МЕТАФІЗИКА СВІТЛА В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ ДОБИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, зв’язок роботи з науковою темою кафедри філософії ДНУ; визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження; розкрито його теоретико-методологічні засади; сформульовано отримані концептуальні положення, які відзначаються науковою новизною; установлено науково-практичне значення отриманих результатів; подані форми апробації матеріалу.

Перший розділ «Огляд літератури та теоретико-методологічні основи історико-філософського дослідження феномена метафізики світла в українській філософії доби Київської Русі» присвячений загальному огляду історії розвитку метафізики світла, аналізу науково-дослідної літератури з зазначеної проблематики, визначенню ступеня розробки проблеми у філософській літературі та аналізу методологічних основ дослідження.

У підрозділі 1.1 «Історія розвитку метафізики світла та огляд літератури за темою дослідження» подається розгляд основних віх на шляху розгортання метафізики світла у філософії та аналіз літератури з зазначеної проблеми.

По-перше. У загальних рисах були розглянуті основоположні джерела середньовічної метафізики світла, які містяться у античній, зокрема давньогрецькій філософії. Проаналізовані такі важливі поняття, як комплекс Прометея і комплекс Емпедокла, що охоплюють ключові для розуміння проблематики дослідження фігури – Прометея та Емпедокла. Значущою тут є й особистість Г. Башляра, засновника феноменології вогню, який у розробці останньої відштовхувався від зазначених фігур.

Оскільки ми зупинилися лише на ключових філософських моментах розбудови метафізики світла, постільки не могли залишити поза увагою ключові теоретичні засади неоплатонізму, які довгий час домінували при розвитку метафізики світла у середньовічній філософській думці. При цьому було відзначено, що філософська ідея еманації, властива неоплатонізму, виявилася зручною філософською знахідкою для ствердження й закріплення позицій християнською теологією.        

По-друге. Проведено огляд науково-дослідницької літератури за темою даного дисертаційного дослідження, в якій ми умовно виділили 2 шари:

1) дослідження міфологічних уявлень давніх слов’ян;  

2) дослідження філософських праць мислителів доби Київської Русі.

Стосовно першого шару науково-дослідницької літератури було простежено віхи, якими йшло дослідження слов’янської міфології, що розпочалося у IX – XI ст. арабськими, німецькими, данськими та візантійськими авторами, а також мало місце у працях київських книжників; було продовжено у XVIII ст., а у XIX ст. набуло значної інтенсивності. Зокрема зупинилися на міфологічній школі, у межах якої розвивали свою науково-дослідну діяльність М.І. Костомаров, О.М. Афанасьєв, О.О. Потебня, Ф.І. Буслаєв та інші. Відзначено, що наприкінці XIX ст. міфологічна школа поступилася місцем позитивістській, особливостями якої стали відхід від романтики й врахування практичного досвіду. Її яскравими представниками є Є. Анічков, Д. Зеленін, М. Гальковський, М. Нікольський тощо. Проаналізовані дослідження у галузі слов’янської міфології, проведені М.Г. Іванченком, Б. Лобовиком, С.І. Наливайком.     

Стосовно другого шару науково-дослідницької літератури було акцентовано увагу на шляху дослідження української філософської думки, який розпочався доволі пізно – лише з кінця XIX – початку XX ст. Серед праць вітчизняних дослідників у галузі філософської думки доби Київської Русі були проаналізовані роботи А.К. Бичко, В.С. Горського, О.Ф. Замалєєва, В.А. Зоца, М. Кашуби та інших.

Окремої уваги заслуговує праця сучасної вітчизняної дослідниці історії філософії Ю.О. Шабанової, яка у своїй монографії безпосередньо присвятила розділ метафізиці світла. Незважаючи на те, що дана робота в цілому присвячена дослідженню філософії Майстра Екхарта, вона містить у собі важливі методологічні настанови щодо аналізу метафізики світла в цілому.

У підрозділі 1.2 «Методологія та методи історико-філософського дослідження феномена метафізики світла» представлені теоретико-методологічні засади дослідження, які розроблялися, виходячи з предмета, об’єкта, мети і завдань, що ставилися й вирішувалися автором дисертації у ході наукового аналізу; розкривається зміст використаних у роботі методів.

Домінантою дослідження виступає осмислення архетипів колективного несвідомого, зокрема вогню та сонця, які послужили психофізичними та духовними передумовами освоєння світу, що знайшло у процесі подальшого розвитку самосвідомості українського народу свою реалізацію у метафізиці світла, розвиток якої спостерігається у добу Київської Русі.    

У плані розробки методологічних основ дослідження автор спирався на роботи сучасних вітчизняних учених Г.Є. Аляєва, І.В. Бичка, А.К. Бичко, В.Г. Вікторова, П.І. Гнатенка, В.С. Горського, С.Б. Кримського, В.Б. Окорокова, О.О. Осетрової, М.В. Поповича, В.І. Пронякіна, Ю.О. Шабанової, С.В. Шевцова, В.І. Ярошовця, а також на роботи російського філософа А.В. Сьомушкіна.   

Указано, що в межах даної роботи у процесі дослідження метафізики світла в українській філософській думці доби Київської Русі автором використовувалися такі методи, як діалектичний, зокрема, його принципи аналізу та синтезу, конкретності істини, сходження від абстрактного до конкретного, взаємозв’язку, єдності історичного і логічного, а також компаративістський, герменевтичний, системний, метод екзегези, феноменологічний, метод екзистенціального психоаналізу. При цьому як основні філософські методи застосовуються метод екзегези, який є домінуючим при дослідженні текстів Священного Писання, й метод екзистенціального психоаналізу, настанови якого дозволяють обґрунтувати й розшифрувати мотиви свідомого вибору людини між Світлом і пітьмою, премудрістю і невіглаством тощо.    

У другому розділі «Концептуальні положення, що сформували основу української метафізики світла» був висвітлений процес формування та розвитку концептуальних положень, що утворили світоглядну основу розбудови метафізики світла в українській філософській думці Київської Русі. У ході проведеного аналізу були з’ясовані моменти, ключові для подальшого усвідомлення смислової наповненості метафізики світла в українській філософській думці.

Підрозділ 2.1 «Слов’янська міфологія як безпосереднє підґрунтя розвитку української середньовічної метафізики світла» присвячений аналізу міфологічних уявлень давніх слов’ян, що по праву називаються дітьми Сонця. 

Методологічну базу для дослідження слов’янської міфології безпосередньо утворили праці М.І., Костомарова, О.М. Афанасьєва, митрополита Іларіона тощо. Це дозволило певним чином подолати труднощі, пов’язані з  надзвичайно обмеженою кількістю інформації про міфологічні погляди слов’ян та з відсутністю міфологічних текстів і систематизованих міфологічних збірок.    

Дослідження показало, що беззаперечним фактом є святість стихії вогню: світло й тепло обожнювалися і шанувалися давніми слов’янами. Звідси обожнення носіїв світла й життя, якими вважалися численні солярні божества, що домінували у світогляді давніх слов’ян, та сам вогонь.

Сонцю і вогню приписувалися дві сили: життєдайна й оберігаюча та караюча. Зазначена амбівалентність природи Сонця та вогню у подальшому віднайшла себе у християнському світогляді, хоча й за умов зміщення певних світоглядних акцентів, детермінованих зміною центральних світоглядних настанов, що відрізняють дохристиянське, язичницьке світобачення від християнського. При ретельному розгляді виявляється, що безпосередньо відбувся процес трансформації зазначених настанов при збереженні світоглядної націленості на Світло пізнання і життя. 

Підрозділ 2.2 «Біблія як християнське джерело формування метафізики світла» присвячений аналізу Священного Писання на предмет пошуку в ньому елементів метафізики світла.  

Загальновідомо, що повна Біблія у перекладі з’явилася на нашій території лише у кінці XV ст. До того часу на Русі користувалися перекладною літературою, що поширювалася одночасно з християнською релігією. Мова йде про окремі книги Священного Писання, що використовувалися під час богослужінь, – Євангеліє, Псалтирі (та «Перемейники»), Апостол («Діяння Апостолів»). Однак цей історичний факт не скасовує значущості Біблії, котра від початку й до кінця просякнута символікою світла, тобто самим Духом Божим. Саме значущістю Біблії у контексті розгортання середньовічної метафізики світла і обумовлено наше звернення до дослідження цього джерела.          

Було виявлено, що обожнюване язичниками небесне світило – Сонце – з приходом християнства персоніфікувалося у образі Божого лику. Світоглядна зміна, що тут відбулася полягала у тому, що язичники обожнювали природу, не поділяючи її на живу та неживу, внаслідок чого вони одухотворювали все довкілля; а християни поклонялися не численним творінням, а самому Творцю.

Однак крім відмінностей простежуються й спільні мотиви.

1. Згідно з давньослов’янськими уявленнями, як зазначалося вище, світло символізувало зрячість, а тому небесні світила вважалися очами божеств. Згідно з християнським світоглядом, небесне світило – Сонце – стало символом Всевидячого Божого Ока.

2. Згідно з давньослов’янськими уявленнями, Сонце було символом знання, справедливості, милосердя. Згідно з християнським світоглядом, Христос став утіленням знання, справедливості, милосердя, у зв’язку з чим Його йменують Сонцем Правди або просто Сонцем. Адже подібно до Сонця – небесного тіла, що дарує світло, тепло й життя, Христос несе й дарує людям світло, тепло й вічне життя.

У першому випадку ми маємо онтологічну площину вимірювання проблеми світла, оскільки йдеться про важливі елементи буття, а у другому – гносеологічну, оскільки йдеться про внутрішнє, духовне осяяння, завдяки якому відкривається Істина.

Таким чином, один історичний тип світогляду – міфологічний – змінився іншим – християнським, але обидва вони, незважаючи на певні відмінності, мають одну важливу спільну рису – націленість на просвітління, досягнення Істини, Добра та Вічного Життя.      

У третьому розділі «Розвиток метафізики світла у вітчизняній філософській думці доби Київської Русі» висвітлено процес розвитку концептуальних положень метафізики світла в українській філософській думці Київської Русі, в якому вважаємо необхідним виділити 2 ключові моменти:

1) засновки метафізики світла, що містяться у перекладній літературі, яка була поширена в Україні за часів Київської Русі;

2) розвиток елементів метафізики світла, що просякають собою оригінальні філософські праці, створені власне українськими мислителями доби Київської Русі.  

Підрозділ 3.1 «Вплив перекладної літератури на розвиток української середньовічної метафізики світла» присвячений виділенню стрижневих концептуальних положень метафізики світла, що містилися у популярній на теренах України перекладній літературі, котра явила собою підґрунтя для розвитку космологічних уявлень східних слов’ян, у межах яких наявні онтологічні елементи метафізики світла.

Був проведений аналіз таких поширених та популярних на території Русі перекладних творів, як «Християнська топографія» Козьми Індикоплова, «Шестиднев» Северіана Габальського, «Палея Толкова», що втілили космологічну традицію антиохійського богослов’я як напрям практичної давньоруської філософії. Звернення до зазначених творів обумовлено тим, що вони на сьогодні є недостатньою дослідженими, незважаючи на їх смислову наповненість.

У цілому для перекладної літератури, незважаючи на деякі особливості кожного твору, притаманні певні загальні риси:

1) обстоювання принципів біблійно-монотеїстичної креаціоністської концепції;

2) протиставлення земної сфери буття небесній, вогню земного (матеріального) – небесному (духовному);

3) акцент на значущості мислення й набутті людиною Премудрості, на ролі розуму святих, що є просвітленим завдяки дотику до божественності, можливого через пізнання Священного Писання;

4) бачення християнських святих як світильників, сповнених Божого світла і сяйва; 

5) наголос на значущості вогню, єство якого приховане у кожному творінні;

6) просякнутість творів перекладної літератури символікою трансцендентного світла, втіленням якого є Ісус Христос, прагнення до пізнання якого сповнює людину метафізичним сяйвом, що розширює її гносеологічні можливості;

7) бачення покликання людини – бути світлою й нести світло у світ.  

У цілому даний аналіз показав, що перекладна література являє собою  синтез давньослов’янських (язичницьких, дохристиянських), античних та біблійних (християнських) елементів світогляду, внаслідок чого вона певною мірою має енциклопедичний характер.   

Дослідження апокрифів, зокрема «Книги Єноха», «Видіння Ісайї», «Одкровення Варуха», дозволило усвідомити наступні моменти:

1) християнські мислителі у ситуації двовір’я маскували нестачу близьких до слов’янського світосприйняття міфічних мотивів під біблійну фразеологію, зокрема відбиваючи міфологічну природу образу Сонця, уособленням якого у християнстві є Христос;

2) важливе місце авторами апокрифів відводилося феномену світла та градації світлової субстанції (йдеться про прямо пропорційну залежність концентрації духовності, з одного боку, й Світла – з іншого);

3) наголос на вогненній природі Бога, у чому спостерігається синтез язичницької та біблійної традиції;

4) наголос на традиційному для містико-аскетичного напряму християнства принципі, згідно з яким пізнання істини людиною можливе лише через одкровення;

5) мотив звернення до образу космічного (сонячного) птаха фенікса та інших солярних образів, властивих слов’янській міфологічній свідомості.

Підрозділ 3.2 «Метафізика світла в оригінальних філософських пам’ятках доби Київської Русі» містить аналіз таких видатних пам’яток української філософської культури, як «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, «Послання» Климентія Смолятича, «Слово в неділю по Великодні» Кирила Туровського, «Повчання» Серапіона Володимирського, «Києво-Печерський Патерик».                                                          

Для цих творів характерними є наступні риси:

1) синтез християнської символіки Сонця й Світла зі слов’янськими язичницькими солярними символами;

2) розуміння мудрості як знання, об’єктом спрямованості якого є Бог як Світло;

3) звернення до розгляду природи вогню та його функцій з наголосом на очищувальній та каральній;

4) розуміння Життя як Божого Світла;

5) висвітлення незаперечної реальності чудес, у своїх онтологічних проявах часто пов’язаних зі стихією вогню (вогняні стовпи, дуги тощо);

6) ототожнення двох феноменів «просвітлення» й «святості». 

Зокрема, особливої уваги у контексті аналізу метафізики світла набуває феномен дива, що за своєю природою є символічним, чим і детерміновані його різні тлумачення, в яких реалізуються, між іншим, творчі настанови людей. Домінуючим чинником у складній системі функцій символізму, утвореній з тлумачення й творчості, виступає полярність, що об’єднує 2 світи – фізичний і метафізичний. Доречно тут згадати, що у греків символ (цимболон) – це предмет, котрий складався з двох половинок, які ділилися між двома людьми. Символ був знаком подяки і своєрідним знаком договору. Звідси: сенс використання символів полягав у наголосі на втраченій єдності та акценті на тому, що існує вища, прихована реальність (цілісність світу). І ця, певним чином, прихована від пересічного громадянина істина знаходила свій прояв саме у диві, втілення якого часто мали саме світловий характер. 

У цілому в контексті даної дисертації важливо відзначити, що середньовічне світовідчуття було просякнуте любов’ю до світла. При цьому світло середньовічними мислителями трактувалося переважно як чистий акт буття Бога. Таке розуміння, у свою чергу, узгоджувалося з тим сенсом, який вбачали у феномені обоження, що відбувалося (досягалося) у процесі сходження Божої Слави і Благодаті на гідну цього людину, яка деяким чином уподібнювалася до Бога. Таким чином, процес обоження досягався, зокрема, осяянням людини внутрішнім світлом, наслідком чого був той факт, що душа й тіло такого святого ще на землі ставали «домом Божим».           

У цілому слід зазначити, що загальнопоширеним є розуміння сутності метафізики світла як сукупності учень про позаземне походження світла і про його значення для людини. У межах даної дисертації авторка дотримувалася наступного визначення: метафізика світла – це дуалістична творча взаємодія Божого начала й людського розуму, націленого на усвідомлення трансцендентної суті Божественного, проявом якого, зокрема, слугує увесь видимий (фізичний) світ. Наслідком цієї взаємодії є висвітлення істини з мороку непроявленого Абсолюту. Адже, зокрема, саме з непроявленого Абсолюту приходили, наприклад, «повідомлення» про святі місця, гідні бути ознаменованими спорудою того чи іншого монастиря, храму тощо. Йдеться про актуалізацію потенцій, що містяться у Абсолюті. Метафізика світла – це площина трансцендентного, можливість висвітлення суті якого криється у містичному досвіді, що утворює смислове ядро містичної метафізики, у сфері якої домінують ірраціональні модуси онтологічних та гносеологічних уявлень людини.