У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, визначено об’єкт і предмет, мету і завдання дослідження, його методологічну основу, окреслено наукову новизну та основні положення, що виносяться на захист, визначено практичне значення отриманих результатів, а також вказано форми апробації і впровадження одержаних результатів.
Розділ 1. „Поняття та зміст інформаційного забезпечення органів виконавчої влади” складається з чотирьох підрозділів, в яких досліджуються поняття та зміст інформаційної сфери українського суспільства, правової формації як об’єкту адміністративно-правового регулювання, визначено коло об’єктів та суб’єктів інформаційного забезпечення функціонування системи органів виконавчої влади, а також здійснена класифікація інформації, що функціонує в системі органів виконавчої влади України.
У першому підрозділі „Поняття та зміст інформаційної сфери українського суспільства” досліджується зміст поняття „інформація” в етимологічному, нормативно-правовому та доктринальному аспектах. При розгляді вказаного поняття як загальносистемного явища здійснено спробу його дослідження у гносеологічному та онтологічному аспектах.
Виходячи з мети і завдань, визначених у підрозділі, поставлено за мету дослідити складовий елемент поняття „інформація” – інформаційну сферу. Наголошується, що в умовах сьогодення інформаційна сфера стає системоутворюючим чинником життя суспільства і держави, активно впливаючи на стан політичної, економічної, оборонної та інших складових безпеки країни, а у більшості випадків і поглинаючи їх.
Наступним елементом поняття „інформація”, який піддається детальному аналізу, виступає „інформаційне суспільство”, головними складовими якого є: інформаційна економіка, індустрія інформаційних послуг, сучасні інтелектуальні інформаційні технології та технології зв’язку, значний потенціал науки, матеріально-технічне забезпечення різноманітних послуг. Виконані дослідження дали змогу визначити головні тенденції розвитку інформаційного суспільства в Україні, що з певністю дозволяє констатувати необхідність перегляду уявлення про інформаційне середовище та його місце в суспільстві.
Наголошується, що реалізація заходів, спрямованих на удосконалення рівня розвитку інформаційного суспільства в нашій країні, залежить від стану впровадження у життя державної політики інформатизації, пріоритетні напрями якої закладені у Національній програмі інформатизації України.
Викладені у підрозділі положення дали змогу зробити висновок, що національна інформаційна сфера України – це єдиний інформаційний простір, який формується державними органами, громадськими, політичними та соціальними організаціями, а також громадянами й функціонує з урахуванням правових, організаційних, науково-технічних, економічних, фінансових, методичних, гуманітарних та моральних засад з урахуванням вимог та завдань національної інформаційної безпеки України.
У другому підрозділі „Поняття та зміст правової інформації як об’єкта адміністративно-правового регулювання” підкреслюється, що право можна розглядати як частину інформаційної структури системи управління.
Наголошується, що для суб’єктів правовідносин важливе насамперед значення інформації, розуміння того, що передається в нормативно-правовому акті. При вивченні змісту правової інформації пріоритетними напрямами залишаються дослідження семантичного і прагматичного аспектів інформації. Основна ідея семантичного аспекту правової інформації полягає у можливості виміру предметного значення правових норм, розглянутих як судження. Окреслений аспект дає змогу вимірювати інформативність будь-якого правового акта тільки по відношенню до юридичної поінформованості конкретного суб’єкта права.
В результаті аналізу різноманітних аспектів правової інформації зроблено висновок, що вона являє собою відображення розмаїття статистичних, семантичних і прагматичних аспектів суспільних відносин. При цьому, виступаючи об’єктивним чинником, виявляє себе зовні тільки в процесі взаємодії суб’єктів права. В останньому випадку ми отримуємо значущу інформацію, що завжди включена у прагматичні відносини: суб’єкт – інформація – ціль.
Пропонується під організаційно-правовою інформацією в системі органів виконавчої влади розуміти відображене розмаїття статистичних, семантичних і прагматичних аспектів суспільних відносин, перетворених людьми з позицій усвідомлених ними потреб, інтересів і цілей, виражене зовні в специфічних формах.
У третьому підрозділі „Об’єкти та суб’єкти інформаційного забезпечення функціонування органів виконавчої влади” вказується, що об’єктом державного управління національною інформаційною сферою є інформаційний простір України.
Вивчення національного законодавства дає змогу зробити висновок про відсутність у ньому легального визначення понять „інформаційний простір України” та „інформаційно-правовий простір України”. Зміст вказаних термінів розкривається через поняття „інтеграція”, „сумісність”, „єдність” організаційно-правових, методичних, технічних і телекомунікаційних засобів, що використовуються у процесі інформатизації.
Формування інформаційного простору України передбачає вирішення такого кола завдань: 1) створення системи єдиного інформаційного простору України як суверенної держави; 2) взаємодія цієї системи зі світовими відкритими мережами, тобто інтеграції України в міждержавному інформаційному просторі. З огляду на це пропонується звернути увагу Кабінету Міністрів України на той факт, що державна інформаційна політика повинна бути соціально-технологічною.
Під час визначення ролі суб’єктів інформаційного забезпечення органів виконавчої влади послідовно проаналізовано коло завдань та функцій їх діяльності у досліджуваній сфері. Вивчено зміст інформаційного забезпечення вказаної системи крізь призму діяльності Кабінету Міністрів України та урядових комітетів.
До центральних органів виконавчої влади, невід’ємною частиною діяльності яких є інформаційне забезпечення органів виконавчої влади, віднесені: 1) міністерства; 2) державні комітети (державні служби); 3) центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів).
При визначені компетенції кожного з цих суб’єктів в інформаційній сфері проаналізовано їх відповідні загальні і спеціальні повноваження.
З метою виконання положень Концепції адміністративної реформи в Україні пропонується виділити Державний департамент з питань зв’язку та інформатизації зі складу Міністерства транспорту та зв’язку України, створивши на його базі Міністерство інформації України.
Видається доцільним ліквідувати загалом такий вид органів, як центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Що ж до існуючих на цей час таких органів, то їх – після суттєвого скорочення кількості – необхідно перетворити на окремий вид органів виконавчої влади, але без віднесення їх до категорії „центральних”. Водночас, для підтвердження їх приналежності до виконавчої гілки влади можна було б запропонувати таку їх назву – „спеціальні органи виконавчої влади” (скорочено — СОВВ).
Окремо проаналізовано загальні та спеціальні повноваження місцевих органів виконавчої влади в інформаційній сфері.
При розгляді змісту діяльності органів виконавчої влади, спрямованої на внутрішнє інформаційне забезпечення, сформульовано пропозиції щодо необхідності створення структурованої системи інформаційного забезпечення органів виконавчої влади.
У четвертому підрозділі „Класифікація інформації в системі органів виконавчої влади” вказується, що оскільки управлінська інформація є визначеним результатом відображення соціальної дійсності, а також дійсності природної в тій мірі, в якій вона перебуває в межах суспільної людської діяльності, було визнано, що інформацію варто класифікувати насамперед залежно від ступеня її співвіднесення з дійсністю, з реальними процесами, які виникають у ній.
В результаті розглянуто різноманітні класифікації інформації вищого органу виконавчої влади на прикладі діяльності Управління стратегії розвитку інформаційних ресурсів та технологій Департаменту зв’язків з Верховною Радою України та моніторингу інформації Секретаріату Кабінету Міністрів України та Прес-служби Кабінету Міністрів України.
Залежно від суб’єкта досліджено аналітичну, прогнозну, довідкову, ознайомлювальну та рекомендаційну інформацію.
Потоки різних видів соціально-економічної інформації, що циркулюють в органах виконавчої влади, класифікуються за: періодичністю виникнення і передачі (п’ятирічна, річна, піврічна тощо); ступенем взаємозв’язку (характеризується кількістю усіх видів інформації, що надходить до органів виконавчої влади, взаємозалежних з даним конкретним видом повідомлень, зведень); ступенем сталості (розглядається тривалий проміжок часу, протягом якого інформація зберігає своє значення); структурою (основна – вся офіційна, допоміжна – вся неофіційна і кількісна); методами утворення (формування інформації на основі аналізу діяльності суб’єктів і об’єктів управлінського впливу, у ході дослідження всіх масивів інформації, що надходить по даному питанню, аналізу стану справ у різних сферах громадського життя); закріпленням та втіленням в матеріальні форми (візуальна, документальна, звукова) та за багатьма іншими ознаками.
складається з двох підрозділів, присвячених дослідженню поняття та змісту інформаційної безпеки, а також визначенню загроз інформаційній безпеці органів виконавчої влади.
У першому підрозділі „Поняття та зміст інформаційної безпеки” зазначається, що забезпечення ефективного використання накопичених суспільством інформаційних ресурсів можливе за рахунок створення розвинутого і захищеного інформаційного середовища. Цій меті слугує організація функціонування системи інформаційної безпеки, складовими компонентами якої є сама інформаційна безпека як об’єкт управління органами виконавчої влади, система забезпечення інформаційної безпеки, тобто суб’єкт управління, зв’язки між ними, а також внутрішнє та зовнішнє середовище.
З метою визначення змісту поняття „інформаційна безпека” та суті його предмету здійснено дослідження цього поняття у доктринальному та нормативно-правовому аспектах. З огляду на відсутність у науковій літературі (Р.А. Калюжний, Ю.А. Фісун, О.Г. Додонов, А.А. Тер-Акопов, В.А. Ліпкан, М.П. Хрипков) єдиного консолідованого погляду на зміст поняття „інформаційна безпека” здійснено відповідну класифікацію позицій науковців.
Виконані дослідження дали змогу зробити висновок, що інформаційна безпека не може розглядатися лише як окремий стан. Вона має враховувати майбутнє, отже є не станом, а процесом. Таким чином, інформаційну безпеку слід розглядати крізь органічну єдність ознак, таких, як стан, властивість, а також управління загрозами і небезпеками, за допомогою якого забезпечується обрання оптимального шляху їх усунення і мінімізації впливу негативних наслідків. Одним з механізмів гарантування даного процесу є ефективно функціонуюча система органів виконавчої влади, яка є суб’єктом і об’єктом забезпечення інформаційної безпеки одночасно.
Інформаційна безпека є характеристикою стабільного, стійкого стану органів виконавчої влади, яка при впливі внутрішніх та зовнішніх загроз та небезпек зберігає суттєво важливі характеристики для власного існування. В результаті визначено ознаки, за допомогою яких можна описати дану систему.
Окрема увага в роботі приділяється окресленню проявів інформаційної безпеки і самого процесу її забезпечення.
До рівнів забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади відносимо: нормативно-правовий – закони, нормативно-правові акти; адміністративний – дії загального характеру, яких вживають органи виконавчої влади; процедурний – конкретні процедури забезпечення інформаційної безпеки; програмно-технічний – конкретні технічні заходи забезпечення інформаційної безпеки.
Система ціннісних орієнтирів тієї чи іншої країни в області інформаційної безпеки дістає своє вираження в державній інформаційній політиці. Аналіз Закону України від 19 червня 2003 р. „Про основи національної безпеки України”, Концепції адміністративної реформи України та інших нормативно-правових актів дав змогу здобувачеві окреслити напрями діяльності органів виконавчої влади по забезпеченню внутрішньої інформаційної безпеки.
” вказується, що загрози інформаційній безпеці, з одного боку, є організаційним компонентом системи органів виконавчої влади, з іншого – слугують індикатором ефективності її функціонування.
Даний підрозділ присвячений розгляду поняття „інформаційна боротьба”, його співвідношенню з іншими спорідненими поняттями, такими, як „інформаційна війна”, „інформаційне протиборство”, виокремленню атрибутивних ознак та встановленню кореляційних зв’язків між існуючими поняттями.
Найбільшою загрозою на сучасному етапі розвитку українського суспільства є інформаційні війни (гуманітарні та технічні). Намагання у повній мірі усвідомити усі грані поняття „інформаційна війна” пов’язане із несформованістю загальної теорії національної безпеки та її понятійного апарату.
Окреме місце відведено здійсненню порівняльного аналізу понять „інформаційна війна” і „інформаційне протиборство” з метою виокремлення ознак, що споріднюють і різнять їх.
Інформаційна війна, інформаційне протиборство та інформаційна боротьба є проявами одного більш широкого поняття — загрози інформаційній безпеці, і зокрема інформаційній безпеці системи органів виконавчої влади.
Найбільшу загрозу інформаційним ресурсам органів виконавчої влади, які можуть спричинити небажаний вплив на інформаційну систему, а також на інформацію, яка зберігається в ній представляють: розкриття інформаційних ресурсів; порушення їх цілісності; збій в роботі самого обладнання.
Через чисельність видів загроз інформаційній безпеці органів виконавчої влади була здійснена спроба їх виокремлення з урахуванням існуючих напрацювань щодо питань класифікації загроз національній безпеці. Види загроз розглядаються за такими класифікаційними ознаками: ; .
Звичайно, дана класифікація не претендує на універсалізм, втім здобувач намагався продемонструвати багатоманітність і неоднаковість, багатошаровість і певну нескінченість загроз та небезпек інформаційній безпеці системи органів виконавчої влади.
Таким чином, в результаті здійсненого аналізу загроз інформаційній безпеці органів виконавчої влади та виходячи з мети і завдань дисертаційного дослідження сформульовано авторське визначення поняття „внутрішня інформаційна безпека органів виконавчої влади”.
Розділ 3. „Теоретичні та практичні аспекти адміністративно-правового та організаційного забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади” складається з чотирьох підрозділів, присвячених дослідженню теоретичних аспектів функціонування системи інформаційної безпеки органів виконавчої влади, , формулюванню пропозицій щодо розробки Доктрини інформаційної безпеки України та окресленню напрямів удосконалення організаційно-правових форм забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади.
” наголошується, що інформаційна безпека забезпечується проведенням єдиної державної політики національної безпеки в інформаційній сфері, системою заходів економічного, політичного і організаційного характеру, адекватних загрозам та небезпекам національним інтересам особи, суспільства та держави в інформаційній сфері.
Основу даної системи складають органи, сили та засоби забезпечення інформаційної безпеки, які реалізують сукупність адміністративно-правових, інформаційно-аналітичних, організаційно-управлінських, та інших заходів, спрямованих на забезпечення стійкого функціонування системи органів виконавчої влади.
Під системою забезпечення інформаційної безпеки пропонується розуміти сукупність інформаційно-аналітичних, теоретико-методологічних, адміністративно-правових, організаційно-управлінських, спеціальних та інших заходів, спрямованих на забезпечення стійкого розвитку об’єктів інформаційної безпеки, а також суб’єктів які її забезпечують.
Виходячи зі змісту дослідження об’єктами системи забезпечення інформаційної безпеки України виступають: інтереси органів виконавчої влади в інформаційній сфері; система органів виконавчої влади, а також їх компетентні особи і відносини між ними (суспільні відносини в інформаційній сфері); власне система забезпечення інформаційної безпеки України.
У підрозділі детально визначено та проаналізовано мету, завдання та функції системи забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади.
Особливість реалізації функцій забезпечення інформаційної безпеки полягає у тому, що кожний орган держави здійснює власну діяльність на базі використання інформаційної інфраструктури суспільства, виробляє і споживає інформаційні ресурси, має певні відносини із громадянами і як власник інформаційних ресурсів і тих, що складають інформаційну інфраструктуру, має вживати певні дії по забезпеченню збереження ресурсів і безпеки функціонування інформаційних і телекомунікаційних систем, мереж зв’язку, систем управління.
Реалізація окреслених положень особливим чином відображається на прикладі здійснюваної концепції „Електронного Уряду” (e-gove ment).
Названі форми поділяються на адміністративно-правові та не правові (організаційні та організаційно-правові).
Виходячи з мети та завдань дослідження зосереджено увагу на особливостях застосування адміністративного примусу, як адміністративно-правового методу забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади. До адміністративно-примусових заходів відносяться:
заходи адміністративного попередження (вказані заходи реалізуються, наприклад, у вигляді здійснення планових, позапланових перевірок та проведення радіочастотного моніторингу; цільових інспекційних перевірок);
заходи адміністративного припинення (адміністративно-запобіжні заходи). Найбільш поширеними заходами адміністративного припинення у сфері забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади виступають письмові розпорядження, приписи або тимчасове припинення дії ліцензії;
заходи відповідальності за порушення адміністративно-правових установлень – накладення стягнень за порушення нормативно-правових положень (ст.ст. 144, 145, 147, 1483, 1484 Кодексу України про адміністративні правопорушення); застосування заходів адміністративного впливу по відношенню до юридичних осіб за порушення нормативно-правових положень (наприклад, анулювання ліцензії на використання радіоелектронних засобів).
Окрема увага приділяється дослідженню організаційних (управлінських) методів за допомогою яких здійснюються відповідні форми організаційної діяльності органів виконавчої влади: методи опису і класифікації; методи дослідження причинних зв’язків; аналітичні методи пізнання і дослідження стану суспільної свідомості в сфері інформаційної безпеки; метод критичних сценаріїв; метод дихотомії.
У третьому підрозділі „Теоретичні аспекти розробки Доктрини інформаційної безпеки України” наводиться цілий ряд заперечень проти необхідності прийняття проекту Концепції національної інформаційної політики України, розробленої Державним комітетом інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України.
Здійснений аналіз основних положень проекту Концепції національної інформаційної політики України дозволив зробити висновки про те, що остання визначає тільки суть національних інтересів України в інформаційній сфері та представляє собою перелік першочергових завдань у сфері забезпечення інформаційної безпеки, які вже сьогодні вимагають свого вирішення.
Отже, сьогодні склалися об’єктивні передумови розробки нового документа у сфері інформаційної безпеки – доктрини інформаційної безпеки України. Цей документ повинен носити комплексний характер і бути основним системоутворюючим фактором у процесах становлення системи інформаційної безпеки України, і , зокрема, інформаційної безпеки органів виконавчої влади.
Важливе значення при формуванні доктрини інформаційної безпеки України повинні відігравати загальні принципи її побудови. До таких пропонується відносити принципи: 1) конституційності; 2) ієрархічної залежності; 3) несуперечності формування доктрини інформаційної безпеки України. До специфічних принципів формуванні доктрини інформаційної безпеки України можна віднести наступні: 1) принцип змінності доктрини; 2) принцип комплексності розробки доктрини; 3) принцип цілеспрямованості; 4) принцип реалізованості; 5) принцип моделювання процесів забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади.
Результатом виконаних досліджень стало формулювання науково-обґрунтованих положень щодо змісту та структури пропонованої доктрини.
У четвертому підрозділі „Напрями удосконалення організаційно-правових форм забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади” вказується, що сучасний стан інформаційної безпеки систем органів виконавчої влади свідчить про недоліки в роботі доволі громіздкої системи органів, на які покладено завдання щодо формування і впровадження національної інформаційної політики.
Основні напрямами діяльності органів виконавчої влади у сфері забезпечення їх інформаційної безпеки мають бути спрямовані на: вдосконалення системи фінансування робіт з реалізації завдань Національної програми інформатизації з коштів державного бюджету; виконання в рамках Національної програми інформатизації проекту „Електронний Уряд” та запровадження його елементів з урахуванням необхідності забезпечення захисту його серверів; впровадження механізмів централізованого контролю та координації створення відомчих (у тому числі місцевих органів виконавчої влади) інформаційно-аналітичних систем з метою забезпечення їх сумісності в рамках інтегрованої автоматизованої системи інформаційно-аналітичного забезпечення системи державного управління; надання державної підтримки розробці та виробництву в Україні засобів зв’язку та інформаційних мереж з власним програмним продуктом тощо.
Окрема увага приділяється питанням створення програми підготовки (перепідготовки) державних службовців для освоєння ними новітніх інформаційних технологій, отримання знань і практичних навичок щодо захисту інформації в органах виконавчої влади. Реалізацію останнього напряму пропонується покласти на Національну академію внутрішніх справ України.
Пропонується організаційно-правову систему органів виконавчої влади у сфері забезпечення їх внутрішньої інформаційної безпеки розглядати з трьох функціональних рівнів: перший (стратегічний рівень); другий (тактичний рівень); третій (оперативний рівень). | 
