МАС-МЕДІА В ПРОЦЕСАХ ДЕМОКРАТИЧНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА (політико-культурологічний аспект)

Краткое содержание

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, її наукове і політичне значення, а також визначається об’єкт і предмет дослідження, хронологічні рамки, наукова новизна, теоретичне і практичне значення, наводяться відомості про апробацію результатів дослідження.

Розділ перший – “Українські ЗМІ в контексті глобальних процесів на початку ХХІ ст.” – присвячений аналізу історіографії проблеми, а також обґрунтуванню методологічних засад дослідження.

Вивчення діяльності ЗМІ розпочалося ще на початку ХХ ст., а спроби створення теоретичних концепцій з’являються в середині ХХ ст. в працях П. Лазарсфельда і Г. Ласвелла. У 60–70-ті рр. ХХ ст. відбувається пошук нових загальнотеоретичних підходів до розуміння ролі мас-медіа в суспільстві, чим було зумовлене підвищення інтересу до праць теоретиків постструктуралізму і постмодернізму (Т. Адорно, Р. Барт, М. Горкгаймер, Ж. Дерріда, Ж. Дельоз та ін.).

Щодо праць українських дослідників, присвячених дослідженню мас-медіа, слід зазначити, що в сучасному контексті означені вище проблеми почали вивчатися лише з часу проголошення незалежності України (численні праці українських авторів радянського часу, присвячені ролі ЗМІ в суспільстві та різним аспектам журналістики з очевидних причин сьогодні є застарілими). Серед праць останнього десятиріччя, в яких досліджуються проблеми мас-медійних процесів та роль ЗМК в сучасному світі і які мають більш загальний характер слід назвати публікації таких авторів, як В. Бебик, О. Гриценко, С. Квіт, Н. Костенко, І. Мащенко, А. Ручки. Висвітлення різних аспектів теоретичних та практичних питань діяльності ЗМІ в сучасних умовах здійснюється в публікаціях таких українських авторів, як В. Алексєєв, В. Бадрак, Т. Березовець, Г. Вартанов, В. Здоровега, В. Королько, Е. Мамонтова, О. Мелещенко, А. Москаленко, Т. Петрів, В. Різун, М. Скуленко, А. Чічановський, О. Чекмишев, О. Шахтемірова, В. Шкляр та інші.

Проблеми глобалізаційних процесів та їх впливу на демократичні перетворення в Україні розглянуті в дисертаційному дослідженні та монографії О. Зернецької, В. Горбатенко, особливостям теорії і практики становлення громадського суспільства в Україні присвячене дослідження А. Грамчук так само як і дисертаційне дослідження та брошура О. Задоянчука, де розглядаються переважно політичні аспекти демократичних трансформацій в Україні та становлення громадянського суспільства, а також дослідження Ю. Корнілова. Роль політичної культури в процесах формування і розбудови української держави розглянуто в дослідженнях Ж. Деркач, О. Клименко та О. Проскуріної.

Важливий напрямок дослідження мас-медіа був започаткований працями М. Маклюена і продовжений у працях теоретиків постіндустріального інформаційного суспільства (Д. Белл, О. Тоффлер та ін.), основна ідея яких полягала в переході від “вторинної” (по відношенню до “первинного” аграрного господарства) індустріальної економіки до “третинної” сервісної економіки, в якій основне місце посідає сфера послуг, опрацювання інформації та розвиток інформаційних технологій.

Паралельно з концепцією постіндустріального суспільства розвивалася тісно пов’язана з нею концепція інформаційного суспільства, в якій тенденції соціально-економічних трансформацій розглядалися не стільки в економічному аспекті, скільки в контексті масової комунікації. Саме поняття “інформаційне суспільство” було введене в науковий обіг на початку 60-х рр. одночасно Ф. Махлапом в США і Т. Умесао в Японії, а подальший розвиток теорії інформаційного суспільства пов’язаний з іменами таких відомих авторів, як Р. Катц, Й. Масуда, М. Порат, Т. Стоуньер.

До теорії інформаційного суспільства близькі деякі інші концепції, зокрема – концепція технотронного суспільства З. Бжезінського, а також ряд інших концептуальних моделей, в тій чи іншій мірі близьких головним  положенням теорії постіндустріального суспільства (Bellah R., Crook S., Etzioni, Galbraith, Pakulski, Toffler, Touraine).

Якщо соціально-економічна специфіка діяльності сучасних мас-медіа знайшла своє відображення в концепціях постіндустріального інформаційного суспільства, то для розуміння культурологічної специфіки необхідно звернутися до теоретичних уявлень постмодернізму, без яких неможливе розуміння специфіки сучасної медіакультури і, зрештою, діяльності сучасних мас-медіа в цілому. Так, зокрема, дослідники сучасної медіакультури зазначають, що в умовах переходу до постіндустріального інформаційного суспільства сучасні мас-медіа, особливо електронні, у все більшій мірі починають створювати свого роду гіперреальність – симуляцію дійсності, яка починає набувати для споживачів більшого значення, ніж реальне життя. Це проявляється не тільки у повсякденних, вже звичних фактах залежності від телебачення чи Інтернету, які починають підміняти реальні соціальні комунікації індивіда, а і має значно глибше, теоретично-концептуальне підґрунтя, що сягає ідей Ж. Бодріяра та ключових положень ідеології постмодернізму.  

Проблемам доби постмодерну присвячена значна кількість публікацій зарубіжних авторів (Bertens, Crook, Gellner, Giddens, Jameson, Lash, Rose, Smart, Tu
er B, Vaftimo). З них слід відзначити дослідження Г. Бертенса, присвячене історії становлення концепцій постмодернізму, та С. Леша, який приділив значну увагу проблемі комодифікації (перетворення продуктів культури на товар, що набуло особливого значення в добу постмодерну) та змінам в ідентичності соціальних груп.

Оскільки за умов сервісної та інформаційної економіки постіндустріального суспільства суттєво змінюється роль мас-медіа і створюваної ними медіакультури, поступово збільшується вплив ЗМК на політичну культуру та політичну комунікацію, призводячи до явища “медіатизації політики”.

Особливо цікавою в контексті нашого дослідження є, зокрема, праця одного з найвідоміших сьогодні дослідників соціально-політичних проблем сучасного суспільства Мануеля Кастельса “Інформаційна ера: економіка, суспільство і культура”, в якій він послідовно розвиває власну концепцію “становлення суспільства мережних структур”.  Розглядаючи трансформацію соціальної структури сучасного суспільства, що відбувається сьогодні в глобальному масштабі за рахунок розвитку інформаційних технологій та створення уніфікованої масової медіакультури, М. Кастельс пропонує концепцію “мережного суспільства”, яке прийшло на зміну традиційній стратифікованій соціальній структурі і побудоване за принципом глобальних комп’ютерних мереж. Його найважливішою рисою виступає навіть не домінування інформації, а зміна способу її використання, в результаті чого основну роль в сучасній економіці і суспільно-політичному житті набувають глобальні “мережні” структури, що витісняють традиційні форми діяльності. Ця теоретична модель М. Кастельса, на наш погляд, досить несуперечливо пояснює різні аспекти сучасних глобалізаційних процесів, в контексті яких відбувається розвиток мас-медіа.

Одним з головних напрямків глобалізаційних процесів є створення інформаційного “мережного” суспільства, функціонування якого унаочнюється метафорою комп’ютерних мереж. Серед ознак такого суспільства можна назвати: 1) розгалужену світову систему мас-медіа та їх інформаційних ресурсів, які стають домінуючою частиною світової економіки; 2) сформовану світову інформаційну індустрію; 3) наявність у громадян доступу до інформації про функціонування суспільних та державних інституцій. Так інформаційні технології стають істотним елементом функціонування сучасного суспільства, і від них залежить не тільки технологічний прогрес, а й розвиток демократії.

Таким чином, сучасні інформаційні і телекомунікаційний технології стали настільки істотною частиною інфраструктури суспільства, що від них залежить не тільки технологічний, але і соціальний прогрес, економічна конкурентоспроможність країни в цілому, її роль в міжнародному розподілі праці, так само як і здатність подальшого розвитку демократичних інститутів, що значною мірою залежить від інформаційної відкритості, можливості доступу громадян до інформації. Так інформаційні технології з технологічного чинника розвитку перетворилися в істотний елемент функціонування сучасного суспільства.

Внаслідок цього подальший розвиток інформаційних технологій, так само як і зростання інформаційної відкритості суспільства залежить вже не тільки від прогресу науково-технічної думки, але і від соціально-економічних і правових умов, в яких відбувається діяльність ЗМК. Зокрема, відставання законодавчого забезпечення прав людини на інформацію, на недоторканість особистого життя і збереження персональних даних, так само як обмеження на концентрацію засобів масової інформації і комунікації може призводити до маніпуляції масовою свідомістю та контролю за особистістю з боку державних або кримінальних структур. Крf0уктур. Кр'edачну заклопотаність викликає уразливість інформаційних і телекомунікаційних систем, що забезпечують функціонування енергетики, авіатранспорту, міського господарства і інших життєво важливих об’єктів. У зв’язку з цим більшість розвинених країн розглядає формування державної політики в питанні становлення інформаційного суспільства як одне з найважливіших завдань, оскільки інформаційне суспільство надає нові можливості для розвитку демократії, врахування громадської думки та контролю за діяльності державно-владних структур.

Проте глобалізаційні процеси, незважаючи на свою історичну закономірність та невідворотність, породжують ряд проблем як у сфері економіки, так й у сфері масової комунікації. Перш за все це проблема поширення глобальної масової культури, яка веде до стандартизації масової свідомості на основі культурних зразків, створених на Заході і неприйнятних для багатьох регіональних етнічних спільнот зі своїми власними традиціями. Крім того, специфікою глобалізаційних процесів в умовах становлення інформаційного суспільства є те, що політичні інститути держави поступово втрачають контроль над змістом інформаційного простору. Внаслідок цього особливого значення набуває проблема ступеня відкритості інформаційних систем, оптимального для збереження суверенітету національного інформаційного простору та забезпечення ефективності державного управління.

Усі ці явища проявляються, на наш погляд, досить виразно і в  медіакультурі України та інших пострадянських державах, впливаючи на характер демократичних трансформацій українського суспільства, що потребує комплексного дослідження з огляду на теоретичне та практичне соціально-політичне значення даної проблеми.

Еволюція постіндустріального суспільства, що супроводжується корінними соціальними перетвореннями у світі і в нашій країні, веде до становлення глобальної інформаційної індустрії (яка переживає період технологічної конвергенції, організаційного злиття і законодавчої лібералізації), так само як і до структурних змін у зайнятості та до появи нових форм “електронної демократії”. Ці радикальні трансформації відбуваються в історично стислі терміни, і внаслідок цього протягом останніх десятиріч сформувалися передумови для широкомасштабного переходу до інформаційного суспільства. Хоча ці передумови не скрізь виявилися в повній мірі і не всі країни, в тому числі й Україна, пройшли необхідні етапи соціально-економічного розвитку, глобалізація економічного життя, зняття ідеологічних бар’єрів, стрімкий технологічний прогрес суттєво скорочують час, відпущений державам для формування такої політики, яка дозволила би безконфліктно вийти на новий рівень розвитку, властивий інформаційному суспільству.

В сучасному інформаційному суспільстві позитивним для розвитку комунікаційного процесу є те, що новітні інформаційні технології надають можливість оперативного доступу до інформації про діяльність державно-владних структур. Взаємодія влади і суспільства базується на механізмах зв’язку з громадськістю та надання інформаційних послуг населенню, а також на механізмі публічного вираження суспільної думки. Для становлення в Україні дійсно відкритого громадянського суспільства необхідним є вирішення проблеми вільного доступу громадян і суспільних організацій до об’єктивної інформації через мас-медіа, завдяки чому відбувається формування громадської думки, соціальної свідомості і поведінки.

Особливе значення проблема інформаційної відкритості набуває в Україні в умовах переходу від командно-адміністративної системи тоталітарного правління до демократичного суспільства. При цьому саме сучасні інформаційно-комунікаційні технології, в т.ч. електронні медіа (від традиційного телебачення і радіо, до Інтернет-сайтів, направлених на широку аудиторію), відкривають принципово нові можливості для вільного поширення інформації, масового інформаційного обміну і комунікацій, унаслідок чого можна очікувати формування нового типу демократичного суспільства. Все це дає підстави вважати, що відкритість інформаційних систем втілена найбільшою мірою саме в електронних мас-медіа.

Таким чином, інформаційний простір суспільства доцільно розглядати як самостійний феномен, розвиток якого має свої еволюційні закономірності, але може бути керованим і за допомогою інформаційної політики. Саме інформаційний простір забезпечує умови для участі громадян у прийнятті суспільно значимих рішень, а також визначає рівень доступності правової інформації для окремих осіб. Від того, наскільки розвинутий інформаційний простір, значною мірою залежить і відкритість суспільного устрою для демократичних перетворень.

Очевидно, що для вдосконалення інформаційної політики в Україні може бути корисним зарубіжний досвід. Проте специфічні умови в країнах СНД перехідного періоду не дозволяють здійснювати пряме запозичення цього досвіду, що пов’язано з наявністю ряду проблем, таких як обмеженість бюджетних коштів та застарілість інформаційно-технологічної бази, що вимагає перегляду пріоритетів у державній політиці формування інформаційної сфери суспільства.

Розгляд проблеми впливу мас-медіа на формування політичної культури та політичної свідомості  свідчить про те, що досить поширеною є метафора журналiстики як “четвертої влади”, насправді ж у  переважній більшості країн з розвинутою демократією iсторично склалися лише три типи влади – законодавча, виконавча i судова. Тому реальна роль мас-медіа полягає не в тому, щоб бути “четвертою владою”, а в тому, щоб, по-перше, виступати посередником між суспільством, громадськими організаціями i державними, політичними та владними інститутами. По-друге, саме мас-медіа відіграють головну роль у процесі формування громадської думки, привертаючи увагу членів суспільства до нової, суспільно значимої проблеми чи до оцінки тих чи інших явищ. Отже, інформаційна діяльність мас-медіа спрямована не тільки на інформування аудиторії, й на формування або зміну політичної позиції та ціннісних орієнтацій, і тому саме мас-медіа повинні стати одним з найважливіших чинників формування політичної культури.

У контексті даного дослідження поняття “політична культура” тісно пов’язане з поняттям “культура громадянськості” та концепцією громадянського суспільства, в основу якої покладено ідею соціально-політичної активності окремих громадян та громадських організацій на рівні локальних громад. Така активність виникає внаслідок достатнього підвищення рівня політичної культури, що породжує громадянську активність “знизу”, альтернативну традиційним формам політичної активності, ініційованим державою.

Очевидно, що без політичної інформації, яку розповсюджують мас-медіа, громадяни суспільства не можуть вірно орієнтуватися в політичних процесах. Як правило, ЗМІ використовують послідовний та фрагментарний способи подачі політичної інформації. Якщо послідовний спосіб властивий переважно для друкованих видань, то фрагментарний спосіб поширений на телебаченні, що зумовлене об’єктивною потребою в розчленуванні інформації для різнобічності й оперативності її подання. Проте фрагментарний спосіб часто заважає більшості громадян сформувати цілісну картину політичних явищ та подій і, врешті-решт, дезорієнтує глядачів, викликає в них політичну байдужість та апатію, примушуючи покладатися на оцінки політичних коментаторів. Все це створює сприятливі умови для маніпулювання свідомістю, досить поширеного в діяльності сучасних мас-медіа. Метою такого маніпулювання є впровадження в масову свідомість соціально-політичних міфів, які формують певні цінності без їхнього критичного осмислення.

Аналіз особливостей діяльності української політичної преси дозволяє дійти висновку, що перспективним шляхом вирішення цієї проблеми є публічна політика, тобто політика інформаційно відкрита, яка передбачає можливість вільного отримання громадянами інформації про діяльність політичних інституцій, забезпечуючи таким чином найбільш ефективний механізм впливу суспільства на владу. Можливо, досить ефективною альтернативою суто  ринкових принципів діяльності ЗМІ є ідея суспільного теле- радіомовлення.

Аналіз проблеми політичної консолідації та національно-культурної самобутності України в світовому та вітчизняному інформаційному просторі свідчить, що в умовах переходу від індустріальної до сервісної, інформаційної економіки суттєво змінюється характер професійної діяльності та зростає мобільність значної частини членів суспільства, внаслідок чого традиційна ідентичність (в тому числі національна), значною мірою базована на прив’язаності до певного місця проживання, стає дифузною і фрагментарною. Проте паралельно з цим сучасні дослідження простежують тенденцію до ретериторіалізації ідентичності, яка до певної міри протистоїть глобалістичним тенденціям і виявляється у прагненні членів суспільства знайти нові форми локально-етнічної ідентичності. Оскільки така тенденція виявляється в багатьох країнах світу, це дозволяє припускати, що процеси фрагментації та дефрагментації національної ідентичності мають циклічний характер, а пошук нових форм локально-національної ідентичності закономірно супроводжує процес глобалізації, і основним засобом формування цих нових форм національно-локальної ідентичності можуть бути саме мас-медіа.

Актуальність проблематики збереження та відродження національної ідентичності пов’язана перш за все з тим, що, хоча на початку 1990-х років українські мас-медіа звільнилися від контролю з боку партійно-бюрократичного апарату і стали важливим чинником демократичних трансформацій суспільства, глобалізаційні процеси у сфері обміну інформацією стали причиною все більшого нівелювання масової свідомості. До того ж діяльність українських ЗМІ відбувається у дуже специфічних умовах – їхня рентабельність фактично не залежить від кількості та якісного складу аудиторії. Зокрема, рекламний ринок в Україні в 2002 р. оцінювався в 35 млн доларів, що в 15 разів менше ринку Польщі, і в 30 разів – ринку РФ. Внаслідок цього прибуток від продажу  медіапродукції та розміщення реклами фактично не дає можливості покрити витрати на її виробництво, яке здійснюється за підтримки фінансово-політичних угруповань.

Використання мас-медіа у політичній боротьбі має наслідком зростання актуальності проблеми інформаційної безпеки в українському інформаційному просторі. Це зумовлене тим, що цей простір дійсно не має чітко визначених і юридично закріплених кордонів, і тому випадки порушення його суверенітету формально не можуть розглядатися як втручання у внутрішні справи згідно з чинним міжнародним правом.

Інформаційна безпека передбачає як забезпечення збереження важливої для держави інформації та безпеку технічних засобів інформації, баз даних, комп’ютерних мереж та інформаційного процесу (збір, передача, нагромадження, збереження, використання інформації), так і забезпечення інформаційної безпеки масової свідомості в сучасному українському суспільстві. Останнє є навіть більш важливим завданням, оскільки саме від його вирішення залежить і успішність реалізації демократичних перетворень, і – зрештою – перспективи подальшого розвитку нашого суспільства, його політична консолідація та збереження національно-культурного суверенітету України у світовому інформаційному просторі.

Серед причин повільного ходу процесів консолідації українського суспільства та утвердження його національно-культурної ідентичності слід назвати: 1) утворення інформаційного вакууму після розпаду СРСР як внаслідок розриву традиційних зв’язків, так і внаслідок кризи системи цінностей радянського суспільства (що було історично неминучим) та відсутності реальної альтернативної системи цінностей; 2) незважаючи на проголошення метою створення в Україні демократичного відкритого суспільства, форми і методи цих суспільних трансформацій так і не були визначені (в т.ч. – трансформація системи ЗМК), наслідком чого стала масова зневіра громадян в успішності реформ; 3) заповнення українського інформаційного простору масовою культурою розважального спрямування; 4) відсутність стандартів демократизму і професіоналізму в діяльності мас-медіа.

Розділ другий – “Мас-медіа і проблеми державотворення” – присвячено аналізу специфіки публіцистичного осмислення політичної теорії і практики.   У   цьому   відношенні   досить   поширеними   є   метафори “політичний   простір”  і   “політичний ландшафт”, так само як і “ландшафт      політичної      культури”.     Оскільки кожний     “політичний  ландшафт” займає конкретну територію, пов`язаний з природними умовами і з політичними процесами на даній території, це закономірно приводить до питання про політичну екологію, яка могла б розглядати не тільки вплив територіального середовища на політичну культуру, а й екологічність ситуації в самому середовищі “політичного ландшафту”.

Проблема використання мас-медіа як інструменту політичного впливу багатоаспектна, і серед політичних технологій виборчих кампаній проблема впливу на мас-медіа є однією з основних. Останніми роками діяльність українських мас-медіа значною мірою визначається підтримкою з боку політично-фінансових кланових угруповань, інтриги між якими властиві поточній політичній ситуації, так само як надзвичайно жорстока конкуренція політичних команд всередині влади, у тому числі й президентської. Водночас рівень аналітичності преси знизився, проте значно зріс рівень її символічності – сформувалася особлива мова політичного впливу, добре зрозуміла політичним діячам і, в той же час, часто незрозуміла для громадськості. Всі ці проблеми особливо загострюються в ході передвиборної кампанії, коли політичні партії та блоки прагнуть за невеликий проміжок часу надати виборцю максимум інформації про свого кандидата.

Аналіз діяльності системи ЗМК в українському суспiльствi дозволяє дійти висновку, що протягом останнього десятиріччя відбулося значне скорочення тиражів видань, викликане великими витратами, пов’язаними з виробництвом газет. Крім того, комерціалізація та приватизація відчутно торкнулися телебачення і радіомовлення на рівні як центральних, так і регіональних ЗМК. Таким чином, протягом 1990-х рр. після розпаду СРСР на території незалежних країн, що утворилися на його місці, у т. ч. в Україні, виник новий тип ЗМК – мас-медіа перехідного суспільства. Цей тип ЗМК суттєво відрізняється і від традиційних західних мас-медіа, і від ЗМІ радянського типу. Вперше в своїй історії в 1988–1992 рр. вони виступили проти державної системи, відігравши вирішальну роль у розпаді СРСР і проведенні глибоких реформ у всіх сферах суспільства. Проте характер процесів, які відбувалися в пострадянських ЗМІ, зокрема в Україні, був суперечливим і неоднозначним – фактом сучасного життя стала неконтрольована монополізація і комерціалізація ЗМІ; зросла залежність журналістів не тільки від медіаолігархів, але й від владних структур (особливо на регіональному і місцевому рівнях).

Ці кризові явища значною мірою зумовлені тим, що лібералізація та приватизація не забезпечили ні фактичної рівності громадян в отриманні інформації, ні реальної свободи слова. До того ж аналіз даних соціологічних опитувань дозволяє дійти висновку, що разом з формуванням політичних та фінансових угруповань відбувся і поділ на клани українських ЗМК. Саме в цій клановості і полягає принципова відмінність українського інформаційного простору від західних демократичних суспільств, де газети і телеканали залежать перш за все від споживачів інформації, які платять за неї адекватну ціну і самою своєю чисельністю визначають рекламну привабливість ЗМК.

Розгляд основних теорій, присвячених впливу політичного простору на діяльність мас-медіа свідчить, що політична інформація подається мас-медіа різними способами – від об’єктивно-нейтральної до суб’єктивно-оціночної, при цьому рівень достовірності політичної інформації скорочується по мірі наближення виборів, що є досить поширеною тенденцією в діяльності ЗМК. Наслідком цього є загострення проблеми відчуження громадян від влади і перетворення таких елементів демократії, як альтернативні вибори, політичний плюралізм і свобода слова на засоби недемократичного розподілу і приватизації влади. Незважаючи на ці проблеми, провідна роль у забезпеченні суспільства політичною інформацією належить саме мас-медіа, які забезпечують можливість комунікації між політиками, політичними рухами та органами державної влади, а також здійснення громадянами політичного вибору.

Розгляд специфіки ролі журналістики в політичному аналізі засвідчив, що цей аналіз є одним з найбільш поширених напрямків журналістської діяльності. Проте досить часто недостатньо чітко розрізняються поняття “функції журналістики” та “функціонування журналістики”, що веде до змішування цілей журналістики як інструменту політичного аналізу та форм її діяльності.

Твердження деяких дослідників про те, що журналістика містить у собі всю сукупність діяльності преси як соціального інституту, можна розглядати і як застарілі, і як просто необґрунтовані. Преса, телебачення і радіо, а також електронні ЗМІ є поліфункціональними носіями продуктів не тільки журналістської, а й інших видів соціальної діяльності, пов’язаної з трансляцією духовних цінностей у масову свідомість. І навіть такі ознаки нашого часу, як комерціалізація ЗМІ та набуття рекламою нового статусу основного дизайнера медіакультури і сучасних стилів життя в цілому, не дають підстав ототожнювати діяльність зі створення рекламної продукції та журналістику, оскільки остання передбачає саме світоглядно орієнтований аналіз новинного матеріалу. Така диференціація дозволяє запропонувати розширене визначення функції журналістики в контексті політичного аналізу: окрім інформаційної, журналістика є видом духовно-практичної діяльності аналітичного характеру, функцією якої є впровадження в масову свідомість світоглядно орієнтованих оцінок явищ і фактів, актуальних для масової свідомості.

Щодо критеріїв професійності журналістів і методів журналістської роботи, то вони визначаються етичними та професійними кодексами журналістики, прийнятими у різних країнах. Проте порівняння положень цих кодексів з діяльністю українських мас-медіа свідчить про те, що в реальних умовах діяльності журналіст політичної преси значно більше залежить від відносин і традицій, які існують в тому чи іншому ЗМК, ніж від вимог професійних кодексів. Таким чином, для діяльності журналіста в контексті політичного аналізу однією з найважливіших засад є професійна відповідальність як постійна етична норма. Саме це дає йому можливість виконувати основну функцію політичної журналістики – доносити до масової свідомості світоглядно орієнтовану оцінку подій, що є важливою передумовою становлення справді відкритого громадянського суспільства.

Особливого значення проблема етичної відповідальності журналіста набуває у політичній портретистиці. Аналіз специфіки політичної портретистики в українських мас-медіа дозволяє розглядати політичний портрет у двох аспектах – як жанр журналістської творчості і як спосіб політичної реклами. Обидва ці аспекти тісно пов’язані зі створенням іміджу політика.

Унаслідок систематизації політичних портретів виділено такі їх типи: 1) портрет у друкованих ЗМІ (газети, журнали, альманахи тощо); 2) портрет на ТБ (вирізняється специфікою роботи ТБ; за текстовими характеристиками відповідає написаному, прозовому портрету, але доповнюється аудіовізуальним рядом); 3) політичний портрет у книговиданні (портрет-книга, збірка портретів, політичних нарисів та біографій тощо); 4) портрет в Інтернеті (персональні веб-сторінки політиків).

Суттєвий вплив на створення в масовій свідомості образу політика має його політична практика – рішення та дії в конкретних політичних і життєвих ситуаціях. Аналіз особливостей політичної практики політика дозволяє розрізняти в ній такі складові: 1) соціально-політичний статус політика; 2) впливовість політичного лідера в своїй партії та роль самої партії на політичній арені; 3) наявність впливових прихильників і ставлеників у законодавчій, виконавчій та судовій гілках влади; 4) фінансові можливості; 5) наявність підконтрольного апарату управління та силових структур; 6) участь у прийнятті і реалізації державних рішень; 7) можливості впливати на життя суспільства.

Політичний портрет є суттєвою складовою іміджу політика. Аналіз різних складових іміджу політика вказує на те, що впровадження іміджу в масову свідомість (його “актуалізація”) здійснюється з використанням мас-медіа. Під час такої актуалізації вони створюють “політичний портрет” кожного з лідерів, який може не відповідати дійсності, проте бути привабливим для масової свідомості.

Дані соціологічних опитувань свідчать, що до депутата Верховної Ради виборці ставлять такі вимоги: 1) висока загальна й політична культура (72,9%); 2) чесність і порядність (51%); 3) патріотизм (45%); 4) вміння знаходити спільну мову з людьми різних поглядів (44,7%); 5) професійна компетентність (27,2%); 6) порядність, наполегливість у відстоюванні власних поглядів (18,4%); 7) практичний досвід суспільно-політичної діяльності (9,4%); 8) належність до певної соціальної групи (6%). Таким чином, найбільш важливими для виборців є особистісні якості кандидата, які дозволятимуть йому виразити і відстояти їхні інтереси.

В цілому, на основі аналізу специфіки політичної портретистики, як жанру журналістики, та компонентів образу сучасного політика, можна дійти висновку, що для забезпечення ефективності портрета політичного лідера необхідним є ретельне вивчення потреб виборців або тих соціальних груп, на які зорієнтовано створення іміджу політика, оскільки саме від його відповідності очікуванням масової свідомості і залежатиме його адекватність.

Розділ третій – “Мас-медіа і цінності соціального гуманізму” –  присвячено розгляду інтегративно-регулятивної функції політичної комунікації і аналізу проблеми формування соціокультурних орієнтацій суспільства. Оскільки політична комунікація – це процес передачі інформації між основними суб’єктами політики – суспільством та інститутами влади, вона є діалогом між владою та суспільством, який здійснюється за допомогою ЗМК і має на меті зростання інтеграційних процесів у суспільстві.

Економічні труднощі в діяльності українських мас-медіа (особливо преси) не сприяють розширенню поінформованості в умовах політичного плюралізму та становленню багатопартійної системи. Внаслідок цього після періоду політичної активності в кінці 1980-х – на початку 1990-х настала смуга нового відчуження громадян від влади, зумовленого тим, що такі елементи демократії, як політичний і ідеологічний плюралізм, відносна свобода слова і преси сьогодні стали, по суті, засобами недемократичного розподілу і приватизації влади.

Хоча у масовій свідомості поширена думка, що кількість громадян, які цікавляться політикою, постійно зменшується, це справедливо лише частково і насправді ситуація є більш складною. Справді, сьогодні у більшості країн Західної Європи громадяни все менше цікавляться роботою президентської адміністрації, парламентів і партій, виявляючи незначне прагнення до особистої участі в цих структурах. Таким чином, інтерес до традиційної політичної комунікації (“зверху”) справді знижується. Проте поряд з цим громадяни різних країн виявляють все більшу зацікавленість у конкретних способах вирішення тих чи інших проблем, актуальних для їхнього регіону. Таку тенденцію називають, як правило, нетрадиційною (альтернативною) формою політичної комунікації, пов’язуючи її з концепцією громадянського суспільства.

Аналіз стану політичної комунікації в сучасному українському суспільстві за даними соціологічних опитувань свідчить, що проголошення відмови українського суспільства від тоталітаризму радянського типу ще не означає його наближення до демократії з властивими їй принципами свободи слова та думки, свободи виявлення поглядів і переконань, а також правом громадян на отримання об’єктивної інформації. Наблизитися до розв’язання цієї проблеми можна було б, на наш погляд, через визнання на законодавчому рівні за мас-медіа принципово нового статусу – незалежних від тиску державних структур ЗМІ. Проте ще однією невирішеною проблемою є неготовність і самих мас-медіа, і журналістів до цього статусу – серед перешкод можна назвати і “внутрішню цензуру”, і фінансову залежність, і відсутність солідарності в середовищі самих журналістів.

Розгляд проблем, що потребують свого вирішення за допомогою цілеспрямованої державної інформаційної політики в Україні, свідчить, що хоча серед країн СНД Україна посідає одне з провідних місць за кількістю законів, присвячених діяльності мас-медіа, негативні тенденції в інформаційній сфері України посилюються і становлять суттєву загрозу збереженню національної самобутності українського інформаційного простору. Серед основних невирішених проблем державної інформаційної політики в Україні слід назвати: 1) надто велику вартість друкарських послуг; 2) відсутність, перш за все у комерційних ЗМІ, матеріальної зацікавленості у випуску якісної української медіапродукції (інформаційно-аналітичної, а також навчальних та розважальних програм тощо); 3) правову незахищеність українських ЗМК та творчих колективів від переслідувань державних контролюючих органів; 4) відсутність гарантій захисту прав журналістів.

Головним критерієм ефективності державної інформаційної політики можна вважати забезпечення свободи слова. Хоча у західних суспільствах свобода слова є одним з основних інститутів політичної демократії, очевидно, що це положення не слід сприймати буквально, оскільки неформальна інформаційна монополія (яка суттєво обмежує свободу слова) існувала в західному соціумі завжди, внаслідок чого були вироблені механізми не формально-юридичного, а фактичного обмеження свободи слова. Проте, оскільки принцип свободи слова було проголошено однією з основ західної демократії в її традиційній формі, то в тих випадках, коли політика уряду вступала у явну суперечність з інтересами більшої частини суспільства, критична точка зору ставала панівною у мас-медіа.

Хоча Конституція та інші закони України (так само як і в РФ) гарантують свободу слова та преси, вона фактично не спирається на розвинуте громадянське суспільство, яке могло б обмежувати прагнення виконавчої влади до монополії у сфері інформації. Аналіз забезпечення свободи слова у США, Польщі та РФ свідчить про суттєві відмінності в діяльності ЗМК цих країн.

У переважній більшості демократичних держав взаємодія влади і мас-медіа (а також інформаційна політика урядів) базується на поєднанні двох основних принципів: 1) невтручання державної влади в діяльність мас-медіа та у питання регулювання цієї діяльності; 2) таке регулювання здійснюється спеціальними колегіальними органами, які формуються з урахуванням інтересів якомога більшої частини політичних і соціальних сторін. Принципи невтручання та колегіальності інтегровані в уявлення про те, що в розвинутих демократичних країнах ЗМІ являють собою не інститут влади, а інститут суспільства. Відповідно, їх мета полягає не в тому, щоб служити інтересам держави та влади, а саме інтересам суспільства. Крім того, цей підхід в демократичних країнах поділяє і сама влада, яка почала усвідомлювати необхідність незалежної оцінки своєї діяльності з боку суспільства за допомогою ЗМК.

Якщо звернутися до досвіду забезпечення свободи слова в США, то слід зазначити, що американська преса виконує дві основні функції: 1) контролюючу, яка передбачає забезпечення прозорості діяльності виконавчої влади різного рівня, та 2) інформативну, метою якої є всебічне інформування громадськості. Таким чином, мас-медіа у США є не тільки конституційним засобом запобігання зловживань з боку уряду, а й важливим політичним інститутом забезпечення свободи слова, обмеження діяльності якого порушує збалансованість конституційного механізму. Водночас особливістю діяльності американських мас-медіа є те, що основним законодавчим актом, який регулює їх діяльність, є Перша поправка до Конституції США, яка забороняє приймати будь-який закон, що обмежував би свободу слова. Конституції більшості країн (зокрема, України) не мають таких положень, і саме тому у США конституційна свобода слова традиційно розглядається як фундаментальна передумова демократії, а судова влада захищає журналістів від звинувачень з боку політиків та інших владних осіб.

У РФ після розпаду системи радянських ЗМІ російські мас-медіа набули надмірної політичної заангажованості та корумпованості, що веде до втрати гуманістичних традицій журналістики. Досвід Польщі є, на наш погляд, найбільш цікавим для можливого використання в українських умовах не лише з причини географічної близькості та історичної спорідненості, а й з причини інтегрованості Польщі в поле загальноєвропейського права з його нормами забезпечення демократичних свобод, у тому числі – свободи слова та преси.

Порівняльний аналіз зарубіжного досвіду дозволяє сформулювати перелік першочергових завдань державної інформаційної політики в Україні та рекомендацій щодо їх реалізації. Проте саме по собі забезпечення свободи слова ще не є гарантією позитивного, змістовного і конструктивного наповнення мас-медіа. Типовим прикладом цього є діяльність ЗМК у США, де мас-медіа, демонструючи високий рівень професіоналізму, є визнаними лідерами у популяризації жорстокості, насильства, масової псевдокультури та системи цінностей, яку не можна вважати гуманістичною. Натомість ЗМІ в СРСР намагалися створити модель “соціалістичного гуманізму” в умовах відсутності свободи слова, що виявилося нежиттєздатним.

Аналіз еволюції сучасного гуманізму показує, що розвиток технічних засобів масової комунікації та становлення постіндустріального інформаційного суспільства самі по собі не вирішують проблеми кризи традиційних форм гуманізму та демократії. Розгляд основних етапів історії гуманізму в контексті демократії, так само як еволюції поняття “громадянськість”, свідчить про те, що основною причиною цих кризових явищ є наростання відчуженості особистості громадянина від функціонування соціальної структури. Це посилюється внаслідок виникнення глобального інформаційного простору, що призводить до зростання мобільності і руйнування традиційних форм локальної, національної та класової ідентичності. Тому оптимальним напрямком розвитку мас-медіа є збалансованість між принципами свободи слова і гуманістичного змісту, без чого їхня діяльність втрачає перспективи в загальному історико-культурному контексті.