевідунки; Не вір, дівко, парубкові, як тому котюзі, // Бо він тебе вінка збавить на зеленім лузі; Та я сіно громадила, аж була я мокра, // Лиш запаска троха суха, спідниця вільготна.
Наведений матеріал дозволяє говорити про наявність у народних піснях певного “еротичного коду”, що спричинило творення великого пласту фразеологізмів та їх модифікацій.
На підставі проведеного дослідження зроблено такі висновки:
Інтимна лексика як специфічний пласт сигніфікативної лексики української мови є доволі неоднорідною. Її вивчення в сучасній лінгвістиці здійснюється з різноманітних поглядів і в межах різноманітних лінгвістичних напрямів, як-от: когнітивного (вивчення концепту любові, кохання та його вербалізація в лексиконі певної мови), комунікативного (дослідження комунікативних ситуацій інтимного характеру, наприклад, освідчення в коханні та різноманітних засобів вербалізації інтенцій та намірів мовців), лексико-семантичного (дослідження лексико-семантичних полів та лексико-семантичних груп, об’єднаних спільною семою любові), культурологічного (проекція глибинних смислів інтимної лексики на ментальність народу) та ін. Оптимальним, на нашу думку, видається семантичний підхід щодо виокремлення та класифікації лексики інтимної сфери людини, який дозволяє об’єднати всі аналізовані нами лексеми в єдине лексико-семантичне поле кохання. Критерієм віднесеності слів саме до цього поля насамперед виступає семантика лексеми, в структурі якої обов’язково присутня, хай навіть імпліцитно, сема любові, кохання.
Відповідно до типової структури будь-якого лексико-семантичного поля в межах лексико-семантичного поля „кохання“ виділяємо ядро, напівпериферію та периферію. Ядерними семами закономірно виступають ще праіндоєвропейські за походженням лексеми любити та кохати.
Інші конституенти поля чітко розподіляються за тематичними сферами відповідно до виокремлених параметрів самого феномена любові та кохання. Будучи процесом, кохання має векторну спрямованість дії, що передбачає виділення як часових фаз протікання цього процесу, так і фаз інтенсивності, спрямованості, задіяності учасників тощо. Кожен із названих параметрів формує окремі лексико-семантичні групи слів у межах лексико-семантичного поля кохання. Так, ми виділяємо такі лексико-семантичні групи: лексеми на позначення процесу залицяння (зародження кохання); лексеми на позначення різноманітних проявів кохання (пестощі, інтимна близькість); лексеми на позначення завершення кохання (розлюбити); на позначення зовнішнього вияву кохання (подобатися); сильного, надмірного вияву кохання (жага, пристрасть); “ритуалів” кохання (весілля та весільні обряди, шлюб). Дещо відокремлено розглядаються лексеми на позначення “дійових осіб” ситуацій кохання, які виконують не просто апелятивну роль, а й мають низку контекстуально, семантично зумовлених вагомих функцій у текстах українських народних пісень про кохання.
Особливо цікавим і малодослідженим з погляду лінгвістики матеріалом є українські сороміцькі пісні, де аналізована лексика кохання проявляє себе по-особливому. Загалом можна говорити про існування певного “еротичного коду”, яким витончений розум і серце українців означували не зовсім етичні моменти інтимної близькості. Власне, висока моральність наших предків зумовила те, що в сороміцьких піснях (як, зрештою, і в піснях про кохання, інтимній народній поезії загалом) надзвичайно потужно актуалізується підтекст, у сферу імпліцитного переводиться левова частка смислів.
Існування такого еротичного коду сприяє тому, що велика кількість загальновживаних лексем та фразем, семантично мало пов’язаних із інтимною сферою людини (з галузі сільського господарства, ремісництва тощо) у текстах народних пісень розвивають приховані “інтимні” значення внаслідок аналогії, фольклорного паралелізму, синекдохи та інших типів перенесення семантики. На нашу думку, такі приховані значення статевих стосунків, назви статевих органів чи інших “незручних” з етичного погляду понять з відповідними помітками необхідно фіксувати в словниках. Використання різноманітних груп евфемізмів засвідчує безмежну фантазію українського народу, виявляє різноманітні образно-асоціативні відношення в сфері аналізованої лексики. Вживання евфемізмів створює відповідний колорит, виступає маркером жанрової віднесеності твору, відіграє важливу роль у формуванні цілісності та зв’язності тексту.
Тематично такі евфемізми внутрішньо неоднорідні, а тому ми класифікуємо їх за первинною тематичною сферою функціонування на різні групи, зокрема: евфемізми, що первинно позначають різного роду сільськогосподарську працю (орати, сіяти, косити, загрібати, молотити); різні роботи в господарстві (догляд за худобою тощо); торгівлю, збирання овочів чи фруктів; працю ремісників; приймання їжі, нищення чи ремонт одягу, прикрас тощо; завдавання ран чи їх лікування. Подібні субститути зустрічаються і в інших слов’янських мовах (польській, білоруській тощо).
Українська фольклорна традиція засвідчує надзвичайно розлогі синонімічні ряди лексем, які номінують юнака чи дівчину. Такі лексеми на позначення осіб, особливо апелятиви, вжиті у такій функції, не тільки визначають жанрову специфіку фольклорного твору, а й виконують образотвірні функції, адже надзвичайно яскраво характеризують образи-персонажі твору, визначають його емоційно-аксіологічне звучання.
Розглядаючи фраземіку інтимної сфери людини, зазначимо, що вона становить надзвичайно великий пласт, репрезентований великою кількістю одиниць, у тому числі й евфемізованими фразеологізмами, які виокремлюють образ, створюють відповідний колорит тексту тощо. Вживання фразеологізмів у мовленні сприяє його більшій емоційності, експресивності, образності, влучності.
Основні положення дисертації висвітлено в п’яти публікаціях:
1. Фразеологія інтимної сфери в українських коломийках (на матеріалі коломийок у записах Івана Франка) // Вісник Прикарпатського університету. – Сер.: Філологія. – Вип. ХІ-ХІІ. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ, 2006. – С. 173-180;
2. Лексико-семантичне поле дієслів із домінантою кохати в українських народних піснях про кохання // Лінгвістичні студії: Збірник наук. праць. – Вип. 2. – Черкаси: Брама-Україна, 2006. – С.61-68;
3. Евфемізми у піснях про кохання (на матеріалі сороміцьких пісень) // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. – Вип. 25. – Київ: Акцент, 2006. – С. 378-388;
4. Характерні засоби мовної експресії в українських народних піснях про кохання // Актуальні проблеми слов’янської філології: Міжвуз. збірник наук. статей. – Вип. ХІІ: Лінгвістика і літературознавство. – Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2007. – С.288-293;
5. Фразеологія українських сороміцьких пісень // Вісник Прикарпатського національного університету. Ювілейний випуск на пошану 100-річчя від дня народження проф. Івана Ковалика / Філологія. – Випуск ХV–ХVІІІ. – Івано-Франківськ, 2007. – С.620–623.
|
