обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається мета, основні завдання, об’єкт та предмет, методологічні основи дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, вказуються положення, що складають наукову новизну, наукове та практичне значення дисертаційної роботи, наводяться відомості щодо апробації та публікації результатів дослідження, вказується структура та обсяг роботи.
У першому розділі “Теоретичне підґрунтя та стратегічні орієнтири розвитку системи екологічної безпеки на регіональному рівні” проведено аналіз наукових досліджень з питань формування і розвитку системи екологічної безпеки на регіональному рівні; проаналізовано прогнозні й планові документи щодо екологічно-безпечного розвитку регіонів та визначено стратегічний вектор розвитку системи екологічної безпеки на регіональному рівні; розкрито суть принципу публічності державного управління і похідних понять “публічна політика”, “публічний екологічний інтерес”, “дійові особи публічної політики” та обґрунтовано концептуальні засади розвитку системи екологічної безпеки на регіональному рівні у форматі публічної політики.
На основі аналізу наведеної в різних літературних джерелах термінології та систематизації наукових підходів до дефініції екологічної безпеки встановлено, що екологічна безпека на регіональному рівні – це забезпечення відповідності наявних або прогнозованих екологічних умов території міжнародним стандартам якості довкілля, завданням збереження здоров’я людини, забезпечення сталого соціально-економічного розвитку регіону, захисту та відновлення навколишнього середовища. Забезпечення екологічної безпеки на регіональному рівні – складний комплексний і багатостадійний процес, реалізація якого потребує відповідної системи державного регулювання – комплексу взаємопов’язаних державно-правових, економічних, організаційно-управлінських, соціальних заходів і засобів, спрямованих на досягнення встановленого рівня регіональної екологічної безпеки шляхом регулювання і контролю діяльності суб’єктів екологічних відносин.
На актуальність проблеми державного регулювання екологічної безпеки на рівні регіону вказують численні теоретичні дослідження та узагальнення Я.О. Адаменка, І.М. Волошина, Б.К. Данілішина, О.С. Заржицького, Т.В. Іванової, Р.П. Іванухі, А.Б. Качинського, І.П. Ковальчука, Л.Л. Малишевої, О.М. Маринича і В.М. Пащенка, С.Ф. Марової, Л.В. Міщенко, Л.Г. Руденка зі співавторами, С.К. Харічкова, П.Г. Шищенка, В.М. Шмандія, П.О. Фесянова та багатьох інших дослідників. Зокрема, акцентується увага, що головною метою державного регулювання екологічної безпеки на рівні регіону є задоволення екологічних вимог (потреб та інтересів) суб’єктів регіональної системи. Органи публічної влади повинні виконувати покладений на них обов’язок: виявляти наявність цього інтересу та його спрямованість через включення механізму громадської участі в процес розробки та прийняття екологічно значимих рішень.
Інтерес є ключовою категорією в дослідженні засад розвитку системи екологічної безпеки на регіональному рівні. Але не просто окремо взятий приватний інтерес, а інтерес публічний – такий, що стосується інтересів всієї територіальної громади у межах регіону. Наявність публічного інтересу як сумарного, узагальненого соціального інтересу в кожній зі сфер – економічній, соціальній, екологічній та інших, є основною ознакою “публічності”. Публічність – загальний принцип державного управління, який означає відкритість та прозорість функціонування виконавчої влади, забезпечує зв’язок її органів та посадових осіб із суспільством, громадянами.
Автором доведено, що питання екологічної безпеки в Україні вже набули всіх ознак публічності, проте об’єктом публічних консультацій на практиці переважно є невизначена “громадськість”, а не зацікавлені сторони. Бракує розуміння того, що робота з громадськістю, наприклад, через громадські ради при органах влади не може замінити собою роботу із залучення зацікавлених сторін – дійових осіб публічної політики (групи, які мають спільний інтерес у вирішенні або збереженні статус-кво публічної проблеми). Виходячи з цього обґрунтовано правомірні підстави розвитку системи екологічної безпеки в форматі публічної політики за двома концептуальними принципами: налагодження ефективного механізму публічних консультацій органів влади з громадянами та групами інтересів у процесі вироблення публічної політики; запровадження проектно-орієнтованого підходу в механізм реалізації публічної політики – відповідь влади на публічно визнану проблему екологічної безпеки (яка породжується колективною потребою усунути розрив між реальним і очікуваним становищем) у форматі проекту чи програми (сукупність змістовно взаємопов’язаних проектів).
Найбільш дієвим інструментом, що відповідає вимогам державного регулювання екологічної безпеки на регіональному рівні, є екологічні цільові програми (згідно з даними Мінприроди за 2012 рік, діючими є 102 регіональні цільові програми у природоохоронній сфері). Проте, аналіз їх виконання виявив суттєві прорахунки при застосуванні їх як інструменту екологічної політики: недофінансування; низький рівень міжпрограмної узгодженості; невідповідність результатів поставленим цілям; невикористання результатів попередніх років у програмах наступних років тощо. Подолання названих недоліків потребує чіткого додержання всіх правил і процедур програмно-цільового методу планування, а також запровадження методології проектного менеджменту до здійснення такого виду діяльності.
Розвиток системи екологічної безпеки у форматі публічної політики формує нові вимоги до механізмів управлінського впливу, що обумовлює використання наукового методу – проектування.
У другому розділі “Сучасні вимоги до державного механізму забезпечення екологічної безпеки на регіональному рівні” досліджено сучасний стан функціонування системи екологічної безпеки на регіональному рівні і на цій основі визначено вимоги, за яких механізми державного регулювання здатні забезпечити відповідний рівень екологічної безпеки.
Аналіз заходів із оптимізації (гармонізації та адаптації) вітчизняного законодавства у сфері забезпечення екологічної безпеки на регіональному рівні за основними принципами екологічного права ЄС (свободи доступу до інформації про довкілля; оцінки впливу на довкілля; субсидіарності; інтеграції), дозволив визначити пріоритетні вимоги щодо розвитку нормативно-правової підсистеми державного механізму забезпечення регіональної екологічної безпеки. Зокрема:
-для повної гармонізації з Директивою 2003/4/ЄC від 28 січня 2003 р. щодо свободи доступу до інформації відносно стану навколишнього середовища, необхідно внести ряд змін та доповнень до законодавства України, що стосуються визначення екологічної інформації та неможливості відмови у відповіді на запит, що стосується інформації про викиди у довкілля;
- забезпечити рекомендації ЄС щодо гармонізації вітчизняного законодавства з Директивами 2001/42/ЄС та 85/337/ЄЕС щодо оцінки впливу деяких планів і програм на довкілля через ратифікацію Україною Протоколу про стратегічну екологічну оцінку;
-для реалізації на практиці принципу субсидіарності та інтеграції ввести у систему управління фінансуванням екологічних послуг такого інструменту розподілу коштів, як делеговані видатки місцевих бюджетів.
Належне виконання Україною міжнародних зобов’язань у сфері екологічної безпеки потребує не лише гармонізації нормативно-правової бази, але й створення відповідної інституційної структури, функціонально призначеної для їх реалізації – комплексного державного механізму забезпечення регіональної екологічної безпеки.
