| Краткое содержание: | Вступ. Обґрунтовується вибір теми, її актуальність та наукова новизна, визначається мета та завдання дослідження.
Перший розділ роботи – “Генезис жанру казок про тварин у сучасному науковому контексті” – присвячений огляду засад фольклористичних шкіл ХІХ – початку ХХ ст. стосовно генезису "тваринного епосу" та казок про тварин, особливостям їх функціонування.
Основне завдання першого розділу ‑ це встановлення генезису жанру казок про тварин через огляд напрацьованих попередниками матеріалів. Як засвідчили матеріали дослідження, вивчення казок про тварин розпочалося зі встановлення атрибуції приналежності казки до епосу про тварин. У результаті цього погляди вчених розділилися: одні вважали, що казки про тварин мають фабульне зародження (І. Франко, В. Гнатюк), тяжіють до міфології (Е. Тайлор, Я. Грімм, О. Афанасьєв, О. Потебня, Л.Дунаєвська) чи є прямим відображенням мисливської доби (В. Пропп, С. Азбєлєв, К. Чистов, О. Дей, В. Давидюк). На наступному етапі розвитку дослідження науковці звернулися до структури казок про тварин та їх різновидів, висунули гіпотезу про походження, розвиток та поширення епосу про тварин (Л. Колмачевський), в ракурсі наукових висновків попередників (Я. Грімм, Г. Гервінус). Порівняльний аналіз казок про тварин різних народів (білоруси, росіяни, українці) належить І. Круку. Генезис досліджень жанру українських народних казок про тварин продовжується доробком Л. Дунаєвської та В. Давидюка. До встановлення міфологічних витоків сюжетів, образів і мотивів епічних жанрів, залучалися матеріали аналізу космогонії, теократії, етнічних релігій і антропоморфізму, анімізму як форми первісних вірувань, що спроектували їх образи у символіку. У сучасному українському казкознавстві визначилося два основних напрямки дослідження жанру казки: порівняльно-історичний (Г. Сухобрус, І. Березовський, Л. Дунаєвська) і типологічний (О. Бріцина). Думка про походження казки з міфу як результату процесу самозбереження останнього і стала відправним пунктом наукової роботи.
Дисертантка звернула увагу на проблему первинної фіксації друкованих текстів українських народних казок про тварин. Як показали результати дослідження, сюжети, близькі до казкових, зустрічаються вже в літописній літературі Київської Русі Х-ХІІ століть. Казкові твори популяризувалися у цей період через перекладну повістеву літературу (дидактична повість “Стефаніт і Іхтілат”), різні повчання та проповіді, що були зафіксовані письмово.
Велику кількість казок про тварин вперше зустрічаємо у збірниках Івана Рудченка “Народні південноросійські казки” (1869, 1870), у подальшому вони виходять окремими збірками коштом дослідників народної творчості (К. Шейковський, П. Чубинський, О. Кольберг, І. Манжура, О. Малинка, В. Гнатюк, І. Рудченко, Г. Сухобрус, В. Возняк, І. Березовський, В. Юзвенко, В. Бойко, Л. Дунаєвська).
У наш час казка зберігає свої давні традиції, передбачаючи не лише дидактичні цілі, а й культурологічні, що виправдовує наявність в текстах казок елементів з обрядово-ритуального циклу нашого народу. Сучасні збірники містять і не згадувані раніше сюжети та варіанти казок, взяті із архівних фондів.
Другий розділ – “Синхронічний зріз жанру казок про тварин” – досліджує проблему структури жанру та трікстерське начало героїв казок.
Як показали результати дослідження, атрибути діючих осіб є змінними величинами казки, що зумовлює аналіз персонажів на основі з'ясування постійних, повторюваних і незалежних одиниць оповіді, якими є функції персонажів. У казках про тварин виокремилося вісім функцій, оскільки в їх основі також лежать обряди переходу, однак іншого типу. Зважаючи на це, було встановлено множину функцій, які не названі В. Я. Проппом, тому що не фігурують у чарівних казках. Типовими для сюжетів казок про тварин є такі компоненти: 1) передання (вигнання) об’єкта в чужий простір; 2) освоєння тваринами об’єкту (простору) за допомогою механізму кумуляції (помічників); 3) знищення/пошкодження об’єкта внаслідок: навмисного сідання, роздушування, стріляння, перенаповнення об’єкту; 4) прибуття власника об’єкта, повідомлення про прибуття за допомогою звукових сигналів; 5) повернення об’єкта власникові з прибутком або у початковому вигляді; 6) трапезування; 7) побиття; 8) одруження. Самобутність жанру пропонує нам дослідити функціональні ряди, що відповідають різновидам сюжетних ліній: полювання, вигнання старих або непотрібних тварин з дому, трікстерські трюки.
У результаті аналізу та структурування сюжетів було встановлено, що особливістю їх є своєрідне розгортання колізій: а) в одному локусі, що зближує жанр казок про тварин із жанром новелістичної казки; б) на межі між своїм і чужим локусами, що є складовими жанрів соціально-побутових та чарівних казок; в) в різних локусах, що визначено В. Я. Проппом як функція “переходу між двома царствами” й нагадує розвиток колізії у жанрі чарівних казок. Ці пункти говорять про універсальний характер жанру казок про тварин, про довершеність побудови сюжету, що дає підстави говорити про архаїчність та відшліфованість форми, зокрема про його міфологічні корені.
Досліджуючи функціональні можливості персонажів українських народних казок про тварин, встановлено: 1) однакові функції можуть виконуватися різними персонажами, відповідно й один персонаж може виконувати найрізноманітніші ролі; 2) класифікація дійових осіб за ролями ускладнюється тим, що функції, задані відносно особи, змінні, тому що казки про тварин головного героя у сталому вигляді не мають; 3) дії персонажа зумовлені вихідною ситуацією та усталеним фольклорним сюжетом.
На відміну від чарівних казок, у казках про тварин поняття “речі” відсутнє. Використовуючи певні предмети, герой вступає з ними у союзні стосунки ("Казка про Довгомудика" (зб. Березовського)). Наприклад, у казці "Котик і Півник" (зб. "Про котика, півника та інших", Харків, 1998) у варіативному спектрі сюжету скрипку замінено бандуркою, а мішок – тайстрою чи писаною торбою. Така відмінність зумовлена регіональними відмінностями побутування казки (східні та західні регіони України).
Проведення порівняльного аналізу персонажів за методикою Л. Виноградової та С. Толстої зумовило встановлення дисертанткою набору семантичних ознак та станів (індивідуального, сімейного, станового, локального). Наприклад, в індивідуальному статусі герої казок про тварин – це тварини, поділені за ознаками статі (чоловіча/жіноча), із природнім виглядом. Зовнішній вигляд персонажів тісно пов'язаний із назвою героя, що зумовлює висновок про різні фізичні ознаки героїв (Голе Телятко, Бичок-Третячок, Кабан-Іклан, Вовчок-Сірячок, Коник-Жеребчик). Чимало колізій розкриває тему каліцтва персонажів (фізичного чи духовного), опікування тварин святими чи Богом ("Неповодження вовка"). Кореляції персонажів у дослідженні здійснено з допомогою опозицій: живий/мертвий, здоровий/хворий, сонний/пильнуючий, цілий/розділенний, справжній/переодягнений, видимий/невидимий, сильний/слабкий, мудрий/нерозумний, добрий/злий, гарний/потворний, чистий/брудний, великий/малий. Ознаки сімейного статусу надбудовуються над ознаками статі та віку. Між тваринами та між людьми і тваринами існують сімейні взаємини. Між тваринами – родинні та свояцькі стосунки. Становий статус персонажів найяскравіше виражений у казках алегоричного змісту. У дослідженні цей статус вказує на час створення чи соціальні межі побутування сюжету. Персонажі українських народних казок про тварин мають свої постійні локуси перебування. Потрапляння до чужого локусу співвідноситься з необхідністю подолання меж між частинами казкового простору, однією з основних особливостей якого є навколомежовий простір.
Вміння танцювати, грати на музичних інструментах, смішити чи веселити у народній творчості називають "хитрою наукою". Персонажі казок про тварин вдаються до всіх її видів із метою звільнення від злотворців.
Окремо досліджено трікстерські сюжети. Українські казки про тварин в своїй основі мають трікстерські міфологічні сюжети. "У всіх трюках класичного трікстера складається одна ситуація: успіх його цілковито залежить від дій антагоніста. Для цього він повинен увесь час враховувати не лише свої інтереси, але й інтереси антагоніста (другого суб¢єкта) – його цілі, бажання, мотивації, способи дій".
Аналіз сюжетів із трікстерськами мотивами та переліком функцій, притаманних українському герою-трікстеру, дає підстави для висновку, що: а) герой недооцінює в очах антагоніста себе як потенційного супротивника: вдає друга, родича, хворого, мертвого, в результаті чого антагоніст втрачає обачність, а трікстер отримує бажане або доступ до нього (предикати: удавана смерть "Лисичка-Сестричка і Вовк-Панібрат" (зб. Бер.), удаваний відхід "Вовк і козенята" (зб. Бер.), імітація дружелюбності "Котик і Півник" (зб. "Про Котика, Півника та інших"), пасивність, безпорадність, нешкідливість "Зайцева хатка" (зб. Бер.)); б) герой перебільшує в очах антагоніста свою силу (шантаж "Коза-Дереза" (зб. "Дідо-всевідо"), "Лисиця і Соловей" (зб. Бер.), удавані погрози, демонстрація марного опору "Троє поросят і Вовк" (зб. Бер.)); в) герой недооцінює перед антагоністом свої переваги (силу, багатство (дратування) "Як Лев утопився в колодязі"(зб. Бер.)); г) герой вихваляє антагоніста (похвала, мудрість, возвеличення "Лисиця і Ворона" (зб. Бер.), "Колобок" (зб. Бер.)); д) герой знецінює об'єкт перед антагоністом (демонстрація даремної його охорони "Дружба Пса з Вовком", "Лисиця й виноград" (зб. Бер.), "Перемир'я" (зб. Бер.)); е) герой вихваляє малоцінний об¢єкт перед антагоністом (вдавана приманка, зваба більшою здобиччю "Лисиця і Вовк" (зб. Бер.)). Перераховані трюки в своїй основі мають декілька предикатів: удавана небезпека, приманка, родичання, слабкість, смерть, підступна порада, намовляння, дратування. У казках про тварин лисиця і вовк – це конкуруючі образи. Вони намагаються виманити здобич один в одного, або примусити добувати їжу для себе. Наприклад, вовк просить у лисиці риби, використовуючи трюк "удаваний родич", а лисиця – трюк "підступна порада" (ловити рибу хвостом), щоб знищити супротивника. Крім цього, лисиця взаємодіє з іншими персонажами: вдає мертву, щоб виманити здобич (рибу), використовує трюк "удавана приманка", щоб поміняти пиріжок зі сміттям на Бичка-Третячка. Сюжетний хід базується на трюкові та анти трюкові як реакції персонажа.
Структура трюкового сюжету в українських народних казках про тварин має два центри, два суб'єкти дії – трікстер і антагоніст, які довільно можуть мінятися місцями у тексті оповіді і діють за формулою "трюк – контр трюк (анти трюк)", хоча в трюках можуть брати участь декілька персонажів. Наприклад, у досліджуваному жанрі змагаються групи свійських та диких тварин ("Війна Пса з Вовком", "Кіт, Цап та Баран"). Для цього встановлено трікстерські трюки та виділено множину міфологічних сюжетів, структурно подібних до сюжетів українських народних казок про тварин. Серед міфів є сюжети з мотивами обману, порушенням харчових та сексуальних заборон, які Ю. Бєрьозкін поділив на чотири групи. Схожість міфологічних та казкових сюжетів дає підстави стверджувати, що останні міфологічного походження.
Результати дослідження показали, що до першої групи входять сюжетні кліше типу “Невміле наслідування” (сюжети: “Лисиця і Вовк”, “Як звірі ходили пастися у золоте просо”), “Дичина танцює навколо мисливця” (“Як Лисиця висповідала Зайця, Качку та Півня”), “Змагання” (“Лисиця та Рак”, “Як Їжак і Заєць бігли навипередки”), “В будинку не видно господаря” (“Казка про Довгомудика”), “Несправжня наречена” (“Лисичка-Сестричка”), “Битий небитого везе” (“Лисичка-Сестричка і Вовк-Панібрат”), “Трікстер та інші” (“Звірі в ямі”). Міфологічному трюкові “Вдаваний мертвий” відповідає казка “Про Вовчика-Братика і Лисичку-Сестричку”, де лисиця імітує свою смерть, щоб їсти рибу на самоті, повністю відповідає сюжету міфа.
До другої групи належить міфологічний сюжет “Герої в пошуках чогось”, який накладається на казки “Телятко, Кабан, Півник, Качур та вовки”, “Як звірі хату будували”, де тварини подорожують у пошуках літа чи теплих країв. Вони потрапляють до чужого локусу, змагаються з аборигенами (вовки, лисиця, ведмідь) і отримують перемогу.
Назви сюжетів третьої групи, у яких зображено дії протагоністів і гротескні мотиви (наприклад, розчленування тіла) відсутні, аналогів у досліджуваному жанрі не мають.
До четвертої групи належить міфологічний сюжет типу “Самоїд”, де герой-супротивник поїдає себе або роздирає себе. Серед казкових сюжетів сюди належать: “Лисичка, Вовчик, Ведмедик, Свинка, Зайчик і Кішечка”, “Лисиця на зимівлі у Вовка та Ведмедя” (зб. Бер.).
Використовуючи типологію відносної аналогічності структури чарівних, соціально-побутових казок та казок про тварин, автором розглянуто основні структурні компоненти сюжетів через функціонуючі у ньому семантичні ознаки та трікстерське начало (трюки). Як показали результати дослідження, образом трікстера в казках про тварин виступають лисиця, вовк, кіт та коза-дереза. За героєм-трікстером зберігається особлива поведінка, визначення якої збігається із особливостями поведінки міфологічного трікстера.
У третьому розділі – "Діахронічний зріз жанру казок про тварин" – здійснено аналіз казок про тварин у діахронічному аспекті, де різниця між міфом і казкою очевидна, особливо коли порівнювати історично крайні форми (первинний міф та казки про тварин). Казки про тварин у сюжетному контексті доносять до читача елементи соціальної та побутової дійсності. На це вказують виведені вченими (В. Анікін, Н. Вєдьорнікова, І. Березовський, Г. Сухобрус, Л. Дунаєвська) загальні особливості казок про тварин: а) специфічний склад персонажів (казкові образи – традиційні типи); б) конфлікти відбивають реальні життєві стосунки між людьми; в) антропоморфізм; г) широке використання діалогів.
Оскільки в основі фольклорного жанру лежить обрядово-ритуальний цикл, то казкам притаманне встановлення спектру обрядів переходу (шаманське камлання, ініціація та жертвопринесення). У результаті дослідження українські казки про тварин за тематичним принципом поділяються на 1) обмінні стосунки між людиною і тваринним світом; 2) походження рослинної жертви для тварин; 3) протистояння диких та свійських тварин; 4) змагання між дикими тваринами; 5) тотемне начало казок про тварин (жрецькі сюжети), а за груповим на 1) казки з відгомоном обряду ініціації; 2) сюжети із елементами шаманського камлання; 3) казки з обрядом братчини; 4) сюжети з ритуалом проганяння старої чи хворої тварини з дому; 5) казки про отримання благ від духа-тотема; 6) казки з відгомоном ритуалу жертвопринесення). Цей поділ на групи розпорошений за тематичним переліком сюжетів і досліджується у роботі дисертантки побіжно.
Розкриваючи тему "Обмінні відносини між людиною і тваринним світом", проаналізовано казки “Рукавичка”, "Солом"яний бичок", "Як чоловік учив вовка господарювати", "Ведмежа лапа". В них встановлено тричленну будову сюжетів, що є суттєвою ознакою всього різновиду казок про тварин. У казці “Солом’яний бичок” структура ритуального обміну полягає у ідейному спів паданні сценарію казки та ритуалу (основою сюжету є усунення біди (нестачі) з допомогою шаманського ритуального подорожування у царство духів та добування бажаних цінностей шляхом обміну). У казці присутні елементи і шаманського камлання і мисливського сюжету (полювання на звірину з допомогою приманки). Руйнація вихідних уявлень про обмінні відносини між людиною та тваринним світом відобразилась у сюжетах “Як чоловік учив вовка господарювати”, рос. аналог “Вершки и корешки” та “Ведмежа лапа”. Угода між чоловіком та вовком (ведмедем) має гротескний характер, базуючи на укладанні нерівноправної угоди про поділ результатів землеробства (хліб, овочі).
У підрозділі – "Походження рослинної жертви для тварин" – на основі аналізу казок “Колобок” та “Коржик” встановлено, що мова в них йде про ритуальний хліб, який пекли із першого та останнього збіжжя. У казці детально розписано процес приготування страви та ритуальне дійство. Процес випікання (борошно + яйця = тісто + сметана + вогонь = колобок) – це сакральне дійство (трансформація), в якому стара людини - носій знання і досвіду ери - виступає творцем. Як відомо, першопредки, деміурги, культурні герої – це насамперед центральні персонажі міфів творіння, у яких вони породжують (предки), виготовляють (деміурги) чи добувають (культурні герої) природні і культурні об'єкти, встановлюють соціальні та релігійні інститути.
У казці “Коржик” головного героя (Коржика) виготовляють із знайденого зерна, що значно розширює процес його створення: зерно перетирають на борошно, замішують тісто, розкачують, печуть. За дослідженнями О.Новик обрядів шаманського камлання, такий хід сюжету відповідає приготуванню шамана до зустрічі з духом-дарувачем. Випечений коржик (жертву-дар) дід власноручно котить перед дарувачами, обираючи тим самим духа-дарувача. Не визначено, хто буде його їсти: “Хто зловить, той і з’їсть”. В сюжеті переповідається гра з ритуальним хлібом.
У підрозділі – "Сюжети, засновані на протистоянні свійських і диких тварин" - розглядається протистояння між позитивними (свійськими) та негативними (дикими) персонажами, що у міфах про близнюків накладається на дії героя і трікстера. В основі однієї з досліджуваних груп сюжетів лежить подорожування вигнанців у чужому просторі. Цю подорож співвіднесено з обрядом ініціації, де на початковій стадії наявне символічне вигнання ініціанта, спонукання його до проходження обряду ініціації, проте сюжети цієї групи казок, як структурний елемент, мають зв'язок із ритуалами переходу.
Сюжетний хід вигнання старої свійської тварини притаманний певній множині казок про тварин, що дозволяє виділити їх в окрему групу. Аналізуючи цю групу, ми звернули увагу на накладання давнього народного звичаю виганяти старих батьків та тварин, дослідженого Н.Велецькою, на сюжети "Осел, ведмідь і вовк" і "Цап та Баран".
У казках розповідається про вигнанців, але залучається ідея братання-одруження. Це сюжети “Про щирого Пса” та “Сірко”, де йдеться про звичай за добро платити добром, а ширше – міфологічна ідея тотожного взаємообміну між сакральними світами. Пес і вовк є представниками різних локусів (свого-чужого), проте вони допомагають один одному. Точкою відліку, яка визначає поділ на своє і чуже, є людська родина. У казці “Пан Коцький” йдеться про інший вид взаємодії свійських та диких тварин – братання-одруження з метою отримання переваги чи верховенства. В сюжетах такого типу відобразився звичай організовувати бенкет у “складчину”, відомості про який знаходимо ще в літописах часів Київської Русі.
Тема "Змагання між дикими тваринами" виділяється дослідниками жанру казок про тварин вже давно. Герої, що змагаються, контрастують своїми природними даними. В українських народних казках тварини змагаються у фізичних ("Заєць та Їжак", "Лисиця та Рак"), розумових здібностях (“Як Заєць Ведмедя в колодязі втопив”, “Звірі під пануванням Лева”) та за здобич (виманювання здобичі) (“Лисичка на зимівлі у Вовка і Ведмедя'').
У підрозділі “Тотемне начало казок про тварин (жрецькі сюжети)", досліджено відображення архаїчних вірувань у певних сюжетах. Існування культів тварин зафіксоване матеріальними та писемними пам’ятками вже давно. Саме це і дозволяє припустити, що тварини, яким поклонялися, входили до тотемів.
Iз тотемом-трікстером зустрічаємося й у казці “Коза-Дереза”, де поводження діда з героїнею нагадує поведінку з твариною-тотемом (всіляке догоджання). У цьому сюжеті наявний обряд ініціації, який яскраво відображений у прелімінальному періоді. Підготовка кози до випробувань супроводжується й випробуваннями для інших героїв (члени родини діда). Проте Коза в традиційному житті нашого народу була покровителем земних благ, врожаю (пор. колядну гру: “Де коза ходить, там жито родить, де коза ногою, там жито копною”), а це уможливлює той факт, що коза-тотем із дідом-жрецем проводять ініціювання членів родини.
Звертаючись до сюжетів про вовка, знаходимо незмінним його бажання всіх з’їсти. Це прямий натяк на тотемне начало в цьому образі – тотем завжди готовий прийняти жертву. Наприклад, “Вовк та кравець” – “Поший кожуха, бо з’їм”; “Куций вовк” – “…їв би я коней, але спершу хочу тебе спробувати скушати; …я мушу тебе з’їсти”. Фізична вада вовка (куцість) є проявом його хтонічної природи, тотемності (цар над вовками, клеймований, ініційований (посвячений), найстарший). Народне вірування про виділення вовкові жертви самим богом і результат вовчої непокори відображено у казках “Неповодження вовка”, “Невдатні лови”, “Як вовк хотів з’їсти чоловіка”.
Певній кількості українських народних казках про тварин притаманна тема сповідування, яку попередньо досліджувала В. Адріанова-Перетц. Сюжети такого типу виникають на етапі руйнування тотемістичних уявлень. Наприклад, казка “Лисиця-сповідниця” відкрито говорить про культових служителів. Лисиця втілює образ священика, парафраз давнього жриця, але є ідеологемою сповідування християнства (щороку люди ходили на богомілля до великих церков).
З'ясовуючи художню природу українських народних казок про тварин із ритуально-обрядовою дійсністю, визначаючи міфологічні основи казкового жанру, простежуючи динаміку архаїчних нашарувань в образах і мотивах аналізованих текстів, ми встановили шляхи інкорпорації ритуалів та обрядів у казку. Спираючись на дослідження попередників (В. Пропп, В. Давидюк), автор доходить висновку, що казковий жанр містить міфологічні мотиви, що вливалися протягом тривалого часу при формуванні зовнішньої структури тексту.
Висновки
Проведене дослідження виправдало мету та завдання і дає підстави для таких висновків:
1. Фольклорний текст казки це інформаційно-історичний елемент народної культури, який заслуговує на серйозне вивчення із використанням фактажу та пильного аналізу варіативного спектру.
2. Казки про тварин правдиво і образно змальовують народний побут, звичаї, різні сторони громадської і господарської діяльності людей (Г.Сухобрус), визначають їх своєрідність (І.Березовський), проте у наукових джерелах менше уваги звернено на міфологічні мотиви у фольклорних текстах про тварин.
3. Дослідженням підтверджена доцільність та визначені основні напрямки подальшого розвитку наукових тем, незамінність змістових розшифрувань жанру у дидактиці. Нині текстовий аналіз казок про тварин, частково здійснений В. Клінгером, І. Березовським, Л. Дунаєвською та В. Давидюком, є недостатнім для вироблення фундаментальних висновків стосовно природи жанру та його локальних особливостей. Виникає потреба у проведенні аналізу текстів, визначенні спектру ритуальних та обрядових дійств, відображених у казкових сюжетах.
4. Аналіз у синхронію та діахронію дозволив охопити можливі варіанти фольклористичних досліджень. Казки про тварин синхронно відображають суспільні відносини у чотирьох статусах: індивідуальному, сімейному, соціальному та локальному. У діахронічному плані цей різновид жанру казки має ритуально-обрядову генезу, що уможливлює колізійний спектр сюжетів українських народних казок про тварин.
5. Аналіз ритуально-обрядових дійств українських народних казок про тварин показав, що в основі сюжетів спостерігаються: обмінні відносини між людиною і тваринним світом, зокрема зображуються рослинні жертви тваринам. У казках про тварин чимало сюжетів будуються на протистоянні свійських і диких тварин, змаганні між дикими тваринами. Певна група оповідей засвідчує тотемні мотиви. Множина тварин-покровителів пов'язана з мотивами обрядово-ритуальних дійств.
6. Дослідженням підтверджено наявність в масиві українських казок про тварин трікстерських сюжетів. Мотиви трюків є прямим натяком на їх "трікстерське начало". Образ трікстера в українських народних казках про тварин має ті ж ознаки, що й міфологічний трікстер.
7. Сюжетна палітра казок про тварин значно ширша, проте певний пласт казок доводить наявність існування архаїчного зв'язку між міфами та казками про тварин.
8. У результаті дослідження встановлено медіаторську функцію лисиці (жриця), вовка та ведмедя на основі археологічних та етнографічних відомостей. Пограниччя та розгортання колізій саме у цьому локусі вказали на посередницьку властивість персонажів, а паралелі з обрядово-ритуального та звичаєвого кола нашого народу підтвердили це.
9. Дослідження не вичерпало всіх аспектів проблеми виникнення та інкорпорації міфологічних та обрядово-ритуальних мотивів у казку. Подальшого дослідження потребують композиційні елементи оповідей про тварин, психологічно-смислове навантаження персонажів, паралелі між ритуально-обрядовим циклом українського етносу та казковою традицією.
Результати дисертації, що складають предмет захисту, було отримано самостійно.
Пропп В. Морфология сказки.- М.: Наука, 1969. ‑ 168 с. Виноградова Л.Н., Толстая С.М. К проблеме идентификации и сравнения персонажей славянской мифологии. // СБФ Верование. Ритуал. Текст. – М., 1994. - С.154-175. Е.Новик. Структура сказочного трюка // От мифа к литературе. Сборник в честь семидесятипятилетия Е.М.Мелетинского. – М., 1993. – С.145-160. Берёзкин Ю.Е. Трикстер как серия эпизодов // Труды факультета этнологии. – СПб: ИДПО “Европейский ун-т в Санкт-Питербурге”, 1995. – С.97-164.
|
