ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовується вибір теми дисертаційного дослідження, його актуальність, визначені об’єкт і предмет, хронологічні і територіальні рамки, мета і завдання роботи, її наукова новизна та практичне значення, а також вказується на апробацію і публікацію результатів дослідження.
У першому розділі – «Історіографія та джерельна база дослідження» розглядається стан наукової розробки теми та її джерельна база.
Початок дослідження міжнародних зв’язків кооперації УСРР в 1920-х роках співпадає по часу з відродженням кооперативного руху та налагодженням діяльності різних видів кооперативних об’єднань в умовах нової економічної політики. Кооперативна тематика, включаючи ї її міжнародну складову, знайшла узагальнене відображення в роботах істориків, економістів, партійних, державних діячів, кооператорів-практиків, публіцистів. Інформативністю, яка базується на широкому використанні даних офіційної статистики, відзначаються, зокрема, публікації активних діячів української кооперації (П. Височанський, С. Зарудний, В. Целларіус, Є. Дешко, П. Кожаний, А. Лозовий та інші). Вони дають можливість відтворити масштаби, узагальнити досвід, звернути увагу на проблеми, з якими стикалися в своїй діяльності кооперативні об’єднання.
Фрагментарно проблеми міжнародних зв’язків українських кооператорів, які стосуються їх перших контактів з представниками міжнародних кооперативних організацій, торкається Є. Варьяш. У працях О. Золотарьова, Л. Красіна, А. Шатхана, де мова йде про досвід української державної зовнішньої торгівлі, віднаходимо окремі вкраплення даних про внесок у цю роботу і кооператорів. Інформацію загального характеру щодо показників участі кооперативних організацій в проведенні системою державних контор експортно-імпортних операцій зустрічаємо у збірнику наукових статей під редакцією А.О.Золотарьова. Важливо відзначити, що наведений авторами фактичний та статистичний матеріал допомагає з’ясувати динамічний характер зовнішньоекономічних зв’язків української кооперації. Загалом же цей комплекс історіографічних джерел відзначається описовістю, класово-партійним підходом, який, на думку автора, став перешкодою на шляху глибокого та об’єктивного осмислення торговельної діяльності український кооперативних об’єднань.
У 1930 – 1950-ті роки питання міжнародних зв’язків української кооперації періоду нової економічної політики, як і сама проблематика, пов’язана з розвитком кооперативного руху в ці часи, опинилася на узбіччі зацікавленості науковців. Далися взнаки ідеологічні тенденції. Твердий акцент був поставлений на дослідження масової колективізації і супутнім їй „виграшним” проблемам.
Відродження наукової розробки заявленої теми бере початок на рубежі 1950-х – 60-х років. Проте, міжнародна діяльність кооперації ще не виступає як самостійний об’єкт дослідження. Закономірно, що, виходячи з пануючих ідеолого-політичних концепцій, домінує тематика історії діяльності сільськогосподарської кооперації як передумови суцільної колективізації. На цьому фоні привертає увагу дисертаційне дослідження А.О. Джеджули, в якому розглядаються міжнародні економічні відносини УСРР в 1920 – 1922 роках. Автор, зокрема, досліджує організаційні аспекти виходу на міжнародну арену української кооперації та окремі питання експорту кооперативними об’єднаннями тих чи інших видів товарів, сировини тощо.
Новий етап історіографії проблеми починається з середини 1980-х років. Зацікавленість історією кооперації пов’язана з тим, що у суспільстві її розуміють як один із важелів економічних реформ. Науковці роблять спроби по-новому розглянути історико-економічні процеси в Україні, які охоплюють і рамки нашого наукового дослідження.
У 1980-х роках з’являється інтерес до дослідження історії розвитку зовнішньої торгівлі української кооперації. Так, Є.Ф. Безродний аналізує внесок радянської кооперації в діяльності міжнародних організацій, приділяє увагу участі українських кооперативних центрів у міжнародних виставках та ярмарках. Питання українського експорту піднімає Т.В. Оніпко, розглядаючи встановлення та зміцнення зв’язків споживчої кооперації України з міжнародним кооперативним рухом, організаційні прояви та результати її виходу на міжнародний ринок у 1921-1925 рр.
На початку 1990-х років важливу проблему зовнішньої торгівлі в системі виробничої діяльності споживчої та сільськогосподарської кооперації розглянула О.І. Петасюк.
Модерні підходи до оцінки нової економічної політики та місця у ній кооперації знайшли відображення у працях С.В Кульчицького та В.І. Марочка. Методологічні засади, повнота використання джерел, скрупульозний науковий аналіз вигідно вирізняють ці дослідження, підкреслюють їх ґрунтовність.
Діяльності кооперації УСРР в умовах функціонування ринкового середовища в 1920-ті роки присвячені наукові розвідки М.А. Журби. Привертають увагу його дослідження міжнародних зв’язків споживчої кооперації України та співпраці керівних структур кооперативних об’єднань та осередків української селянської кооперації з Міжнародним кооперативним альянсом в 1920-х роках.
Сучасні науковці Т.В. Оніпко та О.В.Даниленко розглядають зовнішньоторговельну діяльність українських кооперативних товариств у ракурсі її впливу на відбудову та розвиток господарства України в умовах нової економічної політики.
Певним внеском до історіографії проблеми розвитку кооперативного руху в умовах непу є праці істориків, економістів з української діаспори. Серед відомих теоретиків і практиків кооперації, яких доля закинула на чужину, були С.В. Бородаєвський та Б.М. Мартос. Вони стали фундаторами дослідження історії та теорії коперативного руху серед українських вчених в еміграції. Їх справу продовжив І. Витанович. Його фундаментальна монографія «Історія українського кооперативного рух» відзначається солідною джерельною базою. Автор увів до наукового обігу нові документи і матеріали, які почерпнуті у вивезених за кордон українською еміграцією джерел. Вони суттєво доповнили фактологічний масив, що стосується досвіду господарювання споживчої кооперації в період непу, знання про зовнішньоторговельні відносини кооперації УСРР.
Дослідження окремих напрямків діяльності української кооперації в умовах непу, у тому числі торгівлі, здійснювалося російськими науковцями-емігрантами. Відомий аналітик-дослідник радянської економіки періоду непу і місця в ній споживчої кооперації був російський економіст-емігрант О.Д.Билимович. Його праця «Кооперація в Росії, під час і після більшовиків», що вийшла у 1955 році, мала важливе значення для дослідження цієї проблеми.
Таким чином, аналіз історичної та історико-економічної літератури свідчить, що історіографія проблеми міжнародних зв’язків кооперації УСРР у 1920-х роках характеризується наявністю невеликої кількості спеціальних наукових праць. Можна констатувати, що в доробку науковців відсутній цілісний розгляд міжнародної діяльності кооперації у період нової економічної політики. В історіографії недостатньо уваги приділено зовнішньоторговельним відносинам української радянської кооперації, не повністю розкрита історія її діяльності на світовому ринку, потребує деталізації та узагальнення співпраця українських кооператорів з міжнародними кооперативними структурами та кооперативними об’єднаннями країн Європи. Потребують вивчення і питання торгівельної діяльності української радянської кооперації в контексті її впливу на розвиток кооперативної справи, загалом господарського комплексу в УСРР у 1920-х роках.
Характер стану наукової розробки теми актуалізував звернення дисертанта до історичних джерел. В основі своїй дисертація ґрунтується на архівних документах і матеріалах та публікаціях преси 1920-х – 1930-х рр.
Зазначимо, що окремі аспекти досліджуваної проблеми репрезентовані матеріалами, що опубліковані. Важливу інформацію про діяльність української кооперації періоду нової економічної політики містять статистичні збірники, довідники, які побачили світ у 1920-х роках, збірки документів, опубліковані до ювілейних кооперативних дат. Цінним фактологічним та статистичним джерелом про експортно-імпортні операції, зокрема Вукопспілки, є видані щорічні звіти про внутрішню та зовнішню торгівлю кооперативного об’єднання.
Для глибокого і різнобічного розкриття теми були використані і введені в науковий обіг різнопланові за своєю наповненістю документи і матеріали, що відклалися в фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО) та Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО).
Фонди ЦДАВО акумулюють матеріали, що розкривають різноманітні напрямки дослідження. Так, у фонді 1 (Верховна Рада України) знаходимо протоколи засідань РНК УСРР, постанови, декрети ВУЦВК, що стосуються організаційних аспектів роботи кооперативних товавриств, документи Ради Праці та Оборони засвідчують про самостійний вихід українських кооперативних організацій на закордонні ринки. Серед документів Фонду 290 (Всеукраїнська рада сiльськогосподарської кооперацiї „Сiльський господар”) містяться протоколи засідань, витяги з протоколів, постанови, листування з закордонними філіями, доповідні записки, телеграми, які дозволяють глибше дослідити зовнішньоторговельні відносини української кооперації з іноземними кооперативними товариствами та міжнародними організаціями, зокрема МКА.
Різноманітністю наповнення, цінністю відзначаються також документи Ф. 296 (Всеукраїнська спілка споживчих товариств – „Укоопспілка”), Ф. 337 (Міністерство економіки України), Ф. 807 (Об’єднане представництво Української кооперації Коопукр в Лондоні) та інші.
Важлива інформація міститься у Ф. 1 (Центральний Комітет Комуністичної партії України) Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО). Протоколи засідань, циркуляри, постанови, інструкції партійних органів, узагальнені звіти про виконання постанов чи звіти з окремих питань кооперативного життя дозволяють проаналізувати вплив партійних органів різного рівня на міжнародні зв’язки української кооперації.
Цінну групу джерел складають публікації в тогочасних партійно-радянських газетах, журналах, відомчих кооперативних виданням (газети «Коммунист», «Вісті ВУЦВК», «Киевский пролетарій»; журнали «Кооперативне будівництво», «Кооперативний бюлетень», «Украинский экономист»). Вони дозволяють залучити багатий фактичний матеріал, відсутній в інших джерелах.
Наявний обсяг друкованих та архівних джерел, на нашу думку, є достатньо репрезентативним, дозволяє дослідити тему у повній мірі та зробити об’єктивні висновки.
У другому розділі «Державна політика більшовиків щодо української кооперації в 1920-х рр.» розглядається стан кооперативного руху на території УСРР та ставлення до нього більшовицьких партійно-радянських органів у часи „воєнного комунізму” та непу.
Впровадження та поширення політики „воєнного комунізму” в 1919 – 1921 рр. призвело до „реорганізації” української кооперації в руслі пристосування її до „комуністичного господарювання” на манер РРСФР. Діяльність кооперативних об’єднань, союзів було підпорядковане (травень 1919 р.) Народному комісаріату продовольчих справ УСРР (Наркомпроду). У 1920 р. державний вплив на кооперацію в Україні посилився. 15 червня 1920 р. було прийнято рішення про створення Всеукраїнської спілки споживчої кооперації (Вукоопспілки). Декрет Раднаркому УСРР «Про об’єднання всіх видів кооперативних організацій» від 10 серпня, який фактично дублював аналогічний правовий акт РНК РРСФР (29.01.1920 р.), уніфікував кооперативне життя під егідою Вукоопспілки на зразок російського Центросоюзу.
Реальна багатогранна наповненість кооперативного руху була вихолощена. Більшовицька перебудова кооперації призвела до фактичної ліквідації промислових та сільськогосподарських виробничих кооперативних товариств, ощадно-позичкових, кредитних та інших кооперативних об’єднань. Кооперативне майно було націоналізоване чи перейшло у відання одержавленої споживчої кооперації. На місцях під тиском більшовицьких партійно-радянських та спеціальних органів споживчим кооперативним організаціям передавалися активи, технічне устаткування і навіть персонал різних кооперативних утворень, які донедавна достатньо успішно працювали.
Органи влади забороняли проведення кооперативних з’їздів і нарад. Не скликалися й збори низових осередків кооперативних спілок. Керівництво лояльних режиму кооперативних організацій призначалося згори, що суперечило сутності кооперативного руху, але, натомість, давало можливість поставити його під державний контроль й підпорядкувати виконанню нагальних соціально-економічних завдань. Остаточне одержавлення кооперативної діяльності в період „воєнного комунізму” відбулося в січні 1921 р. з прийняттям в УСРР правових актів, за умовами яких кооперація переходила на державне фінансування.
Суспільству одержавлення української кооперації вмотивовувалося необхідністю боротьби з продовольчою кризою. Проте, офіційні більшовицькі кола наголошували й на політичному підґрунті цих перетворень, вказуючи на те, що їх метою було нівелювання впливу на кооперацію зі сторони вороже налаштованих до радянської влади приватновласницьких елементів.
У своїй діяльності споживча кооперація перетворювалася на придаток структури державного розподільчого апарату, зокрема системи Наркомпроду. Функції одержавленої кооперації зводилися до розподілу споживчих товарів передусім серед міського населення. Серед сільських мешканців розподілялися мануфактура, деякі речі першого вжитку, сільськогосподарський реманент тощо. Одначе, попит українського села на промислові товари, які були в розпорядженні уряду в обмеженій кількості, не вдавалося задовольнити навіть відносно. У той же час кооперативним організаціям в роботі на селі відводилася роль допоміжного органу у викачуванні з селян збіжжя та відправленні його в міста та армію.
В умовах нової економічної політики більшовики суттєво змінили своє ставлення до кооперації. Вони сподівалися використати потенціал кооперативного руху для ліквідації продовольчої та політичної криз. Перед кооперативними організаціями було поставлено завдання налагодити товарообмін між містом та селом. Шляхом підтримки кооператорів радянська влада намагалася обмежити, а в перспективі й витіснити приватну торгівлю. Мережа кооперативних товариств активно використовувалася у заготівлі продуктів для насичення внутрішнього ринку та вивозу зарубіж.
З перших років непу українські радянські кооперативні товариства отримали можливість працювати самостійно, їм частково поверталося чи надавалося в оренду майно. У 1924 році ЦК КП(б)У прийняв постанову про повну передачу майна кооперації, яке у свій час було націоналізовано. Цей захід дав можливість відновити роботу значну частину малих та середніх кооперативних підприємств.
У той же час діяльність кооперативних товариств не позбавилася контролю зі сторони держави. Кооператори були зобов’язані подавати плани розвитку на затвердження в Укрдержплан та звітувати про виконану роботу. Спостерігалася стійка тенденція централізувати в союзному масштабі керівництво кооперативним рухом. Головним кооперативним центром в Радянському Союзі був Центросоюз, якому фактично мали підпорядковуватися усі керівні кооперативні центри союзних республік. У 1924 р. Вукопспілці через виникнення непорозумінь в інтересах та недомовленостях у роботі вдалося на деякий час уникнути підлеглості у відносинах з Центросоюзом. Загальні збори Вукопспілки винесли постанову: «Визнати за необхідне організацію всесоюзного центру споживчої кооперації, але з тим, щоб Центросоюз увійшов у цей центр на однакових правах з іншими республіканськими об’єднаннями, зберігши правові норми добровільного вступу всіх республіканських об’єднань».
Загалом же часи непу стали для кооперації УСРР періодом стрімкого розвитку. Кооперативний рух відзначався урізноманітненням форм, організаційною розбудовою. Так, лише кооперативна мережа Вукопспілки нараховувала 41 районований союз, в які було об’єднано 8507 споживчих товариств. Українська кооперація стала монополістом в заготівлі та збуті сільськогосподарської продукції. Кооперативні товариства системи Вукопспілки, „Сільського Господаря” (центральне об’єднання сільськогосподарської кооперації), Уцеробкоопа (керівний орган робітничої кооперації ) та Українбанк (Всеукраїнський кооперативний банк) отримали можливість самостійно виходити на зовнішні ринки та проводити експортно-імпортні операції.
У другій половині 1920-х років політика більшовиків була спрямована на поступове одержавлення кооперативних організацій та нівелювання ролі кооперації як окремого сектора економіки. З проведенням курсу форсованої індустріалізації та масової колективізації сільського господарства кооперативна система в УСРР зазнала руйнації, а її стержневі складові були одержавлені.
У третьому розділі «Налагодження зовнішньоекономічних відносин української кооперації» аналізується розвиток економічних відносин українських радянських кооперативних об’єднань з міжнародними кооперативними товариствами, приватними фірмами.
Розвиток міжнародних зв’язків української кооперації на початку
1920-х років напряму залежав від політики більшовиків. Спроби радянської кооперації самостійно вийти на міжнародний ринок, встановити зв’язки із європейськими кооперативними союзами, осередками гуртової торгівлі, приватними фірмами не увінчалися особливим успіхом. Зауважимо, що суттєві перепони цьому чинили як уряди європейських країн, так і представники діючих до революції кооперативних структур, які опинилися в еміграції. Політика „воєнного комунізму”, стан перманентних бойових дій, які вели більшовицько-радянські війська, не додавали певності потенційним зарубіжним торговим партнерам щодо гарантій збереження їх капіталу. До того ж зарубіжжя було дезорієнтоване укладеними угодами на експорт величезної кількості товарів з української території кооперативними об’єднаннями, які існували раніше, але не сприймалися радянською владою.
Перша радянська псевдокооперативна делегація на чолі з Л. Красіним була відправлена в Лондон для укладання договорів на імпорт та експорт товарів у 1920 році. Фінансово-промислові та кооперативні кола Європи, не визнаючи на перших порах комуністичний режим, більше все-таки схилялися до можливої співпраці з кооперативними об’єднаннями.
У 1921 році після прийняття більшовиками курсу на нову економічну політику в УСРР на кооперацію покладалося завдання відновлення товарообміну в середині країни. Для цього потрібно було налагодити імпорт товарів першої необхідності, яких бракувало в Україні.
У травні 1921 року Вукопспілка відкрила своє торгове представництво в Празі. Представництво мало ознайомити європейських промисловців та кооператорів з можливостями співпраці з Вукопспілкою, заключити договір з Оптово-закупівельним кооперативним союзом на поставку товарів в обмін на сировину та, по можливості, максимально дискредитувати старих кооператорів, які осіли в європейських країнах.
Більшовицькі лідери вважали, що кооперування населення може дати державі досить стрімкий та стабільний розвиток. Планувалося, що українські радянські кооперативні організації на чолі з Вукопспілкою будуть широко розвивати експорт продукції сільського господарства, заготовлюючи її через посередництво широкої мережі кооперативних осередків на периферії. При проведенні експортних заготівель Вукопспілка зобов’язувалася у плановому порядку передавати частину прибутку, отриманого від експорту сільськогосподарської продукції, кооперованому селянству. Перед Спілкою також ставилося завдання задовольнити потреби селян в імпортних товарах, постійно працювати на встановлення та зміцненням зв’язку в українського сільськогосподарського виробника із зовнішніми ринками.
Українська кооперація на чолі з Вукопспілкою, Українбанком та „Сільським Господарем” розпочала свою активну діяльність за кордоном із 1922 року. У січні 1922 року на засіданні правління ВУКС була прийнята постанова про організацію відділу експорту та імпорту. Питання про представництва української кооперації закордоном обговорювалося в найвищих партійно-радянських органах СРСР і УРСР. В одній із постанов підкреслювалося: «Дозволити українській кооперації на чолі об’єднаної організації Укркооп мати при закордонних конторах Центросоюзу своїх представників, узгоджуючи свою роботу по імпорту та експорту української кооперації з органами Центросоюзу за кордоном». 1 грудня 1923 року постановою правління Вукопспілки і Українбанка Берлінському представництву доручалось організувати в Лондоні торгпредставництво Коопукра. Представник української кооперації повідомляв з-за кордону: «Власними очима побачив, що за кордоном можна творити великі справи і залучати до них фінанси».
15 грудня 1923 року Політбюро ЦК КП(б) України заслухало питання про представництво української кооперації за кордоном і прийняло постанову: «Враховуючи покращення перспектив української кооперації у відношенні експорту, а також прийняття до уваги політичну цілеспрямованість, настоювати на збереженні за кордоном самостійного торгового представництва Української кооперації в Берліні – Укркооп”. Союзні органи позитивно поставелись до вказаної постанови. 15 лютого 1924 р. Рада Праці та Оборони СРСР ухвалила рішення про надання українській кооперації права торгової діяльності за кордоном. Вукопспілка, „Сільський Господар” і Українбанк отримали право виходу на зовнішні ринки через організоване товариство Українська Кооперація (Укркооп). Товариству були представлені такі ж самі права як і московським Центосоюзу і Сельхозсоюзу. Укркооп заснував в Берліні і Лондоні свої представництва. Українська кооперація в Берліні мала капітал в 1 мільйон золотих марок. У Лондоні інтереси українських кооператорів представляло англійське акціонерне товариство з основним капіталом у 30000 ф. ст., які були розділені порівну між Вукопспілкою, „Сільським Господарем” і Українбанком.
Для планомірності в роботи закордонним представництвам української кооперації були визначені регіони, які потрібно було б охопити діяльністю. Так, Берлінське представництво співпрацювало з кооперативними організаціями Німеччини, Австрії, Данії, Швеції, Чехословаччині і Польщі. Лондонське ж представництво орієнтувалося на Англію, Францію, Бельгію, Норвегію та Сполучені Штати Америки.
Представники української кооперації закордоном проводили конкретну роботу з дослідження спроможності європейських ринків. У 1924 році Берлінське представництво встановило зв’язки із Гамбургзьким товариством гуртових закупівель і заключило договір на експорт яєць з України в Німеччину. Воно ж зв’язалося із чехословацьким товариством гуртових закупівель і узгодило поставки галантереї на 50 тис. руб. для Вукопспілки. Після виконання замовлення українські кооператори запропонували збільшити об’єми закупівель, але чеські кооператори поставились до цього із застереженнями. Питання про співпрацю було поставлене перед потужним товариством гуртових закупівель Швеції. Найбільш активно прагнуло добитися співпраці з Берлінським представництвом української кооперації Віденське товариство гуртових закупок.
Лондонське представництво Коопукру встановило зв’язки з англійською кооперацією. У 1924 року представники українських кооператорів взяли участь в роботі річного з’їзду Британського кооперативного Союзу в Соутпорті. Члени делегації від УСРР повідомляли в Київ, що деякі члени правління Британського союзу підтримували ідеї налагодження конкретної співпраці. В 1925 році керівник Коопукри в Лондоні направив конгресу Британського кооперативного союзу привітання, в якому вказувалося, що робітники та селяни УСРР вітають англійських кооператорів і виступають за розвиток взаємовідносин.
Завдяки відкриттю своїх торгових представництв Укркооп та Коопукра українські кооперативні товариства досить швидко змогли налагодити імпорт товарів. Важливо, що більшість товарів вони отримували в кредит. Кооперативні товариства брали активну участь у міжнародних виставках та ярмарках. Представницька діяльність посприяла збільшенню обсягів експортно-імпортних операцій. В Україну для обміну досвідом організації кооперативного руху та встановленню повноцінних торгово-економічних зв’язків до УСРР приїздили іноземні делегації. Їх представники зазначали, що завдяки державній підтримці кооперація була однією з найбільших у світі за чисельністю пайщиків.
Представники Вукопспілки проводили переговори з представниками Міжнародного Кооперативного Альянсу в Парижі та Берліні, а також надсилали своїх представників у Лондон, де вони заявляли про бажання брати участь у засіданнях і конференціях МКА на правах рівноправного члена. У січні 1923 р. на засіданні виконкому МКА, яке відбулося у Генті, Вукопспілку було прийнято до складу цієї організації. У 1924 році у склад Міжнародного Кооперативного Альянсу від УСРР були включені кооперативне товариство „Сільський Господар” та Українбанк. Українбанк став одним із засновників Міжнародного Кооперативного Банку. Відтоді представники української радянської кооперації брали активну участь у міжнародних кооперативних з’їздах та конференціях.
Впродовж 1920-х років спостерігалася стійка тенденція розширення ринків збуту товарів української кооперації. Українська кооперація змогла працювати через контрактацію, натуральний обмін. Завдяки високому авторитету кооперативних об’єднань УСРР в очах іноземців українські кооператори змогли встановити на паритетних умовах тісні контакти з зарубіжними компаньйонами та отримувати від них великі поставки товарів, кошти на побудову підприємств.
У четвертому розділі «Участь кооперативних організацій в зовнішньоторговельних відносинах» висвітлюється напрямки та форми діяльності спеціалізованих кооперативних товариств „Кооптах”, „Бекон”, „Кустекспорт” та інших по заготівлі, виробництву та збуту за кордоном української продукції.
Після переходу до непу Вукопспілка разом із Українбанком розпочали відроджувати експортно-імпортні операції. Українські кооператори підтримували контакти з кооператорами та підприємцями ряду європейських країн, американськими колегами. На початку 1921 року українська радянська кооперація розпочала експортувати товари і сировину. Зважаючи на неврожай вивіз, зокрема, хліба був нестабільним. Хлібні товарні поставки досить часто формувалися за рахунок старих запасів кооперативних організацій. Вукопспілка намагалася компенсувати торговельний оборот вивезенням такої сировини як шкіра, кишки та спробувала збути за кордон деякі запаси старого паркету, що був на власних лісозаготівлях. Для здійснення торгівельних операцій ВУКС організувала власне представництво в Празі, домовилося про торгівельні зв’язки з румунськими кооператорами, які зобов’язувалися реалізувати українські товари на європейських ринках.
Першою експортною статтею був хліб, кооперація через свою розгалужену мережу заготівельних кооперативів, змогла швидко заготовляти зерно для внутрішнього та зовнішнього ринків. Після виходу української радянської кооперації на міжнародні ринки та створення своїх торгових представництв у Берліні та Лондоні перед кооперативними товариствами постало завдання створення спеціалізованих товариств, які займалися б заготівлею та експортом як готових продуктів, так і сировини.
Одним із найбільших спеціалізованих кооперативних центрів був „Кооптах”, який досить швидко зміг налагодити заготівлю та виробництво курячих яєць, вони мали в Європі великий попит через малу собівартість, а відповідно й ціну. Товариство отримувало державні дотації, які спрямовувалися на погашення не передбачуваних збитків, побудову птахофабрик та відкриття пунктів прийому яєць. Масштаби діяльності кооперативного об’єднання були відчутними для економіки УСРР, її експортної складової. Так, у 1926 році „Коопптах” заготовив 1200 вагонів яєць, що становило 70% всієї їх заготівлі в Україні. Підкреслимо, що більше половини із заготовленої продукції (560 вагонів) було експортовано в Німеччину. Ще однією важливою експортною статтею товариства була жива та забита птиця.
Товариство „Бекон” займалося експортом свинини. Потреба в ній з’явилася в Європі після зниження експорту американського та датського бекону. У Полтаві та Кременчуку було побудовано дві беконні фабрики. Кошти на їх побудову кооператив отримав від іноземних інвесторів та держави. Продукція товариства „Бекон” мало високий попит, як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
Українська кооперація експортувала багато вершкового масла, яке по якості не поступалося голландському та датському. через меншу собівартість воно було цілком могло конкурентноспроможним на світовому ринку.
Товариство „Кустекспорт” займалося імпортом сировини для текстильної промисловості. Його робота була в першу чергу направлена на забезпечення сировиною внутрішнього українського ринку. Проте воно займалося також експортом певних видів товарів. Так, зокрема, українська вишиванка була представлена на багатьох міжнародних виставках та ярмарках.
Отже, спеціалізовані кооперативні товариства займалися розвитком експорту та імпорту окремих видів продукції харчової та легкої промисловості, інтегруючись таким чином в європейський кооперативно-економічний простір.
| 
