МЕХАНІЗМИ ОПТИМІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Краткое содержание

 У вступі доведено актуальність теми, обґрунтовано ступінь її наукової розробленості, сформульовано мету та визначено завдання, об’єкт і предмет дослідження, наведено ступінь наукової новизни одержаних результатів, їх 9 теоретичне й практичне значення, подано дані щодо апробації дисертації та публікацій, які підтверджують результати дослідження. У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження державного управління в умовах сталого розвитку” – здійснено аналіз сучасних дослідницьких підходів до державного управління в умовах переходу до сталого розвитку, розкрито сутність та особливості його впливу на сучасні системи державного управління, відповідно до чого сформульовано основні положення, які розкривають зміст реалізації поставленої дослідницької мети. З’ясовано сутність, зміст і специфіку функціонування державного управління та держави в умовах сталого розвитку, на основі чого виділено два основних рівні дослідження, що стосуються: 1) зміни функцій держави, яка виконує захисну, оборонну, правову, економічну, політичну й арбітражну в практиці регулювання соціальних процесів та 2) державного управління, структура та функції якого ускладнюються, посилюється реформаційний потенціал, утверджуються нові принципи взаємодії між органами державної влади й інститутами громадянського суспільства, розширюються їх юридично-владні повноваження, змінюються механізми забезпечення керованості та структурованості суспільних відносин. Доведено, що державне управління в умовах сталого розвитку зазнає певних модернізаційних змін, які характеризуються вдосконаленням його організаційно-правових форм, посиленням відповідних критеріїв (демократія, верховенство права, соціальна спрямованість), оновленням його структури та функцій (спонукальна, стимулююча, регулятивна функції в організації життєдіяльності суспільства), які визначають спеціальні державно-владні повноваження органів державної влади, що відображено в їх компетенціях, відповідно до яких забезпечується сталий розвиток суспільства. Однією зі стратегічних цілей державного управління в умовах переходу до сталого розвитку є забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки держави, реалізація державного інтересу, спрямованого на захист цілісності держави, її ключових інститутів, підтримки рівня та якості життя громадян, а тому його сутність має зводитись до реалізації адміністративно-правової регуляції, формування державної політики, спрямованої на забезпечення добробуту громадян, утвердження ринкових механізмів та принципів децентралізації. Визначено основні індикатори: суспільно-політичні (відповідність системи державного управління об’єктивним умовам суспільно-політичного розвитку); функціонально-структурні (формування державно-управлінських структур щодо забезпечення переходу до сталого розвитку суспільства); організаційно-структурні (інституціональне забезпечення формування та вдосконалення організаційної структури державного управління в умовах переходу до сталого розвитку), які характеризують закономірності сталого розвитку, відносини між державно- управлінськими структурами, форми й методи їх діяльності. На основі систематизації концепцій державного управління в умовах переходу до сталого розвитку класифіковано чотири основних підходи до його розуміння: правовий (методологічними критеріями розуміння державного управління є верховенство права та захист інтересів громадян, що в цілому забезпечують сталість процесів розвитку правової держави), політичний 10 (максимальне втілення волі народу, реалізація політичної відповідальності державно-управлінського апарату, покликаного забезпечувати дотримання принципів сталого розвитку), менеджеристський (основними критеріями функціонування системи державного управління є її ефективність, економічність та результативність якості державно-управлінських послуг), адміністративний (основним критерієм функціонування державного управління в умовах переходу суспільства до сталого розвитку є оптимізація діяльності державно-управлінських структур, покликаних забезпечувати сталість усіх сфер суспільного життя). Розроблено авторську концепцію визначення сутності сталого розвитку як складної соціальної системи, що характеризується динамічною структурною стабільністю, збереженням безперервної заміни її елементів, процесуальними складовими якої є буферність, саморегуляція, швидкість, на підставі чого визначено її основні характеристики (неадитивність, еквіфінальність, цілеспрямованість, емерджентність, прагнення до створення та підтримання гомеостазу) та критерії (тривалість життя, яка традиційно визначається його соціально-економічними умовами, стабільність та визначеність політичної ситуації). На основі аналізу концепцій та теорій сталого розвитку систематизовано основні підходи (антропоцентричний, системний, неокласичний, неокейнсіанський, інституціональний, інфраструктурний) та теорії (еволюційно-циклічна, динамічної рівноваги), що дало змогу чітко конкретизувати його зміст у всіх об’єктивних проявах, концептуальні суперечності щодо реалізації його принципів, чітко ідентифікувати фактори впливу на функціонування сучасних систем державного управління, їх організаційний потенціал щодо управління процесами сталого розвитку. Проведено аналіз сталого розвитку як окремого стану системи, здатної підтримувати стабільність своєї структури протягом тривалого відтинку часу, а також стабільність функціонування самої системи державного управління, яка перебуває під його впливом. На підставі цього досліджено механізми саморегуляції системи державного управління та ідентифіковано структурно- організаційні засади її функціонування. У другому розділі – “Механізми системної реалізації державного управління в умовах забезпечення сталого інноваційного розвитку” – здійснено аналіз механізмів системної реалізації державного управління в умовах сталого інноваційного розвитку, розкрито сутність державного системного управління як інституційного механізму забезпечення переходу до сталого інноваційного розвитку, охарактеризовано системні механізми реалізації державного управління сталим інноваційним розвитком, наведено системні стратегії та механізми їх реалізації в умовах сталого інноваційного розвитку. Доведено, що державне системне управління як інституціональний механізм переходу до сталого розвитку включає сукупність технологічних політико- правових та адміністративно-публічних систем, спрямованих на розробку та реалізацію державно-управлінських рішень, проектів і програм переходу до відповідного типу суспільного розвитку, заснованого на інноваційній системній діяльності органів державної влади (оптимізаційний засіб побудови ефективної 11 моделі системи державного управління, в основу якої покладено новітні, модернізаційні методики реалізації державно-управлінської діяльності). Сталий інноваційний розвиток є альтернативною формою розвитку суспільства, яка має виключно модернізаційний характер, відповідає ознакам сталості (розвиток, динамічність), що є результатом запровадження відповідних екстерналій, завдяки яким забезпечується інноваційний розвиток усіх сфер суспільного життя. Класифіковано його основні форми (абсолютно сталий, потенційно сталий, фактично сталий), реалізація яких визначається конкретною метою та інституціональним забезпеченням державної політики. Розкрито сутність та фактори впливу інноваційної діяльності на забезпечення сталого інноваційного розвитку. Розроблено модель оптимізації державного управління сталим інноваційним розвитком та її структурні елементи: системне моделювання, оптимальне проектування (організаційне, нормативно-правове, планування державно-управлінської діяльності); механізм стабілізації інтеграційних систем державного управління, оптимізації інфраструктурного, ресурсного забезпечення (інтегративно-договірний засіб управління), адміністративної регламентації, адміністративного інжинірингу, які слугують системній оптимізації державного управління в умовах сталого розвитку. Конкретизовано сутність інноваційного розвитку регіонів (підвищення якісних параметрів науково-технологічного та соціально-економічного розвитку регіонів). Класифіковано основні заходи (адміністративні, економічні, безпосередній і опосередкований вплив держави на розробку й реалізацію інновацій, надання кадрової, експертної та науково-аналітичної підтримки для розробки і реалізації відповідних інноваційних концепцій розвитку регіону) щодо забезпечення системної оптимізації механізмів державного управління сталим інноваційним розвитком на регіональному рівні. Розмежовано функціональний зміст: системних державно-управлінських стратегій сталого інноваційного розвитку (системна технологія формування сукупності моделей інноваційно-технологічного розвитку суспільства, які слугують оптимізації загальної стратегії державної діяльності, відповідно до чого формується їх зміст (коротко-, середньо-, довготермінові програми та проекти держави) у сфері державної інноваційної політики), системних стратегій державного управління сталим інноваційним розвитком (функціональна модель поведінки системи державного управління в умовах сталого інноваційного розвитку, яка забезпечує ефективність діяльності в усіх сферах суспільного життя, що стосуються проблеми виживання, збереження й розвитку національного потенціалу) та державних системних стратегій змін (моделі забезпечення оптимізаційної зміни форм суспільного розвитку, не порушуючи його організаційно-функціональної цілісності). Розроблено оптимізаційний механізм (формування державної політики сталого інноваційного розвитку) їх реалізації. На підставі аналізу державно-управлінських стратегій сталого інноваційного розвитку пострадянських та європейських держав конкретизовано основні технологічні проблеми (відсутність організаційно-функціонального забезпечення державного управління сталим інноваційним розвитком, недостатня 12 представленість пріоритетів інноваційної діяльності) розробки та реалізації стратегій сталого розвитку перехідних суспільств. Визначено основні оптимізаційні напрями (розробка ефективних інструментів спрямування інноваційного розвитку, інноваційних інфраструктур, формування ефективної національної інноваційної системи, фінансове й податкове стимулювання науково-технічної та інноваційної діяльності). Розроблено інституційні механізми (створення організаційно-інституційних структур управління процесом реалізації стратегій інноваційного розвитку, розробка форм просування стратегії сталого інноваційного розвитку в суспільстві) реалізації системних державно- управлінських стратегій сталого інноваційного розвитку. Розкрито сутність ризиків, розмежовано поняття “ризик” та “невизначеність”, розроблено їх класифікацію (біологічні, екологічні, генної інженерії, техногенні, соціальні). Визначено два рівні впливу ризиків (соціальна та матеріальна стабільність), напрями (розробка ефективної стратегії управління ризиками, запровадження ефективної державної політики забезпечення інноваційного розвитку в напрямі прогнозування, запобігання відповідним ризикам та їх подолання) і механізми (модель моніторингу державних ризиків) оптимізації державної політики управління ризиками. Розроблено проект ефективної технології управління ризиками в умовах сталого інноваційного розвитку, конкретизовано її механізми (прогнозування та запобігання ризикам, підготовка сценаріїв, розробка національної доктрини системної ліквідації ризиків сталого інноваційного розвитку), реалізація яких передбачає створення відповідних інституційних структур (міжвідомчі комісії із запобігання кризовим ситуаціям та їх ліквідації, центр стратегічного дослідження громадянського захисту, агентство з моніторингу та прогнозування надзвичайних ситуацій) у системі органів державної влади, до компетенції яких належало б управління ризиками сталого інноваційного розвитку. Обґрунтовано доцільність запровадження стратегічного (вдосконалення організаційних структур при органах державної влади, удосконалення системи запобігання техногенним ризикам та їх ліквідації в перехідних суспільствах; створення єдиної державної системи запобігання природним та технологічним ризикам та їх ліквідації; розробка і прийняття нормативно-правової бази забезпечення захисту громадян від ризиків інноваційного розвитку) та тактичного (механізми, які забезпечують реорганізацію діяльності органів державної влади шляхом створення конкретних структурних підрозділів, що відповідають за ліквідацію ризиків) рівнів оптимізації державного системного управління ризиками сталого інноваційного розвитку. У третьому розділі – “Основні механізми оптимізації державного управління України в умовах сталого розвитку” – розроблено державно- управлінські механізми забезпечення переходу України до умов сталого розвитку та їх оптимізації, на підставі чого сформульовано теоретичні положення, розроблено відповідні пропозиції та рекомендації для органів державної влади. На підставі аналізу державно-управлінських механізмів переходу України до умов сталого розвитку розроблено оптимізаційні напрями (запровадження 13 інноваційної моделі розвитку економіки; проведення системних реформ у всіх сферах суспільного життя; підвищення якості функціонування політико- економічних інститутів; забезпечення розвитку високотехнологічної сфери суспільства; розробка науково обґрунтованих передбачень та прогнозів на довготривалий період) реалізації державної інноваційної політики. Розроблено механізми (нормативно-правовий, організаційно-інституційний, програмно- цільовий) та засоби (формування національної інноваційної системи) оптимізації державної інноваційної політики, які сприяють забезпеченню конкурентоспроможності Української держави у світі. Конкретизовано зміст реструктуризації як комплексу організаційно- функціональних, нормативно-правових, технологічних заходів, спрямованих на реорганізацію системи діяльності органів державної влади, зміни її форм, засобів та методів управління, підвищення ефективності функціонування державно-управлінських структур та якості надаваних ними послуг, які відповідають критеріям сталого розвитку. Класифіковано її методи (індикативний, організаційно-технологічний, гуманітарний), засоби (структурний, правовий) та напрями (зміна масштабів функціонування системи державного управління в умовах переходу до сталого розвитку, внутрішньої структури системи державного управління, структури корпоративного контролю в системі діяльності органів державної влади). Розроблено основні механізми (поглинання, приєднання, розділення, виокремлення, перетворення) реструктуризації, які мають слугувати відповідним показникам (покращення показників діяльності структурних підрозділів органів державної влади, раціоналізація використання ресурсного потенціалу органів державної влади України, баланс кількісного та якісного складу державної служби органів державної влади) оптимізації системи державного управління України. Обґрунтовано реінжиніринг як механізм оптимізації державного управління сталим розвитком, класифіковано його основні процедури (розроблення спеціальних проектів адаптації діяльності органів державної влади, запровадження новітніх технологій (інноваційних проектів), які забезпечують оптимізацію процесів надання державно-управлінських послуг та засоби (“зжаття” державно-управлінських функцій; запровадження традиційної технології організаційної діяльності; скорочення контрольних операцій, за органами державної влади, які забезпечують сталий розвиток; паритетне поєднання централізованого та децентралізованого підходів до організації державно-управлінської діяльності). Розкрито оптимізаційний зміст адміністративної реформи, конкретизовано її оперативну (ліквідація дублюючих функцій, структурність реалізації державних функцій, ефективність системи виконавчої влади відповідно до умов сталого розвитку) та інституційну (встановлення процедур виконання необхідних функцій, забезпечення відкритості діяльності органів державної влади, вироблення чітких стандартів якості надання державно-управлінських послуг) складові, які мають слугувати стабілізації різних сфер суспільного життя.14 На підставі здійсненого аналізу адміністративної реформи конкретизовано оптимізаційні етапи її реалізації в Україні, серед яких: ліквідація дублюючих функцій органів державної влади, передача певних функцій держави на регіональний рівень, розробка та запровадження адміністративних регламентів для всіх рівнів державної влади, регулювання операцій, процедур та механізмів надання державно-управлінських (публічних) послуг, упорядкування повноважень органів виконавчої влади, протидія корупції, коригування нормативно-правового забезпечення адміністративної реформи. Констатовано, що впровадження адміністративної реформи в умовах сталого розвитку передбачає новий тип організації взаємодії елементів системи державного управління, у процесі якого забезпечується ефективність державного управління, виробляються нові засоби, форми та способи, які сприяють утвердженню принципів сталого розвитку. На підставі цього розроблено оптимізаційні процедури (створення технологічної програми, відпрацювання нормативів) та механізми (програмно-цільовий, інституційний), які слугуватимуть ефективності системи державного управління України в умовах сталого розвитку. ВИСНОВКИ У дисертаційному дослідженні розроблено авторський підхід до обґрунтування механізмів оптимізації державного управління в умовах сталого розвитку, відповідно до чого сформульовано основні положення, які розкривають зміст реалізації поставленої дослідницької мети. 1. Здійснено аналіз теоретико-методологічних засад дослідження державного управління в умовах переходу до сталого розвитку, на основі чого обґрунтовано зміну його організаційно-правових форм (посилення відповідних критеріїв (демократія, верховенство права, соціальна спрямованість) та функцій (спонукальна, стимулююча, регулятивна), які визначають спеціальні повноваження органів державної влади; на основі систематизації концепцій державного управління в умовах переходу до сталого розвитку класифіковано чотири основних підходи (правовий, політичний, менеджеристський, адміністративний) до його розуміння в межах сучасних наукових шкіл. Розкрито сутність сталого розвитку (складна соціальна система, яка характеризується динамічною структурною стабільністю), основні підходи (еволюційно-циклічний, динамічної рівноваги, антропоцентричний, системний, неокласичний, неокейнсіанський, інституціональний, інфраструктурний), що дало змогу чітко конкретизувати його зміст, концептуальні суперечності, ідентифікувати фактори впливу на функціонування сучасних систем державного управління, їх організаційно-функціональний потенціал щодо управління процесами сталого розвитку; на підставі цього досліджено механізми саморегуляції системи державного управління та ідентифіковано структурно- організаційні засади її функціонування в умовах впливу сталого розвитку. 2. На підставі джерельної бази дисертаційної роботи досліджено механізми системної реалізації державного управління в умовах забезпечення сталого 15 інноваційного розвитку, відповідно до чого охарактеризовано державне системне управління як інституціонально-оптимізаційний механізм, який включає сукупність технологічних політико-правових та адміністративно-публічних засобів, спрямованих на розробку й реалізацію державно-управлінських рішень, проектів і програм переходу до умов сталого розвитку суспільства. На основі класифікації системних механізмів реалізації державного управління сталим інноваційним розвитком розроблено модель оптимізації державного системного управління сталим інноваційним розвитком та охарактеризовано її структурні елементи (системне моделювання, оптимальне проектування), механізми (стабілізації інтеграційних систем державного управління, оптимізації інфраструктурного забезпечення, ресурсного забезпечення), які слугують оптимізації державного управління в умовах сталого розвитку. Конкретизовано сутність інноваційного розвитку регіонів (підвищення якісних параметрів науково-технологічного та соціально-економічного розвитку регіонів), класифіковано основні заходи (адміністративні, економічні, безпосередній та опосередкований вплив держави на розробку й реалізацію інновацій, надання кадрової, експертної і науково-аналітичної підтримки для розробки та реалізації відповідних інноваційних концепцій розвитку регіону) щодо забезпечення системної оптимізації механізмів державного управління сталим інноваційним розвитком на регіональному рівні. 3. Обґрунтовано сутність системних державно-управлінських стратегій сталого інноваційного розвитку в перехідних суспільствах, на підставі чого розмежовано функціональний зміст системних державно-управлінських стратегій сталого інноваційного розвитку (системна технологія формування сукупності моделей інноваційно-технологічного розвитку суспільства, які слугують оптимізації загальної стратегії державної діяльності), системних стратегій державного управління сталим інноваційним розвитком (функціональна модель державного управління в умовах сталого інноваційного розвитку, яка забезпечує ефективність діяльності в усіх сферах суспільного життя) та державних системних стратегій змін (модель забезпечення оптимізаційної зміни форм суспільного розвитку, не порушуючи його організаційно-функціональної цілісності); розроблено оптимізаційний (формування державної політики сталого інноваційного розвитку) та інституційний (створення організаційно-інституційних структур управління процесом упровадження стратегій інноваційного розвитку) механізми реалізації системних державно-управлінських стратегій сталого інноваційного розвитку. 4. Розкрито сутність ризиків, розроблено класифікацію (біологічні, екологічні, генної інженерії, техногенні, соціальні), визначено два рівні їх впливу (соціальна стабільність, матеріальна стабільність) та напрями (розробка ефективної стратегії управління ризиками, запровадження державної політики забезпечення інноваційного розвитку в напрямі прогнозування, запобігання відповідним ризикам та їх подолання) оптимізації державної політики управління ризиками; розроблено проект ефективної технології управління ризиками в умовах сталого інноваційного розвитку, складовими якої є механізм прогнозування та запобігання ризикам, підготовка сценаріїв, розробка 16 національної доктрини системної ліквідації ризиків сталого інноваційного розвитку), обґрунтовано доцільність запровадження стратегічного й тактичного рівнів оптимізації державного системного управління ризиками сталого інноваційного розвитку. 5. Здійснено аналіз основних державно-управлінських механізмів переходу України до умов сталого розвитку, що дало змогу конкретизувати основні проблеми (відсутність чіткої “антикризової урядової програми зі стабілізації розвитку основних сфер суспільного життя”, яка б мала оптимізаційний ефект), які перешкоджають здійсненню інноваційної діяльності, на основі цього розроблено оптимізаційні напрями (запровадження інноваційної моделі розвитку економіки; проведення системних реформ у всіх сферах суспільного життя; підвищення якості функціонування політико- економічних інститутів) реалізації державної інноваційної політики як необхідної умови переходу до умов сталого розвитку, що дало можливість розробити відповідні механізми (нормативно-правовий, організаційно- інституційний, програмно-цільовий) її реалізації та засоби (формування національної інноваційної системи) оптимізації, які сприяють забезпеченню конкурентоспроможності Української держави у світі. Конкретизовано зміст реструктуризації як комплексу організаційно- функціональних, нормативно-правових, технологічних заходів, спрямованих на реорганізацію системи діяльності органів державної влади, зміни її форм, засобів та методів управління, підвищення ефективності функціонування державно- управлінських структур та якості надаваних ними послуг, які відповідають критеріям сталого розвитку, класифіковано її методи (індикативний, організаційно-технологічний, гуманітарний), засоби (структурний, правовий) і напрями (зміна внутрішньої структури системи державного управління); розроблено основні механізми (поглинання, приєднання, розділення, виокремлення, перетворення) реструктуризації, які мають слугувати відповідним показникам (оптимізація організаційної та функціональної структур органів державної влади, раціоналізація використання ресурсного потенціалу органів державної влади України, баланс кількісного та якісного складу персоналу органів державної влади) оптимізації системи державного управління України. Обґрунтовано реінжиніринг як механізм оптимізації державного управління сталим розвитком, класифіковано його основні процедури (розроблення спеціальних проектів адаптації діяльності органів державної влади відповідно до потреб сталого розвитку; запровадження новітніх технологій (інноваційних проектів), які забезпечують оптимізацію процесів надання державно-управлінських послуг та засоби (“зжаття” державно- управлінських функцій; запровадження традиційної технології організаційної діяльності; скорочення контрольних операцій за органами державної влади, які забезпечують сталий розвиток; паритетне поєднання централізованого й децентралізованого підходів до організації державно-управлінської діяльності). 6. Розкрито оптимізаційний зміст адміністративної реформи, конкретизовано її оперативну (ліквідація дублюючих функцій, структурність реалізації державних функцій, побудова ефективної системи і структури 17 виконавчої влади відповідно до умов сталого розвитку) та інституційну (створення механізмів запобігання появі зайвих функцій, установлення процедур виконання необхідних функцій, забезпечення відкритості діяльності органів державної влади, вироблення чітких стандартів якості надання державно-управлінських послуг) складові, які мають слугувати стабілізації різних сфер суспільного життя; конкретизовано її етапи (ліквідація дублюючих функцій органів державної влади, передача певних функцій держави на регіональний рівень, розробка й запровадження адміністративних регламентів для всіх рівнів державної влади), процедури (створення технологічної конкретної програми, відпрацювання нормативів) і механізми (програмно- цільовий інституційний) впровадження, які слугуватимуть ефективності системи державного управління України в умовах сталого розвитку. Отримані наукові результати в контексті цього дисертаційного дослідження дали змогу запропонувати окремі практичні рекомендації для органів державної влади України: 1. З метою забезпечення переходу України до умов сталого розвитку доцільно створити при органах державної влади банки проблем розвитку, до їх функцій має входити моніторинг основних проблем, підготовка відповідних державних програм, проектів; Кабінету Міністрів України доцільно розробити “Антикризову урядову програму стабілізації розвитку основних сфер суспільного життя”. 2. З метою забезпечення інноваційного розвитку регіонів в Україні потрібно: 1) прийняти “Державну програму прогнозування та програмування соціально-економічного розвитку регіонів”; 2) створити інноваційно- технологічні центри в областях; 3) координаційні центри інноваційного розвитку при органах державної влади; 4) створити у кожному регіоні України Агентство інноваційного розвитку регіону. 3. З метою забезпечення інноваційного розвитку України необхідно прийняти “Стратегію розвитку наукоградів”: розробити необхідне нормативно- правове забезпечення їх функціонування; створити інституційні структури при органах державної влади; запровадити ефективну спеціалізовану систему підготовки кадрів для наукоградів. 4. З метою оптимізації нормативно-правової бази переходу України до умов сталого інноваційного розвитку доцільно прийняти відповідні закони, які б гарантували утвердження принципів сталого розвитку: 1) “Про венчурну діяльність у інноваційній сфері”; 2) “Про інноваційну діяльність”; 3) необхідно внести відповідні зміни в Податковий кодекс України, передбачивши механізм надання Кабінетом Міністрів України фіскальних преференцій суб’єктам інноваційної діяльності. 5. З метою оптимізації системи державного управління України в умовах сталого розвитку Кабінету Міністрів України доцільно розробити та затвердити: “Положення про порядок реструктуризації міністерств та відомств відповідно до вимог сталого розвитку”; “Проект реструктуризації міністерств та відомств України до 2015 року”; “Комплексну програму реструктуризації органів державної влади України відповідно до вимог сталого розвитку”.18 6. З метою вдосконалення правової регламентації державно-управлінських послуг та спрощення адміністративно-управлінських процедур діяльності органів державної влади Кабінету Міністрів України доцільно розробити “Типові регламенти взаємодії міністерств та відомств в Україні”; “Типові регламенти взаємодії органів державної влади в Україні”; “Типові регламенти взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування”.