Настояща К.В. Функціонування культурної традиції у соціальному просторі

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

      Структура дисертації відповідає меті дослідження і відображає послідовне вирішення поставлених завдань. Дисертація складається із вступу (в якому розкрита актуальність обраної теми дослідження і ступінь розробки проблеми, поставлена мета і завдання, вказано теоретико-методологічні засади, джерельну базу і наукову новизну, теоретичне і практичне значення даної роботи), двох розділів, висновків та списку використаних джерел .

        Перший розділ роботи “Теоретико-методологічні засади дослідження  культурної традиції” присвячений розгляду явища культурної традиції. Тут проводиться історико-соціологічна ретроспектива  вивчення культурної традиції. Обґрунтовується залучений до вивчення  культурної традиції методологічний інструментарій. Саме в першому розділі, спираючись на структурно-функціональну дослідну технологію, автор дає власне визначення культурної традиції, описує її структурну архітектоніку і основні функції та проводить її топологічний  аналіз.

        Перш за все автор зазначає, що погляд на традицію сформульований М.Вебером, який зводив останню до жорсткого протиставлення традиційного та раціонального і формував науковий підхід до цього явища майже до 60-х років нашого століття,  вважається класичним. Навіть зараз, як у вітчизняній так і в західній соціології, поняття  “традиція” зберігає під собою певну “негативну конотацію”, як синонімічність  чогось консервативного, сталого, застиглого. Іншу уяву щодо сенсу поняття “традиція” дає філософія та соціальна практика традиціоналізму, які апелюють до “незмінної сутності” і  “повертанню до джерел”. Так тьонісовська дихотомія “громада”-–“суспільство” стала підгрунттям  масштабного теоретичного напрямку в соціально-філософській, соціологічній думці, заснованому на протистоянні “живого світу” традиційної культури утилітарно-раціоналізованій, “одномірній” реальності цивілізації

     Повертаючись же до соціології, треба сказати, що в той час як в її кордонах  лише визрівали  нові альтеративні і безумовно більш адекватні підходи до феномену традиції (концепції Е.Шилза, С.Ейзенштадта) в інших суспільних науках  (передусім в антропології та етнології) у другій половині 60-х років ХХ століття відбулось радикальне революційне переосмислення цього явища. Цьому процесу передувала критична переоцінка наслідків модернізації в середовищі  антропологів, тобто власне, тих хто безпосередньо в процесі польової роботи вивчав ті суспільства, які прийнято називати традиційними.         

        І хоча класичний  для  соціології підхід до культурної традиції був і залишається цілком доцільним, сучасні соціокультурні реалії вимагають його перегляду, тим більше, що до цього заохочує і обсяг знань нагромаджених сучасною традиціонологією, які потребують для власного розгляду, саме, соціологічного інструментарію. Необхідність уваги соціологів полягає не тільки в тому, що питання, які ставляться сучасною традиціонологією, так чи інакше, торкаються предметного поля соціології, а і пов’язана з тим, що  сформована  в межах культурології, концепція культурної традиції, будучи більш адекватною соціокультурним реаліям сьогодення нівелює класичне для соціології бачення цього явища, демонструючи широкий спектр можливостей для соціологічної концептуалізації .

        Таким чином в контексті аналізу ретроспективи вивчення культурної традиції, як базового елементу культури суспільства розглядаються не тільки соціологічні підходи, а залучаються і культурологічні, етнологічні концепції тощо. Окремо вивчається  розвиток теорії культурної традиції  у працях радянських дослідників, де особливе зацікавлення викликають  концептуальні напрацювання традиціонологів (Є.Маркарян, В.Власова, Є.Абрамян, К.Чистов і т.д). Виняткову увагу привертають і концепції Є.Шилза  та  С.Ейзенштадта, аналізу теорій яких присвячена більша частина першого параграфу.

      На підставі вивчення означених підходів  концептуалізується і некласичне для соціології бачення  культурної традиції, яке видається не тільки об’єктивним і актуальним, а й значно результативнішим для подальшого соціологічного конструювання. Стверджується, що саме з позиції некласичного підходу до культурної традиції, розкриваються можливості для всебічного аналізу процесів соціокультурної динаміки, вивчення соціальних механізмів  культурної традиції, її ролі у організації і переструктурації соціального простору, процесах соціальних змін,  актах соціальної взаємодії і моделюванні суспільної реальності.

    В першому розділі обгрунтовуються і методологічні засади вивчення культурної традиції у даній роботі. Так, автор звертається до робіт класика антропології  Б.Малиновського, виокреслюючи методологічну траєкторію функціоналізму. Згадуються тут  основи структуралістського підходу (за роботами А.Радкліф-Брауна і Т.Парсонса) і принципи постструктуралістського синтезу П.Бурдье. В цілому, підрозділ, присвячений вичлененню засад структурно-функціональної дослідної технології, опису алгоритмів структурного і функціонального підходів  до вивчення  соціальних явищ. На основі систематизації  компонентів  цих підходів, для подальшого власного  теоретизування, автор формує основні принципи неофункціоналістьского синтезу, як такої  методології, яка може бути адекватним дослідним інструментарієм у вивченні функціонування культурної традиції.  

      На основі  обґрунтованого методологічного інструментарію,  далі у роботі  розгортається структурно-функціональний аналіз культурної традиції. Тут досліджується її структурна архітектоніка і основні функції. За висновками  проведеного аналізу визначено, що:  культурна традиція представляє трансчасовий, багатолінійний, гнучкий, креативний процес, який обумовлює змістовну цілісність культури у динаміці постійного самовідтворення комплексу власних адаптивно-захисних функцій. Ці  функції у свою чергу обумовлюються внутрішньою будовою традиції. А  саме особливостями її структурної організації, як  наявності: 1/ ”центральної зони культури”, як “символічної матриці”, “ядра культури”, яке локалізує у собі її “харизматичні змісти” (С.Ейзенштадт); 2/двох однопорядкових складових традиції – креативної та консервативної, між якими постійно точиться функціональний конфлікт, який відтворює динаміку означеного процесу  і є механізмом саморуху культурної традиції.

      Функції ж культурної традиції узагальнюючи можна звести до двох блоків: 1/адаптивні; 2/захисні або збережувальні (імуногенні). Причому, перші  постають як механізми дії креативного, а другі як консервативного чинника традицій.        Аналізується і структура цих складових культурної традиції, адже кожна з них має  власну динамічну структурну архітектоніку, яка визначає їх різне функціональне навантаження в тілі спільного феномену.  Під кожною з цих складових (креативна і консервативна) таким чином, сконцентровані комплекси понять, які характеризують певний прояв культурної традиції, відтворюючий ту чи іншу її функцію. Явища ж соціального життя окреслені цими поняттями в реальності і відтворюють собою плин конкретно-історичного життя певного суспільства, рух культурної традиції  Таким чином процес культурної традиції функціонально звéязуює  явище соціальної структури з поняттям соціальних змін.

       Так, сукупність елементів світоглядної, ціннісно-нормативної і знаково-символічної систем суспільства, актуальних на даний момент часу, складають структурну архітектоніку консервативної складової культурної традиції.

     Креативна ж складова культурної традиції, яка ініціює інноваційні процеси,  пов'язується з процесами соціальних змін і явищем інновації, як такої культурної форми яка є противагою стереотипу, і з'являється як наслідок корекції останнього у відповідності із новими соціально-історичними умовами. 

       Однак далеко не вся сукупність соціальних змін детермінується культурною традицією, а лише ті із них які призводять до якісних трансформацій соціальної структури, тобто переструктурацій. І якщо вже ті, соціальні процеси, які ініціюють флуктуацію (коливання) суспільного простору, як зміну параметрів його соціально-психологічного клімату  можна  назвати   процесами соціальних змін, то лише  соціальні зміни, які ініціюють  переструктурацію є фактом функціонування культурної традиції. У випадку ж коли інновації не сприймаються більшістю і згодом нівелюються ми говоримо лише про явище нормативного відхилення і варіацію. Саме із  багатоманітності  існуючих на даний момент часу варіацій культурних форм, креативна сторона культурної традиції обирає майбутню інновацію.

           І якщо вибір певної варіації культурної форми і презентація її у якості інновацій, що знаменує собою початок інституалізації останньої, пов‘язана з дією креативного чинника традиції, то подальший процес інституалізації в усій сукупності його етапів продовжується функціями  консервативної її складової. Взаємообумовленість  же креативної  і консервативної чинників культурної традиції   може  бути обґрунтована, як зовнішньо так і  внутрішньо. Так  внутрішня  діалектика полягає у детермінації креативного чинника параметрами   консервативної складової,  адже  креативна сторона  вишукує  і заміняє  ті стереотипні культурні форми які вже втратили актуальність, не відповідають умовам і  потребуюють   корекції. З другого ж боку консервативна сторона культурної традиції  завершує інституалізацію обраних інновацій, перетворюючи їх в стереотипізовані зразки,  шляхом їх стандартизації, що є завершальним  етапом інституалізації.

       Зовнішня ж взаємодетермінація складових культурної традиції розкривається через   рівень взаємодії агентів соціальних змін у просторі суспільства і полягає  у діалектиці суспільного і  особистісного, історичних умов і індивідуальної  волі. Саме  на цьому рівні актуалізуються поняття окреслюючи  роль особистості в історії, діалектику особистості і суспільства. Адже суб‘єктами соціальних змін ініціюючими інновації постають  окремі індивіди  і соціальні групи. Так для аналізу агентів соціальних змін дослідниками розроблене окреме поле понять, характеризуюче, як варіабельну, інноваційну ( нонконформістську, девіантну і т. д. поведінку) так і особу її презентуючу ( харизматичний лідер (Є.Шилз), інноваційна особистість (М.Вебер), пасіонарій (Л.Гумільов) і т. д.), в якості якої могла постати і соціальна група (правляча еліта, панівний клас, або прошарок).

      У загальнонауковій же дискусії щодо ролі особистості в історії де чітко простежуються дві протилежні позиції (героїчний і соціальний  детермінізм) виокремлюється і третій підхід, який  називають “еволюційно-адаптивним”. В контексті ж нашої концепції  саме цей підхід яскраво ілюструє взаємообумовленість складових культурної традиції. Так, будь яке новаторство, будь то  нова соціальна ідея, політичне  реформаторство, життєвий стиль і навіть наукова теорія, винахід, або витвір мистецтва не знайде визнання, а отже і не здійснить відповідного   впливу  на  соціальний простір, якщо в останньому не визріють відповідні для цього умови, які спровокують потребу саме в таких новаціях, заходах, ідеях, які в свою чергу спричинять необхідну переструктурацію. Таким чином  за законом самозбереження  системи  серед низки варіацій інновацій інституалізуються лише ті які спричиняють мінімальне зростання соціальної ентропії, що за умов постійних переструктурацій дозволяє зберігати змістовну цілісність структури.

        Взаємодія складових креативної і консервативної складових спричиняє в  соціальній реальності  цілий конгломерат інноваційно- інституалізаційних процесів (соціальних змін), які триваючи на різних  рівнях соціального простору, власною сукупністю  відтворююють буттєвість  культурної традиції,  яка в цьому контексті  уявляється механізмом переструктурації  простору, агентом соціальних змін, а отже і фактором  розвитку суспільства, як умовою збереження  культурної цілісності  суспільства. 

      Чимала частина першого розділу присвячена розгляду базового структурного компоненту культурної традиції – центральної зони культури. Поняття “центральної зони культури”, яке визначає собою центральну ідею культури, її “генетичний код”, не є загальновизнаним у сучасній світовій  науці, для вітчизняної ж соціології воно є майже незнаним, тому і поглиблення соціологічної інтерпретації цього терміну уявлялось автору доречним, тим більше, що цього вимагав і алгоритм розробки обраної проблематики. Так, саме за допомогою цієї константи вдалося  ґрунтовно проаналізувати основні функції культурної традиції, описати соціальні механізми її  дії. Розгляду ж “центральної зони культури” присвячений окремий параграф нашого дослідження. Матеріал викладений у ньому дав нам можливість побачити центральну зону культури, як унікальне явище, яке є результатом історико-культурного життя спільноти (етносу) і представляє собою інтегральну, позаперсональну систему “харизматичних значень” – соціетальну психіку соціуму. Торкалися ми і питання  функціонального призначення цього явища в загальній системі культури (функція негентропії), де  місце якого є центральним, базовим, адже жодна культура спільноти не існує без своєї основи, як без змісту, сенсу, власної унікальної ідеї. Саме  ця “центральна ідея” культури задає культурній традиції параметри інновацій, які подалі підлягають інституалізації. Таким чином, серед великого розмаїття інновацій, інституалізуються лише певні, тобто ті, які привносячи оновлення і розвиток (спричиняючи переструктурацію) при цьому не чинять протиріччя “основній ідеї” культури.         

      Неофункціоналістьский синтез у поєднанні з постструктуралістьскою методологією створив ефективні засади для проведення топологічного аналізу культурної традиції. Сам же топологічний аналіз культурної традиції постав тим адекватним дослідним інструментарієм, якій дозволив відтворити цілісну  картину функціонування   культурної традиції у соціальному просторі, визначити соціальні механізми її дії. Таким чином далі у розділі обговорюються методологічні засади топологічного аналізу культурної традиції, задачею якого є дослідження якісних, топологічних властивостей культурних явищ, як диспозицій агентів поля культури, які є і індикаторами динаміки інноваційно-інституалізаційних процесів у соціальному просторі. Звертаючись до топологічного аналізу автор вибудовує таку теоретико-дослідну модель  функціонування культурної традиції, яка  виокреслює схему тих якісних індикаторів процесу культурної традиції, які, фіксуючи перебіг іннноваційно-інституалізаційних процесів у суспільстві постають  і вузловими векторами переструктурації соціальної структури.

        І якщо в загальному змісті топологія є поняття, що визначає розділ науки, то в нашому випадку це  сам простір культури суспільства, який ми презентуємо, як соціокультурний вимір соціального простору. Цей вимір нашаровуючись над соціальним, являє собою абстрактний, динамічний простір, що має центр та відповідно структуровані об¢єкти навколо нього, у якості яких постають різні типи субкультур. В цьому розрізі запропоновано і авторську типологію субкультур суспільства. Визначено, що у соціокультурному вимірі  можна розрізняти субкультури інституціональні (субкультури соціальних інститутів), меморіальні (субкультури історичного минулого спільноти) і не інституціональні соціально активні субкультури. Різнотипні субкультури постійно продукують різноманітні культурні  форми, що забезпечує динамічність простору, і утворює у ньому окремі смислові поля, надаючи  йому вигляд неоднорідної мозаїчності. Не обминає автор увагою і сам соціальний простір, який аналізується  в контексті відомих концепцій просторової організації суспільства П.Сорокіна  і  П.Бурдьє. Структура і динаміка ж соціального простору досліджується в ракурсі аналізу соціальної активності різних соціальних груп суспільства, які власне своєю діяльністю спричиняють переструктурізацію, чому присвячений другий розділ роботи.

    Другий  розділ: “Функціонування культурної традиції  у соціальному просторі” присвячений вивченню соціального механізму культурної традиції, процесам її діяльності. Саме в цій частині роботи ми, безпосередньо, розглядаємо питання взаємодії культурної традиції із соціальною структурою, явищами стратифікації і соціальної  мобільності, процесами соціальних трансформацій і моделюванням суспільної реальності.

       Здебільше цей розділ присвячений аналізу діяльності соціальних груп  суспільства, як інструментів проведення соціальної діяльності. Адже саме  в просторі соціальних груп певних окремих субкультур “народжуються” інновації, які подалі, транслюючись у загальний соціальний простір оцінюються і приймаються всіма іншими соціальними групами суспільства. Так інновація, закріплюючись в більшості соціальних груп суспільства стає стереотипом, що  є етапом плину інноваційно-інституалізаційних процесів, саморухом культурної традиції. Одже на  соціально-конкретному рівні суб’єктом  культурної традиції  виступають люди і соціальні групи людей, як членів певного суспільства, які, як  наслідують певні норми і  правила,  так і  змінюють останні власною інноваційною поведінкою.

     На  початку розділу, аналізуються соціальні групи різних типів  субкультур з точки зору їх просторово-структурної архітектоніки. Так соціальна група субкультури  розглядається   в контексті аналізу функціонування останньої, яке є можливим  лиже завдяки  наявності  певної сукупності членів суспільства, складаючих собою  структуровану спільноту, яка формується з метою  проведення певної цілеорієнтованої діяльності. Саме соціальна група онаочує  існування певної  активної неінституціональної субкультури, відображаючись у  соціальному вимірі простору суспільства, як  референтна стабільна соціальна група, маюча еліту на чолі з лідером  і власні,  достатньо, гнучкі соціальні кордони, якісні характеристики яких є  умовою адекватної взаємодії із зовнішньокультурним середовищем, що є і фактором  еффективного функціонування субкультури. В соціальному ж вимірі стабільність соціальної групи субкультури відображається ступенем культурації  її членів (як ступенів їх соціалізації данною субкультурою). Аналізуються і різні ступені культурації особистості, які впливають на статусно-іерархічне розташування суб’єкта в просторі соціальної групи.

       Прямуючи до експансії,  в процесі інституалізації  соціальна група субкультури набуває і статусу соціальної організації, яка легітимізує  її діяльність, сприяючи поліканальному  впливу на зовнішньокультурний простір фактом розширення спектру культурних презентацій. Так доводиться, що соціальна група активної не інституціональної субкультури, яка є агентом соціальних змін,  являє собою референтну, структуровану соціальну групу з високим рівнем соціального контролю і міжособистісних зв’язків, на відміну від соціальних груп інституціальних субкультур і меморіальних субкультур, які є здебільше соціальними колами. Виділення і дослідження цих соціально активних, не інституціональних субкультур має сенс, перш за все  з боку прогнозування можливих соціальних тенденцій і процесів, адже неінституціональні субкультури попри власну нелегітимність виступають  активними агентами соціальних змін, ініціаторами інноваційно-інституалізаційних процесів. Описуються в розділі і етапи інституалізації соціальної групи активної субкультури, виникнення якої повязується з перебігом потужного соціального руху.   

       Подалі соціальна група активної субкультури розглядається саме як  агент соціальних змін, ініціатор інноваційно-інституалізаційних процесів. В окремому  параграфі автором  пропонується і обґрунтовується доцільність введення нового терміну “культурна модель”, для найменування  типу соціально активної субкультури.

          В наступному ж параграфі вже досліджується власне  діяльність різнотипних субкультур, яка полягає у виробленні і презентації різноманітних культурних форм. Саме тут пропонується і типологія  культурних форм, аналізуються процеси їх створення, механізми демонстрації і функціональне призначення. Удосконалено і соціологічну інтерпретацію поняття культурної форми, як продукту діяльності субкультури, яка уявляється індикатором субкультурного дискурсу, а також інструментом міжкультурної взаємодії,  чинником соціокультурної динаміки. Поняття культурної форми (як і її  фаз — інновації, стереотипу, симулякра) стосується  будь якого  елементу  світоглядної, цінннісно-нормативної і знаково-символічної  систем.  Визначено також, що культурні форми можуть бути предметними, знаковими і нормативними, орієнтованими на інтелектуальне, психо-емоційне, або предметно-знакове сприйняття, а також бути міфом (формою ідеї), предметом (як символом), або ритуалом (культурною інсценіровкою);

        Другий розділ містить у собі і загальний нарис просторової організації субкультурного  розмаїття   суспільства.  Йде мова про механізми організації соціального простору, процеси постійної його переструктурації  внаслідок функціонування культурної традиції. Обгрунтовується важливий висновок, що в  реальності безперервно триває цілий конгломерат інноваційно-інституалізаційних процесів (соціальних змін), які, відбуваючись на різних  рівнях соціального простору, власною сукупністю  відтворюють буттєвість  культурної традиції, яка в цьому контексті уявляється механізмом переструктурації  простору, агентом соціальних змін, а отже і фактором  розвитку суспільства  при  умові збереження його цілісності. Для кожного окремого суспільства, в  ролі центрально розташованих, конфліктуючих між собою субкультур (що відтворює собою функціональний конфлікт складових культурної традиції), виступають  різні соціальні  верстви, або представники різних сфер суспільства, які в будь-якому випадку є принципово значимими для стабільності та розвитку саме цього суспільства, саме в цей історичний період. Так, триваючи в центральному локусі простору, інноваційно-інституалізаційні процеси обумовлюють своїм перебігом дискурс культурних форм субкультур владних еліт (як опозиційних політичних течій), внаслідок якого конструюється такий міф, як ідеологія, яка стає легітимною для всього  суспільного простору і структурує останній згідно зі сформованим “образом суспільства”, фактом надання кожному з його об’єктів  певного статусу, (як місце розташуванню у соціумі), який у свою чергу відповідає певному символічному значенню соціокультурної текстуальності простору.

       Також  зазначається, що культурна традиція може бути досліджена на різних рівнях соціологічного аналізу і ми можемо стверджувати, що:

1) На мікрорівні вона відтворюється у будь якій субкультурі, як локальній міні-культурі;

2) На мегарівні, в межах поля культури певного суспільства, яка об’єднує у собі розмаїття субкультур спільноти; 

3) На макрорівні в масштабі світового культурного простору,  який сформований із   сукупності культур всіх планетарних суспільств, як окремих субкультурних утворень, складаючих спільний орнамент загальнолюдських, смисложиттєвих сенсів.

      Підсумковим же і важливим результатом нашого теоретичного дослідження є конструювання на базі всього вище опрацьованого матеріалу теоретико-методологічного концепту функціонування культурної традиції. На відміну від теоретико-дослідної моделі, побудова якої передбачає використання певного емпіричного матеріалу, даних конкретних соціологічних досліджень, теоретико–методологічний концепт являє собою, здебільше описовий, концептуальний образ об’єкту, який є лише гіпотетичною, імовірнісною і суто теоретичною моделлю  певного соціального факту. Так  у прикінцевому параграфі розділу автором вибудовується закінчена картина культурної традиції, як єдиної  динамічної структурно-функціональної агломерації, яка лежить у основі системи культури і уявляється при цьому чинником соціальних трансформацій, ініціатором інноваційно-інституалізаційних процесів.