Мовні засоби вираження заперечення і протиставлення в українській літературній мові

Краткое содержание

У вступі розкрито стан наукової проблеми  у сучасному мовознавстві, обґрунтовано  актуальність теми дисертації, сформульовано її мету, основні завдання, визначено об’єкт, предмет, схарактеризовано методи дослідження, з’ясовано наукову  новизну, теоретичне  і практичне значення  роботи, указано на її зв’язок із науковою проблематикою установи, окреслено джерельну базу, наведено відомості про апробацію результатів праці.

У першому розділі – ”Теоретичні засади вивчення заперечення і протиставлення в логіко-філософській та лінгвістичній літературі” – з’ясовано поняття заперечення і протиставлення як універсальних логічних категорій, виявлено основні наукові концепції їхнього дослідження у логіці, філософії, психології, лінгвістиці, зв’язок з іншими мовними категоріями. Дослідження цих категорій у мові закономірно ставить питання прагматичного характеру, зокрема представлення об’єктивного змісту повідомлення, що зумовлює необхідність звернення до  логічної та філософської природи заперечення й протиставлення.

Наявність логічної основи, універсальність, споконвічність походження, маркованість (порівняно із ствердженням) виділяють заперечення та протиставлення як особливі категорії. Найтісніше вони пов’язані з загальними граматичними категоріями – предикативністю, модальністю, взаємодіють з логічним наголосом та актуальним членуванням, беруть участь в оформленні структурних схем, часто викликають зміну окремих граматичних форм у реченні (зміну виду, вживання родового відмінка замість знахідного тощо).

Для лінгвістики дискусійними лишаються такі аспекти проблеми заперечення та протиставлення, як їхнє співвідношення з когнітивно-комунікативною категорією модальності, з такими модальними підкатегоріями, як достовірність, необхідність і можливість (Є.Шендельс, В.Адмоні, І.Сусов, О.Бондарко, Т.Беляева), як розмежування заперечення експліцитного і імпліцитного, диктального і модусного (Ш.Баллі, В.Гак) та ін.

Одним із теоретичних постулатів дослідження стало висунуте у формальній логіці (Б.Рассел) та адаптоване для лінгвістики твердження про те, що запереченню може підлягати лише пропозитивний зміст усього речення загалом, а не окремої його частини. Ця ідея відкидає поширене в формальній лінгвістиці твердження про те, що заперечна частка синтаксично і семантично пов’язана з окремим словом. Традиційна граматика вважає, що формальний поділ речень за місцем заперечення збігається з семантичним, тобто речення з предикатним запе­реченням є одночасно семантично загальнозаперечним, а речення із запереченням будь-якого іншого члена речення, – частко­во­заперечним. Однак, якщо звести всі види заперечення до одного логічного оператора, виникає сумнів щодо того, чи має сенс традиційний поділ заперечних речень на загально- та частковозаперечні. Навіть за умови збереження традиційної класифікації, її критерії потребують уточнення: не можна безпосередньо пов’язувати лінійне розташування заперечного експонента зі сферою його семан­тичного впливу в реченні.

На думку дослідників заперечне судження здійснює дві функції: по-перше, воно заперечує істинність попереднього стверджувального судження, а, по-друге, засвідчує суперечність – основу протиставлення предикатів двох суджень. Протиставлення є одним із найфундаментальніших понять у людському житті, яке, з одного боку, базоване на природі самих речей, а з іншого, – на загальнолюдській тенденції мислити протилежностями. У мовознавстві це дуже виразно виявилося в лінгвістичній концепції В. фон Гумбольдта, який представляв мову як живу сукупність протилежних і взаємозумовлених начал – антиномій.

У лінгвістичних теоріях тлумачення категорій заперечення й протиставлення має набагато складніший і суперечливіший характер, аніж у логіці та філософії, що можна спостерігати, аналізуючи концепції Дж. Ґрінберґа, Л. Горна, В. Адмоні, Н.Озерової, В. Бондаренка, Н. Булах, О.Падучевої, Й. Якобза. Це має об’єктивну підставу, бо логічні форми людського мислення є  універсальними для усіх, але, зазнаючи матеріалізації у мові, логічні структури набувають значною мірою індивідуальномовних ознак. Крім того, кореляція логічних та мовних форм має еволюційний характер: у процесі розвитку мислення постійно шукає і комбінує нові засоби мовного вираження універсальних логічних структур, розширюючи семантичний та структурний діапазон мови.

Аналіз лінгвістичних концепцій категорій заперечення і протиставлення дав змогу констатувати, що суперечливі підходи до визначення їхньої сутності зумовлені передусім багатогранністю цього мовного феномена, його взаємодією з іншими категоріями – предикативністю, модальністю, просодикою, оцінкою тощо. Без сумніву, заперечення і протиставлення дотичне до зазначених категорій, але для них властиві й специфічні ознаки, що творять його іманентну суть. Ядро мовної категорії сформоване логічним запереченням і протиставленням – оператором, який перетворює зміст речення на протилежний чи будує протиставні відношення. Однак об’єктивний аналіз заперечних і протиставних речень зумовлює потребу розмежовування щонайменше чотирьох автономних сфер їхньої дії – синтаксичної, семантичної, прагматичної та просодичної, в межах яких ці категорії набувають відповідної специфічної характеристики.

У заперечних словах-реченнях інтелектуальні інтонеми виконують провідну функцію у вираженні об’єктивно-модального значення, яке, однак, мотивоване й контекстом чи мовленнєвою ситуацією, що зумовлює визначення цього типу засобів вираження об’єктивної модальності як ”інтонаційно-синтаксичних”:  Досконала робота? Розуміється, ні (Остап Вишня).

Часто взаємодія категорій заперечення та модальності можлива на рівні лексичної семантики, коли певні групи слів заперечної семантики виражають  значення особистісного, суб’єктивного ставлення до повідомлення. Наприклад: Дітям заборонено гратися з сірниками. Це зближує подібні конструкції з конструкціями – носіями суб’єктивно-модальних значень. Типовим для вираження ірреальної модальності можливості є конструкції із залежним інфінітивом, носіями субкатегорійного значення в яких виступають модальні модифікатори не можна, не може: Через страшенну снігову завію на небі не можна розгледіти жодної зірки. Значення ірреальної модальності необхідності, ускладненої додатковими відтінками категоричності, твердого наказу, можуть виражати інфінітивні речення із компонентами зі значенням заперечення: Не ходити по газонах!

Взаємодія категорій заперечення та суб’єктивної модальності виявляється й за активної участі просодичних елементів. Так, стверджувальні за формою речення набувають значення негації, а разом з тим і суб’єктивно-модальних значень сумніву (Прийде він!), категоричної впевненості в нездійсненності якоїсь дії (Шукай вітра в полі!).

Значення абсолютної впевненості, категоричного ствердження мають конструкції з подвійним запереченням (за іншою термінологією – із запереченням заперечення): Шовкун не міг не впізнати.

Часто засоби, що виражають заперечення, беруть участь у вираженні такого різновиду суб’єктивної модальності, як деонтичної аксіологічної модальності: Тільки те не до ладу, що мусив збрехати директорові.

Важливою проблемою є зв’язок заперечення й протиставлення з логічним наголосом та актуальним членуванням речення. Так, логічний наголос падає на те слово, до якого належить засіб заперечення. Ядро висловлення (рема) в заперечних реченнях містить засіб вираження заперечення: Та чесно вам сказати, її я не терплю. То все не тому, що був я до нього прихильний.

У другому розділі дисертації – ”Експліцитні засоби вираження заперечення і протиставлення” – розкрито особливості безпосередньої мовної реалізації аналізованих категорій.

З погляду ступеня розчленованості змісту при відображенні дійсності ідея заперечення може бути представлена як у поєднанні (недискретне заперечення), так і окремо від того, що заперечено (дискретне заперечення). У межах кожного з типів ідея заперечення реалізована завдяки специфічній організації засобів вираження.

У випадку недискретного заперечення номінація поняття можлива лише за участі специфічних словотвірних засобів Серед способів творення слів із заперечною семантикою найактуальнішим є морфологічний з префіксальним і суфіксально-префіксальними різновидами. Заперечні словотвірні елементи найчастіше отримують реалізацію в іменниках, що мають абстрактне значення, на противагу конкретним, які в об’єктивній дійсності не мають своїх протилежностей, пор.: байдужість – небайдужість, але не рука – нерука.

Найпродуктивнішими у вираженні заперечення є префікс не- (Усі були скопичені так густо, дах у кождої був такий нерівний, перегнилий та пошарпаний, що ціла тота пересторона подобала радше на одну нужденну руїну (І. Франко) та префікс без-, який позначає відсутність того, що назване мотивувальним словом, передусім у прикметниках, співвідносних з іменними конструкціями: безкрилий – без крил, безбородий – без бороди, безголосий – без голосу. Як різновид заперечного префікса не- може бути представлений префікс ні-, особливістю якого є творення заперечних займенників, що вказують на абсолютну відсутність ознаки, наприклад: Бо я ж графік ніякий. Моя спеціальність і моя любов  пейзажі, всякі, знаєте, краєвиди (В. Підмогильний). Складні префікси зне- і обез- у сучасній українській мові слугують для творення слів зі значенням позбавлення того, що назване їхньою кореневою частиною. Слова із заперечними префіксами (префіксоїдами) а-, анти-, дис- (дес-), ін- (іл-, ім-, іp-) у сучасній українській мові маловживані, ці афікси виразно виділяють лише в словах, співвідносних із відповідними безпрефіксальними: моральний – аморальний, художній – антихудожній.

Дискретне заперечення найчастіше отримує безпосереднє вираження у поєднанні службового слова із заперечним значенням (без, крім, окрім, за винятком, за відсутністю) та головного слова. Основним засобом вираження заперечення в українській мові серед службових слів є конструкції з часткою не – домінанта в реалізації експліцитного заперечення. Частка ні є основним засобом вираження заперечення в безособових реченнях з родовим відмінком іменників, що вимагає обов’язкового додатка: Степ це те, чого немає. Ні гір, ні гаїв, ні озер (М. Йогансен). У деяких значеннях синонімом частки ні виступає частка ані, проте вона має більший ступінь категоричності. Прийменник без вживаний із родовим відмінком, позначає відсутність, позбавлення, віддалення, протиставлення, заперечення когось або чогось: Зацвітайте, пісні бадьорі, без зайвої жури (Леся Українка). Заперечне значення мають і прийменники крім, окрім, крім, опріч, за винятком, яке, проте є частковим і зберігається лише тоді, коли сполучення з такими прийменниками приєднано до якогось ствердження: У хаті було все, опріч лавочок та вузенької полочки…(Марко Вовчок). Одним з поширених лексичних засобів вираження заперечення в українській мові є предикативне слово немає (нема), яке зі значенням відсутності когось або чогось вживається з додатком у родовому відмінку: Нікому до того немає ніякого діла (Марко Вовчок). Засобами вираження заперечення в українській мові є предикативи не можна, неможливо, немислимо, які часто уживають у ролі безособового присудка, наприклад: Руки не можна! Не подам! (Р. Іваничук).

Дискретне заперечення спостерігаємо в усіх випадках вираження заперечних думок за допомогою заперечних речень. У цілому заперечні речення як синтаксичні конструкції в стилістичному відношенні є загальновживаними, нейтральними. Вони об’єктивно відображають відсутність зв’язків між предметами і явищами дійсності, роз’єднаність, що існує в ній: Микола. Там уже побачимо. Петро. Та й побачимо! Не вийде! (І. Карпенко-Карий).

В українській мові можливим є вираження різних ступенів градації експліцитного заперечення. Його підсилення та послаблення передають лексичні засоби (частки ні, ані, частка і (й), частка навіть, сполучення далеко не, все ще не, зовсім не, займенники та прислівники із заперечними префіксами: ніякий, аніякий, ніскільки, нітрохи, аніколи, анічогісінько, анітрошечки тощо, риторичні питання).

Особливість однооб’єктного протиставлення полягає в тому, що протилежними виступають ознаки одного і того самого об’єкта (предмета чи явища), при цьому обидві ці ознаки не можна в одному і тому самому аспекті застосувати до одного і того самого об’єкта. Залежно від специфіки опозитивних ознак експліцитне протиставлення було згруповано за такими типами.

1. Протиставлення ознак в одному аспекті і в один час: 1) протиставлення реальних несумісних ознак при запереченні однієї і ствердженні іншої можливе за умови, коли одна ознака заперечена на користь іншої. Мовну основу для протиставлення створює лексичне значення антонімічних слів, заперечна частка не, інтонація, а також єдина форма протиставлених ознак (відмінок, рід): Я є мужик, пролог, не епілог! (І. Франко); 2) протиставлення реальної та ірреальної (бажаної, уявної) ознак передбачає виділення кількох підтипів, що базовані на відмінних принципах: а) заперечення ознаки як реальної і її ж ствердження як ірреальної (або навпаки): Вона хотіла бодай якось потішити убиту горем матір, а довелося самій опинитися в обіймах матері-потішниці (Д. Міщенко). Основа протиставлення в таких випадках – реалізація/нереалізація ірреальної ознаки в дійсності, це явище виникає як результат протилежності, сформованої неможливістю збігу бажаного (уявного, мислимого) і реального. Мовним засобом вираження протиставлення є обов’язкова співвіднесеність модальних дієслів; б) ствердження двох несумісних ознак як реальної та ірреальної: Ступаєш на перон, трохи безпорадний, хоч зовні самовпевнений, як індійський гуру (Ю. Андрухович). У конструкціях із протиставленням такого підтипу виражено думку, у якій ірреальна ознака протиставлена реальній. Вони несумісні, виражають різнопланові  відношення до дійсності (протиставлення, що має місце в дійсності, а інше – лише потенційно); в) ствердження стосовно одного об’єкта в  той самий час у тому самому відношенні – двох несумісних ознак різними людьми: – Хiба ви не хочете звiстити про мiй священний стан? –- З мене смiятимуться! – Навпаки - хвалитимуть (П. Загребельний).

2. Протиставлення в різних аспектах або в різний час: 1) заперечення ознаки в один час і її ж ствердження в інший час (в одному аспекті) або заперечення ознаки в одному аспекті та її ж ствердження в іншому аспекті (в той самий час). Наприклад: Колись я жив. Тепер я розминаюсь з людьми, з лісами, з небом і з життям (Л. Костенко); 2) ствердження двох несумісних ознак у різний час або в різних аспектах: Давись сльозами. Був найдужчий. Носив при боці шаблю, не стручок. Тепер сидиш самотній, невладущий і п’єш, як трахтемирівський дячок (Л.Костенко).

У різнооб’єктному протиставленні беруть участь різні об’єкти. При цьому протиставлене саме поєднання однієї ознаки з одним об’єктом сполученню іншої ознаки з іншим об’єктом.

1. Протиставлення ознак в одному аспекті і в один час передбачає виділення кількох підтипів, що базовані на різних принципах: 1) ствердження несумісних ознак різних об’єктів: Ти, брате, любиш Русь, Я ж не люблю, сарака! Ти, брате, патріот, А я собі собака; б) ствердження ознаки стосовно одного об’єкта і заперечення цієї самої ознаки стосовно іншого об’єкта: Ще назва є, а річки вже немає (Л. Костенко); 3) протиставлення сполучення об’єкта з більшим ступенем вияву ознаки сполученню іншого об’єкта з меншим ступенем вияву цієї ж ознаки: У гостях добре, а вдома краще (Нар. творчість).

2. Протиставлення ознак у різних аспектах або в різний час: 1) ствердження тієї самої ознаки в різних об’єктах у різний час: Колись у них були такі злодії та розбійники, а тепер і в нас і злодії, і розбійники – далеко не державники, аж ніяк не державники! (Є. Гуцало); 2) ствердження тієї самої ознаки в різних об’єктах та в різних аспектах: Усі вони тепер чогось бажають. Раби бажають волі, ну а свобідні – добра (У. Самчук).

3. Протиставлення сполучення одного об’єкта з ознакою як реальною і сполучення іншого об’єкта з цією ж ознакою, проте як ірреальною: Тоді як інші уникали прямої відповіді на запитання, чи їх били, хоч і були, мабуть, биті добре, Азік аж захлинався від захоплення розповідаючи, як його „страшенно бив слідчий” (І. Багряний).

У третьому розділі – Імпліцитні засоби вираження заперечення і протиставлення – аналізовані категорії описано з позицій прихованої реалізації.

Імпліцитне заперечення міститься в самому корені слова, напр., у лексемах сліпий, глухий тощо, корінь несе ідею заперечення: людина, позбавлена зору; людина, позбавлена слуху. Такі слова співвідносні з синонімічними формами слів з префіксом не-: сліпий – незрячий. Якщо лексичні одиниці імплікують свої протичлени, вони є комплементативами.

На рівні синтаксичних конструкцій імпліцитне заперечення здатні виражати: речення з компонентом хоч би; окличні речення із словами якби, коли б; риторичні питання і оклики з початковим компонентом щоб; риторичні оклики з препозитивним використанням питально-відносних слів і часток хіба, невже; структури з означувальним словом який, яка, який; речення – репліки у відповідь  в діалогах типу: Що ти! Куди (там)вже! Звідки! Прямо-таки! Ще чого! Оце ще!; стверджувальні конструкції.

В окремий тип у дисертаційному дослідженні виділено імпліцитні засоби вираження непрямого заперечення – заперечення певних тверджень через безпосереднє вираження іншого (відмінного) експліцитного змісту. Ці засоби згруповано за такими видами: 1) непряме заперечення через ствердження несумісного факту: – Ви ще не заснули? — спитала музикантка. – Заснути! Та я зачарований вашим виконанням, Ірен! (В. Підмогильний). У межах такого виду імпліцитного заперечення можна виділити два основних підвиди, які передбачають різні способи його вираження: а) абсолютне імпліцитне заперечення; б) відносне імпліцитне заперечення. Абсолютне імпліцитне заперечення – це заперечення всього факту дійсності через ствердження факту, несумісного з ним. Наприклад: Він спитав:– То як же – будемо сватами? – Я виберусь сама, – відповіла вона нарешті (В. Підмогильний). Відносне імпліцитне заперечення – це заперечення не повне, а лише часткове, коли за допомогою твердження, несумісного з першим, заперечено не весь факт, а лише його частина. Відносним заперечення може бути, якщо воно стосується якоїсь групи предметів, а не цілого класу або ж якщо воно обмежене в просторі чи часі. Наприклад: Я покажу вам пару симпатичних ведмедиків. – Цяцькових, сподіваюсь? – В усякому разі скляних (В. Підмогильний); 2) непряме заперечення через позитивну оцінку несумісного факту: Можна я сьогодні ввечері піду до друга? – Мені б так хотілося цей вечір провести з тобою... (З розмови); 3) непряме заперечення факту через його негативну оцінку: – А я, мамо, поїду возом... – Ще не вистачало, щоб мій син на возі своїми литками вибрикував! (І. Нечуй-Левицький); 4) непряме заперечення факту шляхом встановлення хибності ствердної думки про нього: – Марко… недавно прийшов з Адесу… – Гущин? Кажуть — піймавсь на злодійстві, посидів у тюрьмі та й привели сюди на втіху старому батькові. Гафійка спалахнула. – Брехня! То люди брешуть (М. Коцюбинський); 5) непряме заперечення факту висновком: Невже ж посланці не дійшли, і лист не потрапив до його рук? Один таки мусив дійти, бо не було би цілої тієї історії (Б. Лепкий).

Імпліцитні засоби вираження однооб’єктного протиставлення в дисертаційному дослідженні згруповано за такими основними типами.

1. Протиставлення експліцитно вираженого другого явища імпліцитно вираженому наслідку з експліцитно вираженого першого явища. У цьому випадку спостерігаємо експліцитне протиставлення несумісних явищ, за яким приховане протиставлення вторинного явища імпліцитно вираженому наслідку, який мав би випливати з експліцитно вираженого первинного явища: Вона тих слів не зрозуміла, однак уся зіщулилась (Панас Мирний).

2. Імпліцитне протиставлення не названих об’єктів, явищ і ознак, а їхніх уявних  оцінок. У цьому різновиді протиставлення відсутні показники експліцитно вираженого протиставлення. Протиставленими видаються непорівнювані, непротилежні і несуперечливі ознаки. Сутність такого явища полягає у тому, що насправді протиставленими є імпліцитно виражені оцінки названих ознак чи явищ: Бува у хаті, правда, і голодно, і холодно, зате вільно (Панас Мирний).

3. Протиставлення з експліцитно представленим лише одним компонентом протиставлення. За такого варіанту один компонент представлений експліцитно, а інший компонент може бути виведений через імпліцитний умовивід завдяки самій ідеї протиставлення. Реконструкція цього компонента протиставлення базована або на знанні першого компонента, або на екстралінгвістичних знаннях слухача (читача) – знанні змісту художнього твору, знанні фактів реальної дійсності, знанні особистості співрозмовника тощо: Проценко, глибоко зітхнувши, замотав головою; Христя і Мар'я зглянулися й зареготалися. – Ну, що? – догравши, спитав Довбня. Проценко мовчав. – Ні, це не гарна: важка дуже (Панас Мирний).

Серед імпліцитних засобів вираження різнооб’єктного протиставлення в дисертаційному дослідженно виділено такі види.

1. Протиставлення експліцитно вираженого другого явища імпліцитно вираженому наслідку з експліцитно вираженого першого явища. У такому варіанті протиставленими на перший погляд виступають непорівнювані ознаки різних об’єктів: Я ловлю момент i вирiзую з картини цiлу сцену на декiлька метрiв. Режисер злякано  на  мене зиркає, але я не чую заперечень (Ю. Яновський).

2. Протиставлення через ствердження у різних об’єктах однієї і тієї самої ознаки та через імпліцитне ствердження протилежних ознак в одному об’єкті. Цей різновид протиставлення базовано на тому принципі, що різні об’єкти в один і той самий час в одному аспекті можуть мати одну ознаку: Так, вони вже йдуть. Але і ви ідіть, Льово (В. Підмогильний).

3. Імпліцитне протиставлення не названих об’єктів, явищ і ознак, а їхніх уявних  оцінок. У такому різновиді протиставлення відсутні показники експліцитно вираженого протиставлення. Протиставленими видаються сполучення об’єктів з непорівнюваними, непротилежними і несуперечними ознаками, насправді ж протиставленими виступають імпліцитно виражені оцінки цих ознак, явищ: Ти не дивись, що в неї уста такі червоні —це хороблива червоність; зате в неї в лиці ні цятеньки крові (О. Кобилянська).

4. Протиставлення з експліцитно представленим лише одним компонентом. Реконструкція цього компонента протиставлення базована або на знанні першого компонента, або на екстралінгвістичних знаннях реципієнта – знанні змісту художнього твору, знанні фактів реальної дійсності, знанні особистості мовця та ін. У такому різновиді протиставлення можна виділити кілька підтипів, які базовані на різних принципах:

1) протиставлення, за якого експліцитно представлений лише релат, а референт протиставлення імпліцитний: „Гм, – сказав хтось у нім єхидно. – Ті дядьки кинулись назад. Але в них є ще оте „назад”, а от у тебе...”  (І. Багряний);    

2) протиставлення, за якого експліцитно представлений лише референт, а релат протиставлення імпліцитний: В нього не все гаразд із краваткою або ж з ґудзиками. Але ще гірше, коли на вулиці до нього підходили й казали: – Ви б, знаєте, того... чи застібнулись би, чи що... Тут жінки й діти, а у вас того, не можна ж, справді, так... (М. Йогансен). Окремим різновидом протиставлення в межах аналізованого типу є протиставлення ситуацій, за якого кілька сполучень об’єктів з ознаками зливаються в один елемент, протиставлений іншому елементу, також утвореному в результаті злиття кількох сполучень ознак з об’єктами: Було колись — в Україні Ревіли гармати; Було колись — запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, і волю; Минулося — осталися Могили на полі. Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. Високії ті могили Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять. Свідок слави дідівщини З вітром розмовляє, А внук косу несе в росу, За ними співає (Т. Шевченко).

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне й практичне розв’язання проблеми вираження універсальних категорій заперечення й протиставлення засобами української мови. Аналіз мовних фактів, систематизація й узагальнення отриманих у ході дослідження результатів дали змогу зробити такі загальні висновки:

        Функціонально-семантичні  категорії  заперечення і протиставлення – це системні мовні утворення, що об’єднують різнорівневі мовні засоби на основі спільності й взаємодії семантичних функцій.

        У результаті аналізу основних підходів до вивчення категорії заперечення встановлено, що заперечення є складовою логіко-філософської та мовної систем, але основні його значення в цих науках не є тотожними. На відміну від логічної, мовна має ширший обсяг, передає градацію значень, має дифузні зони з іншими мовними категоріями.

 При з’ясуванні категорійної сутності заперечення встановлено, що воно відображає узагальнене уявлення про негативні зв’язки між предметами та явищами об’єктивної дійсності. Заперечення виявляється на різних рівнях мовної системи та відображається в експліцитних та імпліцитних засобах його вираження.

Заперечення як мовна універсалія отримує своє вираження в системі засобів, які умовно можна поділити на імпліцитні та експліцитні. Експліцитні засоби вираження заперечення об’єднують словотвірні та лексичні, серед імпліцитних виділяють лексичні та інтонаційно-просодичні засоби.

Словотвірні елементи із заперечною семантикою створюють нові слова за допомогою різних способів словотворення, найпродуктивнішими з яких є морфологічні префіксальний та префіксально-суфіксальний. За семантикою всі значення, виражені заперечними префіксами, можна поділити на три групи: 1) зі значенням “позбавлення чого-небудь; 2) слова із заперечно-стверджувальним значенням; 3) слова, що виражають різний ступінь неповноти ознаки, якості, дії.

Продуктивними засобами експлікації заперечення є лексичні, серед яких можна виділити повнозначні та неповнозначні, похідні та непохідні. Найважливішим та найчастотнішим засобом вираження заперечення є частка не, яка, крім лексичної, виконує й синтаксичну функцію: залежно від її позиції речення поділяються на загальнозаперечні та частковозаперечні. Деякі з експліцитних засобів утворюють синонімічні ряди, члени яких диференціюються лише за сферою вживання та стилістичними відтінками.

Значення імпліцитного заперечення зумовлене особливою інтонацією, порядком слів, контекстом у цілому і рядом екстралінгвістичних чинників. Завдяки цьому практично кожний тип речення можна трансформувати в заперечний.

За своїм складом засоби вираження заперечення не є замкненою групою,  вони мають діахронічну природу і видозмінюються разом із   розвитком мови.

Засоби вираження заперечення можуть відображати його градуювання, тобто виражати його підсилення та послаблення. Для вираження значення посиленого чи послабленого заперечення вживаються фразеологізовані звороти, поєднання службових слів як з повнозначними, так і з неповнозначними мовними одиницями. Їхній характер впливає на появу проміжних (дифузних) зон між ствердженням та запереченням. Найпродуктивнішими засобами для градуювання заперечення є префікси та займенникові слова з префіксом ані- (ніякий-ніякісінький-аніякий-аніякісінький) та частки мало, ледве, зовсім, далеко не.

Основними засобами вираження заперечення в українській мові є займенники та прислівники із заперечними префіксами ані- (аніякий, анікуди), а також застарілі слова із заперечною семою бігма, катма, чортма. До специфічних засобів належать і фразеологічні одиниці, особливо ті, які репрезентують імпліцитне заперечення.

Формування структурних типів речень із заперечними компонентами зумовлене місцем заперечного компонента в реченні та семантичними особливостями лексем ї їх поєднань, що відображають негативні зв’язки між поняттями. 

         У межах категорії протиставлення основоположним є поділ на однооб’єктне та різнороб’єктне протиставлення, який, у свою чергу, передбачає іхню внутрішню градацію. У підсистемах однооб’єктного і різнороб’єктного протиставлення на основі відмінностей у способах вираження протиставлення і відповідно у формі думки можна визначити експліцитний спосіб вираження протиставлення, у якому факт протиставлення відображений безпосередньо, й імпліцитний спосіб, у якому факт протиставлення відображено опосередковано ­– шляхом виведення думки про протиставлення з іншої думки, яка безпосередньо відображає певний факт дійсності.  Кожний із цих способів має власні показники, особливі засоби вираження. Зокрема у межах експліцитного способу вираження однооб’єктного протиставлення можливі такі різновиди протиставлення:

І. Протиставлення ознак в одному аспекті і в один час:

1) протиставлення реально несумісних ознак при запереченні однієї і ствердженні іншої. Мовну основу для протиставлення створюють лексичні значення антонімічних слів, що виражають несумісні ознаки, заперечна частка не, протиставна інтонація;

2) протиставлення реальної та ірреальної (передбачуваної, бажаної) ознаки:

    а) заперечення ознаки як реальної і в той же час ствердження її як ірреальної (або навпаки). Референтом протиставлення може бути ствердження/заперечення ознаки як реальної, так й ірреальної;

      б) ствердження двох несумісних ознак стосовно одного об’єкта як реальної й ірреальної. Протиставлення здійснюється саме за рахунок протиставлення реальності й ірреальності, при цьому самі ознаки поза цим контекстом можуть не бути протилежними чи протирічними;       в) специфічним є протиставлення однієї ірреальної ознаки певного об’єкта іншій (протилежній чи протирічній) ірреальній ознаці цього ж суб’єкта при висловленні різними людьми суджень про один  об’єкт (за умови істинності одного із суджень або хибності обох висловлень).

       ІІ. Протиставлення в різних аспектах або в різний час:

   1) заперечення ознаки в один час і її ствердження в інший час (в одному аспекті), або заперечення ознаки в одному аспекті та її ствердження в іншому аспекті (в один час). Одночасна чи одноаспектна належність одній особі протирічних/протилежних ознак неможлива;

   2) ствердження двох несумісних ознак у різний час чи в різних аспектах. Мовну основу для різноаспектного протиставлення часто утворює співвідношення прямого і переносного значень слова у процесі вираження ним несумісних ознак.

        У способі імпліцитного вираження протиставлення можна виділити такі його різновиди:

   1) протиставлення другого явища (експліцитно вираженого) імпліцитно вираженому наслідку першого (експліцитно вираженого) явища. У такому випадку спостерігаємо експліцитне протиставлення непорівнюваних понять, за якими приховано протиставлення другого явища імпліцитно вираженому наслідку, який повинен випливати із експліцитно вираженого другого явища: при цьому друге явище виступає у заперечній формі, якщо наслідок повинен бути вираженим стверджувальною формою і в стверджувальній формі, якщо б наслідок повинен виступати у заперечній формі.

        За протиставлення одного компонента імпліцитному наслідку з другого імліцитність має диференційованіший характер, наприклад імпліцитно виражений наслідок другого компонента може бути протиставлений імпліцитно вираженому наслідку першого компонента;

   2) імпліцитне протиставлення не самих названих об’єктів, явищ, ознак, а їхніх можливих оцінок. За такого різновиду протиставлення відсутні показники експліцитно вираженого протиставлення. Протиставленими видаються не порівнювані, непротилежні і непротирічні ознаки. У дійсності протиставлені імпліцитно виражені оцінки названих ознак, явищ. В результаті протиставлення створюється загальна оцінка предмета, явища, яка співпадає з оцінкою ознаки, назва якої є другою;

   3) протиставлення з експліцитно представленим лише одним компонентом протиставлення. Найчастіше експліцитно вираженим компонентом протиставлення є референт, а імпліцитним – релат. Але інколи експліцитно не представленим може бути й сам референт У таких випадках найчастіше мовцеві щось заважає висловити свою думку повністю, але слухач легко відновлює пропущений компонент протиставлення.

            Мовну основу протиставлення шляхом заперечення певної ознаки в одному об’єкті і її ствердження в іншому об’єкті найчастіше формує заперечна частка не, протиставні сполучники й особлива інтонація.

          Аналіз категорій заперечення й протиставлення та можливостей їх реалізації засобами української мови відкриває нові можливості розвитку категорійної граматики, удосконалення методики комунікативно-прагматичного та когнітивного-дискурсивного аналізу мовних одиниць.