Мазурок І.О. Правове становище Закарпаття у 1939 - 1944 рр. (історико-правове дослідження)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, показано її зв’язок з науковими програмами, планами, темами; визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження; розкрито методологічну основу роботи, джерельну базу та рівень історіографічної розробки; окреслено її хронологічні рамки; сформульовано наукову новизну і вказано на практичне значення дисертації.

У першому розділі «Закарпаття в контексті функціонування політичної системи гортистської Угорщини» показано методологічну основу дослідження, проаналізовано його джерельну базу та історіографію, дано політико-правову характеристику статусу Закарпаття у складі Угорської держави.

У підрозділі 1.1. «Методологічна основа та джерельна база дослідження, історіографія проблеми» описано систему методів та підходів, застосування якої уможливлює якомога повне і об’єктивне розуміння досліджуваних явищ, охарактеризовано комплекс джерел по проблемі та її історіографію.

Історико-правові дослідження, в руслі доповнюваності і діалогу парадигм, поєднують в собі три складові: сучасна філософія як дискурс світорозумінь; філософія права як методологія і методика правових досліджень; історіофілософія як загальна методологія власне історії як науки. Аналіз правового становища та державного (політичного) режиму значною мірою зумовлюється специфікою простору і часу їх існування, різницею між формальними нормами та реальними правовідносинами, оцінкою явищ правового життя минулого, уникаючи сучасного їх тлумачення та накладання на них модерних юридичних конструкцій, концепцій та понять. А також неможливістю абсолютного виокремлення юридичної, політологічної і філософсько-правової складових цих явищ без порушення їх цілісної і об’єктивної картини. Відтак використання в даній роботі діалектичного та синергетичного підходів, системного, функціонального, історичного, соціологічного, порівняльно-правового, формально-юридичного методів уможливлює всебічний аналіз предмета дослідження.

Джерельну базу дисертації склали: угорські закони; розпорядження уряду, які конституювали статус Закарпаття у складі Угорщини, регулювали процеси реалізації влади в краї та основні права і свободи громадян. Реальна практика функціонування владних структур у регіоні відображена в актах центральних і місцевих адміністративних та правоохоронних органів, повідомленнях та донесеннях посадових осіб, документах інструктивно-аналітичного характеру. Сюди також належать проекти автономії краю, статистичні дані, тогочасна преса, спогади і щоденники учасників подій. Масив неопублікованих джерел включає понад п’ятдесят справ із восьми фондів Державного архіву Закарпатської області (ДАЗО). Історіографія представлена узагальнюючими і вузькоспеціальними дослідженнями історичного та історико-правового аспекту проблеми і відображає різноманітні оцінки щодо проявів гортистського режиму на Закарпатті.

У підрозділі 1.2. «Політико-правові характеристики статусу Закарпаття в складі Угорської держави» розглядається системно-структурна природа правового становища та державного (політичного) режиму, подається загальна характеристика політичної системи гортистської Угорщини.

Правове становище Закарпаття у 1939–1944 рр. визначається його правовим статусом та існуючим державним (політичним) режимом – тобто через специфіку регіону як адміністративно-територіальної одиниці у складі Угорщини, особливості системи діючих тут державних і правових інституцій, своєрідність процесів реалізації державної влади та дотримання прав і свобод в краї. У державному (політичному) режимі, що є змістовним каркасом правового становища, виділено інституційний, нормативний і сутнісний компоненти, які трансформуються у параметри його класифікації. Сутнісні виміри зумовлюють загальні засади співіснування суспільства і держави, характер співвідношення особи, громадських інститутів закарпатського соціуму і Угорської держави.

В Угорщині за часів правління Горті не було тоталітарного режиму німецького, італійського чи радянського зразка, не було створено класичної фашистської корпоративної системи, а політико-правову ситуацію у країні не можна класифікувати як військову диктатуру. Мав місце авторитарний державний (політичний) режим, жорсткість якого посилилась відповідно до геополітичної ситуації у Європі.

Другий розділ «Нормативно-інституційний механізм організації державної влади на Закарпатті у 1939–1944 рр.» присвячено процесам уходження Закарпаття у політико-правовий простір Угорщини та конституювання системи адміністративних, судових і правоохоронних структур у регіоні.

У підрозділі 2.1. «Запровадження державних і правових інститутів Угорщини на Закарпатті» висвітлюється послідовність включення краю у правову систему Угорщини, аналізуються події, пов’язані з наданням регіону автономії.

Загарбання Закарпаття 15 березня 1939 р. розглядалося керівництвом Угорщини не як акт окупації, а як життєво необхідний для неї крок, відновлення історичної справедливості, порушеної Тріанонським договором, повернення братніх народів під крило Угорської держави в руслі ідеології святостефанізму. З 18 березня по 27 червня 1939 р. у краї діяла військова адміністрація – централізована колегіальна управлінська вертикаль, яка продовжувала виконувати функції ще чехословацького державного механізму, хоча формально співпрацювала з місцевими представниками і не мала легальних надзвичайних повноважень, крім тих, які безпосередньо випливали із ситуації бойових дій.

Процес конституювання угорських правових норм у регіоні здійснювався поетапно, без радикальної зміни старого правового режиму на новий, без уведення надзвичайного, репресивного чи дискримінуючого місцеве населення законодавства. Попри не санкціоновані центральним урядом свавільні дії військових, Закарпаття не мало статусу окупаційної зони з окремим правовим режимом. Період правління військової адміністрації не являв собою військову диктатуру, а передбачався як початковий, перехідний етап перед встановленням у краї цивільного управління, що підтверджується створенням регентського комісаріату Підкарпаття та процесами щодо надання краю автономії.

Аналіз останніх свідчить, що: кількість проектів, статус їх авторів та рівень процедури обговорення зумовлювали потенційно високу можливість їх втілення в життя; однак представлені проекти, які декларували деякі правові гарантії та окреслювали певні юридичні механізми збереження національної ідентичності українців Закарпаття, не могли задовольнити ні населення краю, ні його політичну еліту. Через геополітичну ситуацію та протиріччя всередині керівництва Угорщини вони не були реалізовані, однак стали свідченням доволі цивілізованих намагань влади інкорпорувати великий не угорський анклав.

У підрозділі 2.2. «Правовий статус регентського комісаріату Підкарпаття» розглядаються адміністративний поділ, особливості системи адміністративних органів і посадових осіб та органів місцевого самоврядування, установлених Угорською державою на Закарпатті.

На Закарпатті створювалась специфічна, порівняно з іншими регіонами Угорщини, управлінська інституція – регентський комісаріат Підкарпатської території на чолі з регентським комісаром. Територіально край поділявся на три адміністративні експозитури (області) і дванадцять округів із звичайним для військового часу правовим режимом. Статус регентського комісара поєднував компетенцію губернатора адміністративно-територіальної одиниці Угорщини, місцевих представництв та деяких міністерств, а порядок призначення посадових осіб адміністративно-територіальних одиниць краю, обсяг їх компетенції свідчать про жорстку централізацію влади в регіоні навіть на повітовому рівні.

Місцеве самоврядування в Угорщині і на Закарпатті в період гортизму в системно-структурному, організаційному та кадровому аспектах багато в чому було складовою державного управління. Формальна і фактична залежність представницьких органів територіальних громад краю від центрального уряду, суміщення наджупаном представницьких, адміністративних та правоохоронних функцій, призначення, а не обрання, місцевих представників, врахування їх минулої політичної діяльності свідчили про відсутність реальних механізмів здійснення місцевого самоврядування у регіоні.

Регентський комісаріат передбачався як перехідна модель перед наданням краю автономії і проіснував до приходу радянських військ у вигляді квазіавтономного утворення. Специфіка цієї інституції, як і правового становища Закарпаття загалом, у юридичному контексті полягає в тому, що це була не окупаційна адміністрація, а особлива форма інкорпорації «знову приєднаних територій» у політико-правову систему Угорщини, з врахуванням місцевих та геополітичних реалій.

У підрозділі 2.3. «Організація судових та правоохоронних органів на Закарпатті» аналізуються їх структура та повноваження, специфіка у співвідносинах із загальноугорськими.

Структура і функції судових органів, що діяли на Закарпатті, порядок призначення суддів були ідентичні загальноугорським. Наявність спеціалізованих судів та колегій, розгалужена їх мережа на території краю свідчать про застосування саме судової процедури при вирішенні соціальних конфліктів. Перехід до нової судової системи та заміна військового судочинства на цивільне здійснювали в регіоні із дотриманням наступності процесуальних дій. Значна кількість справ вирішувалась в адміністративному порядку управлінськими та правоохоронними структурами на місцях, що вказує на суттєву роль останніх у процесі здійснення правосуддя. Особливих, спеціальних судових органів, підпорядкованих армії і створених тільки для функціонування в межах регіону, не існувало. Мало місце прискорене («статаріальне») судове провадження з усіма ознаками надзвичайного і особливого суду. Часова та просторова дискретність даної інституції, її колегіальний характер, обмеженість компетенції суворо визначеним переліком тяжких злочинів та дотримання багатьох прав обвинуваченого дозволяють бачити в ній орган квазіправосуддя. Судових чи позасудових інституцій та процедур, створених тільки на Закарпатті чи спеціально для в регіону не існувало.

Структура та повноваження поліції у регіоні не відрізнялися від загальноугорських, а наявність прикордонної поліції зумовлювалась геополітичною специфікою краю. Право цих органів на досудові репресії та переслідування осіб за політичне минуле, апеляція на дії поліції не до суду, а до міністра внутрішніх справ, створювали підґрунтя для порушення прав людини в рамках нормативного поля. Жандармерія підпорядковувалась військовому міністерству і одночасно виконувала розпорядження адміністративних органів, фактично суміщаючи наглядові, поліцейські, адміністративні та каральні функції. Прокуратура діяла в рамках судової системи, виконувала функції державного обвинувачення, слідкувала за дотриманням законності під час слідчого та судового процесів, могла сама порушувати і розслідувати кримінальні справи. Адвокатура практично цілковито була під контролем держави. Армія продовжувала відігравати значну роль у процесі управління краєм, а контррозвідка, незважаючи на формально вузьке коло відання, фактично користувалася надзвичайними повноваженнями.

Третій розділ «Особливості реалізації державної влади та дотримання прав і свобод на Закарпатті» розкриває специфіку співвідношення особи, суспільства та держави в регіоні у 1939–1944 рр.

У підрозділі 3.1. «Форми і методи реалізації державної влади на Закарпатті» аналізується система правового регулювання, яка реалізовувалась Угорщиною на теренах краю.

Політика центрального уряду на Закарпатті, як і по всій Угорщині, проводилась в рамках надзвичайного військового законодавства, що вплинуло на форми і методи діяльності адміністративного апарату на місцях. Процедура «виправдання» як механізму відсіву ненадійного контингенту засвідчила частково неспроможність, частково небажання нової влади вилучити з громадсько-політичного життя всіх опонентів і здатність її іти на компроміс у межах реалій управлінської сфери та здорового глузду. Роботи по обороні вітчизни, експропріації вказують на значний ступінь втручання держави у свободу індивіда, однак названі заходи здійснювались у рамках законодавства військового часу і не допускали тотального контролю влади над особою, не робили її абсолютно беззахисною перед системою краю. Були повноправними угорськими громадянами і в рамках концепції «Великої Угорщини» та діючого законодавства не розглядалися як окуповане населення. Щоправда, мали місце потужні спроби військових кіл перетворити Закарпаття в зону військового правління та окупаційну територію. Подібні намагання не набули масштабного втілення в офіційному процесі реалізації влади.

Інтенсивність і методи впливу на супротивників режиму змінювались залежно від зовнішніх та внутрішніх чинників, які, однак, крім єврейського питання, залишались у рамках авторитарних тенденцій. Репресії Угорської держави на Закарпатті були вибірковими, не масовими і не мали превентивного характеру. Такі акції проводились в основному військовим відомством і мали найбільшу інтенсивність і, почасти, свавільний характер на двох етапах – у період управління військової адміністрації та під час правління нілашистів. Тиск чинився на супротивників режиму – партизан, комуністів, діячів Карпатської України за їх активний спротив і непокору владі. Виняток становили євреї, які після відставки Горті і фактичної зміни режиму піддавалися геноциду. Загалом ці тенденції, а також відсутність образу «ворога народу» і публічних процесів з цього приводу, відсутність фактів розстрілу заручників як відповіді на опір, адекватність міри покарання вчиненим у військовий час злочинам вказують на жорстку авторитарну, однак не тоталітарну сутність режиму.

У підрозділі 3.2. «Дотримання основних громадянських та політичних прав місцевого населення» розглядаються процеси, пов’язані з визнанням та забезпеченням Угорською державою основних прав людини на Закарпатті.

У цій галузі мала місце нормативно забезпечена та розгалужена система контролю над індивідом, завдяки якій потенційно будь-яку особу можна було так чи інакше репресувати. Здійснювалась відкрита дискримінація єврейського населення за національною ознакою. Відсутність вільної преси, ліберального виборчого законодавства, ефективного партійного плюралізму та незалежного від держави громадського сектора значною мірою позбавляли місцеве населення можливості впливати на політичні процеси. Регулювалися досліджувані відносини переважно через адміністративні, а не судові процедури, при цьому міри покарання обмежувались штрафами та незначними строками ув’язнення. Позитивним було те, що місцева політична еліта не була знищена, офіційно продовжувала свою діяльність і навіть дозволяла собі певну критику влади, зрозуміло, у форматі «святостефанської» ідеології.

Зважаючи на військову ситуацію, специфічне геополітичне розташування регіону, така картина з дотриманням основних прав місцевого населення є характерною для авторитарного режиму.

У підрозділі 3.3. «Правове регулювання національного питання та владно-конфесійні відносини на Закарпатті» розкривається характер державного впливу в національній та релігійній сферах суспільного життя краю.

Владна політика в зазначених галузях мала дискримінаційний характер, етатистський зміст та авторитарну сутність. Її особливостями були: преференції держави до угорського та німецького населення і жорстке обмеження в правах євреїв; обстоювання владою ідеї «угро-руського» народу, який є начебто окремим від українського і братнім угорському; зважена політика стосовно до провідних конфесій краю. Останній фактор є показовим, оскільки у регіоні традиційно релігійна належність ідентифікувала національну, і навпаки.

Визначальною у досліджуваних процесах була ідеологія «святостефанізму», яка не була тоталітарною. Аналіз нормативної основи правового регулювання національного питання на Закарпатті, форм і методів його здійснення дозволяє класифікувати режим як авторитарний, антиукраїнський, спрямований на створення комплексу «угроросса», «молодшого брата» угорського народу. Він реалізовувався шляхом репресій та ізоляції українофілів (як радянських, так і галицьких «незалежних»), стимуляцією русофільського, білоемігрантського напряму. Разом з тим були намагання згладити національні протиріччя шляхом довготривалих нерадикальних заходів, роз’яснювальної роботи як серед представників титульної нації, так і серед інших національностей, зрозуміло, з метою денаціоналізації і цілковитого підпорядкування етнополітичної свідомості місцевого населення ідеї угорської державності.

У Висновках дисертації підбиваються підсумки дослідження, визначаються основні результати, що зумовили самостійність та значимість роботи. Дискурсивне розуміння досягнень сучасної історико-правової науки, синтетичне застосування методологічних підходів при аналізі значного емпіричного матеріалу з предмета дослідження дозволяють сформулювати такі висновки.

1. Правове становище Закарпаття у складі гортистської Угорщини є складним політико-правовим феноменом, сутнісними проявами якого є статус регіону як адміністративно-територіальної одиниці, а також просторово і хронологічно визначена модель співвідношення особи, суспільства і держави на його теренах. Ця модель є динамічною взаємодією інституційного, нормативного і сутнісного компонентів, перші два з яких функціонально поєднуються через державний (політичний) режим. Останній є також тим змістовим каркасом, котрий визначає якісні характеристики правового становища у конкретному історико-правовому контексті і через який корелюються всі інші його елементи – система державних органів і установ та коло їх повноважень, наявність та дієвість місцевого самоврядування, особливості адміністративно-територіального статусу. Сутнісна складова правового становища проявляється через сутність державного (політичного) режиму.

2. Державний (політичний) режим в Угорщині за часів правління регента М. Горті не ідентифікується як тоталітарний, фашистський, чи режим військової диктатури. В юридичному аспекті гортизм є авторитарною системою, яка зі вступом країни у Другу світову війну почала еволюціонувати у військово-поліцейську державу, і тільки за часів короткого правління нілашистів перетворилася у диктатуру, якій притаманні риси нацистського режиму.

Функціонування цієї системи на Закарпатті здійснювалось в аналогічному руслі, однак мало свою специфіку. У цьому контексті можна зауважити таке. По-перше, попри сам акт окупації краю угорською армією, окупаційний режим як реальний механізм тотального пригнічення місцевого населення мав місце тільки за часів правління військової адміністрації (березень–червень 1939 р.) та військового управління регіоном (березень–листопад 1944 р.). При цьому застосування подібних методів відображало не так офіційний курс уряду, як свавілля військових. По-друге, з липня 1939 р. по березень 1944 р. на Закарпатті діяла цивільна адміністрація – регентський комісаріат Підкарпатської території, яка дістала повноправне громадянство угорської держави з усіма юридичними та фактичними наслідками, що надає цей статус, і не розглядалися владою як окуповане населення.

3. Правове становище Закарпаття в складі Угорщини найбільш чітко і повно прослідковується через діяльність специфічного квазіавтономного утворення, яке практично не мало реальних самоврядних повноважень, – регентського комісаріату Підкарпатської території. Воно характеризується: 1) окремими управлінськими структурами, характерними тільки для цього регіону (регентський комісар, Комісія пропозицій), які на власний спосіб підпорядковувались державним органам Угорщини, мали особливий статус, повноваження, порядок формування; 2) особливою нормативною базою, джерелами якої були: законодавство Угорської держави, нормативні акти регентського комісаріату, а також (на початковому етапі) правові акти попереднього режиму (Чехословацька Республіка), якщо вони не суперечили цим першим двом; 3) єдиною та ідентичною з усіма іншими частинами країни системою судових і правоохоронних органів, які не мали на Закарпатті ніяких надзвичайних повноважень чи додаткової компетенції порівняно із загальноугорськими; 4) посиленою військовою присутністю, яка, однак, не вилилась у домінування військових у кадровому питанні і у здійснення ними управлінського процесу.

В юридичній площині регентський комісаріат Підкарпаття був не окупаційною адміністрацією, а особливим засобом інкорпорації «знову приєднаних територій» у політико-правову систему Угорщини.

4. Стан дотримання угорською владою основних прав місцевого населення свідчить, що: 1) по всій країні діяла узаконена, розгалужена, однак не тотальна система контролю за громадянами та обмеження багатьох їх свобод. Чиновники і службовці краю піддавались окремим перевіркам на «благонадійність» у зв’язку з перебуванням у складі іноземної держави; 2) партійна і громадська діяльність у регіоні відрізнялась деякою різноманітністю, місцеві лідери могли проявляти певне незадоволення політикою уряду, однак реальної опозиційності і плюралізму не допускалося; 3) Будапешт не зважився на залучення краян до виборчого процесу, обмежившись кооптацією представників Закарпаття до парламенту, що забезпечило мінімальну спадковість у сфері електоральних традицій краю; 4) жорстка, а потім тотальна дискримінація єврейського населення (за винятком деяких категорій) здійснювалась, передусім, в економічній сфері не тільки на Закарпатті, а й по всій Угорщині. Нацистські методи стосовно до них починають застосовуватись після приходу до влади нілашистів.

5. Правове регулювання національної політики та державно-конфесійних відносин здійснювалось в руслі авторитарної шовіністичної ідеології «святостефанізму». Особливим у процесах денацифікації та мадяризації краю було нав’язування місцевому населенню ідеї його окремішності від українців і належності до так званого «угроруського народу», який споконвічно перебував під патронатом Угорської держави. Не угорське населення регіону вважалося «молодшим братом» угорського народу, у правовому аспекті було з ним рівноправним і формально не піддавалося будь-якій дискримінації за національною ознакою. Єврейське населення Закарпаття дискримінувалося в усіх сферах суспільного життя і своїм статусом не відрізнялося від інших євреїв Угорщини.

Владне регулювання міжконфесійних відносин на нормативному рівні здійснювалося через заборону одних церков і фінансування інших. Офіційний Будапешт також активно використовував протиріччя між керівництвом провідних релігійних конфесій задля посилення свого впливу у регіоні. Традиційні для римо-католиків преференції здобули греко-католики (уніати), а потім також і православні. У релігійних відносинах мала місце компромісна стратегія Угорщини стосовно до українського населення краю, абсолютна більшість якого належала до двох останніх релігійних напрямів.

6. Правове становище Закарпаття у 1939–1944 рр. характеризується: 1) відсутністю принципової різниці між Підкарпатською територією та іншими частинами Угорщини з огляду на: співвідношення структури і повноважень державних органів та органів місцевого самоврядування; форми і методи практичного втілення владного впливу на населення, яке рідко виходило за рамки законодавчого поля; 2) двояким ставленням до статусу регіону як такого. З одного боку – певний лібералізм у політичній сфері, що проявився у лояльному ставленні до маріонеткової опозиції, участі місцевих депутатів в угорському парламенті, проектах автономії Закарпаття та ін. З другого – посилена активність каральних органів, яка була об’єктивно викликана необхідністю впровадження нової політико-правової системи і нейтралізації прихильників старої на фоні участі Угорщини у війні. Репресії, однак, не мали превентивного і масового характеру, а уряд не піддавав своїх колишніх та потенційних супротивників тотальному та безкомпромісному знищенню; 3) шовіністичне спрямування офіційної ідеології «святостефанізму», плюралізм тенденцій у векторах державної політики щодо регіону, формах і методах її здійснення свідчать про авторитарну сутність державного (політичного) режиму, який гортистська Угорщина реалізовувала на Закарпатті у період діяльності регентського комісаріату Підкарпатської території.