Навроцька Ю.В. Заочний розгляд справи в цивільному процесі України

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, характеризується ступінь наукової розробки проблеми та основні методи дослідження, визначається його мета, завдання, об’єкт, предмет, висвітлюється наукова новизна, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації отриманих результатів.

Розділ 1 «Теоретичні засади дослідження інституту заочного розгляду справи» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Становлення та розвиток інституту заочного розгляду справи в цивільному процесі України» проаналізовано наслідки неявки сторін в судове засідання в цивільному процесуальному законодавстві, що діяло на території України в різні історичні часи. Зроблено висновок про те, що заочний розгляд справи не є новим, абсолютно невідомим інститутом для українського цивільного процесу, сучасна модель заочного розгляду справи частково відтворює положення раніше чинних правових актів. У роботі констатується можливість використання історичного досвіду законодавчого регулювання заочного розгляду справи в цивільному процесі. Також здійснено огляд літератури по темі дослідження.

У підрозділі 1.2. «Процесуально-правова суть та поняття заочного розгляду справи» зроблено висновок, що заочний розгляд має двоїсту природу: з одного боку, він покликаний гарантувати права відповідача, коли справа розглядається без його особистої участі, з іншого – має на меті захистити права позивача, коли відповідач своєю неявкою затягує вирішення спору. Автор приходить до думки, що заочний розгляд не є скороченим чи спрощеним, а також не виступає самостійним видом провадження в цивільному процесі.

Якщо розглядати заочне провадження як цивільно-процесуальну санкцію, то можна стверджувати, що заочний розгляд виступає несприятливим процесуально-правовим наслідком для відповідача, який не виконує обов’язок повідомляти суд про причини неявки в судове засідання, але аж ніяк не санкцією за неявку в судове засідання. Це положення дозволило також зробити висновок, що заочний розгляд справи ґрунтується на законодавчо закріпленому припущенні неповажності причин неявки відповідача в судове засідання, якщо він своєчасно не повідомив суд про них.

Аналізується, яким чином під час заочного розгляду справи реалізуються такі основоположні принципи цивільного процесу як змагальність та диспозитивність.

Розділ 2 «Порядок заочного розгляду справи в цивільному судочинстві України» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Умови допустимості заочного розгляду справи» констатується, що заочний розгляд справи в цивільному процесі України допускається лише в суді першої інстанції за наявності сукупності умов, передбачених законодавством, та розкривається зміст кожної із них.

Обґрунтовується, що відповідач не вважається відсутнім у судовому засіданні, якщо: 1) в матеріалах справи є клопотання відповідача про розгляд справи у його відсутності; 2) відповідач під час судового розгляду залишив залу судового засідання; 3) відповідач був видалений із залу судового засідання; 4) в судове засідання з’явився представник відповідача.

У дисертації запропоновані шляхи підвищення гарантій повідомлення про час та місце розгляду справи осіб, які беруть участь у справі, зокрема: 1) якщо повістка видається на руки стороні або її представникові для вручення іншим учасникам процесу, направляти її адресату цінним листом з описом його вкладення; 2) законодавчо закріпити, які дії і протягом якого строку повинні вчиняти житлово-експлуатаційна організація чи виконавчий орган місцевого самоврядування, коли судова повістка вручена їм у разі, якщо адресата чи членів його сім’ї не виявлено в місці проживання; 3) заборонити суду викликати відповідача через оголошення у пресі, коли місце його проживання відоме. З метою захисту прав відповідача в цивільному процесі пропонуємо закріпити в ЦПК України положення, якщо в судове засідання не з’явився відповідач, а у суду виникли сумніви в достовірності зазначеного у позовній заяві його місця проживання або місцезнаходження, суд може відкласти розгляд справи і зобов’язати позивача подати довідку з адресного бюро про місце проживання або місцезнаходження відповідача.

Зроблено висновок, згідно з яким наслідки неявки в судове засідання співвідповідачів повинні розмежовуватися залежно від виду процесуальної співучасті. Запропоновано ст.169 ЦПК України доповнити частиною 5 такого змісту: “У разі участі у справі кількох відповідачів при обов’язковій процесуальній співучасті у випадку неявки когось із співучасників суд вирішує справу на підставі наявних у ній доказів. Ухвалене при цьому рішення не вважається заочним щодо тих відповідачів, які не з’явилися. При факультативній співучасті, якщо неявка когось із співвідповідачів ускладнює вирішення справи, суд, керуючись ч.2 ст.126 цього Кодексу, постановляє ухвалу про роз’єднання вимог до кожного із співучасників у самостійні провадження”.

Проаналізовано процесуальні аспекти отримання згоди позивача на заочний розгляд справи та запропоновано шляхи вирішення ситуації за відсутності такої згоди. Так, в дисертації обґрунтовується доцільність доповнення ст.224 ЦПК України положенням такого змісту: «Якщо позивач не погоджується на заочний розгляд справи, суд відкладає її розгляд і надсилає відповідачеві повідомлення про час та місце нового судового засідання. У разі повторної неявки повідомленого належним чином відповідача суд розглядає справу в порядку заочного провадження».

У підрозділі 2.2. «Особливості заочного розгляду справи та ухвалення заочного рішення» детальний аналіз процедури заочного розгляду справи дав підставу обґрунтувати, що:

1) з метою процесуальної економії доцільно постановляти протокольну ухвалу про заочний розгляд справи;

2) якщо в одному засіданні розгляд справи не завершений, ухвалу про заочний розгляд справи треба постановляти щоразу в кожному судовому засіданні, в яке не з’явився відповідач;

3) під час заочного розгляду справи в цьому ж судовому засіданні без відкладення розгляду справи неможливе як збільшення, так і зменшення розміру позовних вимог;

4) розгляд справи заочно не означає автоматичного задоволення позову, однак якщо матеріально-правові презумпції обов’язок доказування того чи іншого факту покладають на відповідача, то неподання відповідачем до судового розгляду доказів, які спростовують такі презумпції, тягне автоматичне задоволення вимог позивача під час заочного розгляду справи;

5) під час заочного розгляду справи допустимі ті дії та процесуальні конструкції змагального процесу, які не залежать від ініціативи відповідача, зокрема, неможливим видається визнання позову відповідачем, відмова від визнання обставин, зроблена під час попереднього судового засідання, застосування наслідків спливу позовної давності;

6) закриття провадження у справі у зв’язку з укладенням мирової угоди та визнання такої мирової угоди під час заочного розгляду справи можливе лише тоді, коли мирова угода посвідчена нотаріально;

7) заочний розгляд справи може завершуватися як ухваленням заочного рішення, так і постановленням ухвали про закриття провадження у справі чи залишення заяви без розгляду;

8) ухвалюючи заочне рішення, суд може проголосити лише його вступну та резолютивну частини, відтермінувавши складання повного рішення.

Дисертаційне дослідження у підрозділі 2.3. «Заочний розгляд справи при пред’явленні зустрічного позову та участі у справі третіх осіб» привело до висновку про неналежну процесуальну регламентацію заочного розгляду справи при пред’явленні зустрічного позову та при участі у справі третіх осіб. Тому запропоновані відповідні доповнення до ЦПК України, які ґрунтуються на пріоритетності первісних позовних вимог і, як наслідок, унеможливлюють ухвалення заочного рішення окремо по зустрічному позову чи по позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги.

Зокрема, автором пропонується доповнити ЦПК України статтями такого змісту:

1) «Стаття 225¹. Заочний розгляд справи при пред’явленні зустрічного позову

1. Якщо у справі пред’явлено зустрічний позов, неявка відповідача, яким пред’явлено такий позов, є підставою для заочного розгляду справи відповідно до умов частини 1 статті 224 цього Кодексу. Ухвалене при цьому рішення вважається заочним у повному обсязі.

2. Неявка позивача, який виступає відповідачем за зустрічним позовом, не може бути підставою для заочного розгляду справи. При цьому повинні застосовуватися наслідки, передбачені ст.169 ЦПК щодо неявки позивача».

2) «Стаття 225². Заочний розгляд справи при участі у справі третіх осіб

1. Якщо у справі бере участь третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, її неявка не впливає на можливість заочного розгляду справи при дотриманні умов, визначених частиною 1 статті 224 цього Кодексу.

2. Якщо у справі бере участь третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, а відповідачами за позовом третьої особи є як первісний позивач, так і первісний відповідач і обидва вони або лише позивач не з’явилися до суду без поважних причин, суд не вправі задовольняти клопотання третьої особи про заочний розгляд її позову. У такому разі слід застосовувати положення пункту 3 частини 1 та частину 3 ст.169 ЦПК України щодо наслідків неявки в судове засідання позивача».

Розділ 3 «Перегляд та оскарження заочного рішення» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Перегляд заочного рішення судом, що його ухвалив» проаналізовано процедурні особливості реалізації права перегляду заочного рішення судом першої інстанції, підстави скасування заочного рішення та особливості розгляду справи після цього. У дисертації відстоюється необхідність обчислення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення не з дня отримання його копії, а з дня проголошення заочного рішення, оскільки в першому випадку утруднюється реалізація права апеляційного оскарження заочного рішення та обчислення моменту набрання заочним рішенням законної сили.

Поряд із законодавчо визначеними, пропонується закріпити додатково самостійні підстави для скасування заочного рішення. Так, запропоновано частину 1 ст.232 ЦПК України доповнити реченням такого змісту: «Заочне рішення також підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що справу розглянуто за відсутності відповідача, належним чином не повідомленого про час і місце судового засідання, а також якщо під час заочного розгляду справи порушені встановлені ЦПК умови його проведення».

У дисертації висловлені пропозиції щодо більш детальної регламентації розгляду справи після скасування заочного рішення судом першої інстанції. Зокрема, пропонується доповнити ЦПК України статтею 231¹ такого змісту:

«Стаття 231¹. Розгляд справи після скасування заочного рішення

1. При розгляді справи після скасування заочного рішення, якщо сторони не наполягають на повторенні пояснень учасників цивільного процесу, наданих раніше, знайомі з матеріалами справи, в тому числі з поясненнями учасників цивільного процесу, якщо склад суду не змінився, суд має право надати учасникам процесу можливість підтвердити раніше надані пояснення без їх повторення, доповнити їх і поставити додаткові питання

2. Після скасування заочного рішення справа розглядається тим самим складом суду. Якщо утворити той самий склад суду неможливо, розгляд справи повинен відбуватися заново в повному обсязі».

У підрозділі 3.2. «Конкуренція способів перегляду заочного рішення» зроблено висновок, що буквальне тлумачення положень ЦПК України дозволяє виділити два варіанти поведінки сторін, спрямовані на перегляд та оскарження заочного рішення: подання заяви про перегляд заочного рішення до суду першої інстанції – для відповідача та подання заяви про апеляційне оскарження і надалі  апеляційної скарги – для позивача. Однак такий підхід законодавця викликає труднощі на практиці: 1) можливе виникнення подвійного провадження – в суді першої інстанції за заявою про перегляд заочного рішення відповідача та в апеляційній інстанції за скаргою позивача; 2) якщо відповідач не має обґрунтування поважності причин своєї неявки в судове засідання, а оспорює законність і обґрунтованість рішення, він змушений подавати безпідставну заяву про перегляд заочного рішення, аби лише отримати згодом право оскаржити його в апеляційному порядку; 3) невизначеним залишається момент набрання заочним рішенням законної сили. Зроблено висновок, що практично не може бути застосована законодавча вказівка на загальну процедуру вступу заочного рішення в силу при існуючій регламентації порядку перегляду та оскарження заочного рішення.

Тому визнано за необхідне закріпити право відповідача подати заяву про перегляд заочного рішення до суду, що його ухвалив, або оскаржити заочне рішення в загальному порядку, врегулювавши при цьому питання конкуренції цих способів перегляду. Відстоюється доцільність обчислення строку апеляційного оскарження заочного рішення однаково як для позивача, так і для відповідача. Таким чином, запропоновано ст.228 ЦПК України викласти у такій редакції:

«Стаття 228. Перегляд та оскарження заочного рішення

1. Відповідач має право подати в суд, що ухвалив заочне рішення, заяву про перегляд такого рішення протягом п’ятнадцяти днів з дня проголошення заочного рішення.

2. Заочне рішення може бути оскаржене сторонами в загальному порядку, встановленому цим Кодексом, після спливу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення, якщо така заява не була подана у строки, встановлені ЦПК України.

3. У разі відмови у задоволенні заяви про перегляд заочного рішення, заочне рішення може бути оскаржене сторонами в загальному порядку, встановленому ЦПК України. У цьому разі строк на апеляційне оскарження заочного рішення обчислюється з дня проголошення ухвали про відмову у задоволенні заяви про перегляд заочного рішення».