МИХАЙЛО ПАВЛИК — ЛІТЕРАТУРНИЙ КРИТИК І ПЕРЕКЛАДАЧ

Краткое содержание

У Вступі обгрунтовується актуальність теми, з’ясовується ступінь її опрацювання в науково-критичній літературі, визначено мету і завдання роботи.

Перший розділ дисертації – “Літературно-критичні та естетичні погляди Михайла Павлика у контексті розвитку української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття” – присвячений вивченню місця та ролі критика у народницькому та модерністському дискурсах кінця ХІХ століття, а також аналізу літературно-критичних поглядів  Михайла Павлика стосовно української, російської та західно­європейської літератур.

Наприкінці ХІХ ст. основним напрямом у розвитку української літератури все ще залишалося народництво. Однак усе продуктивніше почали виявлятися елементи новітніх течій у тогочасному європейському літературному  житті, що одержали загальну назву “модернізм”. М. Павлик протягом усієї  творчої діяльності тяжів  до народництва, був його активним представником і пропагандистом. Щоправда, погляди М. Павлика на літературу зазнавали певних змін; відбувалася поступова еволюція його принципів оцінки художніх творів. Упродовж усього творчого життя М. Павлик послідовно сповідував імперативи та постулати соціоло­гічного методу, але в останній період  він часто починає користуватися й естетич­ними  критеріями. Творчий доробок навіть такого завзятого виразника ідей народництва, як Михайло Павлик, свідчить, що народницький напрямок не залишався статичним, а тією чи іншою мірою враховував ті зміни, що відбувалися в українській суспільній та естетичній думці на межі ХІХ–ХХ сторіч. 

Естетично-аксіологічна позиція Павлика грунтувалася на переконанні, що тільки народ володіє істинними духовними скарбами, серед яких найважливішим є мова як запорука того, що народ може досягти найвищих вершин в галузі науки та культури. Підтвердженням того є народнопоетична творчість. Са­ме  тому М. Павлик  упродовж  усього життя  активно займався фоль­клористичною та етнографічною роботою. Принципи фольклорно-етно­графічної праці він переносив і на  художню літературу, яка, на його переконання, мала створювати точну копію людського життя. М. Павлик надавав літературній критиці великого значення, усвідом­люючи, яку роль вона відіграє у процесі розвитку української літератури. І у відповідності до своїх літературно-естетичних принципів він гаряче захищав позицію, що у письменстві має бути віддзер­калена життєва правда, якою б непривабливою вона не була. Тому критик справедливо наголошував на необхідності опори на  факти реального життя та пізнання дійсності з допомогою наукових методів.

Літературно-критичні погляди М. Павлика формувалися під впли­вом М. Драгоманова і в процесі творчої співпраці з І. Франком. Утім його залежність від цих визначних сучасників не може бути абсолютизованою. Доказом того є літературні полеміки, які відбувалися між Павликом і Франком (стосовно тлумачення соціального й естетичного значення драми О. Островського “Гроза” (“Буря”)), Павликом і Драгомановим (про цинізм у житті та літературі). Саме ці полеміки дають можливість не тільки з’ясувати міру самостійності Павлика-критика, але й дають виразне уявлення про його літературно-критичні принципи.

Літературно-критичні уподобання, його переклада­цька діяль­ність не завжди відповідають  усталеним поглядам на народницький “дискурс” у літературі (зокрема, про притаманний народництву популізм, що веде до хуторянства, закритість культури тощо). Аналіз літературно-критичних виступів Павлика, його листу­вання  дають можливість уточнити уявлення про еволюцію народницького напряму в літературі взагалі і про певні зміни у світоглядній позиції М. Павлика зокрема.

Літературно-критична діяльність Павлика почалася в журналі “Друг”. Уже у своїх ранніх статтях він наполегливо виступає за правдиве розуміння творчості Шевченка, в якій підкреслював передусім соціальні мотиви. Історичне значення Шевченка, за Павликом, полягало, зокрема, у тому, що  великий поет не тільки окреслив шляхи розвитку української літе­ра­­тури, а й відіграв виключно велику роль як захисник бідних та скривджених, як  сміливий борець за інтереси народу.

Павлик-критик підтримував нові паростки у розвою української літератури, вітаючи творчі зусилля молодих тоді Василя Стефаника і Леся Мартовича з самого  початку їх творчої діяльності. Палкий поборник ідей емансипації жінок, він із радістю зустрів появу жіночого альманаху “Перший вінок”. Його стаття “Перші ступені русько-укра­їнського жіноцтва” має принциповий характер, бо саме там критик виразно декларує особливості свого підходу до оцінки літературних творів:  він ста­вить перед собою завдання подивитися на книжку “очима нашого селянства”, з’ясувати, зокрема,  “наскільки в ній порушена особливо доля наших селянок”.

У своїй літературно-критичній діяльності М. Павлик пильну увагу приділяв українській літературі. Ясна річ,  його  цікавили проблеми розвитку зарубіжних літератур. Ніяких проявів обмеженості, “хуторянства” у нього ніколи не було. Навпаки, він намагався включити українську літературу в світовий контекст, розглядати її становище й  завдання з точки зору досягнень світового письменства. Встановлюючи факти спорідне­ності шукань українських письменників як давнього, так і нового часу з розвитком світового мистецтва, він констатував, що його батьківщина ще здавна була “живим чле­ном одної великої сім’ї — культурної людськості і, значить, має повне право на дальший людський розвій”. Конкретні літературно-критичні виступи  М. Павлика свідчать про те, що йому був притаманний тонкий поетичний смак, але естетичні критерії все ж не займали в системі його літературно-кри­тичних поглядів вагомого місця –– особливо в 70-80-их роках ХІХ століття. Ситуація почала змінюватися в наступні роки.

Звертаючись до  російської літератури,  М. Павлик цікавився передусім художнім доробком своїх сучасників, які розробляли близькі йому теми: селянське життя, становище жінки, пошуки сенсу життя тощо. Не випадково він звертається до творчості таких визначних діячів російської культури, як Л. Толстой, О. Островський,   М. Черни­шевський, М. Лєсков, Гл. Успенський. Для критика важливим був пафос російської літературної критики, яка відзначалася відкритою публіцистичністю, намаганням використати художню літературу як засіб пропаганди своїх ідеалів. Досить високо М. Павлик оцінював значення критичних та публіцистичних праць М. Чернишевського та    Д. Писарєва, про що свідчить його епістолярна спадщина.

Оцінюючи творчість сучасних йому зарубіжних письменників, М. Павлик завжди ставив питання про актуальність того чи іншого зарубіжного твору для галицького читача, звертаючи увагу насамперед на їх соціальний зміст. При цьому критик виявив ґрунтовні  знання  з історії світової літера­тури, починаючи від античності, про що свідчать його друковані виступи, а також праці, які залишилися у рукописному варіанті (наприклад, стаття “Можливість класичної трагедії”). Зокрема він виявляє свою обізнаність із кращими зразками світового письменства як Заходу, так і Сходу (міфологія Індії, творчість  Й.‑В. Гете, Г. Лонгфелло,  Е. Золя, Г. Флобера, Г. Гауптмана, Г. Ібсена, В. Реймонта).

Заслуговує на увагу ставлення Павлика до теорії натуралізму. Критик намагався осмислити художні, соціальні, політичні засади французького натуралізму, що відповідало тогочасним тенденціям європейської літератури.

У цілому можна зробити висновок, що літературно-критична діяльність Михайла Павлика –– яскрава сто­рін­ка в історії української літературної критики, яка  дає чітке уявлення про тенденції її розвитку в останні десятиріччя ХІХ ст.

У другому розділі – “Світова література у перекладацькій спадщині  Михайла Павлика” – розглядається питання щодо місця художнього перекладу в процесі еволюції народницького дискурсу в українській літературі кінця ХІХ століття і у зв’язку з цим аналізуються українські інтерпретації М. Павлика російського та західноєвропейського красного письменства.  Зокрема, Павлик наполягав, що переклади кращих зразків європейського письменства не тільки не загрожують самостійності української літератури і української мови, а навпаки, сприяють їх подальшому розвитку. Він гаряче захищав думку, що переклади сприятимуть включенню української літератури в загальноєвропейський культурний контекст, а це допоможе їй піднятися до висот світового мистецтва.

М. Павлик як перекладач зробив вагомий внесок у розвиток  українського перекладу. Щоправда, не всі його переклади виявлені, але зроблене ним заслуговує на старанне вивчення.

Вибір творів для перекладу у Павлика був тісно пов’язаний з його суспільно-політичними та літературно-есте­тичними пере­конаннями. І якщо він обстоював думку про вирішальне значення народу не тільки в історії, але й у літературі, то саме такими принципами  керувався також у своїй перекладацькій діяльності. Відповідно  до  своїх  поглядів  М. Павлик  обирав  для  перекладів  передусім такі твори, які прямо чи опосередковано торкалися найважливішої для нього  теми народу, становища бідних та знедолених (“Гроза” О. Островського, “Власть темноти” Л. Толстого, “Ткачі” Г. Гауптмана, “Селяни” В. Реймонта). Перекладацька діяльність Павлика корелює з його літературно-критич­ними уподобаннями.

Серед перекладів Павлика чільне місце займають драматичні твори. Це пояснюється тим скрутним становищем, у якому опинився український театр у другій половині ХІХ ст.  в Галичині та в Наддніпрянській Україні. Кращі представники українського суспільства ( М. Драгоманов, І. Франко) виступали проти обмеження українського театру п’єсами лише з побутового життя. Тому виникла нагальна потреба максимально розширити тематичний діапазон українсь­кої драматургії за рахунок кращих зразків світового мистецтва, і Павлик, перекладаючи визначні твори європейської драматургії, зробив свій внесок у роз­в’язання цієї загальнокультурної проблеми.

Вирішальними критеріями, яких дотримувався М. Павлик у своїй перекладацькій діяльності,  були: звернення до правдивого зображення долі народу, актуальність тематики для Галичини, високий художній рівень твору, його популярність у європейському театральному контексті.

У перекладацькій практиці Павлика яскраво віддзеркалилося його постійне зацікавлення так званим “жіночим питанням”. Саме цим пояснюється інтерес митця до  таких  творів, як п’єса російського драматурга О. Островського “Гроза” чи роман французького письменника Г. Флобера “Мадам Боварі”, що за своєю проблематикою деякою мірою нагадував повість самого Павлика “Ребенщукова Тетяна” (із притаманними їй мотивами “незаконної любові”), його публіци­стичні та етнографічні статті.

Переклади М. Павлика драматичних творів були корисними  для розвитку українського театру в Галичині. І хай не всі п’єси у перекладах були поставлені на сцені, сам факт публікації “Грози” (у перекладі М. Павлика вона одержала назву “Буря”),  “Власті темноти” і “Ткачів” сприяв ознайомленню галицьких читачів, глядачів, а передусім акторів, із кращими взірцями світового драматичного мистецтва. Показово, що Павлик вдавався до перекладів переважно  найновіших творів, присвячених гострим соціальним проблемам, які  віддзер­калювали  новітні тенденції в літературному житті Заходу. Так, переклад “Ткачів” Г. Га­уп­тмана був із зацікавленням зустрінутий галицькою громадськістю: крім публікації на сторінках “Літературно-наукового вісника”, він був надрукований окремим виданням з післямовою І. Франка і згодом спонукав Лесю Українку вдатися до свого перекладу драми німецького письменника.

На жаль, не знайдено тексту перекладу відомої п’єси Г. Ібсена “Ворог народу”, що у перекладі  М. Павлика була 1891 року поставлена аматорами – вихованцями Львівської духовної семінарії. За свідченням І. Франка, вона була в репертуарі  українського театру в Галичині.   Звернення М. Павлика до п’єси Г. Ібсена, звичайно, не було випадковим, враховуючи популярність норвезького драматурга.  М. Павлика завжди цікавили кращі здобутки європейської реалістичної літератури, оскільки  він дбав про те, щоб репертуар галицьких театрів постійно збагачувався.

 На окремі переклади Павлика надихали його вчителі й однодумці — М. Драгоманов  та  І. Франко  (драма  Г. Гауптмана  “Ткачі”, оповідання М. Лєскова  “На краю світа” і т.д.), але немає підстав розглядати М. Павлика  як їх покірного учня, що лише повторював чужі ідеї, не наважуючись захищати свою власну думку. Навпаки,  особливістю перекладів Павлика було й те, що вони часто викликали жваве обговорення, що відігравало свою позитивну роль у розвитку літературно-критичної думки. Таке значення, наприклад, мала полеміка М. Павлика з І. Франком стосовно драми російського драматурга  О. Островського “Буря” і особливостей її рецепції в умовах Галичини. Різні оцінки основних тенденцій драми Л. Толстого “Власть темноти”, які виявилися у Павлика і М. Драгоманова, теж дають можливість окреслити певну відмінність поглядів  двох сучасників на принципи зображення народу в красному письменстві.

При аналізі прозових перекладів Павлика  з російської літератури виникають і текстологічні проблеми. Так, вимагає подальшого дослідження розподіл між Павликом і Франком для перекладу окремих розділів роману М. Чернишевського “Що робити?”. І досі не з’ясованим залишається питання про авторство перекладу уривків із твору М. Є. Салтикова-Щедріна “История одного города” (“З якого кореня Дуреньки”) та  приміток до текстів М. Є. Салтикова-Щедріна. Є підстави  вважати  їх  автором  М. Павлика або ж  припустити, що їх написали спільно М. Павлик і І. Франко. Все це могло бути наслідком  їх постійної й дружньої співпраці в редакції журналу “Друг”.

В історії українсько-польських літературних взаємин велике значення має переклад М. Павликом центрального твору польського письменника Владислава Реймонта – роману “Селяни”. Цей твір не міг не захопити М. Павлика. Його народницькі уподобання допомогли зрозуміти основу світогляду героїв польського роману. Як відомо, сам Владислав Реймонт високо оцінив перекладацьку майстерність Павлика і навіть вважав, що українською мовою його твір набув кращого звучання, ніж в оригіналі.

Логічним для М. Павлика був вибір для перекладу оповідання   норвезького письменника Б. Б’єрнсона “Арне”, яке було присвячене відображенню селянського життя. У творі широко використовувалася народна творчість (пісні, легенди, вірування). Перекладач вбачав деяку подібність селянського життя в Норвегії з життям гуцулів. М. Павлик обережно вводив у текст, який перекладав, деякі елементи українських казок.

Майстерність Павлика-перекладача особливо яскраво виявляється у сфері  стилістики. Автори, яких він перекладав (Л. Толстой,    Г. Гаупт­ман, В. Реймонт, Б. Б’єрнсон), зображуючи життя селян та робітників, широко користувалися діалектизмами, жаргонізмами, різними формами просторіччя. Усе це ставило перед перекладачем складне завдання, яке полягало в пошуках адекватних стилістичних форм. Глибоке знання рідної мови, багатства галицьких діалектів дозволило Павликові, по-перше, передати  своєрідність  мови  дійових осіб у творах названих  авторів, а, по-друге, зробити текст зрозумілішим для більш широкого загалу читачів, що  було результатом свідомого вибору перекладача.

Крім драматургії й прози, М. Павлик перекладав також і поетичні твори. Притаманні йому поетичні здібності допомагали йому у перекладі ліричних віршів знаних поетів Європи й Америки. Так,   М. Павлику належить перший переклад українською мовою відомого твору Г. Лонгфелло “Сон невольника”. Перекладач намагався точно передати не тільки зміст, а й народнопоетичну своєрідність твору американського поета.

Залишився ненадрукованим його переклад балади геніального німецького поета Й.-В. Гете “Вільшаний король”. Працюючи над знаменитою баладою, М. Павлик, зберігаючи сюжетну основу, українізував текст, що виявилося і в зміні назви: “Дідуган” (замість “Вільшаний король”). Перекладач переніс дію балади в Україну, звідси з’явилися згадки про Дніпро, русалок, козаків тощо. Знайдений автограф відкриває нову сторінку в темі “Гете і українська література”, бо раніше ім’я Павлика серед перекладачів Гете не згадувалося. Розглядаючи поетичні переклади Павлика, слід згадати також його дуже вдалі переклади народних пісень, які були включені у текст роману В. Реймонта “Мужики” та оповідання Б. Б’єрнсона “Арне”.

 Таким чином, переклади Павлика можна розглядати не лише у контексті перекладацької діяльності в Україні, а й у зв’язках із європейським літературним простором. Ці переклади відіграли свою роль  також в історії функціонування  української мови. Своєю роботою Павлик доводив спроможність передачі рідною мовою будь-якого найскладнішого художнього тексту.