| Краткое содержание: | У вступі обґрунтована важливість та актуальність проблеми, визначаються об’єкт та предмет дослідження, мета, завдання дисертації, її хронологічні та географічні межі, розкрито наукову новизну й практичне значення, подано інформацію про апробацію результатів дисертації.
Перший розділ “Історіографія проблеми, характеристика джерел та методологія дослідження” містить стан наукової розробки питання, яке розглядається за проблемно-хронологічним принципом; охарактеризовані джерела і методологічна основа дослідження.
Як показав огляд наукової літератури з теми, увесь загал наукових праць можна поділити на три великі групи: по-перше, це узагальнюючі розвідки про благодійництво та меценатство на території Австро-Угорської та Російської імперії; по-друге, мистецтвознавчі, краєзнавчі, культурологічні студії, присвячені окремим видам меценатства; по-третє, роботи з проблем фінансової бази меценатства. Література усіх трьох груп частково охоплює дореволюційний, радянський та сучасний періоди розвитку історичної думки.
Аналіз дореволюційної історіографії за даним питанням показує, що усі її напрямки виходили з загальних положень офіційної державної політики про “просвічену турботливість”, служіння привілейованих прошарків населення на користь іншим.
Біографічною докладністю позначені роботи Ф.Міщенка та М.Тростянського, написані з нагоди смерті благодійників, тому у них не уникнуто шанобливих ознак. Регіональних проблем благодійності та меценатства торкалися у працях В.Маценко, М.Попруженко. Докладно характеризуючи благодійництво в сфері культури та освіти, вони наблизилися у своїх характеристиках до розмежування понять благодійності та меценатства.
В радянській історіографії з ідеологічних міркувань немає узагальнюючих монографій щодо історії меценатства. Увагу дослідників, що так чи інакше торкалися цієї теми, привертала здебільшого проблематика приватного колекціонування та збиральництва. Редактора журналу “Щорічник Колегії Павла Галагана” А.Степовича можна з повним правом назвати першим біографом українського мецената Г.П.Галагана.
Варто зазначити, що у 20-30-і рр. ХХ ст. були опубліковані перші узагальнюючі праці економістів та істориків радянської України про дослідження промислових та соціально-економічних процесів в цукробуряковій промисловості. В них чимало сторінок присвячено “групі культурних господарів” серед великих українських землевласників та купців, грошові капітали яких сприяли розвитку мистецтва, освіти.
В післявоєнні роки актуальними з-поміж істориків та мистецтвознавців стали проблеми взаємозбагачення культурних традицій серед народів СРСР. Праці С.Дуриліна та Л.Розенталя частково або повністю присвячені спадщині й творчому доробку найбільш видатних художників, які в своєму житті користувалися послугами українських меценатів.
В 60-70-і рр. ХХ ст., коли вивчення історії України стало неможливим без дослідження всіх класів і станів Російської імперії, в центрі уваги опинилася спочатку економічна, а згодом вже і меценатська діяльність поміщицтва та буржуазії.
Отже, два потоки історичних досліджень російських та українських науковців (про колекціонерську та професійну діяльність українських меценатів) до 1985 р. існували окремо один від одного. Порівняно з попередніми працями радянських авторів, статті та праці “доби перебудови” робили спробу прослідкувати витоки українського меценатства, його фінансову базу, розмежувати соціальне та культурне благодійництво.
Після здобуття радянськими республіками незалежності, російська та українська історіографія 90-х рр. ХХ– поч. ХХІ ст. позначилася появою низки статей та монографій, які охоплюють різноманітні аспекти меценатства. Виявилася позитивна тенденція у відображенні діячів-промисловців, вихідців з народу в періодичній пресі та на сайтах мережі Інтернет. Загально-пізнавальне значення при дослідженні теми мали дисертаційні дослідження, а також колективні інформаційно-меморіальні альманахи біографічного змісту. Теоретико-методологічно осмислити дух епохи дозволили монографії М.В.Поповича та О.П.Реєнта.
Головною темою робіт істориків діаспори та закордонних дослідників стала філантропічна діяльність, як вітчизняних, так і іноземних громадян на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської та Російської імперій. Завдяки працям цих авторів реальнішим стає розуміння українського меценатства в загальносвітовому контексті.
Таким чином, до кола інтересів дослідників потрапляли питання загальної історії підприємницької та благодійницької діяльності деяких родин на території України, окремих видів меценатства. Однак поза увагою дослідників перебуває низка питань з проблем налагодження механізмів передачі коштів з виробничо-комерційного сектора в соціально-культурний. Практично не розробленими залишилися питання посередницької діяльності діячів культури та мистецтва, яких меценати залучали до співпраці. У науковій літературі майже не дослідженими залишаються особливості регіональної специфіки меценатства в Україні. І найголовнішою прогалиною є відсутність комплексної узагальнюючої праці з типології меценатів як суб’єктів суспільно-корисної діяльності, взаємодії меценатства з такими соціальними інститутами як релігія, ідеологія, культура. Виходячи з цього, не підлягає найменшому сумнівові, що проблема меценатства в Україні належить до недостатньо розроблених і потребує подальшого вивчення.
Вибір джерел з теми зумовлювався прагненням автора представити меценатство як складову частину багатогранного культурно-художнього та суспільно-громадського буття на Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Оскільки обрана тема дисертації знаходиться на межі трьох наук (історії, мистецтвознавства, культурології), це спричинило певну складність її дослідження та специфічність джерельної бази. Джерельну базу складає широке коло документальних матеріалів, які доцільно охарактеризувати за принципом їх походження та функціонального призначення.
До першої групи належать юридичні організаційно-розпорядчі документи (законодавчі акти Російської імперії, більша частина яких міститься у “Повному зібранні законів Російської імперії”, організаційні акти благодійних товариств, затверджені Російською або Австро-Угорською владою, заповіти).
Другу групу джерел складають матеріали діловодної документації (протоколи засідань земств, повідомлення і клопотання юридичних та фізичних осіб).
Третя група джерел – це довідково-інформаційні документи (звіти, підсумкові та статистичні збірники стосовно діяльності благодійних товариств). Довідково-бібліографічні видання при описанні культурно-громадського життя в губернських або повітових містах обов’язково вказували кількість закладів благодійної опіки та прибутки, за рахунок яких вони утримувалися. Немалозначну роль відіграли різнобічні збірники матеріалів про культурне життя на Україні. Тематичний зміст цих збірників дозволив по-новому оцінити роль українських меценатів в культурі Росії.
Основу джерельного масиву складають матеріали фондів Центрального державного історичного архіву в м. Києві (ЦДІАК) та в м. Львові (ЦДІАЛ), Державного архіву Донецької області. Йдеться про тематичні фамільні фонди родин Бродських, Галаганів, Гіршів, Дідушицьких, Любомирських, Терещенків, Симиренків, Ханенків. Їх багатогранна діяльність фіксувалася Канцелярією Київського, Подільського, Волинського генерал-губернаторства, а на західних землях – Галицьким намісництвом. Без них неможливо скласти розвинену картину меценатства в Україні, участь окремих представників українських родин в благодійній діяльності поза межами їх безпосереднього проживання.
Четверту групу джерел становлять матеріали періодичної преси як загальноімперського, так і місцевого характеру. Такі журнали, як “Київська старина”, “Руське багатство”, “Живописний огляд” в рубриках “Вісті з провінції” або “Провінційна хроніка” подавали матеріал губернських та повітових кореспондентів стосовно приватної ініціативи в громадській та культурній сферах. Спеціалізовані журнали (Журнал Міністерства освіти, “Освіта”, “Щорічник Колегії Павла Галагана”, “Руський бібліофіл”, “Старі роки”) приділяли увагу подіям культурно-мистецького життя, зупиняючись на позитивних наслідках широкої благодійницької діяльності.
У п’яту групу праць об’єднано спогади російських та українських діячів культури про зустрічі з українськими меценатами, епістолярна спадщина різних соціальних та професійних груп населення, які були залучені до культурно-мистецького життя. До окремих груп можна віднести музейні каталоги, які створювалися діячами культури на прохання меценатів-колекціонерів, а також, як свідчать мистецтвознавці, картини художників (в т.ч. портрети самих меценатів), виконані на замовлення. Вони постають своєрідним джерелом, що допомагає досліднику розуміти різнобічні аспекти мистецьких смаків меценатів.
Розуміння соціально-культурного статусу меценатів було б не повним без розгляду творів художньої літератури другої половини ХІХ – початку ХХ ст., в яких подана неоднозначна характеристика узагальнюючого образу мецената. В таких творах російських та українських письменників, як “Акробати благодійності” Д.Григоровича, “Орел-меценат” М.Салтикова-Щедріна, “Княгиня” А.Чехова, “Хазяїн” І.Карпенка-Карого автори іронізували з прагнення заможних верств населення помістити капітали в соціально-культурну сферу, показували меценатство та благодійництво як примхи багатіїв.
Отже, аналіз джерельної бази дослідження дозволив автору, завдяки порівнянню наведених в ній даних, досягти глибокого та всебічного аналізу розвитку меценатства в Україні.
Методологія дослідження. Методологічні засади осмислення культурно-історичного матеріалу репрезентовані двома основними принципами: історизму та об’єктивності. Проблеми меценатства характеризуються багатомірністю підходів - філософських (цивілізаційного, екзистенціалістського, прагматичного, аксіологічного), загальнонаукових (системного, міждисциплінарного, структурного, функціонального, діяльного, аналітико-синтетичного) та спеціально-історичних (реконструкційного, порівняльного, ретроспективного, теоретичної інтерпретації). Комплекс цих підходів має охоплювати всі грані меценатської діяльності.
У другому розділі “Стан та розвиток художнього меценатства” подано соціально-історичний аналіз меценатства в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст. в контексті загальноукраїнського і загальносвітового культурно-освітнього руху, географія поширення меценатства. Уточнюються такі поняття як “художнє меценатство”, “садибне меценатство” Враховуючи те, що зазвичай під меценатством розуміється саме підтримка митців, авторка винесла розгляд власне цього виду суспільно-корисних дій у другий розділ дисертаційного дослідження.
В дисертації відзначається, що мистецькому колу були добре відомі імена меценатів з “провінції”: В.Дідушицький, Терещенки, Б.І.Ханенко, П.І.Харитоненко, А.Шептицький тощо - купували картини видатних майстрів, сплачували закордонні відрядження художників, ініціювали проведення виставок. Внаслідок особливо інтенсивного нагромадження творів живопису в найбільших містах України – Києві, Львові, Одесі, Харкові – формувалися значні мистецькі зібрання, які згодом стали основою сучасних українських художніх музеїв. Українці, як бездержавна нація, упродовж віків виробили розвинену систему так званого “малого меценатства”, яка сприяла накопиченню мистецької спадщини в приватних колекціях широких верств населення (приватні колекції О.М.Алфьорова, К.М.Скаржинської, Б.Г.Філонова, І.І.Шараневича). Причому колекціонування творів мистецтва було стільки ж справою престижу, скільки й вигідним вкладенням капіталу. Автором доведено, що суспільна думка та події в громадському житті сприяли “розкріпаченню” приватних колекцій. З початком Першої світової війни в Петрограді проходила виставка церковної старини, з метою збору грошей постраждалим воїнам. На виставці були представлені зібрання українських колекціонерів: хрести, ікони із зібрання Б.І.Ханенка, емалі із зібрання О.О.Бобринського.
Варто зазначити, що українські митці часто виступали посередниками на мистецькому ринку між своїми колегами-художниками і меценатами, які бажали купити картини. Брак певної художньої освіти меценати компенсували залученням до співпраці відомих діячів культури та мистецтва М.Біляшівського, Б.Гринченка, О.Лазаревського, І.Свєнцицького тощо.
Завдяки дослідженню епістолярної спадщини (листи В.В.Верещагіна до І.Н.Терещенка, П.Куліша до В.В.Тарновського), в дисертації обґрунтовано, що в мистецьких колах інститут меценатства відігравав роль консерватора і охоронця результатів творчої діяльності. Представники культурницької інтелігенції не вважали для себе соромним звернутися до меценатів з проханням про надання фінансової допомоги для розвитку того чи іншого проекту. На той час склалася певна система індивідуальних прохань щодо залучення вільних коштів меценатів. Існувала і колективна форма клопотань у вигляді адресних аркушів, що розсилалися освітніми і благодійними товариствами земствам або особисто меценатам.
Невід’ємною рисою відносин між патроном і художником було виконання останнім робіт на замовлення, портретних, пейзажних, архітектурних, скульптурних, музичних тощо.
Автором доведено, що українські меценати об’єднували в собі два типи меценатів: фундатора та організатора, докладаючи певних зусиль до пропагування своїх надбань, розповсюдження наукових знань, утворення благодійних фондів. В бібліотеку Київського Товариства охорони пам’ятників старовини і мистецтва Б.І.Ханенко пожертвував шість томів власних “Старожитностей Придніпров’я”. Видало подружжя Ханенків і “Зібрання картин італійської, іспанської, фламандської, голландської та ін. шкіл” (1899) як каталог власної колекції. Меценати Львова (В.Дідушицький, А.Потоцький, Л.Сапега), як шанувальники мистецтв, виступили членами-засновниками доброчинної організацій ім. К.Шайнохи (відомого польського письменника та публіциста), призваної допомогти науковцям та літераторам.
В розділі поглиблено дослідження проблеми садибного меценатства. Цей вид меценатства автор відносить до підтримки мистецького і колекціонерського руху: саме в міських палацах і в заміських родових маєтках українського панства на протязі кількох поколінь збиралися високохудожні предмети декоративно-прикладного мистецтва, живописні полотна, скульптура, формувалися бібліотечні зібрання. Самі ж садибні комплекси представляли шедеври садово-паркового й архітектурного мистецтва. Гостинно зустрічали митців у садибах М.Д.Кондратьєва – Низи, Тарновських – Качанівка та Мотовилівка, Н.Г.Яшвиль – Сунки та Княгіно, тощо.
В розділі автор простежує широку географію меценатства. Ф.А.Терещенко надавав грошову допомогу Сафарському монастирю в Тифлисі, музичним курсам в Курську. Н.А.Терещенко пожертвував в розпорядження голови археологічного з’їзду в Києві в 1898 р. графині П.С.Уваровій 3000 крб. для опису і видання Московським археологічним Товариством знімків пам’ятників старовини. Землевласник волинського с.Городка, барон Ф.Р.Штейнгель не лише влаштував музей, а розповсюджував культурницьку благодійність (на реставрацію Аскольдової могили, на спорудження Православного соборного храму в Варшаві). На реставрацію Батуринського палацу Російське Товариство охорони пам’ятників мистецтва і старовини отримало від графа К.Л.Розумовського 5000 крб.
Автором з’ясовано, що меценатство в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст. несло низку суб’єктивних рис, які виявилися в тому, що рішення підтримати своїми коштами певну сферу чи людину базувалося переважно на особистих симпатіях мецената, а не на об’єктивній необхідності пожертвувати кошти туди, де вони були більш потрібними. Ймовірно, цим пояснюється той факт, що окремі митці закінчували своє життя в притулках для вбогих, а пам’ятники архітектури в сусідстві з маєтками знаті несли сліди руйнування.
Розмах, якісний рівень, духовний потенціал меценатства в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст. зумовлював і потенційні можливості розвитку української культури, важливою складовою якої поставала поряд з літературою та мистецтвом, освіта.
Третій розділ “Роль приватної ініціативи в становленні системи освіти” присвячується узагальненню позитивного досвіду меценатства в сфері освіти, розмежуванню художнього та освітянського меценатства, виявленню внеску окремих меценатів в становлення й розвиток початкової, професійної й вищої освіти другої половини ХІХ – початку ХХ ст., механізму передачі коштів на користь навчальних закладів.
Автор доводить, що завдяки приватній ініціативі в сфері освіти намітилися відчутні зрушення: прибутки закладів освіти в Україні в другій половині ХІХ – початку ХХ ст. розширилися і стали складатися з різних надходжень: від пожертвувань приватних осіб Х.Алчевської, Бродських, Г.Галагана, М.Гірша, Ф.Штейнгеля, родини Терещенків тощо, благодійних товариств (Товариства розповсюдження первісної комерційної освіти в Києві), промислових компаній, відсотків з капіталів, від земств. Промисловці, купці, іноземні кампанії, які утворювали свої акціонерні товариства, виступали колективними жертводавцями тих чи інших комерційних закладів освіти, заклавши основи сучасної моделі соціальної відповідальності бізнесу.
З розвитком комерційної освіти тіснішим чином був пов’язаний розвиток цукрової промисловості. Причому перевага у приватному фінансуванні відповідних навчальних закладів надавалася тим з них, які знаходилися в підпорядкуванні Міністерства фінансів. Необхідно відзначити невідповідність кількості одиничних пожертвувань на користь закладів освіти загальній статистиці (кількість початкових шкіл при фабриках була незначною, а витрати промисловців на освіту, за підрахунками сучасників, складали 63 копійки). На цьому фоні особливо виділялася діяльність київських меценатів. Н.А.Терещенко допомагав налагодити роботу Київського комерційного інституту, Жіночої торгівельної школи, друкарської школи, київських гімназій. Л.І.Бродський запровадив ливарню при ремісничому училищі ім.Цесаревича Миколая, утворив особливий капітал при Імператорському Інституті Експериментальної медицини, бактеріологічному інституті для боротьби із заразними хворобами. Прізвище підприємця В.Ф.Симиренка можна зустріти серед жертводавців на будівництво Київського політехнічного інституту, де готувалися кадри для цукрового синдикату.
В дослідженні простежена активна освітянська взаємодопомога в середовищі єврейського населення Австро-Угорської та Російської імперій. Австрійський барон М.Гірш запровадив фонд на користь єврейських шкіл в Галичині. Враховуючи поліетнічний склад населення тогочасної України, крім єврейських, існували заклади освіти, що утримувалися завдяки підтримці з боку польських, караїмських, німецьких благодійних товариств та приватних осіб. Громадяни іноземного походження, які жертвували капітали на користь навчальних закладів, віддавали перевагу в призначенні стипендій учням–одновірцям (львівське подружжя Шушкевичів запровадило при Ставропігійському інституті стипендії для бідних студентів “руської віри”). Запровадженню іменних стипендій сприяли родини маріупольських купців Хараджаєвих, Чабаненків.
Посередниками в перерозподілі меценатських коштів поставали Ради опікунів про недостатніх студентів, земства, благодійні товариства про недостатніх учнів.
У розділі доведено, що протягом досліджуваного періоду, питома вага грошової допомоги закладам освіти призначалася відповідно до духовних заповітів тих чи інших меценатів. Маловідомі за життя М.Бєлокопитов, М.Дегтярьов, П.Джунковський, І.Дунін-Барковський та інші після оприлюднення їх духовних заповітів стали відомі як щедрі меценати культури і освіти. Окрім матеріальної підтримки загальної освіти, меценати приділяли увагу розвитку художніх та музичних шкіл.
Інвестиції української буржуазії в освітянську справу сприяли поширенню позитивного досвіду, пропагували добровільну діяльність, незалежну від держави. Підтримуючи заклади освіти, меценати посередньо сприяли захисту та самостійному становленню молодого покоління, яке бажало отримати освіту. Саме на такому характері допомоги (захист, страхування від життєвих перипетій, активізація внутрішніх сил) базувалося не лише освітянське меценатство, а й соціальне благодійництво.
В четвертому розділі “Соціальне благодійництво українських меценатів” дана характеристика загального стану благодійництва, проведено порівняльний аналіз благодійності та меценатства, визначено взаємозв’язок благодійності українських меценатів та урядової соціальної політики, станового піклування. В дослідженні виокремлено основні напрямки соціального благодійництва українських меценатів: піклування про жебраків, покинутих дітей, безпритульних, глухонімих, людей похилого віку, хворих на очі тощо.
Якщо меценатство в Україні несло ознаки елітарного явища, вимагаючи певних художніх смаків у меценатів, то виявити співчуття й милосердя до знедолених були в спромозі представники різних верств населення. Грань між приватним та суспільним благодійництвом в Україні не була чіткою. В досліджуваний період складаються територіальні заклади громадської опіки: земські, селянські, міські, церковно-приходські. Оскільки загальнолюдські моральні якості, такі як співчуття, жалість, милосердя, закладені в серцевину більшості релігійних систем, значною мірою сприяли розвитку благодійництва, тому найрозповсюдженішою формою благодійництва українських меценатів була пожертва убогим, на храми, церкви, богадільні. Наскільки тісно перепліталося художнє меценатство з приватною благодійністю, свідчить зацікавленість в спорудженні собору Св.Володимира, яку виявляли усі відомі меценати Києва.
Автором з’ясовано, що однією з ланок в ланцюгу добродійного перерозподілу майна на користь бідних був духовний заповіт. Після реформ 60 - 70 рр. ХIХ ст. у Російській імперії поширюється заповіт майна земству з домовленістю про його подальше вживання (наприклад, на відкриття богаділень, шкіл, лікарень). У деяких випадках на прохання заповідача його ім’я присвоювали запровадженому ним закладу.
В дисертації обґрунтовано, що розвитку благодійності сприяла державницька політика. Суспільство Росії та Австро-Угорщини визнавало найпершим меценатом і благодійником імператора, його прикладу наслідували високовельможні особи. Серед підданих вважалося необхідним робити крупні пожертви на сімейні свята або ювілейні дати імператорських родин. Авторитетною стала “Ювілейна благодійна організація судових службовців Вищого державного суду Львівського округу”, яку заснували з нагоди 40-річчя правління Франца-Йосипа Першого.
Завдяки значним приватним пожертвуванням грошами і хлібом, на будівництво церков і обладнання їх необхідним інвентарем, виплату щомісячних пенсій біднякам, окремі благодійники нагороджувалися з боку уряду орденами, почесними званнями. Барон Ф.Штейнгель, завдяки наданню жіночій акушерській клініці при Університеті Св. Володимира 15000 крб., дитячій клініці при цьому ж закладі – 3000 крб., Житомирському пологовому притулку – 2000 крб. отримав звання камер-юнкера. Пожертва у розмірі 76000 крб., зроблена Л.І.Бродським Людинолюбному товариству, була відзначена нагородженням його орденами Св.Станіслава та Св.Ганни ІІ ступенів. Автор доводить, що найбільшою увагою з боку українських жертводавців користувалися благодійні товариства, що перебували під протегуванням членів імператорських родин. Існувала певна група благодійних товариств, заснованих за становою, релігійною, професійною ознакою. Так, І.Г.Харитоненко був обраний почесним членом Товариства взаємодопомоги прикажчиків Харкова.
В розділі досліджено зв’язок благодійництва з певною пропагандистською політикою царського уряду в національному питанні. Після Польського повстання 1863 р. з метою укріплення російських і релігійно-моральних основ на Волині, самодержавство активно підтримувало запровадження в краї православних церков і товариств. В м.Острозі завдяки крупним пожертвам місцевих православних поміщиків та імператорського двору в 1876 р. був освячений комплекс православного братства, куди входили церква, Кирило-Мефодіївська школа, жіноче підготовче та вище училища, селянська лікарня, бібліотека.
Автор констатує, що в умовах нерівноправного становища єврейського населення в Російській імперії та економічної конкуренції з боку місцевої буржуазії, єврейством було розвинуто широку систему добровільної взаємопідтримки і самозабезпечення соціальними благами. В Київських товариствах, заснованих за національною ознакою, велику роль відігравала сім’я Бродських. У Львові єврейська община мала в своєму розпорядженні багаточисельні благодійні й виховні заклади, споруджені на кошти своїх членів (наприклад, лікарню на 100 ліжок, засновану М.Лацарусом в 1903 р.). Єврейські лікарні існували в Києві (в тому числі хірургічна лікарня І.М.Зайцева), Бердичеві, Житомирі, Одесі.
Автор дослідила активну участь жінок в суспільній благодійності. Вони часто виступали опікунками закладів освіти або головами благодійних товариств. Заможні спадкоємниці М.Є.Браницька та А.Д.Гавриленкова спорудили в своїх маєтках храми, церковно-приходські школи, лікарні. Жінки з родини Терещенків, О.Н. та Н.В.Терещенко були членами Ради Київського Відділу Кураторства Імператриці Марії Федорівни про глухонімих.
В дисертації зроблено висновок, що іноді непродумана соціальна політика з боку уряду та необґрунтовані величезні пожертви жебракам провокували поширення утриманських настроїв, гальмували становлення й розвиток професійної соціальної роботи, яка передбачала адресну допомогу, патронаж спеціально навчених працівників.
Через благодійні організації приватна ініціатива спрямовувалася в певні сфери суспільного життя. Освічені люди отримали можливість займатися практичною, наповненою змістом суспільною діяльністю. А якщо ця діяльність наповнювалася конкретним національним змістом, то на порядок денний поставала проблема фінансової підтримки українського національного руху.
За мету п’ятого розділу “Становлення фінансової підоснови українського національного відродження” окреслено певні пріоритетні напрямки у фінансуванні соціально-культурних заходів, в яких національна ідея виступала як формотворчий чинник української культури. Фінансова база українського відродження передбачала не лише наявність у певних членів українського суспільства вільних коштів, а насамперед українофільські погляди, моральну свідомість, національну самоповагу.
Епізодична фінансова допомога надходила на усіх стадіях національного відродження. З кінця ХІХ ст. значний вплив на розвиток українського національного руху і відродження української нації зробили видатні українські суспільно-політичні та національно-культурні діячі Г.Ґалаган, Є.Милорадович, В.Симиренко, В.Тарновський, Є.Чикаленко.
Автор констатує, що з перших десятиріч ХХ ст., коли “українське питання” постало в центрі суспільного життя і виникла потреба в україномовній періодичній пресі, Є.Х.Чикаленко клопотав перед владою про видання в Києві на малоросійській мові щомісячного політико–економічного і літературно–наукового журналу “Нове життя” і щоденної газети “Громадська думка” (потім “Рада”). Дефіцит видання “Громадської думки” був відшкодований його зусиллями і коштами інших свідомих українців (М.Аркаса, В.Леонтовича, В.Симиренка). Наскільки широко простягалися інтереси Є.Чикаленка, наскільки він мав активну життєву позицію, сильний і бадьорий дух, свідчить епістолярна спадщина цього мецената, його листування з М.М.Коцюбинським, І.Ю.Рєпіним, Д.І.Яворницьким та іншими діячами культури й національно-визвольного руху. Автор звертає увагу, що в долі талановитого українського письменника М.Коцюбинського брали участь В.Симиренко та Є.Чикаленко.
У розділі проаналізовано, як до підтримки українського національного відродження через відомих громадських діячів В.Антоновича, М.Грушевського, О.Кониського та інших залучалися меценати і прості співчутливі громадяни. Видатні люди та події національно-визвольного руху (творчість Шевченка, діяльність Громад, “Киевская старина”, НТШ тощо) тісно перепліталися з благодійними фундаціями окремих підприємців й поміщиків (І.Череватенко, Я.Шульгін).
Автор виділяє когорту науковців, громадських діячів національного відродження, що складали заповіти, спрямовані на утримання народно-просвітніх установ, передачу власних бібліотек, колекцій суспільству, на організацію стипендіальних фондів та ін.
Аналіз джерел свідчить, що в осередку українських діячів були значні соціальні розходження. Автор відзначає неприйняття українською інтелігенцією результатів діяльності Терещенків та Харитоненків. Йдеться не лише про конфлікт поколінь, а й двох ступенів меценатства: благодійно-просвітницького, який символізував культурницький період в українському національному відродженні та соціально-політичного, який відповідав політичному етапу українського національно-визвольного руху. Українська інтелігенція надавала велику роль моральності в походженні багатства меценатів. Репрезентувати український національний рух належало високоморальним особистостям (про що свідчать коливання щодо кандидатур Г.Галагана та Н.Терещенка під час призначення голови Південно-Західного відділу Російського географічного товариства).
Автором доведено, що процеси соціального розшарування та вищеозначені непорозуміння між різними представниками українського національного руху не сприяли консолідації української нації, та послідовне пробудження нації як раз і полягало у мобілізації національних сил з метою компенсувати брак соціальної і культурної неповноцінності. Водночас, вихід на історичну арену різних типів меценатів, можна вважати частиною українського національного відродження як націотворчого процесу становлення української нації, перетворення етнічно мовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту.
Обґрунтовано, що діяльність В.Симиренка та Є.Чикаленка стала взірцем і символом відродження щирої благодійності й меценатства в Україні на сучасному етапі.
У висновках підбито підсумки та узагальнено результати дисертаційного дослідження, які виносяться на захист:
- Аналіз введених до наукового обігу архівних документів і матеріалів, критичний огляд досліджень попередників, використання новітньої літератури, свідчать, що соціально-економічні перетворення, викликані відміною кріпацтва в Російській імперії, розвитком ринкових відносин, загальною лібералізацією життя імперій об’єктивно призвели до активізації громадсько-культурної діяльності, легальною формою якої поставало меценатство та благодійність. Практичний аналіз структурно-функціональних ланок меценатства дозволив виділити традиційні форми художнього меценатства: замовлення митцям (причому в різних жанрах, від портретного до побутового), оплата закордонних творчих поїздок художників, купівля творів мистецтва з виставок, широкий спектр колекціонерських інтересів (від археологічних збірок до картин передвижників). Велику роль в становленні й розвитку інституту меценатства на Україні відіграло так зване садибне меценатство, яке набуло ознак відпочивально-рекреаційного комплексу.
- В вертикальній площині піраміда меценатства в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст. увінчувалася колом осіб зі стійкими джерелами прибутків. Їхня меценатська діяльність була необхідною частиною повсякденного життя, вимагаючи постійних витрат для задоволення естетичних потреб. На нижчому рівні знаходилися більш широкі верстви привілейованого населення, які віддавали перевагу благодійництву, оскільки останнє передбачало як випадкові пожертви, так і деяку відчуженість від остаточного призначення пожертви.
- Меценатство та благодійництво надавало українцям можливість увійти в коло імперської еліти. За допомогою щедрих благодійних внесків можливою була демонстрація своєї лояльності до влади, привернення уваги необхідних канцелярських чиновників, імператора. Водночас, широка громадська благодійність українських меценатів була першим кроком до становлення професійної системи соціального обслуговування населення.
- Якщо меценати на західноукраїнських землях віддавали перевагу створенню іменних філантропічних фондів, покликаних сприяти матеріальній підтримці окремих закладів за національною ознакою, то наддніпрянські благодійники діяли в руслі фінансування будівництва корпусів, запровадження іменних стипендій, головування в опікунських радах. Об’єднуючим чинником поставала активна приватна ініціатива.
- Меценатство в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст. формувалося відповідно до загальносвітової “моделі” підтримки мистецтва, узагальнюючи в собі якості суспільної психології та колективної поведінки. Розвиваючись на окремо взятій території, в межах тогочасної Російської та Австро-Угорської імперій, українське меценатство набуло свої відмінні особливості, а саме: переважання купецького меценатства, індивідуальної пожертви над колективною, особливо у вигляді духовного заповіту, міцні родинні традиції добродійності на базі релігійних норм, перетворення окремих маєтків знаті на локальні художні та освітянські центри, певна доля єврейського меценатства.
- Враховуючи бездержавність української нації в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., на українських меценатах лежав обов’язок підтримки самобутніх форм національної культури. Меценатство в Україні, як і українська культура, в досліджуваний період не може бути охарактеризоване в абстракції від загальноімперського стану. Тільки з перших років ХХ ст. розпочався якісно новий етап в розвитку саме українського меценатства, який репрезентований в першу чергу іменами В.Симиренка та Є.Чикаленка. Але, на погляд авторки, у визначені феномену меценатства не слід обмежуватися національно-територіальними межами, оскільки здобутки культури несуть інтегральні ознаки.
- В дослідженні спростовані наслідки народницько–соціалістичної ідеології, яка бачила в усіх багатіях тільки соціальних експлуататорів, прибутки яких складалися з надмірної виснажливої праці народу, а радянська влада була тим благодійником, який дарував народу культурні заклади й просвітні установи.
Виходячи з досвіду культурно-художнього та громадського життя України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., в дисертації сформульовано низку практичних рекомендацій, серед яких:
Законодавчій гілці влади прискорити прийняття Закону України “Про меценатство” та удосконалювати механізм реалізації Закону України “Про благодійництво та благодійні організації”.
Органам державної влади і місцевого самоврядування розробити перспективні плани увіковічення пам’яті відомих українських меценатів. Міністерству освіти і науки України запропонувати внести довідки про українських меценатів в підручники для загальноосвітніх шкіл, ліцеїв, гімназій.
Засобам масової інформації, особливо на так суспільно-необхідному телеканалі “Культура”, треба створити програму про відродження сімейних традицій добродійництва, популяризацію надбань суспільної благодійності, пропагування досвіду сучасних меценатів; ЗМІ ввести рубрику “до уваги благодійників”, в якій подавати інформацію про об’єкти соціальної та культурної галузі, що потребують піклування.
Недержавним неприбутковим громадським організаціям налагодити кооперацію суспільної та приватної ініціативи, ефективне використання спонсорської допомоги. Сучасним спонсорам використовувати кошти, насамперед, на збереження та відновлення вже існуючої мистецько-культурної спадщини.
Овсянникова С.А. Частное коллекционирование в России в пореформенную эпоху // Очерки истории музейного дела в России. - М.: Советская Россия, 1960. - С.66-145; Факторович М.Д., Членова Л.Г. Художественные музеи Киева. - М.: Искусство, 1977. – 255 с.
Меценаты и коллекционеры: Альманах Всероссийского общества охраны памятников искусства и культуры / Гл. ред. С.Н.Разгонов. - М.: Русская книга, 1994. - 192 с.; Хорькова Е.П. История предпринимательства и меценатства в России: учебное пособие для вузов. - М.: “ПРИОР”, 1998. - 496 с. Григорій Григорійович Маразлі - меценат і колекціонер / Упоряд.: Л.В.Арюпина, О.М.Барковська та ін. - Одеса: ОКФА, 1995. – 288 с.; Сарбей В.Г. Начало украинского производственно-коммерческого предпринимательства. Фирма “Братья Яхненко и Симиренко”//Экономическая история России ХІХ – ХХ вв.: современный взгляд / Отв.ред. В.А. Виноградов. - М.: Росспэн, 2000. - С.417-432; Донік О.М.Благодійність в Україні (ХІХ-початок ХХ ст.)// Український історичний журнал. - 2005. - №4. - С.159-177. Сорока В.Меценати//Добрий день(Сумська громадсько-політична газета). - №42. – 1994. – 14 жовтня; Ярош Н. “Новым” украинцам о малороссах из “бывших” //Art line. - 1998. - № 5-6. - С.68-69.
Бескид Ю. Український академічний дім у Львові. - Торонто: На сторожі, 1962. - 80 с.; Ф.К.Вовк. Дослідження.Спогади. Бібліографія. - Нью-Йорк: б.в.,1997. – 381 с. Kazimierz Redrinski. Zydowskie szkolnictwo swieckie w Galicji w latach 1813-1913. - Wydawnictwo Czestochowa, 2000. - 283 p.
Отчёт Киевского общества охраны памятников старины и искусства. - ЦДІАК.-Ф.725, оп.1, спр.3, арк.1-225; Благотворительные учреждения Коммерции советника, потомственного почетного гражданина и почетного гражданина г.Киева М.П.Дегтярёва и приют потомственной почётной гражданки Е.И.Дегтярёвой за десятилетие. 1902-1912. - Киев, 1913. – 276 с.; Szematyzm krolestwa Galicyi i Lodomeryi z wielkiem ksiestwem krakowskiem narok 1895. Lwow, nakladem C.K.Namitstnictwa. П.І.Чайковський на Україні. Матеріали і документи. - К.: Держ. вид-во “Мистецтво”, 1940. – 142 с.; Харьков и губерния на страницах газеты “Харьковские губернские ведомости” 1838-1917. Вып.1. - Харьков, ХГНБ им. Короленко, 1999. – 123с. Жемчужников Л.М. Мои воспоминания из прошлого. - Л.: Искусство, 1971. – 446 с.; Минченков Я.Д. Воспоминания о передвижниках. - Л.: Художник РСФСР, 1964. – 364 с.; Прахов Н.А. Страницы прошлого. Очерки-воспоминания о художниках. - К.: Держ. вид-во образотворч. мистецтва і муз. літ-ри УРСР, 1958. – 307 с.; Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). - Нью-Йорк, 1955. – 504 с.; Лотоцький О. Сторінки минулого.Ч.2. - Видання укр. православн. церкви в США, 1966. – 488 с.; Тищенко Ю (Сірий). З моїх зустрічей. Спогади // Пам’ять століть. - 1997. - № 6. - С.35-101. Куліш П. Вибрані листи. - Нью-Йорк-Торонто, 1984. – 326 с.; Врубель М. Переписка. Воспоминания о художнике. Вступ. Статья Э.П.Гомберг-Вержбинской, Ю.Н.Подкопаевой. -Л.: Искусство, 1976. – 384 с.;Верещагин В.В. Избранные письма / Сост., авт. предисл. и примеч. А.К.Лебедев. - М.: Изобраз. искусство. 1981. - 320 с.
|
