Москаль Г.Г. Інститут тимчасового генерал-губернатора в Україні у кінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі показано актуальність наукової проблеми, зв’язок з науковими програмами, планами, темами, мету і задачі роботи, розкрито її наукову новизну, теоретичне та практичне значення,  висвітлено апробацію основних положень дисертації.

Перший розділ “Інститут генерал-губернатора в Російській імперії: загальний нарис” присвячено характеристиці генези і розвитку генерал-губернаторської влади в дореволюційній Росії, розкриттю завдань цього інституту, показу його основних правових та організаційних характеристик.

Інститут генерал-губернатора в Російській імперії був вироблений протягом століття як найбільш доцільна форма управління окраїнами імперії. Це була сильна і самостійна влада з суттєвими правами адміністративної автономії, яка носила авторитарний характер. Основними її рисами було збереження неподільності військової, поліцейської та цивільної влади. Генерал-губернатори направлялись в регіони, які можна умовно поділити на три групи. Перша – це столиці, де в силу ледь не сакрального ставлення, яке існує в бюрократичній системі до її верхівки, підвищена увага приділялась саме завданням дотримання “тиші й спокою”. До другої належали окраїни. Щодо них ставилось головним завданням якомога більш швидка і повна інкорпорація до складу Російської імперії. Це цілком відноситься до генерал-губернаторств, які були створені на українських землях. Часом процес “підкорення” затягався на століття, як то склалося з Південно-Західним краєм (Правобережна Україна), однак, від того ознаки надзвичайності цієї форми адміністрування у великому окраїнному регіоні не втрачалися. І, нарешті, третя група сформувалась вже саме в досліджуваний період. Це регіони, де загострювалось соціальне протистояння, набував особливо затятих форм національно-визвольний рух. Соціальний чинник починає виходити в цей період на перший план. Наслідком цього стали, з одного боку, активніше залучення військових до вирішення внутрішніх конфліктів, а з іншого – виникнення своєрідного надзвичайного інституту – тимчасового генерал-губернатора.

Після ліквідації в 1856 р. Малоросійського, а в 1874 р. Новоросійського і Бессарабського генерал-губернаторства на території України залишилось тільки Київське, Подільське та Волинське.

Основними правовими актами, які визначали компетенцію генерал-губернатора в Російській імперії, у тому числі на українських землях, були Наказ губернаторам 1837 р. та Інструкція генерал-губернаторам 1853 р. Вони підкреслювали особливий правовий статус цієї посадової особи, наголошували на керівній ролі по відношенню до всіх розташованих на підпорядкованій території державних органів та установ. При цьому в окремих регіонах компетенція генерал-губернаторів різнилась. Як правило, в частинах імперії, які тільки-но увійшли до її складу або були надто територіально віддалені (Кавказ, Східний Сибір та ін.), вона була більш широкою.

Важливою ознакою генерал-губернаторської влади в Російській імперії, яка ще більш виразно проступила в діяльності тимчасових генерал-губернаторів у кінці ХІХ – на початку ХХ ст., зокрема, на теренах України, було надзвичайно широке коло дискреційних повноважень цих сановників. По суті, ця влада мала швидше особистісний характер, відображала довіру монарха, ніж базувалася на конкретних правових приписах, які б визначали компетенцію генерал-губернаторів. Ще більш значною ознакою інституту генерал-губернатора була його надзвичайність. У регіонах, які носили “внутрішній” характер, не відзначались складністю етнонаціональної та соціальної обстановки, генерал-губернаторів не було. Історичний досвід доводить це подіями ХІХ-го (особливо його кінця) і початку ХХ ст.

При дуже подібній сутності, державно-правових характеристиках, завдання цих органів державного управління (у глобальному розумінні) відрізнялись. Генерал-губернаторства були проявом і одночасно інструментом наступальної зовнішньої політики царату, спрямованої на розширення і без того велетенської імперії. Вони виникали переважно на окраїнах Росії. Тимчасове генерал-губернаторство стало по суті засобом оборони абсолютистської держави від суспільства, власного народу, спробою старими, звичними силовими методами розв’язати складні соціальні протиріччя.

У той же час, аналіз загальної та спеціальної літератури дозволяє зробити висновок, що західноукраїнські землі, які входили до складу Австро-Угорської імперії (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття), у досліджуваний період не знали до такої наближеної до імператора і самовладної посадової особи як російський генерал-губернатор. Не вводились в цій частині України до приходу російської окупаційної адміністрації в 1914 р. і тимчасові генерал-губернаторства.

Другий розділ “Тимчасові військові генерал-губернатори в Україні у кінці 70-х – на початку 80-х років XIX ст.” складається з двох підрозділів.

У першому “Соціальні та політико-правові чинники впровадження інституту тимчасових військових генерал-губернаторів в Україні” подана загальна характеристика політичної ситуації в українських губерніях у 70-х роках XIX ст., розкривається взаємозв’язок соціально-економічних процесів з громадським рухом і кризою самодержавства, яке в умовах загострення соціальних протиріч посилює репресивну політику.

Ескалація царським урядом надзвичайних заходів (“білий терор”) була відповіддю на діяльність численних організацій революційних народників, ідеологія і практика котрих аналізується у роботі з врахуванням сучасних тенденцій в історичній науці. З 1878 р. панівною тенденцією в народницькому середовищі стає поворот до політичної боротьби засобами терору. Симптоматично, що ця тенденція раніш за все виявилася в Україні – в підпільних гуртках революціонерів Києва, Одеси, Харкова. Зазначається, що терористична діяльність народників, з одного боку викликала в урядових колах справжнє замішання і утримували їх від проведення у життя ліберальних реформ, а з іншого, – вимушувала правителів йти на поступки для пом’якшення соціальних загострень, робити ліберальні кроки.

На підставі аналізу численних адміністративно-репресивних заходів, які застосовував царат для боротьби з визвольними рухом до введення інституту тимчасових генерал-губернаторів, робиться висновок, що ці заходи здійснювалися за двома, століттями перевіреними напрямками. По-перше, це посилення штатів загальної та політичної поліції і, по-друге, внесення змін у кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство. Створення у червні 1878 р. інституту поліцейських урядників було одним із перших заходів, втілених у життя, із низки розроблених Особливою нарадою під головуванням П. Валуєва. Введення до штатів повітових поліцейських управлінь посад поліцейських урядників було викликано, перш за все, несприятливою для уряду ситуацією на селі.

Перший напрям в репресивній політиці царату був реалізований також в таких заходах: затвердження у 1874 р. особливих штатів для поліції Одеси, Києва, Харкова; посилення у листопаді 1878 р. поліції в Києві, Миколаєві, Одесі та Харкові, де запроваджувалися посади околодочних наглядачів, засновувалася кінно-поліцейська варта, збільшувалась чисельність пішої поліції, підвищувалася плата поліцейським; додаткове асигнування у серпні 1878 р на посилення корпусу жандармів 300 тис. руб.

Зміст другого напряму в репресивній політиці самодержавства в 70-х рр. XIX ст. полягав у нейтралізації судових статутів 1864 р. приватними „роз’ясненнями” і доповненнями, поступовим зведенням до мінімуму гласності, публічності й змагальності в судовому процесі. Вже 19 травня 1871 р., коли було доведено до кінця занадто, за думкою уряду, демократичне з процесуальної точки зору дізнання та слідство у справі нечаєвців, був прийнятий закон, згідно з яким провадження дізнання про політичні злочини передавалися жандармам. Цей закон, покликаний зробити дізнання більш оперативним, став ширмою для прикриття жандармського свавілля.

В обстановці проведення народниками серії гучних терористичних актів, а також помітного пожвавлення ліберального руху 9 серпня 1878 р. приймається закон “Про тимчасове підпорядкування справ про державні злочини і про деякі злочини проти посадових осіб веденню військового суду, встановлених для військового часу”. Таким чином, царський уряд, намагаючись побороти “революційну крамолу” традиційним засобом репресій, здійснив кроки по воєнізації своєї каральної системи.

У другому підрозділі “Компетенція тимчасових генерал-генерал губернаторів та основі напрямки їх діяльності” аналізуються правові засади діяльності тимчасових генерал-губернаторів, а також досліджується практика функціонування цього інституту в Україні в кінці 70-х – 80-х рр. ХІХ ст.

З призначенням 5 квітня 1879 р. тимчасових генерал-губернаторів у Петербург, Харків, Одесу і наданням відповідних прав московському, київському та варшавському генерал-губернаторам, настав апогей “білого терору” 70-х років XIX ст. Згідно з Указом Сенату від 5 квітня 1879 р. тимчасовим генерал-губернаторам підпорядковувалася цивільна адміністрація губерній у тому ж обсязі повноважень, які надаються головнокомандувачеві армії в місцевостях, оголошених на воєнному стані. Вони отримали право віддання до військового суду осіб, котрим інкримінувались державні злочини, право адміністративної висилки, арешту будь-якої особи, призупинення або заборони періодичних видань. Отже, генерал-губернатори отримували широку можливість для втілення в життя адміністративної сваволі, дій жорсткими, неправовими методами.

Слід зауважити, що при тому, що введення генерал-губернаторів було ознакою посилення реакції, воно мало суттєві адміністративно-децентралізаторські риси. Відтак, у консервативних колах також лунали голоси, спрямовані проти впровадження цього інституту. Серед них був і ідеолог самодержавства М. Катков. Суть такого роду підходу полягала в тому, що належало утворювати не шість, а одну диктаторську владу.

Територіально сфера розповсюдження компетенції генерал-губернаторів була уточнена протягом 1879 р. низкою законодавчих актів. Спершу, 23 квітня було видано загальний закон, яким територія генерал-губернаторств зводилась до відповідних військових округів. 13 листопада 1879 р. харківському генерал-губернаторові М. Лоріс-Мелікову були конкретно підпорядковані, окрім Харківської, Чернігівська, Полтавська, Курська, Орловська та Воронезька. Тоді ж було визначено і склад Одеського генерал-губернаторства, до якого увійшли Херсонська, Таврійська, Катеринославська і Бессарабська губернії.

Започаткування генерал-губернаторств призвело до посилення репресій, розширення практики обшуків, арештів, адміністративних заслань. Військово-окружні суди виносили вироки щодо смертної кари. Самоуправство, сваволя влади ставали звичайною нормою діяльності генерал-губернаторів та їх оточення. Вбивство народовольцями Олександра ІІ 1 березня 1881 р. ознаменувало собою новий етап діяльності усіх трьох генерал-губернаторів, які діяли на території України. 14 серпня 1881 р. побачило світ “Положення про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою”. Воно стало засадничим, програмним документом російської урядової реакції в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. У дисертації проаналізовані повноваження генерал-губернаторів за Положенням 14 серпня 1881 р. Неефективність інституту тимчасових генерал-губернаторів була досить очевидною – терор зупинити не вдалось. Тимчасові генерал-губернаторства припинили існування.

У третьому розділі дисертації “Тимчасові військові генерал-губернатори в Україні на початку ХХ ст.” перший підрозділ присвячений революційним подіям 1905-1907 рр. в Україні.

У політико-правовому зрізі проблема першої російської революції традиційно пов’язується з прийнятими царем під тиском обставин, соціальної нестабільності заходами конституційного плану. Однак, в дореволюційній Росії, до складу якої входила більша частина українських земель, привести законодавство і адміністративну практику в повну відповідність з конституційними принципами так і не вдалось. Однією з красномовних ілюстрацій цієї невідповідності стало введення в ряді районів Російської імперії, зокрема в Україні, посади тимчасового військового генерал-губернатора, якому підпорядковувалися всі каральні сили, у тому числі й війська. Ці посади запроваджувалися у місцевостях, де було проголошено воєнний стан. На території України вони були створені в Одесі, Черкасах, Харкові, Катеринославі, Кременчуці та інших містах і повітах.

На території Харківської губернії діяли одночасно два тимчасових генерал-губернатори: у Харкові та Сумах. При цьому скільки-небудь детально компетенція цих посадових осіб не розмежовувалась. Однак, на практиці це не приносило ускладнень. Кожен займався своєю справою. Губернатор здійснював загальне “цивільне” управління, хоч і в надзвичайних умовах, а генерал-губернатори “наводили порядок” старими і випробуваними в Російській імперії методами. Був посилений контроль за виконанням населенням обов’язкових постанов (а їх продовжував видавати цивільний губернатор), у всіх випадках збройного опору владі справи негайно передавались до військового суду. Значну територію охоплювало тимчасове генерал-губернаторство Південного гірничозаводського району, створене відповідно до „височайшого” указу від 27 липня 1906 р. Воно включало до свого складу Бахмутський, Маріупольський та Слов’яносербський повіти Катеринославської губернії, м. Таганрог і Таганрозький округ Області війська Донського.

Створення тимчасової адміністрації, наділеної надзвичайними повноваженнями і спертої на військову силу хронологічно майже співпадало з проголошенням конституційних свобод. Під тиском революційного піднесення центральна і місцева адміністрація довгий час сприймали події перекручено, не усвідомлюючи належним чином, що ж насправді відбувається. Ставлення до подій, як до “безладь”, спрощенство штовхали політичну еліту як до власних силових дій, так інколи навіть і до підтримки чорносотенців у їх терористичній, злочинній діяльності.

Тимчасові військові генерал-губернатори, зазвичай не надто обтяжені знанням законів, практично довільно встановлювали для підвладного населення ті правила поведінки, які здавалися їм необхідними для забезпечення порядку. Практична діяльність тимчасових генерал-губернаторів не обмежувалася лише питаннями боротьби з масовими заворушеннями та революційним терором. Ними також видавалися обов’язкові постанови, спрямовані на протидію кримінальній злочинності, на захист порушених особистих та майнових прав громадян тощо. Тимчасові генерал-губернатори в ряді випадків  опікувалися також питаннями здійснення карантинних та інших необхідних заходів з метою недопущення поширення на підвладних їм територіях небезпечних інфекційних захворювань.

Інститут тимчасових генерал-губернаторів, які були призначені в роки першої російської революції в повній мірі показав вади державного механізму Російської імперії на початку ХХ ст. Криза влади в Росії була об’єктивно детермінованим явищем. Генерал-губернатори стали черговою спробою самодержавства дати прості відповіді на складні запитання. І знову ця спроба була невдалою. У цей час знову почала посилюватись тенденція до витіснення судочинства адмініструванням, здавалось би, здолана в період “великих реформ” 60-х – 70-х рр. ХІХ ст., формувалась звичка до надзвичайщини. Революція 1905-1907 рр. наочно показала, історичну безперспективність створення надзвичайних органів влади на місцях та звернення до військової сили для вирішення внутрішніх питань функціонування держави.

У другому підрозділі - “Тимчасовий військовий генерал-губернатор Галичини: історико-правовий нарис повноважень і діяльності” розглядаються питання управління Галичиною та Буковиною, окупованими російською армією в ході бойових дій проти Австро-Угорщини. Управління цією територією регулювалося ст.11 „Положення про польове управління військ у воєнний час”, де передбачалося зайняті області супротивника приєднувати до найближчих військових округів або на їх терені створювати самостійні військові генерал-губернаторства. На підставі цього документу було розроблене “Тимчасове положення про управління областями Австро-Угорщини, зайнятими за правом війни”, де мова йшла про запровадження посад військового генерал-губернатора, губернаторів, градоначальників і начальників повітів, що відбиває намагання російського уряду створити чітку владну вертикаль. Остаточно питання було вирішено після проголошення наказу Верховного командувача від 29 серпня 1914 р. про створення тимчасового військового генерал-губернаторства Галичини, територію якого склав розташований в Австро-Угорщині театр бойових дій.

Запроваджена в Галичині організаційна схема управління створювала передумови для необмеженої диктатури. Призначений на посаду тимчасового військового генерал-губернатора Галичини генерал-лейтенант, граф Бобринський згодом став також  начальником Львівського гарнізону. Зосередивши в своїх руках надзвичайні владні повноваження у цивільній та військовій сфері, тимчасовий військовий генерал-губернатор реалізовував їх шляхом видання обов’язкових постанов і наказів, що мали виконуватися цивільним населенням і військовими чинами. Контроль за реалізацією цих норм покладався на штаб  військового генерал-губернатора, адміністрації губернаторів і градоначальників.

Аналізуючи правотворчу діяльність тимчасового військового генерал-губернатора, автор звертає увагу на використання виключно імперативних норм. Обов’язковою постановою №1 від 31 серпня 1914 р. граф Бобринський  ввів у населених пунктах і місцях розквартирування військових частин комендантську годину. Невдовзі ним була запроваджена категорична заборона без особливого на те дозволу збирати на будь-які потреби гроші, підвищувати ціни на продукти першої необхідності вище такси, “визначеної міським громадським управлінням”, заборонена діяльність будь-яких видів клубів, союзів і товариств “до запиту кожним з них особливого на те дозволу генерал-губернатора”, заборонено “функціонування всяких існуючих в Галичині навчальних закладів, інтернатів і курсів за винятком навчальних майстерень”, євреям заборонили в’їзд до Галичини, а місцевим мешканцям єврейської національності - пересування з одного повіту до іншого, здійснено заходи з метою русифікації середньої освіти тощо.

З точки зору ілюстрації надзвичайних повноважень тимчасового військового генерал-губернатора Галичини досить показовою є реформа системи судочинства. Формально не втручаючись у судочинство, генерал-губернатор мав можливість через безпосередньо підпорядковану йому посадову особу – наглядача за відправленням правосуддя, призупиняти виконання вироків суду та “з метою забезпечення суттєвих інтересів армії, громадського порядку та спокою” вилучати справи із загальної підсудності та передавати їх до розгляду військовим судом. Визначальний вплив тимчасовий військовий генерал-губернатор мав також на діяльність військово-польових судів.

Додаткові важелі впливу на ситуацію тимчасовий військовий генерал-губернатор Галичини мав, реалізуючи функції начальника Львівського гарнізону. Накази тимчасового військового генерал-губернатора, як начальника гарнізону, торкалися різних аспектів підтримання боєздатності і забезпечення життєдіяльності військових частин: від встановлення загальних правил перебування військ у м. Львові до визначення місць виставлення караулів.

Дії російської адміністрації на території галицького тимчасового військового генерал-губернаторства були зумовлені не лише завданнями ведення війни, але й цілями російської зовнішньої та внутрішньої політики. Навіть зважаючи на специфіку ситуації, пов’язану з прифронтовим статусом території, політика військового генерал-губернатора в Галичині вписується в канони діяльності російських тимчасових генерал-губернаторів кінця ХІХ - початку ХХ ст.