НАКЛАДЕННЯ АРЕШТУ НА ВКЛАДИ, ЦІННОСТІ ТА ІНШЕ МАЙНО ОБВИНУВАЧЕНОГО

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, а також мету, основні завдання, методи, об’єкт і предмет дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про їх апробацію та впровадження, про публікації за темою дисертації, структуру та обсяг роботи.

Розділ 1 «Поняття та підстави накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого» складається з двох підрозділів. Він присвячений дослідженню правової природи накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого як заходу кримінально-процесуального примусу, а також підстав його застосування.

У підрозділі 1.1. «Накладення арешту на майно обвинуваченого як захід кримінально-процесуального примусу» досліджується правова природа заходів кримінально-процесуального примусу, що є видом державно-правового примусу у кримінальному судочинстві поряд з процесуальною відповідальністю і процесуальними санкціями, їх види і класифікація.

Заходи кримінально-процесуального примусу визначаються як передбачені кримінально-процесуальним законом процесуальні засоби державно-правового примусу, які застосовуються уповноваженими на те органами (посадовими особами), що ведуть процес, у чітко визначеному законом порядку щодо осіб, які залучаються до кримінально-процесуальної діяльності, для запобігання і припинення їх неправомірних дій, виявлення і закріплення доказів, з метою успішного вирішення завдань кримінального судочинства.

Чинним кримінально-процесуальним законодавством на посадових осіб, що здійснюють кримінальне судочинство, покладається завдання забезпечення відшкодування шкоди, завданої злочином, та виконання вироку у частині конфіскації майна. При цьому, незважаючи на те, що ці завдання вирішуються системно, із залученням усього арсеналу процесуальних дій і оперативно-розшукових заходів, накладення арешту на майно є основним процесуальним засобом забезпечення відшкодування завданої шкоди і можливої конфіскації майна. Разом з тим, органи дізнання, досудового слідства часом формально ставляться до виконання цієї процесуальної дії.

За даними Верховного Суду України у переважній більшості справ слідчі обмежуються формальним винесенням постанови про накладення арешту на майно підозрюваного, обвинуваченого та приєднанням до справи протоколу про відсутність майна у таких осіб, належних же заходів щодо забезпечення цивільного позову потерпілого не вживають. Така неоднозначна правозастосовча практика, на думку дисертанта, обумовлена серед іншого недостатньо чіткою законодавчою регламентацією порядку накладення арешту на майно і тими труднощами, з якими зустрічаються практичні працівники при проведенні і процесуальному оформленні дій щодо накладення арешту на майно, його описі, вилученні та зберіганні (наявність таких труднощів підтверджують більшість опитаних дізнавачів і слідчих: 63 % і 88 % відповідно).

Визначальним у дослідженні проблем, які виникають при накладенні арешту на майно, автором визнається питання, що пов’язане з з’ясуванням правової природи, сутності накладення арешту на майно у кримінальному процесі.

Акцентується увага на суперечливості віднесення накладення арешту на майно до кола слідчих дій. Вказується на те, що за своєю природою це не пізнавальна, а організаційно-розпорядча дія, яка проводиться для уникнення відчуження майна з метою забезпечення можливої його конфіскації і відшкодування матеріальної шкоди, завданої вчиненням злочину.

Автор підтримує тих авторів (Б.Т. Безлєпкіна, С.П. Гришина), які у накладенні арешту на майно вбачають і організаційно-розпорядчу дію, і захід кримінально-процесуального примусу, а також виділяють у ній і можливий пізнавальний аспект. Немає достатніх причин заперечувати той факт, що під час накладення арешту на майно можуть бути виявлені і встановлені певні фактичні дані, що матимуть значення для справи, і навряд чи доцільним буде у таких випадках додатково проводити обшук, виїмку чи огляд. Те, що протокол накладення арешту на майно не значиться серед джерел доказів, не позбавляє зафіксовані у ньому дані доказового значення, оскільки цей протокол може бути використаний як джерело доказів – інші документи.

Здобувач дійшов висновку, що накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого відповідно до чинного законодавства можна визначити як захід кримінально-процесуального примусу, що застосовується з метою перешкодити відчуженню та приховуванню майна від стягнення за цивільним позовом чи (та) можливої його конфіскації, що полягає у встановленні заборони розпоряджатись і, у необхідних випадках, користуватись ним або у примусовому вилученні майна та передачі його на відповідальне зберігання.

До заходів кримінально-процесуального примусу відносять накладення арешту на майно і більшість опитаних респондентів (68 %).

Автором запропонована класифікація накладення арешту на майно за такими підставами: залежно від того, які саме речі є предметом арешту (відповідно до їх цивільно-правового статусу); залежно від суб’єкта, в якого це майно заходиться; залежно від місця знаходження майна, на яке накладається арешт; залежно від обсягу майна, на яке накладено арешт; залежно від ступеня обмеження прав особи, на майно якої накладено арешт.

У підрозділі 1.2. «Підстави накладення арешту на майно обвинуваченого» розглядаються фактичні і юридичні підстави накладення арешту на майно.

Автором зазначається, що сформулювавши мету цього заходу кримінально-процесуального примусу, законодавець не визначив підстави його застосування. Водночас, встановлення підстав провадження процесуальних дій обмежує суб’єктивний підхід до прийняття рішення про їх проведення, забезпечує перевірку їх законності та обґрунтованості.

При визначенні підстав накладення арешту на майно здобувач виходив з усталеної у кримінально-процесуальній науці позиції про диференціацію фактичних і правових підстав провадження процесуальних дій.

Розглядаючи фактичні підстави як достатні дані для припущення про те, що з вказаних у законі джерел може бути отримана інформація, що є метою певної процесуальної дії, фактичні підстави накладення арешту на майно, на думку дисертанта, утворюються з таких елементів: мети цієї процесуальної дії; допустимих джерел фактичних даних про наявність, місцезнаходження, належність і вартість майна, на яке може бути накладено арешт; обсягу отриманих фактичних даних, що свідчать про можливість досягнення мети цієї процесуальної дії.

У загальному виді, накладення арешту на майно обвинуваченого повинно мати за мету забезпечення виконання вироку суду у частині питань майнового характеру. А це не тільки забезпечення виплат по задоволеному цивільному позову, виконання додаткового покарання у виді конфіскації майна, а й виконання інших майнових стягнень за рішенням суду (наприклад, штрафу, судових витрат).

Здобувач приходить до висновку, що положення кримінально-процесуального закону щодо відшкодування витрат закладу охорони здоров’я на лікування потерпілого від злочину, а відповідно і щодо можливості накладення арешту на майно обвинуваченого з метою забезпечення такого відшкодування, потребують корегування. Так, з метою приведення відповідних положень КПК України у відповідність з положеннями ст. 1206 ЦК України необхідно внести зміни до ч. 1 ст. 29, п. 4 ст. 64, ст. 93¹, п. 7 ч. 1 ст. 324 КПК, виключивши з них слово «стаціонарне». Таким чином, приміром ч. 1 ст. 29 КПК буде сформульована у такій редакції: «При наявності достатніх даних про те, що злочином завдана матеріальна шкода, або понесені витрати закладом охорони здоров’я на лікування потерпілого від злочину, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов’язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову».

Розглядаючи питання про можливість накладення арешту на безпідставно нажите майно обвинуваченого (підозрюваного), що знаходиться у нього чи інших осіб, дисертант підтримує позицію тих авторів (С.О. Александрова, Ф.Н. Багаутдінова), які вважають, що майно, нажите злочинним шляхом, і яке вилучене і приєднане до справи як речовий доказ, може бути звернене на відшкодування матеріальної шкоди від злочину.

Відповідно кримінально-процесуальний закон повинен передбачати можливість накладення арешту на майно обвинуваченого і інших осіб у випадках наявності достатніх підстав вважати, що воно отримане в результаті злочинних дій обвинуваченого (підозрюваного). Не можна не враховувати і той факт, що внаслідок злочинних дій обвинуваченого (підозрюваного), ним безпідставно може набуватись у власність нерухомість (будинок, квартира, гараж, земельна ділянка), яка об’єктивно вилученню не підлягає, однак на неї може бути накладений арешт.

На підставі викладеного у підрозділі, фактичною підставою накладення арешту на майно обвинуваченого автор пропонує вважати сукупність фактичних даних, що вказують на завдання злочином матеріальної чи/та моральної шкоди, заявлення цивільного позову про її відшкодування або можливість заявлення такого позову та накладення майнових стягнень, понесення витрат закладом охорони здоров’я на лікування потерпілого, а також конфіскації майна за вироком суду чи призначення покарання у виді штрафу.

Враховуючи те, що накладення арешту на майно має превентивний характер, для констатації наявності фактичних підстав застосування цього заходу кримінально-процесуального примусу, на думку здобувача, достатньо встановлення факту завдання злочином шкоди, понесення витрат закладом охорони здоров’я на лікування потерпілого а також кваліфікації дій обвинуваченого за тією статтею КК України, санкція якої передбачає конфіскацію майна чи інші види майнових стягнень.

При цьому, фактичною підставою накладення арешту на майно обвинуваченого мають бути фактичні дані про завдання не тільки матеріальної, а й інших передбачених законом видів шкоди (фізичної, моральної), оскільки предмет цивільного позову у слідчій і судовій практиці уже давно вийшов за межі, визначені ч. 1 ст. 28 КПК.

Досліджуючи юридичну підставу накладення арешту на майно, автор, приєднуючись до прибічників необхідності поширення судового порядку отримання дозволу на усі випадки застосування заходів кримінально-процесуального примусу, що обмежують конституційні права особи у кримінальному судочинстві (Ю.М. Грошевого, Л.П. Сушко, В.І. Чорнобука, В.Т. Маляренка, П.П. Пилипчука, Б.М. Пошви та ін.), вважає, що юридичною підставою накладення арешту на майно обвинуваченого має стати постанова судді про накладення арешту на майно (цінності, вклади), що буде виноситись за результатами розгляду відповідного подання, узгодженого з прокурором.

Розділ 2 «Порядок накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого: національне і міжнародно-правове регулювання» складається з двох підрозділів. Він присвячений дослідженню процесу вирішення і виконання низки питань, що представляють собою порядок накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого.

У підрозділі 2.1. «Порядок накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого та його скасування» послідовно досліджуються такі питання: 1) встановлення наявності фактичних підстав застосування накладення арешту на вклади, цінності та інше майно; 2) визначення кола осіб, на майно яких може бути накладено арешт; 3) встановлення місцезнаходження і характеру майна, що підлягає арешту; 4) встановлення загальної вартості майна, що підлягає арешту; 5) формування юридичної підстави накладення арешту на майно; 6) визначення часу і кола учасників процесуальної дії; 7) здійснення опису майна; 8) оцінка вартості описаного майна; 9) складання протоколу накладення арешту на майно; 10) встановлення змісту заборон, що накладаються на арештоване майно; 11) вирішення питання про розміщення арештованого майна та забезпечення його збереження.

Дисертант зазначає, що особами, на майно яких може бути накладений арешт, є: обвинувачений; підозрюваний; особи, які несуть за законом матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого чи підозрюваного. Крім того, цей перелік має бути доповнений і особами, які володіють майном, відносно якого є достатні підстави вважати, що воно нажите злочинним шляхом внаслідок злочинної діяльності обвинуваченого, підозрюваного.

При вирішенні питання про накладення арешту на майно батьків неповнолітнього мають бути враховані відповідні положення цивільного законодавства у частині, що визначатимуть можливість накладення арешту на майно обох чи одного з батьків. Дисертант дійшов до висновку про необхідність позитивного вирішення питання щодо накладення арешту на майно опікунів у справах про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру.

До основних способів встановлення місцезнаходження і характеру майна, що підлягає арешту, автор відносить: процесуальні дії, пов’язані з вимогою надання певних предметів і документів, уточнення певних обставин, надання різного роду відомостей; слідчі дії (насамперед ті, що мають пошукову спрямованість: огляд, допит, обшук, виїмка, зняття інформації з каналів зв’язку, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію); розшукові дії, спрямовані на виявлення вже встановлених і відомих об’єктів: застосування службово-розшукової собаки, поквартирний обхід, перевірка місць можливого збуту краденого; організаційні заходи (перевірка за інформаційно-довідковими і криміналістичними обліками, інформування та орієнтування працівників правоохоронних органів).

Звертається увага на те, що при визначенні обсягу майна, на яке накладається арешт, необхідно виходити з розміру шкоди, завданої злочином, витрат закладу охорони здоров’я на лікування потерпілого, наявності санкції у виді штрафу чи конфіскації майна, судових витрат. Грошовий еквівалент арештованого майна з урахуванням його амортизації та зносу повинен максимально відповідати сумі майнових стягнень і завданої злочином шкоди. При цьому на нерухомість, грошові кошти та інші цінності, нажиті злочинним шляхом, арешт повинен накладатись у повному обсязі. Такий же виняток стосується і випадків, коли арешт на майно накладається з метою забезпечення його конфіскації.

Автором звертається увага на те, що для реалізації рішення про накладення арешту на майно важливе значення має не тільки забезпечення конституційного положення про захист права власності, а й місце його виконання, яким часто виступає житло громадян. Для виявлення майна, на яке накладено арешт, і здійснення його опису досить часто виникає потреба увійти у житло особи, однак, дотримуючись конституційного положення про недоторканність житла, зробити це можливо тільки з дозволу осіб, що в ньому проживають. В іншому випадку єдиним законним варіантом має бути судове рішення про накладення арешту на майно, що знаходиться у житлі чи іншому володінні особи. При цьому, автор досліджує зміст понять «житло» та «інше володіння» у кримінальному судочинстві.

На думку дисертанта, власник майна, що підлягає арешту (або повнолітні члени його сім’ї), а також власник приміщення, в якому проводиться накладення арешту на майно повинні бути визнані обов’язковими учасниками цієї процесуальної дії. І тільки за неможливості забезпечення їх участі в її проведенні накладення арешту на майно може відбуватись без них (однак в присутності представників органів місцевого самоврядування).

Окрема увага дисертантом приділена питанням складання протоколу накладення арешту на майно і опису майна, на яке накладено арешт, оцінки вартості описаного майна, встановлення заборон щодо арештованого майна, вирішення питань щодо його розміщення та зберігання.

Автором досліджені особливості накладення арешту на такі види майна, як: грошові кошти та інші цінності, що знаходяться на рахунку, вкладі чи на зберіганні у банках та кредитних установах; нерухоме майно; цінні папери. Встановлено, що загалом у цих випадках сутність арешту майна полягає в забороні провадження усіх реєстраційних операцій з зазначеними у постанові об’єктами нерухомості, або у забороні володільцю, емітенту, держателю реєстру цінних паперів і депозитарію вчиняти операції, пов’язані зі здійсненням обвинуваченим та іншими відповідними особами прав на арештовані папери і вчиняти будь-які дії щодо них. Сама процедура арешту майна у виді об’єктів нерухомості, банківських рахунків, цінних паперів зводиться до направлення постанови про накладення арешту на відповідні види майна керівнику відповідного органу, зокрема, державної реєстрації нерухомості і угод з нею, банку, дипозитарію.

Досліджуючи питання скасування накладення арешту на майно, дисертант приходить до висновку, що необхідність у скасуванні накладення арешту на майно виникає, коли: обвинувачений (підозрюваний) під час досудового провадження повністю відшкодував завдану ним шкоду, з метою забезпечення відшкодування якої був накладений арешт; обвинувачення було змінене на статтю КК України, санкція якої не передбачає додаткового виду покарання у виді конфіскації майна, якщо арешт майна був накладений саме з метою її забезпечення; під час провадження не було доведено, що майно, на яке накладено арешт, здобуте злочинним шляхом; при закритті кримінальної справи повністю або в тій частині обвинувачення, в межах якого був накладений арешт на майно.

З метою встановлення додаткових процесуальних гарантій майнових інтересів цивільного позивача, впорядкування порядку скасування накладення арешту на майно обвинуваченого, автором пропонується ст. 215 КПК доповнити частиною 5 такого змісту: «Подання скарги на постанову про закриття кримінальної справи зупиняє її виконання до прийняття рішення по суті скарги прокурором» і ст. 236⁵ КПК доповнити частиною 2 такого змісту: «Подання скарги на постанову про закриття кримінальної справи зупиняє її виконання до прийняття рішення по суті скарги суддею».

Підрозділ 2.2. «Забезпечення конфіскації грошових сум і майна, отриманих злочинним шляхом (міжнародно-правові аспекти)» містить аналіз актів міжнародної правової допомоги, що здійснюється на підставі угод, укладених чи прийнятих на основі доручень компетентних правоохоронних органів або судів зарубіжних країн методом виявлення та забезпечення збереження грошей, що підлягають конфіскації, цінностей та майна, отриманих злочинним шляхом, які належать обвинуваченому, а також доходів від злочинної діяльності, їх передача іншій державі для використання у кримінальному судочинстві як доказу або для відшкодування шкоди.

Враховуючи транснаціональний характер злочинності, було розроблено міжнародні документи, що охоплюють ключові питання кримінального правосуддя та складаються з основних міжнародних стандартів. Процес правової інтеграції, в якій активно бере участь і наша держава, визначає адаптацію українського законодавства до вимог цих стандартів, їх урахування у розвитку національної правової системи та в діяльності правоохоронних органів держави в сфері забезпечення застосування конфіскації, а відповідно і арешту майна.

Як наслідок, існує система документів про забезпечення прав людини у сфері правосуддя, організації та діяльності органів кримінальної юстиції, у тому числі з захисту права власності, економічних інтересів особи та суспільства, відшкодування заподіяної злочином шкоди, припиненню злочинної діяльності шляхом накладення арешту і конфіскації її знарядь і доходів, отриманих злочинним шляхом.

Автором досліджені відповідні положення Загальної декларації прав людини, Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочину та зловживання владою, Стандартних мінімальних правил ООН щодо заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням (Токійські правила), Рекомендації Генасамблеї ООН щодо міжнародного співробітництва в галузі запобігання злочинності та кримінального правосуддя в контексті розвитку і нового міжнародного економічного порядку, Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом.

Розглядаючи питання співробітництва правоохоронних органів України з відповідними органами зарубіжних держав у розшуку, арешті та забезпеченні конфіскації грошових сум і майна, отриманих злочинним шляхом, дисертант звертає увагу на порядок виконання на території України європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, а також взаємодію цих органів з Генеральним секретаріатом Інтерполу та правоохоронними органами зарубіжних держав під час здійснення діяльності, пов’язаної з накладенням арешту на майно, вклади та цінності осіб в межах запобігання, розкриття і розслідування злочинів, які мають транснаціональний характер або виходять за межі України.

Автором встановлюється, що з метою покращання взаємодії правоохоронних органів України з відповідними органами зарубіжних держав, виходячи із теоретичних досліджень вітчизняної науки, а також враховуючи досвід зарубіжних країн, необхідно прискорити приведення українського законодавства у відповідність з міжнародними вимогами та стандартами Європейського Союзу, а також ширше використовувати передові комп’ютерні інформаційні технології в своїй діяльності.