Мацокін В.В. Право громадян України на достатній життєвий рівень

Краткое содержание

У вступi дисертацiї обґрунтовується актуальнiсть обраної теми, сутність і стан її дослідження, визначається мета i завдання дисертаційного дослiдження, його об’єкт і предмет, характеризуються методи дослідження, теоретична основа, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, формулюються основнi положення, якi виносяться на захист, зазначається про апробацію результатів дослідження і публікації.

Розділ перший “Конституційно-правове регулювання основних прав і свобод людини і громадянина в аспекті побудови в Україні соціальної держави” складається із чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Поняття соціальної держави та конституційні засади її формування в Україні” досліджено еволюцію формування ідеї “соціальної держави” як в українській, так і в зарубіжній конституційно-правовій думці, проаналізовано особливості її закріплення в національному законодавстві різних країн світу. На основі аналізу наукової літератури зроблено висновок про відсутність єдиного підходу до визначення терміну “соціальна держава”, до розуміння її змісту та суті, до виокремлення її складових елементів, а також щодо ролі соціальної держави в сучасному суспільстві. Разом з тим, доведено, що безумовною метою функціонування будь-якої соціальної держави є забезпечення гідного людини існування, або іншими словами – забезпечення достатнього життєвого рівня кожного члена суспільства. Вважаємо, що соціальною може бути лише держава, діяльність якої спрямована саме на створення умов для комфортного життя кожної людини зокрема та усіх членів суспільства в цілому.

Зроблено висновок про те, що соціальна складова у діяльності будь-якої держави є однією з головних функцій її державно-владної діяльності, а соціальна сутність держави характеризується двома складовими: загально-соціальною та спеціально-соціальною. В залежності від ступеня активності держави з реалізації соціально-економічних прав особистості, виокремлюються наступні види сучасних демократичних держав: “позитивна держава”, “держава соціальної безпеки”, “соціальна держава”.

На основі системного аналізу положень Конституції України доведено, що з одного боку, “соціальна держава” є принципом конституційного ладу України, а з іншого – “соціальний характер” української держави в свою чергу ґрунтується на цілій низці прав та свобод людини і громадянина, які знайшли своє закріплення в Основному Законі України. Одночасно, зроблено висновок про те, що конституційний принцип, відповідно до якого Україну проголошено соціальною державою, є нормою-ціллю, яка визначає напрямок усієї державно-владної діяльності в сфері забезпечення прав та свобод людини і громадянина.

У підрозділі 1.2. “Тенденції конституційно-правового регулювання основних прав і свобод людини і громадянина в аспекті побудови в Україні соціальної держави” проведено порівняльний аналіз правого регулювання прав та свобод людини і громадянина на різних етапах становлення в Україні ідеї соціальної держави, досліджено внутрідержавні та загальні, геополітичні тенденції розвитку правового регулювання соціальних прав та свобод людини і громадянина, зроблено висновок про те, що у ХХ столітті саме геополітичні тенденції мали визначальний вплив на конституційне закріплення соціальних прав та свобод.

Виокремлюються такі тенденції конституційно-правового регулювання прав та свобод людини і громадянина в аспекті побудови в Україні соціальної держави: а) проголошення на конституційному рівні України соціальною державою, що, за своїм змістом, є принципом конституційного ладу України; б) визнання Основним Законом України людини найвищою соціальною цінністю, визначення її прав та свобод змістом і спрямованістю діяльності держави, встановлення головним обов’язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини, що також є принципом конституційного ладу, який передбачає як правову, так і моральну відповідальність держави за забезпечення кожній людині гідних її умов життя; в) закріплення соціальної спрямованості економіки як принципу конституційного ладу України; г) встановлення конституційного обов’язку держави забезпечити збереження генофонду Українського народу; д) піднесення на правовому рівні соціальних прав та свобод людини і громадянина, і, насамперед, права на достатній життєвий рівень до рівня загальнодержавної політики; е)  конституційна заборона будь-якої дискримінації в тому числі в галузі соціальних прав та свобод.

Шляхом аналізу положень Конституції України визначено, що однією з особливостей сучасного конституційно-правового регулювання є суттєве збільшення уваги до соціальних, а також до економічних прав та свобод, які в своїй сукупності набувають визначального значення по відношенню до всіх інших прав та свобод. Зроблено висновок про те, що соціальна політика української держави, насамперед, має бути спрямована на захист соціально незахищених верств населення, а також на створення сприятливих умов для розвитку економічної активності усіх інших соціальних груп, метою чого має стати забезпечення гідних умов життя кожної людини.

У підрозділі 1.3. “Право громадян України на достатній життєвий рівень в системі основних соціальних прав і свобод людини і громадянина” доводиться, що право людини на достатній життєвий рівень є інтегруючим соціальним правом, яке об’єднує собою не лише усі інші соціальні права в одну цілісну систему, але й зумовлює сутність та зміст правового регулювання більшості громадянських та політичних прав. Реалізація соціальних прав є необхідною передумовою реалізації прав громадянських і політичних, оскільки їх здійснення може бути забезпечено лише в умовах створення для кожної людини належних і рівних можливостей у задоволенні усіх життєвих потреб у праці, харчуванні, житлі, охороні здоров’я, освіті й культурі.

Зроблено висновок, що соціальні права – це узгоджені та визнані світовим співтовариством, закріплені в законодавстві більшості сучасних держав мінімальні правові норми-стандарти прав людини в соціальній сфері, що передбачають такі умови життя, які дозволяють кожному вільно підтримувати і розвивати свою людську природу та людську особистість. На відміну від більшості прав першого покоління, що належать людині від природи і які держава зобов’язана лише захищати, більшість соціальних прав можуть бути надані і захищені лише суспільством та державою. По суті, вони виступають, як певні вимоги, адресовані органам публічної влади і є обов’язками держави щодо підтримки, як самого життя індивіда, так і його соціальної активності, забезпечення гідних умов його життя та духовного розвитку його особистості.

Доведено, що право на достатній життєвий рівень є одним з найбільш важливих та соціально значущих для кожної людини, а забезпечення цього права є метою діяльності кожної демократичної країни та одним з основоположних конституційних принципів сучасної держави. Це право слід розглядати в двох взаємопов’язаних аспектах: з одного боку, держава створює умови, за яких кожна здорова, дієздатна людина має реальні можливості забезпечити такий рівень свого життя, який відповідає її уявленням, а з іншого, держава зобов’язана використовувати усі свої матеріальні, політичні, організаційні та інші ресурси задля забезпечення достатнього життєвого рівня соціально незахищених верств населення.

У підрозділі 1.4. “Міжнародно-правові стандарти права людини на достатній життєвий рівень та їх вплив на соціальну політику української держави” зазначається, що такими основоположними міжнародно-правовими документами як Загальною Декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Міжнародним пактом про соціальні, економічні та культурні права на найвищому міжнародно-правовому рівні закріплено загальновизнані світовою спільнотою стандарти в галузі прав людини, серед яких і право кожної людини на достатній життєвий рівень. Окрім того, це право нормативно закріплене й іншими міжнародно-правовими документами: Декларацією прав дитини, Декларацією соціального прогресу і розвитку, документами Соціального самміту ООН, Європейською соціальною хартією. А оскільки, відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України усі ці документи є частиною національного законодавства України, вони мають суттєвий вплив на вітчизняне конституційно-правове регулювання.

Зроблено висновок, що міжнародно-правові акти передбачають мінімальні стандарти забезпечення достатнього життєвого рівня для людини та визначають складові елементи цього рівня. Це покладає на Україну обов’язок здійснювати постійний контроль (моніторинг) стану забезпечення достатнього життєвого рівня та його окремих компонентів для населення країни в цілому та для окремих його категорій. На підставі такого моніторингу держава має корегувати власну соціальну політику, ухвалювати відповідні нормативно-правові акти та забезпечувати відповідні можливості на практиці. Крім того, це покладає на державу обов’язок пропагувати доцільність та необхідність прагнення громадян до досягнення достатнього життєвого рівня як обов’язкової умови прогресу суспільства, його поступального прогресивного розвитку, самозбереження та відтворення.

Розділі 2 “Конституційно-правовий механізм забезпечення права громадян України на достатній життєвий рівень” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Механізм забезпечення права громадян України на достатній життєвий рівень: загальний та конституційно-правовий аспекти” зазначається, що механізм забезпечення права громадян України на достатній життєвий рівень є однією з головних частин більш широкого, загального механізму реалізації соціальних прав громадян, який, у свою чергу, є складовою частиною механізму реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина в цілому. Механізм реалізації права на достатній життєвий рівень є достатньо складним і включає в себе низку структурних компонентів: економічний, політичний, соціальний, правовий, духовно-культурний та психологічний. У своїй сукупності усі ці компоненти спрямовані на досягнення особою такого рівня життя, яке є гідним людини у сучасному цивілізованому світі.

Досліджено нормативно-правову і організаційно-інституційну складові загального механізму реалізації права громадян України на достатній життєвий рівень. Визначено, що нормативний елемент механізму забезпечення права громадян України на достатній життєвий рівень – це система правових норм, які встановлюють правові основи та порядок досягнення усіма верствами населення та його окремими категоріями достатнього життєвого рівня, забезпечення такого рівня для непрацездатних та унеможливлення зниження життєвого рівня громадян нижче достатнього, при здійсненні постійного та систематичного контролю як за діяльністю відповідних інституцій, так і за досягнутим життєвим рівнем різних категорій осіб.

У дисертації обґрунтовується, що інституційний блок правового механізму забезпечення права громадян України на достатній життєвий рівень включає в себе ті елементи інституційної системи України (державні органи, органи місцевого самоврядування, недержавні інституції), до повноважень яких входить ухвалення відповідних нормативно-правових та індивідуальних актів, здійснення перерозподілу матеріальних благ на користь окремих категорій осіб, проведення організаційних заходів у цій сфері, а також контроль за здійсненням соціальної політики, та інші дії, спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня громадян.

У підрозділі 2.2. “Нормативний блок правового забезпечення права громадян України на достатній життєвий рівень” доведено, що право особи на достатній рівень життя для себе і своєї сім’ї отримало широке закріплення в поточному національному законодавстві, а його конституційне закріплення призвело до ухвалення цілої низки законів та підзаконних актів. Зазначається, що право особи на достатній життєвий рівень саме по собі складає міжгалузевий правовий інститут, який поряд з нормами конституційного права об’єднує норми трудового права, права соціального забезпечення тощо.

На основі дослідження нормативного закріплення таких понять як: “мінімальний споживчий бюджет”, “межа малозабезпеченості“,  “прожитковий мінімум”, зроблено висновок про те, що ці соціальні мінімуми не гарантують забезпечення права на достатній життєвий рівень кожної людини. Тобто головний недолік нормативного блоку механізму забезпечення права громадян України на достатній життєвий рівень полягає в тому, що він не повністю відповідає принципам соціальної справедливості, оскільки значна частина громадян України фактично знаходяться на теперішній час поза межею бідності.

 Запропоновано законодавчо встановити співвідношення (пропорцію) між розміром прожиткового мінімуму, мінімальною зарплатою, мінімальною пенсією, мінімальною стипендією, мінімальним розміром державної соціальної допомоги та максимальною зарплатою і максимальною пенсією, яку можуть отримувати державні службовці, при цьому рівень мінімальної зарплати, мінімальної пенсії, мінімальної стипендії, мінімального розміру державної соціальної допомоги не повинен бути нижче прожиткового мінімуму.

У підрозділі 2.3. “Органи державної влади в інституційному блоці механізму забезпечення права громадян України на  достатній життєвий рівень” визначено, що до органів державної влади, на які покладається обов’язок забезпечення умов для реалізації громадянами права на достатній життєвий рівень відносяться: Верховна Рада України, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство праці та соціальної політики України, а також місцеві державні адміністрації. Досліджено повноваження та проаналізовано конкретну практичну діяльність кожного з зазначених органів державної влади у сфері соціальної політики в цілому та щодо забезпечення права на достатній життєвий рівень кожної людини зокрема.

Зроблено висновок, що основною проблемою в забезпеченні органами державної влади України права громадян на достатній життєвий рівень, а саме у сфері соціальної політики є відсутність узгодженості, координації та налаштованості різних органів держави на кінцевий соціально значущий результат у вигляді досягнення пересічними громадянами життєвого рівня гідного людини та сучасного етапу розвитку цивілізації.

У підрозділі 2.4. “Органи місцевого самоврядування в інституційному блоці механізму забезпечення права громадян України на достатній життєвий рівень” зазначається, що саме органи місцевого самоврядування, як ланка публічної влади, що представлена в усіх регіонах, знаходиться найближче до населення, найбільш повно інтегрована в громадянське суспільство та найбільш тісно взаємодіє з усіма його інститутами, наділені конституційним законодавством України певними владними повноваженнями для забезпечення належних умов вільного та всебічного розвитку кожної особистості, реалізації її невід’ємного права на достатній життєвий рівень для себе та членів своєї родини.

До функцій, які виконують органи місцевого самоврядування щодо реалізації громадянами права на достатній життєвий рівень відносяться: надання соціальних послуг населенню, соціальний захист, сприяння працевлаштуванню. Ці функції виконуються через здійснення повноважень в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту, зв’язку, освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту. Разом з тим, загальна соціально-економічна ситуація у багатьох регіонах не дозволяє органам місцевого самоврядування використовувати зазначені повноваження належним чином.

На основі аналізу практики взаємовідносин органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в Україні зроблено висновок про те, що конфлікти, в тому числі компетенційні, які нерідко виникають між ними, вкрай негативно відбиваються на вирішенні нагальних соціально-економічних проблем, а особливо  на забезпеченні права людини на достатній життєвий рівень. Запропоновано здійснити реформу місцевого самоврядування через утворення виконкомів районних та обласних рад з одночасною ліквідацією районних державних адміністрацій  і передачею їх функцій відповідним виконкомам.