| Краткое содержание: | У Вступі автор обґрунтовує актуальність теми дослідження, зазначає наукову новизну результатів, формулює мету і завдання роботи. Дисертант висвітлює зв’язок наукової праці з програмами та планами кафедри фольклористики Інституту філології, подає рекомендації практичного застосування одержаних результатів, перелік наукових конференцій та список публікацій, де викладено основний зміст дисертації.
У першому розділі – «Формування наукового світогляду Михайла Максимовича як передумова науково-збирацької фольклористичної діяльності» – проведено аналіз ймовірних шляхів формування наукового світогляду дослідника та факторів впливу на нього його оточення та сучасних йому наукових тенденцій. У дисертації запропоновано гіпотезу, яка базується на теорії впливів у формуванні особистості, і припускається, що шляхи становлення наукового світогляду М. Максимовича та роль зовнішніх чинників у цьому процесі є відмінними, залежно від часу та культурно-історичного контексту. Відтак представлено аналіз науково-дослідницької діяльності М. Максимовича, зроблений за допомогою діахронічного аналізу, результатом якого є запропоновані певні хронологічні зрізи – виокремлені стадії формування наукового світогляду дослідника. У своїй спробі поділу наукової діяльності М. Максимовича на етапи автор керується не стільки хронологічним принципом, як це робили попередники, скільки критеріями сталості чи змінності методів і зацікавлень дослідника, оскільки саме теоретико-методологічні концептуальні аспекти його діяльності є предметом розгляду в дисертації.
Простеживши життєвий шлях науковця, його творчі та громадські контакти і зацікавлення, дисертант дійшла висновку, що у науково-дослідницькій, зокрема фольклористичній діяльності М. Максимовича, можна виокремити наступні етапи:
перший етап – набуття у процесі навчання певної теоретико-методологічної основи, формування історико-культурних інтересів, зародження компаративістських концептів та збирацька діяльність, яка увінчалася виданням збірника «Малороссийские песни» (1827) і охоплює 1812 – 1827 рр. ХІХ ст.; умовно цей етап можна назвати «практичним»;
другий етап – формування власних чільних науково-світоглядних засад, посилена увага до збирацької діяльності у сфері народної словесності та етнографії у поєднанні з їх теоретичним осмисленням – 30 – 40-і рр. ХІХ ст.; умовно цей етап можна назвати теоретико-методологічним;
третій етап: – наукова діяльність, скерована на реалізацію давніх задумів, сприяння у фольклористичній діяльності своїм однодумцям, час коментарів та наукових узагальнень – 50 – 70-і роки; цей період можна назвати теоретико-концептуальним і підсумковим.
У підрозділі 1. 1. «Теоретико-методологічні засади науково-збирацької діяльності вченого у контексті становлення української фольклористики І пол. ХІХ ст.» стверджується, що теоретичні засади інтерпретації українського фольклору Михайла Максимовича були сформовані завдяки гуманістичним акцентам, якими вирізнявся перший етап становлення його наукового світогляду, що відзначився дослідженнями романтичного спрямування, та потужним формотворчим впливом культурного оточення часів навчання. Вивчаючи спадщину М. Максимовича як фольклориста, беремо до уваги і ранній період його життя, пов’язаний із восьмирічним навчанням у Новгород-Сіверський гімназії, оскільки різнопланові етнографічні, фольклорні та історичні матеріали з Сіверщини, які містяться у працях вченого, свідчать, що зацікавлення історією й народним життям формувалось у нього під час навчання у цій гімназії.
У період навчання в Московському університеті на посилення фольклористичних зацікавлень М. Максимовича позитивно вплинуло видання М. А. Цертелєвим (Церетелі) невеликого збірника українських народних дум під назвою «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819 р.). Певним стимулом до збирання і вивчення народної поезії стала для М.Максимовича і позиція «Вестника Европы» М. Каченовського, який у 1820р. з приводу видання В. Караджичем сербських народних пісень писав про важливість фольклористичної науково-збирацької діяльності «в народних масах» з метою пізнання характерних ознак народу. Пізніше, навчаючись на фізико-математичному відділенні університету, М. Максимович, захоплений світоглядними основами романтизму, включається в активне духовне життя – підтримує зв’язки з гуртком «Московское литературное товарищество», до якого входили С. Раїч та В. Кюхельбекер (члени «Союза благоденствия»), потім стає активним членом гуртка «Мнемозина». Розширенню його літературних зв’язків сприяло членство у «Товаристві друзів» Семена Раїча. Можна припустити, на основі ранніх праць М. Максимовича, що саме на цьому етапі відбуваються спроби об’єднання природничих та культурно-історичних інтересів вченого. Подібні випадки синтезу методологій відомі з давніх часів існування науки, яскравим прикладом чого є спадщина алхіміків, які намагались всебічно пізнати світ і місце людини у ньому за допомогою поєднання природничих, філософських та історико-культурних методів.
Як свідчать спогади сучасників, перша самостійна наукова праця М. Максимовича «Про системи рослинного царства» засвідчила появу науковця із серйозним системним мисленням і широким спектром дослідницьких методів. У подальшому підходи до класифікації та категоризації методів, представлених у цій праці, були плідно вдосконалені й у фольклористичній діяльності вченого.
Під впливом тісних культурних контактів з освіченою громадськістю М. Максимович замислюється над серйозними дослідженнями з українського фольклору, історії, оскільки розуміє, що це необхідно для глибшого осмислення характеру, етноментальних проявів українського народу та подальших шляхів його культурного розвитку. Паралельно з науковими дослідженнями з біології М. Максимович упорядкував збірник «Малороссийские песни» (М., 1827р.), який став епохальним явищем у розвитку української фольклористики і дав сильний поштовх активізації національної самосвідомості в Україні, про що свідчили О. Бодянський, М. Шашкевич, П. Куліш, М. Костомаров. Збірник дістав високу оцінку М. Гоголя, О. Пушкіна, А. Міцкевича. Найдетальніший структурний аналіз «Малороссийских песен» доводить наявність в упорядника усвідомлених методологічних засад у плані добору та оцінки фольклорного твору, яких ще не мала тогочасна європейська фольклористика (як наука словесності). Дисертант стверджує, що з виходом збірника 1827 року українська фольклористика розпочала рух у напрямку формування концептуальних засад та фундаментальних методологічних позицій.
У підрозділі 1. 2. «Становлення головних критеріїв дослідження фольклору (30-40-і рр. ХІХ ст.)» дисертант проводить аналіз методологічної еволюції наукової лабораторії М. Максимовича від практичного інструментарію збору фольклорного матеріалу до шляхів систематизації та класифікації. Так, прикладом наукової новизни і безпрецедентності є збірник «Украинские народные песни», виданий М. Максимовичем у 1834р., де вперше були опубліковані історичні пісні «Ой пане-молодці, відкіль ідете?», «Соколоньку-сину, чини мою волю», «Ой на горі да женці жнуть», «Чи не той то хміль» (Пісня про Богдана Хмельницького), «Та не луче, та не має краще, як у нас на Вкраїні», «Ой з-за гори високої» (два варіанти), «Ой Мазепо, ой Мазепо, хоць ти й гетьмане», «Наварили ляхи пива, та не зшумували» (два варіанти), «Ой над Бугом над річкою», «Да стояв, стояв сотник Гонта», «У Глухові у городі», «До вдовиного двора лежить доріжка нова», «Ой зачула ж моя доля», «В Бердичеві, славнім місті», «Гей же, да жура мене скрушила», «Ой ходив чумак сім днів на Дону», «Ой чумаче, чумаче», «Збиралися комісари під царські палати». Збірник містить 47 дум і пісень із друкованого матеріалу та 60 пісень, які були новим науковим фактом.
Класифікацію народнопісенних творів упорядник здійснював, використовуючи різні наукові критерії. Так, пісні про часи після скасування Гетьманщини М. Максимович поділяє на чотири категорії, керуючись регіональним критерієм: задніпровські (чотири пісні), запорозькі (сім пісень), малоросійські (одна) та чорноморські (одна пісня). Останню книгу не поділено на окремі частини, оскільки упорядник застосовує тут новий для себе жанровий критерій.
У своїх дослідженнях народних пісень М. Максимович став предтечею сучасних комплексних міждисциплінарних досліджень музичних творів, оскільки керувався думкою, що розуміння фольклорного тексту буде неповним без врахування його музичного компоненту. У 1834 році вчений доповнює другий збірник невеличкою книжкою «у восьму долю листа», що мала 25 українських пісень у гармонізації Олександра Аляб’єва «Голоса украинских песен, изданные Михаилом Максимовичем». Це перше окреме видання музичних записів українських народних пісень, «поетичних словами своїми, прекрасних і своїми голосами, найкраща і найцікавіша частина яких донині живе тільки в устах свого народу і не відома ще в музичній літературі».
«Збірник українських пісень» 1849 року містить майже без змін 12 дум, які було надруковано в «Українських народних піснях» (№№ 1, 2, 7, 8, 11 – 14, 16, 18 – 20), у тому числі зведені варіанти і тексти зі значною редакторською правкою. Щоправда, у більшості дум видавець зробив нову розбивку віршових рядків. Проте цього разу твори надруковані навіть без тих коротких і нечисленних приміток, які були у збірнику 1834 року.
Відтак на цьому етапі становлення наукового світогляду М. Максимовича помітним стає вільне оперування ним сформованої теоретико-методологічної бази у поєднанні з вмілим збирацьким досвідом.
У підрозділі 1. 3. «Теоретико-концептуальний етап наукової діяльності (50 – 70-х рр.)» представлено підсумкову частину наукового доробку М. Максимовича, в якій вчений узагальнює досвід власних розвідок та праць попередників у справі оцінки значення українського фольклорного тексту і здійснює етнографічно-енциклопедичне видання «Дней и месяцев украинского селянина». Ця праця є першим фундаментальним системним дослідженням народної культури українців, написана М. Максимовичем на основі власних записів й спостережень, літописів, історичних праць вчених різних країн, творів давньоруської, української літератур, пісенних збірників тогочасних фольклористів З. Доленги-Ходаковського, Ж. Паулі, Л. Голембйовського, Я. Коллара тощо, що пропонує різнобічний огляд проблеми. Привертає увагу той факт, що для систематизації етнографічного і фольклорного матеріалу М. Максимович обрав саме календарну форму викладу, що свідчить про глибоке інтуїтивне наукове відчуття вченого, який виокремив календарність та
циклічність в якості чільних світоглядних критеріїв українців як представників землеробської традиційної культури.
Етапи формування Михайла Максимовича як науковця-фольклориста відображають, на думку дисертанта, еволюцію світогляду та методологічних засад, а також є логічним наслідком його філософської концепції та громадянських переконань.
У другому розділі «Пріоритетні наукові засади Михайла Максимовича та принципи інтерпретації фольклорного твору» дисертант доводить, що теоретичні підвалини сучасної української фольклористики закладалися саме в той час вченими-енциклопедистами, які демонстрували комплексний підхід до осмислення народнопоетичних творів та етнографічних реалій.
М. Максимович належав до цієї категорії вчених; адже його теоретико-методологічні принципи ґрунтувалися на видатних досягненнях світової філософії, історії, лінгвістики та літературознавства. Основну увагу дисертант зосередила на з’ясуванні ґенези та світоглядних і філософських чинників концепцій розвитку словесності, народності, історизму, які були чільними засадами наукового світогляду Михайла Максимовича.
У підрозділі 2. 1. «Бароково-кордоцентрична філософія як формотворчий чинник Максимовичевої концепції розвитку словесності» проаналізовано передумови концепції розвитку словесності, які науковець успадкував як філософсько-світоглядну рису від мислителів Київської Русі, Григорія Сковороди та ін.. Дисертант доводить, що М. Максимович, як вчений із чіткою національною самоідентифікацією, у виборі матеріалу, методів та концептів свого наукового аналізу керувався питомою українською ментальною свідомістю, яка виявляється в яскравих емоційних формах «філософії серця». Подібні засади української ментальності протиставляють емпірично-позитивістському науковому пізнанню дійсності сприйняття інтуїтивно-евристичне, коли вчений, під впливом неоплатонізму, патристики, «кордоцентризму» Г. Сковороди, приділяє основну увагу не лише добору наукових фактів, але й спробам віднайти шлях до істини, виявити таємний гармонійний зв’язок між мікро- і макрокосмом. Прикладом цього є переконання М. Максимовича у виключно самобутніх слов’янських коренях української словесності, що склало фундамент теоретичного аналізу її розвитку. Остаточно погляди вченого на автентичність розвитку слов’янської словесності оформились як теоретичні постулати внаслідок полеміки щодо норманської теорії слов’янства, висунутої М. Погодіним на основі шлецерівській концепції. Дисертант стверджує, що основні докази хибності подібних тенденційних теорій містить заява М. Максимовича про автентичне джерело зародження слов’янської словесності.
Важливим елементом дослідницької концепції М. Максимовича є включення фольклору як усного виду словесності, поряд з писемними пам’ятками, до загальної періодизації словесності, у якій він виокремлює чотири періоди. Періодизація історії руської літератури, яку здійснив вчений, демонструє свідоме бачення фольклору як закономірного першоджерела кожної національної літератури. Категорія «усності» використовується М. Максимовичем лише як характеристика народнопоетичної творчості, проте ми можемо констатувати, що дослідник спробував розрізнити природу творчого акту фольклорного твору і авторської художньої літератури, чим випередив новітні вчення про особистісне і колективне у традиційній культурі.
Загальнотеоретичний аналіз наукового доробку М. Максимовича та становлення його особистості як науковця дозволили дисертантові стверджувати, що концепції художньої специфіки фольклору та його зв’язку з літературою становлять у фольклориста один універсальний підхід до розвитку української словесності, а в комплексі з концепціями історизму та народності складають загальну наукову парадигму світогляду М. Максимовича, яка базується на питомій складовій української ментальності, – «кордоцентризмі».
У підрозділі 2. 2. «Натурфілософські формотворчі чинники концепції народності та системи поглядів М. Максимовича на цінність народної творчості» стверджується, що важливим ґрунтом для цілісної системи фольклористичного дослідження стали для М. Максимовича натурфілософські засади, які відображали властивий його науковому світогляду синтез природничих та гуманітарних методів, і допомогли адекватно оцінити процес формування самостійного українського фольклорного фонду.
Відкрита Ф. Шеллінгом аналогія між творчістю і світовою історією спонукала до формування у М. Максимовича принципу історичної відповідності фольклорної спадщини народу і його історичного шляху. Вчений зробив спробу охарактеризувати психологію українського народу на підставі аналізу пісень як результату творчого акту народу, чим фактично на 150 років випередив західних прибічників психолінгвістики та аналітичної психології.
Концепція історизму та ідея «духу народу», який М. Максимович вважав першопричиною і головною рушійною силою усіх історичних перетворень, змістила свої акценти не в бік документальної фіксації фольклорного твору, а переважно в напрямку аналізу та інтерпретації смислового навантаження, яке містить твір. Натурфілософська система Ф. Шеллінга, яка містила важливу естетичну складову, була усвідомлена і творчо розвинена М. Максимовичем як теоретична основа його фольклористичної діяльності, і полягала в тому, що процес творчості народу – це найвищий духовний акт, у якому протилежність теоретичного і практичного начал здобуває свою міцну синкретичну форму.
Все зазначене позначилось на розумінні М. Максимовичем того, що поява, виконання, зберігання і передавання народнопоетичного твору відбувається не «на тлі» епохи, а перебуває у тісному причинно-наслідковому зв’язку з історичним моментом, і це остаточно сформувало його наукові культурно-історичні пріоритети.
У підрозділі 2. 3. «Еволюція концепції історизму в українській фольклористиці: фольклорний матеріал та «характер вікового життя народу» досліджується народність в її історико-філософському розумінні як концепція «духу народу», сформованого його історичним розвитком. Дисертант визначає цю концепцію як безперечну перевагу фольклористичного методу М. Максимовича. Згодом М. Грушевський влучно охарактеризував цей науковий здобуток: «Його найбільшим подвигом, як і подвигом передреволюційного українознавства взагалі, було вияснення народної основи української історії, її тяглості і неперервності, укріплення на сім ґрунті того переконання, що український народ – це дійсно будівничий великого тисячолітнього діла української історії і одвічний господар української землі, политої його потом і кров’ю»
Центральне положення концепції історизму в українській фольклористиці пояснюється тим, що фольклорний матеріал може слугувати для історика таким самим документом, як літопис чи хроніка, і перебуває з історичним процесом у взаємозумовлених зв’язках. Однак дисертант вважає, що для М. Максимовича, який послідовно обстоював ідею «духу народу», документальність історії є вторинною, бо пріоритетним для нього поставав той смисл, який народ закладає у колективний витвір. Історичний підхід конкретизується М. Максимовичем у працях, які стосуються українського етногенезу: «Исторические заметки», «Откуда идет Русская земля» (1837 р.), «О происхождении варяго-руссов», «Об участии и значении Киева в общей жизни России», «О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево», «Обозрение старого Киева». Можна стверджувати, що історизм у фольклористичній діяльності М. Максимовича надалі розвинувся в особливий історико-генетичний науковий метод фольклористики.
У підрозділі 2. 4. «Чинники та принципи добору, аналізу, систематизації та інтерпретації фольклорних творів М. Максимовичем» дисертант, базуючись на власному аналізі наукового підходу М. Максимовича до збирання, видання та інтерпретації українського фольклорного фонду, виділила систему чинників та принципів, які формували наукову лабораторію вченого. Формантами науково-теоретичної системи М. Максимовича як фольклориста ми вважаємо ті чинники, які впливають на вибір та оцінку твору. На думку дисертанта, М. Максимович, укладаючи збірники пісень, коментуючи їх, пропонуючи свої етнографічні розвідки, керувався історичним, соціально-антропологічним, смисловим та стилістично-текстуальним чинниками тощо.
На основі врахування історичного чинника твір визнавався історичним, якщо відображав не саму історичну подію або персону, а безпосередній вплив їх на формування духу народного на певному відтинку часу. Тому дослідник наголошував, що історичність властива не лише творам, які були написані під час історичної події, але й тим, які писалися в результаті активізації «історичної пам’яті народу». Цей науковий критерій дозволяє М. Максимовичу відмежовувати фольклорні твори, які можна використовувати в якості документа як історично вірогідні, від тих, що є вторинним результатом функціонування історичної пам’яті народу і мають цінність лише як свідчення ролі історичної події в розвитку народної свідомості.
Використання історико-генетичного методу інтерпретації фольклорного твору у науковому доробку М. Максимовича має характер глибинного зондування шарів народної культури з метою виявлення не лише їхньої приналежності до епох минулого, але й цінності для майбутніх поколінь, тобто своєрідної генетичної історико-культурної ретроспекції, здатної виокремити автентичні шари з пластів чужоземного впливу.
У збірниках та працях, що були безпосереднім результатом збирацької роботи М. Максимовича, дисертант знаходить чимало відомостей, які стосуються обставин та форм виконання фольклорного твору, сприйняття текстів, поведінки і впливу виконавців на слухачів. Це свідчить про важливий соціально-антропологічний чинник, завдяки якому твір оцінюється як цілісний, у комплексі з виконанням тексту та його сприйманням. Людина, яка виконує фольклорний твір, колективний автор, який впливає на його варіантність, обставини, які є рушійними для народження твору – все це впливало на творчий процес, а отже, є важливим при оцінці фольклорного матеріалу. Дослідник був переконаний, що втілення замислу та інтенцій здійснюється у творі виконавцем хоч і несвідомо, проте достеменно, бо й він є його виразником, тотожним творцеві, і ця думка передувала сучасним теоріям фольклорної комунікації.
Прогресивність урахування смислового фактора М. Максимовичем, на думку дисертанта, полягає в тому, що фольклорний твір він тлумачив не як копіювання певних аспектів дійсності, а вбачав у ньому світ, «пропущений» крізь світогляд творця, який лишається латентно присутнім і в структурі твору, і в художньому образі.
Дисертант доводить, що стилістично-текстуальний чинник враховувався М. Максимовичем, коли певний фольклорний твір оцінювався і класифікувався за своїми формально-стилістичними особливостями і відносився до якогось жанру. Вчений розумів поняття жанру не лише як категорію естетичну, філологічну, але й як історичну – зі своїм минулим і сучасним, із семантикою тексту, що може відкритися в результаті дослідження усієї сукупності ознак, які характеризують фольклорний фонд. Увага до тексту була зумовлена, в першу чергу, різнобічними філологічними знаннями дослідника, що виявлялося, зокрема, на правописному рівні, адже у відтворенні українських текстів М. Максимович застосовував правопис, заснований на історично-етимологічному принципі, що зберіг старослов’янську систему фіксації звуків.
Дисертант встановила, що для М. Максимовича було характерним широке застосування компаративного аналізу та проведення аналогій на основі порівняльного принципу. Крім синхронічного дослідження власне українського фольклорного матеріалу з південних і північних (поліських) районів, він широко залучав до розгляду дані традиційних культур росіян, словаків, чехів, поляків. Збірник «Малороссийские песни» 1827 року містить, зокрема, порівняльну характеристику українських та російських пісень за всіма згаданими чинниками (смисловим, стилістично-текстуальним, соціально-антропологічним тощо).
Романтично-просвітницький характер поглядів М. Максимовича зумовлював керівну роль принципів естетичності та істинності у його фольклористичній діяльності, у формуванні яких важливе місце посідала і «філософія серця». З естетичними категоріями М. Максимович у першу чергу пов’язував ті особливі емоції, які викликає фольклорний твір у того, хто його сприймає, адже саме вони визначають цінність твору, його смислову вагу, його довговічність. На думку дисертанта, заради того, щоб якомога надійніше забезпечити позитивні естетичні емоції у всіх, хто читатиме його збірники, М. Максимович часто поступався достовірністю запису пісні заради її вдосконалення і втручався у її текст. Як представник кордоцентричних засад він вважав, що документальна точність запису і недоторканість тексту є менш вагомими у порівнянні з естетичними емоціями людини при рецепції фольклорного тексту.
Зважаючи на значний вплив платонівських концепцій на М. Максимовича, дисертант зазначає, що поряд з ідеєю найвищої краси, поряд з постійними спробами охопити в обмеженому безмежне, у відносному – абсолютне, М. Максимович ставить ідею найвищої істини. З цього випливає визначальна роль принципу істинності у його фольклористичних працях. Згідно з таким підходом, наука (фольклористика та етнографія зокрема) зобов’язана, за М. Максимовичем, розкривати істину, спотворену вигадками, протидіяти помилкам та перекрученням. Принцип вірності, що М. Максимович вважав первинним зразком народної творчості, звільненим від нашарувань, ще довго підтримувався фольклористами і визнавався критерієм істинності твору.
У третьому розділі «Рецепція науково-методологічних засад М. Максимовича у вітчизняній та зарубіжній фольклористиці» стверджується, що феноменальна різноплановість фольклористичних студій М. Максимовича охоплювала такий широкий спектр наукових проблем, який надалі розроблявся багатьма вченими, українськими та зарубіжними, що свідчить про плідне запровадження системи М. Максимовича у фольклористичний науковий обіг.
У підрозділі 3. 1. «Теоретико-методологічні засади наукової діяльності М. Максимовича як поступ у розвитку української фольклористики» простежується, яким чином наукові принципи і чинники, запроваджені М. Максимовичем, були використані у фольклористичній лабораторії О. Бодянського, П. Куліша, М. Костомарова, І. Франка, М. Драгоманова, М. Грушевського, Ф. Колесси та ін. фольклористів.
Соціальна складова творчості, залежність характеру твору від її творця і носія визнавалася О. Бодянським як незаперечна. Він зумів переосмислити і вдосконалити естетичний принцип М. Максимовича, який прагнув у дусі натурфілософських теорій наблизити щось недосконале до абстрактного естетичного зразка і тому намагався видозмінювати текст.
Більшість дослідників історії літератури та фольклору погоджуються із тим, що переконанням у необхідності вироблення системи та методики фольклористичної праці П. Куліш завдячує саме своєму педагогові М. Максимовичу. На відміну від інших фольклорних збірників, у «Записках о Южной Руси» П. Куліша були надруковані не лише народнопоетичні твори, а й опис середовища, в якому вони побутували, відтак подано і позавербальні елементи традиційної культури. Тому дисертант переконана, що в такий спосіб П. Куліш фактично продовжив традицію наукового врахування соціально-антропологічного чинника у прагненні збагнути психологію носіїв фольклору.
М. Костомаров вбачав причини утвердження концепції народності М. Максимовича у зародженні романтизму в літературі, що потребувало ідеологічного фундаменту народності, деяку зміну ставлення еліти до народу, необхідність накопичення історичного матеріалу для всебічного аналізу. Історичний та смисловий чинники в оцінці фольклорного твору також відігравали суттєву роль у поглядах М. Костомарова, адже, розглядаючи народні перекази та легенди про Коліївщину, він справедливо зауважував, що «в них містяться такі деталі, які послужать не зайвим матеріалом для історика, коли його метою буде не один виклад подій, а й характерні відтінки, що дають фактам життя думку і значення».
М. Гоголь продемонстрував цілком суголосне М. Максимовичу розуміння історично-літературного принципу оцінки фольклорного твору у статті «О малороссийских песнях», заперечивши роль народнопоетичних творів як виключно документальних хронік розвитку суспільства.
Історично-літературний принцип групування фольклорного матеріалу, яким керувався М. Максимович, чітко простежується в «Исторических песнях малорусского народа» М. Драгоманова та В. Антоновича. Теоретичним орієнтиром осмислення соціальної основи фольклорного твору послужила для М. Драгоманова методологічна система М. Максимовича, який розглядав фольклорний текст у зв’язку з людьми – представниками соціальної верстви, яка цей текст творила й виконувала. Порівняльний принцип М. Максимовича у працях М. Драгоманова набув чітких рис наукового методу, який з часом ліг в основу компаративізму як літературознавчої школи.
М. Грушевський остаточно надав онтологічній науковості М. Максимовича усвідомлених планомірних методологічних рис. Про М. Грушевського можна сміливо заявляти, що він оперував тією теоретично-концептуальною базою, перші цеглини якої закладав М. Максимович.
Від часу діяльності М. Максимовича відбувся переломний етап у світовій естетиці та ідеології. Вивчення народної культури визнавалося основним методом пізнання історичних та культурних закономірностей. Оскільки фольклор, мова та історія починають осягатися науковцями комплексно, то участь кожного фольклориста в цьому процесі можна оцінювати на тлі загальноєвропейського наукового поступу.
У підрозділі 3. 2. «Ідеї, концепції та методологічні розробки М. Максимовича у контексті взаємозбагачення світових культур» дисертант розглядає фольклористичну діяльність Михайла Максимовича як певну складову світового еволюційного контексту фольклористичної науки, що перебувала у тісному синкретичному зв’язку із чільними науковими теоріями, школами та ідеями тогочасної світової фольклористичної думки, зокрема із її слов’янським варіантом.
Огляд праць В. Залеського, К. Вуйціцького, Ж. Паулі, запропонований у цьому підрозділі, дає змогу простежити, як концептуальні засади та принципи роботи М. Максимовича відображались, реалізовувались, відтворювались та еволюціонували у польській фольклористичній науці.
Чеська фольклористика в цей час демонструвала відхід від романтичних поглядів на народну поезію і зверталася до внутрішнього світу людини, яка має певні соціальні функції, що свідчить про домінантну роль для чеської фольклористики соціально-антропологічного чинника оцінки фольклорного твору, яким керувався М. Максимович.
У болгарській фольклористиці спільність із концепціями М. Максимовича дисертант простежує від 60 – 70-х років, на які припадає діяльність Н. Бончева, Р. Жинзіфова, В. Поповича, Л. Каравелова, М. Дринова, які не поділяли поглядів представників «міфологічної школи», поширеної на той час в Європі, і обстоювали історико-порівняльні методи дослідження фольклору.
Збірник «Украинские народные песни» 1834р. став відомим далеко за межами України, зокрема в Англії завдяки статті про нього польського фольклориста М. Грабовського, який свій аналіз українських дум публічно пов’язав із виданням М. Максимовича.
Американська громадськість отримала інформацію про українські думи як оригінальний ліро-епічний жанр із передруку лондонського «Квартальника». Він містив думу «Втеча трьох братів з Азова», «Пісню про Морозенка», друкованим першоджерелом яких був збірник М. Максимовича 1834 року. І хоча американська фольклористика презентувала думи виключно в якості реліктів української культури, які можна порівняти із шотландськими баладами та скандинавськими сагами, проте факт їх публікації підготував широкий ґрунт для роздумів над природою фольклорного твору.
Таким чином, за масштабом творчого обдарування, спектром наукових зацікавлень, особливостями світогляду, теоретико-методологічним внеском у вітчизняну та світову фольклористику М. Максимович належить до категорії персоналій, які випереджають рух світової наукової думки на століття.
Висновки. Науковий аналіз процесів становлення фольклористичного світогляду М. Максимовича, розгляд та опрацювання його листування, збірок фольклорних текстів, спогадів сучасників дозволили зробити ряд висновків щодо особливостей формування концептуальної методологічної бази М. Максимовича, яка виражається у стадіальності розвитку його теоретико-методологічних принципів.
Так, згідно з результатами аналізу, специфіка науково-збирацьких і науково-аналітичних засад вченого була вмотивована сукупністю історико-культурних умов, розмаїттям персональних впливів на його авторську свідомість, особливостями національної ментальності тощо.
Вперше у дисертаційному дослідженні запропоновано періодизацію фольклористичної діяльності М. Максимовича, яка суттєво відрізняється від звичних біографічних описів та попередніх хронологій його наукової діяльності, у яких розвиток та етапи формування науковця традиційно пов’язуються з перебуванням у Москві, Києві, на хуторі Михайлова Гора, тобто, мають суто географічну приналежність та обмеження.
Отже, наш підхід до виділення стадій фольклористичної діяльності М. Максимовича позначається науковою метою, яку ставив перед собою дослідник, та предметом дослідження, що дозволило змістити акценти аналізу з описово-біографічного на теоретико-методологічний, визначити етапи становлення М. Максимовича як дослідника фольклору, виявити феномен впливу культурного середовища та контактів із письменниками, етнографами, критиками, істориками на формування наукового світогляду вченого, визначити концептуальні засади розуміння фольклорного твору в теоретичному, методологічному та історичному контекстах, з’ясувати основні чинники і критерії, які впливали на добір, групування та інтерпретацію фольклорних творів у пісенних збірниках та фольклористичних, літературознавчих й етнографічних працях М. Максимовича.
Проведений аналіз дозволив вперше у вітчизняній фольклористиці системно виявити принципи оцінки та аналізу народнопоетичного матеріалу (як літературного твору, історичної пам’ятки, свідоцтва про колективного творця) М. Максимовичем, з’ясувати причинно-наслідковий зв’язок науково-аналітичної та науково-збирацької діяльності вченого в контексті розвитку вітчизняної та зарубіжної фольклористики.
У процесі дослідження вдалося встановити зумовленість наукових підходів М. Максимовича відповідними фактами історичного, соціального, культурного порядку, оскільки біографічні дані, листування та безпосередні контакти М. Максимовича, використані нами як матеріал для аналізу трансформації окремих поглядів у струнку наукову концепцію, представили необхідні докази на підтвердження нашої гіпотези.
Результатом запропонованого дисертаційного дослідження стало виявлення тих наукових фактів, теорій та концепцій наукового доробку М. Максимовича, які передбачили хід розвитку світової фольклористичної науки, зробили перші кроки у становленні таких популярних сьогодні соціально-антропологічного, комунікативного, соціо- та психолінгвістичного, аналітично-психологічних аспектів дослідження фольклору, базуючись на національній ментальній філософії «кордоцентризму», що заклало міцний теоретико-методологічний фундамент української фольклористики у контексті світової науки.
Результати, отримані в ході виконаного дослідження, можуть бути використані для подальшої наукової розробки проблеми визначення принципів періодизації теоретико-методологічного фонду української фольклористики у контексті світової наукової думки.
Максимович М. Предисловие // Голоса украинских песен, изданные Михаилом Максимовичем. Аранжировка Александра Алябьева. Второе издание под редакцией с историко-критическим очерком Б. С. Шгейнпресса. – М.: Гос. муз.изд-во, 1961. – С.3. Грушевський М. «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича і століття української наукової праці // Україна. – 1927. – Кн.6. – С.13. Костомаров М. Етнографічні писання. – К.: ДВУ – 1930. – С. 267. |
