Лень В.В. Кримінально-правові проблеми визначення осудності злочинця

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми, визначається її зв’язок з науковими планами МВС України та ЗЮІ МВС України, а також мета та завдання дослідження, стан наукової розробки, висвітлюється наукова новизна, сформульовані положення, що виносяться на публічний захист, розкривається теоретична і практична значимість отриманих результатів, наводяться дані їх апробації.

Розділ І “Осудність як обов’язкова ознака суб’єкту злочину”, який складається з трьох підрозділів та висновків.

У підрозділі 1.1 “Кримінально-правова характеристика осудності” визначається, що теоретична і практична зацікавленість до проблеми осудності та її значимість, обумовлена перш за все тим, що вона зачіпає складну форму суспільного буття й соціальної діяльності людей, а саме їх здатність бути винними й відповідальними за свідомі цілеспрямовані вольові вчинки.

На думку автора неможливо розглядати осудність як антигіпотезу неосудності, бо вона є самостійною проблемою кримінального права й має специфічні риси.

На підставі аналізу, з’ясоване місце осудності в складі злочину, яке має важливе науково-практичне значення і допомагає уяснити роль, місце та значення її як правового інституту в кримінальному праві.

Звертається увага автором на те, що між осудністю й виною є тісний взаємозв’язок. Осудність як і вина обов’язкова складова частина складу злочину; осудність - ознака складу злочину, що характеризує суб’єкт; вина - ознака складу, який характеризує суб’єктивну сторону. Осудність як і вина характеризується певними ознаками: інтелектуальними і вольовими. Їх характеризують і такі категорії як сутність і зміст. Осудність як і вина, пов’язана з злочином й з часом його вчинення. Осудність є умовою кримінальної відповідальності й пов’язана з виною як ознакою суб’єктивної сторони.

Автор відзначає, що осудність пов’язана з виною через склад злочину, тобто суб’єкт й суб’єктивну сторону. Осудність не знаходиться в прямому безпосередньому зв’язку з виною і не є її передумовою. Вони разом забезпечують дію принципу суб’єктивного ставлення в кримінальному праві.

Розглядаються психічні захворювання як фактор злочинної поведінки осудних психічнонеповноцінних осіб, визначаються їх соціально-психологічні риси.

Розмежовуються поняття: осудність - дієздатність, деліктоздатність, осуджуваність, правоздатність. Значна увага в роботі приділена сутності, змісту й ознакам осудності. Обґрунтовується доцільність законодавчого введення поняття осудності у новій редакції.

На думку здобувача, осудність - це психічний стан особи (рівень соціально-психічного розвитку, психічне здоров’я, вік), яка здатна давати собі звіт про свої дії (бездію), усвідомлювати їх суспільне значення та керувати ними, а також поєднана з цим спроможність нести за вчинений злочин кримінальну відповідальність й покарання.

Таким чином, дисертант визначає, що осудність - це самостійна категорія кримінального права й вона не є дзеркальним відображенням неосудності, у неї є свої конкретні ознаки й вона є підставою настання кримінальної відповідальності суб’єкта за вчинений злочин.

У підрозділі 1.2 “Поняття обмеженої осудності у кримінальному праві” розглядається історичний розвиток обмеженої осудності її поняття і ознаки. Аналізується зазначене питання за кримінальним законодавством багатьох країн світу. Дисертантом відзначається скалькованість формули обмеженої (зменшеної) осудності в кримінальних законах, особливо країн СНД, які визнали обмежену (зменшену) осудність, розпливчастість її визначення.

Разом з тим, автор доводить недоцільність законодавчого закріплення обмеженої осудності у Кримінальному кодексі України 2001р. Бо для діагностики більшої частини психічних захворювань немає суворо об’єктивних критеріїв, а відповідно немає й критеріїв для визначення осудності особи під час вчинення злочину. Діагноз може бути поставлений будь-який - це залежить від школи, уявлень лікаря-психіатра, його кваліфікації.

На практиці це означає необхідність зведення усього різноманіття психічних розладів (діюча класифікація налічує більше 50 основних варіантів психозів і більше 80 видів непсихопатичних розладів) до двох груп за ознаками, які входять в кінцевому підсумку в поняття осудності або неосудності. Сучасна психіатрія і юридична наука в Україні не виробила чіткої моделі обмеженої осудності. На сьогодні в судовій психіатрії немає межових параметрів для визначення клінічного критерію цього поняття, відсутня науково-обґрунтована теорія обмеженої осудності.

Здобувач відзначає, що визначити обмежену осудність як ланку континууму осудності, неможливо, обмежена осудність не є стабільним клінічним межовим станом між осудністю та неосудністю.

У підрозділі 1.3 “Питання про вчинення злочину у стані сп’яніння” розглядаючи питання щодо впливу алкогольного або наркотичного сп’яніння на психіку особи, автор звертає увагу, що сп’яніння може тягти неосудність але тільки в тому випадку, якщо воно характеризується певною патологічною симптоматикою. Стан сп’яніння особи при хронічному алкоголізмі може приводити й до порушення свідомості, навколишня дійсність сприймається перекрученою, виникає почуття тривоги, жаху тощо, що приводить до неправомірної поведінки, тобто настає патологічне сп’яніння. Однак при діагнозі “хронічний алкоголізм”, може бути й просте (фізіологічне) сп’яніння, коли особа ослаблює контроль, але зберігає контакт з навколишнім середовищем. На відміну від суспільно небезпечних дій неосудних, дії п’яного, як правило, зовнішньо чимось мотивовані й відрізняються усвідомленим проявом грубості, жорстокості, очевидного зневаження до потерпілих й інших осіб та їх інтересів. При фізіологічному або наркотичному сп’янінні відсутні ті якісні зміни психічних функцій, які обов’язково присутні при хворобливому розладі психічної діяльності.

На думку автора примусове лікування алкоголіків й наркоманів під час відбування покарання доцільно проводити не на початку строку покарання, а перед звільненням, оскільки під час перебування в установах по виконанню покарань потяг до алкоголю, навіть якщо він зберігається, все не може бути реалізований, а звільнення є доволі сильним провокуючим фактором в цьому відношенні. Якщо ж лікування було проведено і закінчено на початку або в середині строку, то до його кінця досягнений ефект може згаснути, й таким чином, вжити лікувальний захід губить суть. Здійснити ж примусове лікування від алкоголізму або наркоманії на протязі всього строку покарання, який може перевищувати і три, і п’ять, і більше років, клінічно й організаційно не виправдано.

Розділ II “Неосудність як ознака відсутності вини” складається з двох підрозділів та висновків.

У підрозділі 2.1 “Медико-біологічні критерії неосудності”, зазначається, що вчення як про психічнонормальних так й патологічних особистостях з роками все ускладнюється й на місце самих загальних характеристик приходить неминучий й закономірний аналіз цього складного явища, який дозволить встановити різноманітну варіацію й пластичність особистісних якостей. Особистість - центральна ланка у системі “причина - слідство”, як-то особистість хворої або особистість здорової людини. Теорія особистості не може бути різною для кримінального права й інших наук. Вона повинна бути єдиною для психіатрії, психології, генетики, психопатології, соціології й інших наук.

Дисертант висловлює своє бачення, що поняття особистості неосудного у кримінальному праві повинно виходити з єдиних для всіх наук методологічних підстав, маючи на увазі свої особливості. Особливість поняття особистості неосудної особи складається з того, що воно включає збережені соціально-психологічні якості особистості здорових людей й психопатологічні властивості й якості особистості психічнохворої людини, а з іншого боку - обмежене юридично значимими ознаками й специфічними соціально-правовими наслідками. Неосудна особа є особистістю, хоча і “дезорганізованою” не випадає й не вилучається з сфери соціальних відносин й правового регулювання, не губить своєї соціальної цінності. Інша справа, що її соціальна роль, цінність змінюється, а соціальний стан й правовий статус стають іншими, специфічними.

Автор відзначає, що неосудність являє собою єдність трьох критеріїв - медико-біологічного, психологічного та юридичного (кримінально-правового). Медико-біологічний критерій повинен визначати стан особи в порівнянні з біологічною нормою. Некоректне формулювання у законі медико-біологічних критеріїв різних юридично-релевантних розладів психіки, їх надмірна інформація, свідчить про термінологічну необережність і в певній мірі може обумовлювати експертні і навіть судові помилки.

У підрозділі 2.2 “Характеристика юридичного та психологічного критеріїв неосудності (інтелектуальні, вольові та емоційні ознаки)” визначається, що мотиви, тобто джерела, фактори спонукання, які лежать в основі суспільно небезпечних діянь неосудних мають не менш важливе значення ніж у злочинах. Встановлення їх необхідно для: 1. визнання ступеня суспільної небезпечності особистості неосудної особи; 2. індивідуалізації примусового медичного лікування; 3. призначення або непризначення, зміну і припинення примусового медичного лікування; 4. прогнозування суспільно небезпечних діянь неосудних і розробки системи заходів їх попередження.

Автор визначає, що генезис суспільно небезпечного діяння неосудної особи як правило, включає всього два основних мотиви: а) мотивацію; б) виконання обминаючи стадію рішення. Мотивація уявляє собою “сукупність тих психологічних моментів”, які визначають поведінку людини. Мотив входить до мотивації. У ньому фіксується саме психологічний зміст, як-то внутрішній фон на якому розгортається процес мотивації у цілому. З одного боку, мотивація - це внутрішня “серцевина” генезису людської поведінки, з іншого - результат взаємодії особистості з соціальним мікросередовищем. Мотив суспільно небезпечних діянь неосудних осіб можуть бути обумовлені різними факторами, які можна поділити на три групи: 1. особливості особистості неосудної особи, зокрема її психологічні (вироблені до хвороби) і психопатологічні установки; 2. тип психічного захворювання; 3. реально-побутова ситуація. Тісно переплітаючись між собою ці фактори можуть впливати як в сукупності, так й окремо. У залежності від того, який фактор домінує, мотиви можуть стояти або ближче до норми, або навпаки, ближче до патології.

Важливим моментом при дослідженні психологічного критерію є з’ясування сутності й змісту його ознак. Інтелектуальна ознака характеризує соціальний досвід суб’єкту, тобто певну суму накопичених й перероблених його свідомістю явищ зовнішнього світу. Інакше його нездатність викликати взаємодію свідомості й інформації яка надходить, нездатність синтезувати й аналізувати, вникати й зіставляти, тобто свідомо переробляти інформацію яка надходить ззовні на підставі соціального досвіду, знань. Автор зауважує, що важко погодитися з тим, що інтелектуальна ознака повинна включати протиправність діяння як обставину, яку особа не усвідомлює, бо нерозуміння протиправності може й не бути наслідком психічного захворювання або недоліком психіки, й свідчить лише про незнання закону. Крім того включення протиправності поряд з суспільною небезпекою до інтелектуальної ознаки привело б до їх протиставлення й плутанини, а включати тільки протиправність по приведеним міркуванням не має підстав.

Вольова ознака відображає певний рівень особистості, нездатність людини діяти по своїй волі у відповідності зі своїми уявленнями, переконаннями, нездатність утриматися від імпульсивних, мимовільних й інших подібних діянь.

Автор поділяє точку зору, що у формулі неосудності, повинна знайти своє відображення й емоційна ознака у психологічному критерії. Емоційна ознака повинна враховуватися при встановленні неосудності (осудності), бо у низці випадків емоційне перезбудження, може виключати осудність суб’єкта під час вчинення ним суспільно небезпечного діяння.

Дисертант, характеризуючи неосудність розглядає побудову формули неосудності на трьох критеріях: медико-біологічному, психологічному та юридичному (кримінально-правовому). Встановлення психологічного критерію неосудності не може вважатися виключно компетенцією юристів, так як для встановлення медико-біологічного критерію й для встановлення психологічного критерію однаково необхідно проводити судово-психіатричну експертизу. Уявляється, що юридичний критерій (кримінально-правовий) передбачає інститут неосудності у кримінальному законодавстві, його ознаки встановлюються слідством й судом, їх відсутність тягне закриття кримінальної справи незалежно від наявності й характеру психічного захворювання особи. Протиріччя складається і в тому, що нездатність віддавати собі звіт в своїх діях або керувати ними, одночасно називається і юридичним, і психологічним критерієм, тобто визначається поняттями, які відображають різні рівні буття. Сам факт вчинення злочинного діяння особою і є юридичним (кримінально-правовим критерієм). По-перше, забезпечується єдиний підхід аналізу формул неосудності й осудності як понять сполучених, які знаходяться в контрадикторних (взаємовиключаючих) відносинах. По-друге, це повністю узгоджується усталеними у логіці уявленнями по відмітні ознаки понять і правилами їх аналізу. Традиційні критерії неосудності за допомогою характеристик юридичного й медичного критеріїв не дозволяють розкрити сутність змісту неосудності.

Дисертант визначає неосудність - перш за все як самостійну юридичну обставину в кримінальному праві. Вона породжує правові наслідки (звільнення від кримінальної відповідальності й покарання з можливістю застосування медичного лікування) для особи в певному психічному стані (неосудної), яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, її нездатності віддавати собі звіт у своїх діях (бездії) й керувати ними (сукупність критеріїв - медико-біологічного, психологічного, юридичного (кримінально-правового)).

Розділ ІІІ “Примусові заходи медичного характеру” складається з трьох підрозділів та висновків.

У підрозділі 3.1 “Кримінально-правове поняття примусових заходів медичного лікування” розглядаються їх історичні витоки та розвиток, аналізуються на підставі інституту примусового лікування кримінального законодавства багатьох зарубіжних країн.

Автором пропонується концепція застосування примусових заходів медичного лікування, спрямована перш за все на гуманізацію законодавства, зазначається соціальна, правова й економічна непотрібність, й недоцільність такої кількості суворих типів психіатричних установ. Вносяться пропозиції по зміні правових норм у кримінальному законі щодо визначення видів примусового лікування, їх зміни, продовження, припинення та зарахування часу перебування у психіатричному стаціонарі.

Дисертантом аналізується і обґрунтовується недоцільність розмежування законодавцем термінологічних словосполучень фактично тотожних, безумовно й враховуючи, що соціальні підстави лікування передбачених категорій в певній мірі різні  на: 1. примусові заходи медичного характеру і 2. примусове лікування. Термінологічні питання набувають значущості лише тоді, коли стає незрозумілим, про що йдеться. Неоднозначне вживання одних й тих самих термінів майже завжди призводить до викривлення наших уявлень про сутність розглядуваного явища.

Розглядувані терміни є синонімами, вони несуть однакову змістовну сутність і навантаження –  медичне лікування (терапевтичні і санітарно гігієнічні норми).

У підрозділі 3.2 “Підстави та мета застосування примусових заходів медичного лікування” визначається місце неосудної особи як суб’єкта кримінально-правових відносин.

Здобувачем, в залежності від змісту прав й обов’язків суб’єктів, відносин й характеру кримінально-правового примусу виділяються наступні види відносин, що регулюються нормами кримінального права: а) кримінально-правові відносини, як відносини, що пов’язані з вчиненням злочину; б) відносини, що не характерні для кримінального права (не специфічних для кримінального права відносини, які не носять власний характер); в) кримінально-правові відносини, які виникають у зв’язку з вчиненням неосудною особою суспільно небезпечного діяння.

Визначаються підстави та мета застосування примусового медичного лікування у сучасних умовах побудови правового демократичного українського суспільства. Цілями застосування примусового медичного лікування є: 1. одужання або таке покращення стану хворої особи, при якому вона перестає представляти суспільну небезпеку; 2. попередження вчинення нею нового суспільно небезпечного діяння або злочину, як під час лікування, так й після його завершення; 3. забезпечення безпеки хворої особи для самої себе; 4. проведення заходів соціальної ресоціалізації (виробка у хворих навичок для життя у суспільстві), у той мірі, в якій це можливо в умовах медичних установ, що здійснюють примусове лікування. Дисертант поділяє цілі примусового медичного лікування на правові й медичні. Визначені й систематизовані загальні ознаки, що притаманні примусовим заходам медичного лікування.

Дисертантом приділена певна увага питанню щодо ставлення широкої громадськості до роботи психіатра по наданню медико-психіатричної допомоги.

У підрозділі 3.3 “Особливості застосування примусових заходів медичного лікування до окремих категорій осіб” визначаються категорії осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння й до яких можуть застосовуватись примусові заходи медичного характеру.

Здобувач пропонує передбачити закриття кримінальної справи у відношенні неосудної особи при відсутності підстав для застосування примусового медичного лікування. Бо матеріальний й процесуальний закон завжди повинен виходити з характеру й динаміки суспільної небезпеки неосудної особи, передбачаючи випадки зміни примусового лікування або його відміну, а також незастосування примусового заходу взагалі, якщо особа по характеру вчиненого суспільно небезпечного діяння й за своїм психічним станом не представляє небезпеки для суспільства.

Автор вважає доцільним передбачити у кримінально-процесуальному законі у якості самостійної підстави для закриття кримінальної справи й відпадіння суспільної небезпеки особистості неосудної особи. Доцільним було б внести відповідні зміни й до кримінального закону.

Автором піддана ретельному аналізу система примусового лікування такої категорії осіб як засуджені щодо різних ступенів глибини, характеру й течії психічного захворювання.