Литвин Н.А. Адміністративно-правове забезпечення діяльності третейських судів в Україні

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність та ступінь дослідження; наголошено на зв’язку роботи з науковими планами та програмами; окреслено мету та основні завдання дослідження; вказано на його наукову новизну, теоретичне та практичне значення; визначено основні методологічні засади роботи; подано інформацію про апробацію результатів, а також висвітлено положення, що виносяться на захист.

Розділ 1 „Теоретико-правові засади діяльності третейських судів в Україні” містить три підрозділи, які присвячені етапам розвитку третейських судів в Україні, загальнотеоретичним питанням визначення поняття та окреслення специфічних ознак діяльності третейського суду, вивченню зарубіжного досвіду про третейські суди.

У підрозділі 1.1 „Генеза третейського розгляду правових конфліктів в Україні” досліджено економіко-правові причини виникнення третейських судів на теренах нашої держави. Відмічено, що третейське провадження як форма суспільної юрисдикції розгляду правових конфліктів передувало державному правосуддю, а розвиток третейських судів в Україні базувався на уявленні такого способу вирішення спорів як звернення до третьої незалежної особи, а не до державних інституцій.

У процесі осмислення праць вчених-правознавців та істориків проаналізовані тенденції розвитку третейського розгляду спорів. Встановлено, що третейські суди стають найбільш актуальними в ті історичні періоди, коли активно і потужно розвиваються товарні відносини, при виникненні та зміцненні ринкового господарювання (кінець ХІХ ст., період НЕПу, кінець ХХ ст.). Якщо ж розвиток товарних відносин припиняється, то це фактично тягне за собою усунення інституту третейського розгляду спорів у сфері господарювання.

Аналіз проблем юридичної оцінки правових та організаційних основ становлення і розвитку діяльності третейських судів засвідчив труднощі у розвитку сучасних третейських судів, обумовлені обставинами, які не враховувалися, передусім це неузгодженість законодавства та недовіра держави до третейського розгляду спорів.

Обґрунтовано пропозицію щодо доцільності використання позитивного історичного досвіду з метою визначення напрямів удосконалення адміністративно-правового регулювання діяльності третейських судів в Україні.

У підрозділі 1.2 „Місце та роль третейських судів у судовій системі України та адміністративно-правове забезпечення їх діяльності” розглядається поняття третейського суду, його місце у судовій системі України та роль адміністративно-правового забезпечення його діяльності.

Констатується, що третейський суд є альтернативою державній юстиції, який вибирають сторони, що сперечаються, якому вони добровільно довіряють винести рішення щодо своєї справи і заздалегідь зобов’язуються підкорятися цьому рішенню. Повноваження третейського суду базуються на договірній основі та волі сторін. Третейські суди не є органом судової влади, а тому не входять до судової системи України. Метою третейського провадження є врегулювання юридичних конфліктів і забезпечення добровільного виконання зобов’язань.

На основі аналізу загальнодоктринальних положень щодо визначення місця третейських судів у судовій системі України узагальнено погляди вчених-юристів, зокрема: В.В. Коваленка, Ю.Д. Притики, С.О. Юлдашева та запропоновано виокремити третейський розгляд правових конфліктів і вважати його як окремий правовий інститут, а адміністративно-правове забезпечення діяльності третейських судів в Україні як складову державного впливу на порядок дотримання законодавства щодо організації діяльності третейських судів. Характеристику адміністративно-правового забезпечення діяльності третейських судів здійснено через уточнення сутності та змісту таких категорій, як: „третейський суд”, „розгляд спорів у третейському суді” та ін.

Підрозділ 1.3 „Досвід діяльності третейських судів у зарубіжних країнах та можливості його використання в Україні” присвячено вивченню позитивного світового досвіду діяльності третейських судів та можливості його застосування в Україні.

На основі вивчення законодавства, спеціальної літератури та практики діяльності третейських судів визнано те, що третейський розгляд спорів є поширеною формою вирішення конфліктів у зарубіжних країнах, переважно в країнах Європи та Північної Америки. Крім того, аналіз діяльності третейських судів у ряді зарубіжних країн, таких як Австралія, Великобританія, Китай, Німеччина, Польща, Російська Федерація, США та Франція підтвердив, що третейський розгляд спорів за кордоном на теперішній час діє досить активно і є широко розповсюдженим.

Порівнюючи вітчизняне та зарубіжне законодавство щодо третейського провадження, прийшли до висновку, що третейський розгляд спорів більш розвинутий і розповсюджений у країнах, що визнають англо-саксонську систему права. Радянській добі характерна континентальна (романо-германська) система права. Це пояснюється тим, що в Україні третейські суди фактично почали створюватися тільки з початку 90-х років, оскільки у період СРСР приватного підприємництва не існувало, а кількість третейських судів була мінімальною, крім того, вони повністю були під контролем державних інститутів. Тоді як в країнах Європи і Америки досить інтенсивно застосовується третейський розгляд спорів у законодавчо оформленому вигляді з вивченням і обгрунтуванням правозастосовчої практики вирішення спорів у ході здійснення третейського розгляду спорів, сприяючи подальшому розповсюдженню і популяризації даного способу вирішення конфліктів. Однак, в Україні дана підтримка з боку виконавчої та законодавчої гілок державної влади є ще недостатньою.

Визнана також доцільність диференційованого та виваженого підходу до використання позитивного досвіду іноземних держав із обов’язковим урахуванням національних, політичних, економічних та інших особливостей у державотворенні України при удосконаленні правового регулювання у створенні та функціонуванні третейських судів.

Розділ 2 „Правові засади організаційного забезпечення діяльності третейських судів в Україні” складається з п’яти підрозділів, присвячених дослідженню особливостей формування складу третейського суду, інформаційного та фінансового забезпечення, правовим підставам розгляду спорів та проблемним питанням виконання рішень третейського суду.

У підрозділі 2.1 „Організаційна побудова третейських судів” розглянуто основні вимоги законодавства до професійності кандидатур на посаду третейського судді та формування складу третейського суду.

Вказується на можливість призначення третейських суддів сторонами спору, що є головною відмінною ознакою третейського розгляду спорів від державного судочинства. Особлива увага приділяється процедурі, що забезпечує незалежне формування складу третейського суду. Відзначено, що важливою є вимога щодо фізичної особи, яка вибирається або призначається третейським суддею, стосовно згоди на виконання подібних обов’язків. Особа, яка не дала згоди на виконання обов’язків третейського судді, не може бути примушена до цього в силу положень ст. 43 Конституції України.

Акцентовано увагу на тому, що відповідно до діючого законодавства третейський суддя, який розглядає справу одноособово, повинен мати вищу юридичну освіту. У випадку колегіального розгляду справи подібна вимога у обов’язковому порядку поширюється тільки на головуючого складу третейського суду, що, на думку автора, є не зовсім вірним. У зв’язку з цим запропоновано внести зміни до закону і законодавчо закріпити вимогу до третейського судді мати вищу юридичну освіту, незалежно від кількісного складу третейського суду.

Зазначено, що метою третейського самоврядування є представництво та захист соціальних і професійних прав та інтересів третейських суддів і третейських судів. З цією метою органам третейського самоврядування не заборонено звертатися до органів державної влади за захистом інтересів третейських суддів. Тому важливо, щоб вищий орган самоврядування – Всеукраїнський з’їзд третейських суддів був представлений делегатами з усіх регіонів України визнаними юристами, фахівцями своєї справи.

У підрозділі 2.2 „Інформаційне забезпечення діяльності третейських судів” здійснено аналіз стану інформаційного забезпечення третейських судів, який дає підстави стверджувати про відсутність належного інформаційного забезпечення третейських судів.

На основі аналізу поняття „інформаційне забезпечення” доведено необхідність у забезпеченні третейських судів новітніми інформаційними технологіями. Створюючи інформаційне забезпечення діяльності третейських судів, необхідно дотримуватися таких принципів як доступність, достовірність відображення реального стану об’єкта, контролю, захисту від несанкціонованого доступу, єдність і гнучкість, стандартизація та уніфікація, адаптованість, мінімізація введення й виведення інформації. Окремо визначаються вимоги стосовно своєчасного надання необхідних відомостей користувачеві.

Інформаційне забезпечення діяльності третейських судів розглядається як важлива допоміжна діяльність, що забезпечує ефективність організації стадій третейського судового процесу та їх аналіз, підготовку та прийняття рішення, контролю за його виконанням.

Запропоновано створення Єдиного реєстру третейських судів України та бази рішень третейських судів, для забезпечення системою обміну інформацією третейських судів та інших державних органів судочинства, що дасть змогу координувати діяльність недержавних судів та сприятиме розвитку їх самоврядування.

Підрозділ 2.3„Фінансове забезпечення діяльності третейських судів” присвячено особливостям належного фінансування третейських судів. З’ясовано, що витрати, пов’язані з вирішенням спору третейським судом, визначені регламентом третейського суду або контрактом з третейським суддею, здійснює юридична особа-засновник, при якій створений третейський суд.

Фінансування третейського суду залежить від суми третейських зборів і витрат, проте не виключено, що фінансування суду можливе з інших джерел: фондів, грантів тощо. Саме це дозволяє встановити невеликі третейські збори, що дозволяє звертатися до суду більшій кількості заявників. Тим часом, ніякі джерела фінансування не можуть вплинути на результат рішення, оскільки діяльність його прозора і незалежна від організації, при якій створений суд. Третейська палата України є самоврядною, неприбутковою організацією, що функціонує за рахунок внесків своїх членів, добровільних благодійних внесків інших фізичних та юридичних осіб, а також інших надходжень, не заборонених законодавством.

Підрозділ 2.4 „Порядок оскарження рішень третейських судів та бездіяльність третейських суддів” присвячено дослідженню оскарження дій третейських судів та відзначено, що державний суд перевіряє законність прийнятого третейським судом рішення. На цій стадії державний суд не має права скасовувати рішення третейського суду, а лише можлива відмова у видачі виконавчого документа. В ч. 3 ст. 51 Закону України „Про третейські суди” передбачено перелік підстав, за яких можливе оскарження та скасування рішення третейського суду.

Аналізуючи порядок оскарження рішень третейських судів, автор дійшла висновку, що залишаються неврегульовані деякі правовідносини, пов’язані з оскарженням рішень третейських судів у судах загальної юрисдикції та видачею такими судами виконавчих листів за рішеннями третейських судів. Тому для усунення зазначених недоліків правового регулювання щодо здійснення третейського розгляду правових конфліктів, автором були надані пропозиції щодо врегулювання порядку оскарження рішень третейських судів. Для практичної реалізації до проекту Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про третейські суди” надані пропозиції щодо оскарження рішення третейського суду, які були схвалені Верховною Радою України на рівні Закону.

У підрозділі 2.5 „Адміністративно-правове забезпечення виконання рішень третейських судів” досліджується правова сутність рішень третейських судів та проблеми їх виконання. Зазначено, що ефективність діяльності третейських судів щодо захисту прав, свобод та законних інтересів особи залежить від юридичної сили, винесених ними рішень. Сторони правового спору добровільно довіряють третейському суду винести рішення щодо своєї справи і заздалегідь зобов’язуються виконати це рішення. Але якщо одна із сторін відмовляється виконувати винесене третейським судом рішення, то при необхідності воно може бути виконане примусово.