Нечипуренко О.М. Цивільно-правове регулювання перевезень таксі

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, встановлено ступінь її наукової розробки, описана науково-теоретична база і методологія дослідження, її зв'язок з науковими програмами, визначено об'єкт і предмет, мета та основні завдання наукового дослідження, методологічна основа, репрезентовано пріоритет і новизну одержаних результатів, їх теоретичне та практичне значення, апробація результатів дослідження.

Перший розділ «Огляд літератури за темою дослідження та вибір його напрямків» складається з трьох підрозділів і присвячений стану

наукової розробки проблематики дисертаційного дослідження та правового регулювання ринку послуг таксі, визначенню детермінантів існування субінституту перевезень таксі, характеристиці правовідносин з перевезень.

У підрозділі 1.1. «Становлення та правове регулювання ринку послуг перевезень таксі» розглянуто генезис ринку таксомоторних послуг та його правового регулювання в СРСР та в Україні з часів проголошення її незалежності. Дисертант виходить з ролі та місця транспорту в системі виробництва матеріальних благ, зокрема, як четвертої сфери виробництва. Рівень правового регулювання перевезень пасажирів в СРСР відзначався неадекватністю ступеню суспільного розвитку і значенню транспорту в житті країни.

Стаття 73 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік встановлювала, що договір перевезення укладається на підставі плану перевезень, обов'язкового для обох сторін. Це давало підстави багатьом цивілістам того часу досліджувати правову природу вказаних інститутів і їх співвідношення - плану та договору перевезення, які поширювалися і на перевезення таксі. В ЦК Української РСР 1963 р. були відтворені ці положення, а згодом був прийнятий Статут автомобільного транспорту Української РСР 1969 p., яким врегульовувалися загальні положення щодо перевезень пасажирів автотранспортом, включаючи таксі. При цьому, широко застосовувалися імперативні норми.

З розвитком ринку маршрутних таксі виникла потреба становлення нормативної бази. ЦК України 2003 р. закріпив договір перевезення пасажирів переважно бланкетними нормами і перевів його в сферу підзаконного регулювання Правилами надання послуг пасажирського автомобільного транспорту.

Недоліки перевезень маршрутними таксі такі: негативний вплив на транспортну інфраструктуру міст; висока аварійність; наявність самовільно переобладнаних таксі, що є підвищеним ризиком отримання травм та пошкоджень пасажирами при виникненні ДТП. Нормативні акти ставлять в нерівне становище перевізників та пасажирів, через що останні с незахищеними від свавілля перевізників. Тож проблема охорони та захисту прав пасажирів в договорі перевезення таксі є очевидною.

У підрозділі 1.2. «Детермінізм існування субінституту перевезень таксі» автор виявляє підстави та умови, що зумовлюють відносно самостійне існування субінституту об'єктивними чинниками: потребою перевезення пасажирів та наданні транспортних послуг: специфікою права на пересування; сутністю технологій перевезення та організації дорожнього руху; наявністю самостійних підвидів: перевезення маршрутними таксі (тобто, за певним маршрутом, визначеним за узгодженням з органами місцевого самоврядування) та індивідуальні перевезення (традиційне таксі).

Відстоюється, що договір на перевезення пасажирів таксі має ієрархічний видовий та підвидовий поділ: договір перевезення як загальна категорія (ст. 908 ЦК) - договір перевезення вантажу (ст. 909 ЦК) та договір перевезення пасажира та багажу (ст. 910 ЦК) - міські перевезення (транспортом загального користування, тобто звичайними рейсовими автобусами та таксі - ст. 915 ЦК) - договір перевезень пасажирів таксі (маршрутними таксі та індивідуальними перевезеннями таксі). Вказана парадигма має забезпечити віднесеність цього договору саме до договору перевезень, закріпленого в главі 64 ЦК і закріпити для нього обов'язковість загальних норм зазначеної глави. З іншого боку, вона дозволяє відокремити ті правові особливості, які властиві саме договорам перевезення пасажирів таксі. До визначення договору перевезення (як самостійного договору) автора наштовхнули такі основні концептуальні дані, які ми конкретизуємо щодо договору перевезення пасажиру: договір перевезення - це самостійний договір; специфічний правовий статус пасажира; специфічне правове становище пасажира, закріплене у ст. 911. ЦК України та у Законі України «Про захист прав споживачів»; визначення відповідальності сторін і учасника договору за неналежне виконання договірних зобов'язань має свою специфічну особливість. Основна особливість відповідальності - відсутність у транспортному законодавстві жодних вказівок щодо її підстав та обсягів.

У підрозділі 1.3. «Поняття та правова характеристика правовідносин з перевезення пасажирів таксі» розглядаються правовідносини з перевезення пасажирів таксі врегульовані нормами сучасного цивільного права як відносини між юридично рівними учасниками (диспетчерською службою, замовником в особі органів місцевого самоврядування, перевізником з однієї сторони і пасажиром з іншої сторони). В ньому відображені як загальні ознаки, властиві будь-яким цивільним правовідношенням, так і спеціальні, притаманні перевезенням пасажирів таксі, В основі такого підходу — послуги по перевезенню пасажирів до пункту призначення. В пропонованому контексті під «послугою» розуміється не загальне поняття послуги, а її специфічний вид, який в ЦК винесено в окрему главу «договір перевезення». її можна позначити як транспортну, що опосередковується договором перевезення пасажира. Всі інші послуги входять в транспортне обслуговування і безпосередньо пов'язані з транспортною діяльністю. Ця послуга характеризується ознаками, що виражають її специфіку: невід'ємний зв'язок з експлуатацією транспортного засобу; явно виражені сезонні і добові закономірності споживання послуги; тісний зв'язок з інфраструктурою і маршрутом слідування. Вона має ряд додаткових особливостей: споживачем послуги (пасажиром) завжди є фізична особа; характеризується обумовленим рівнем комфорту; опосередковується договором перевезення пасажира.

Виокремлено три групи правовідносин з перевезення пасажирів таксі: 1) транспортом загального користування, що здійснює перевезення пасажирів за певним маршрутом (перевезення маршрутним таксі); 2) таксі (індивідуальні пасажирські перевезення), за попереднім замовленням транспортного засобу та маршруту перевезення через диспетчерську службу; 3) таксі (індивідуальні пасажирські перевезення), які виникають шляхом узгодження умов перевезення з перевізником (водієм таксі) без участі диспетчерської служби. Правовідносини з перевезення пасажирів таксі є зобов'язальними.

За економічною сутністю та організацією здійснення технологічного процесу перевезення виділено два підтипи правовідносин (договорів перевезення пасажирів таксі) - перевезення пасажирів маршрутними таксі та індивідуальні перевезення таксі.

Другий розділ «Зміст та гарантії субінституту пасажирських перевезень» складається з чотирьох підрозділів, в яких розглядаються особливості зазначеного субінституту перевезень пасажирів таксі, що стосуються договірного регулювання досліджуваних правовідносин.

У підрозділі 2.1. «Договір на перевезення пасажирів таксі» дано авторське визначення договору як домовленості сторін, укладеної між пасажиром, яким є фізична особа та перевізником, який уклав відповідний договір із замовником маршруту в особі органів місцевого самоврядування, направленої на надання пасажиру транспортної послуги безпечним транспортним засобом, яка полягає у переміщенні перевізником пасажира у просторі за відповідним маршрутом з можливістю припинення перевезення пасажиром «на вимогу» в місці не забороненому Правилами дорожнього руху, з наданням пасажиру встановленого (сертифікованого) рівня комфорту та безпеки, а пасажир зобов'язаний оплатити вартість проїзду та утриматися від порушень прав інших осіб.

Договір індивідуального перевезення пасажира таксі - домовленість сторін, укладена між пасажиром, яким є фізична особа (з належними їй особистими немайновими та майновими правами) та перевізником (ліцензованим як перевізник таксі з певним рівнем сертифікації), направлена на надання пасажиру транспортної послуги безпечним транспортним засобом, з відповідним рівнем сертифікованого комфорту та безпеки, яка полягає у переміщенні перевізником пасажира у просторі до місця призначення, обраному пасажиром самостійно, а пасажир зобов'язаний оплатити вартість проїзду. Запропоновано ці визначення закріпити відповідними частинами - 3 та 4 етапі 910 ЦК України.

Договір перевезення пасажирів таксі за його юридичною природою є консенсуальним, двостороннім та оплатним, а також публічним договором про приєднання. У роботі відстоюється можливість обмеження свободи договору з метою забезпечення публічних інтересів. Автор виділяє два види договорів - договору перевезення пасажирів таксі та договору оренди

транспортного засобу і вважає, що однією з найголовніших кваліфікуючих ознак договорів є предмет - послуга у договорі перевезення пасажира таксі - доставка пасажира до. певного пункту призначення, а у договорі оренди таксомотору — оренда майна (транспортного засобу).

Автор відносить договір перевезення таксі, укладеного за допомогою засобів дистанційного зв'язку, до договору, укладеному через договір.

У підрозділі 2.2. «Сторони договору на перевезення пасажирів таксі» охарактеризовано сторони договору з урахуванням його специфіки. Пасажиром у договорі перевезення пасажира таксі є саме фізична особа з належними їй особистими немайновими правами, що уклала договір і користується послугами таксі незалежно від наявності у неї перевізного квитка. Перевізником є суб'єкт підприємницької діяльності, що отримав відповідну ліцензію та надає послуги за договором про перевезення пасажира автомобільним транспортом загального користування. Оскільки стаття 915 ЦК визначає перевезення транспортом загального користування як перевезення, що здійснюються юридичною особою, чим обмежує права фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, автор пропонує відповідні зміни до чинного законодавства.

Учасниками правовідносин з перевезення пасажирів таксі є організатори перевезень пасажирів та їх багажу легковими автомобілями таксі на замовлення - місцеві держадміністрації і органи місцевого самоврядування, які реєструють перевізників усіх форм власності, територіально належать до відповідного органу місцевого самоврядування, та інформаційно-диспетчерські служби, що належать таким перевізникам - контролюють виконання ними норм чинного законодавства стосовно цієї діяльності, а також, надають перевізникам право користуватися мережами стоянок таксі у відповідному населеному пункті на ідентичних договірних умовах. Окремо як учасників автор виділяє інформаційно-диспетчерські центри, що можуть належати перевізникам чи бути самостійними. Щодо останніх можливе застосування норм цивільного права про представництво та договори доручення та комісії. Констатуємо, що в діючому законодавстві цивільно-правовий статус зазначених центрів, включаючи їх відповідальність за укладеними договорами на подання транспортних засобів, є невизначеним.

У підрозділі 2.3. «Укладання договору на перевезення пасажирів таксі. Підстави виникнення зобов'язань з перевезення пасажирів таксі» автор розкриває як загальний порядок укладання договорів, так і специфічні риси укладання окремих підтипів договорів перевезення пасажирів таксі, встановлює форму, якій повинен відповідати досліджуваний договір. Автор вважає, що цей договір є укладеним з моменту досягнення згоди (домовленості) щодо його істотних умов. Порядок укладання договору перевезення пасажира має свою специфіку у кожному з підвидів перевезень таксі.

У тих випадках, коли замовник (чи безпосередньо сам пасажир) замовляє таксі для індивідуального перевезення через оператора чи диспетчера, він де-факто здійснює оферту перевізнику на підставі його публічної пропозиції щодо укладання договору перевезення за певним маршрутом. Акцепт у цьому випадку слідує від перевізника, від імені якого діє оператор чи диспетчер, за наявності технічної можливості виконання замовлення. Автор солідаризується з позицією, що пасажирський квиток є лише доказом укладання договору перевезення пасажира таксі і не є його письмовою формою, оскільки на ньому відсутні підписи сторін. Відсутність видачі квитка не свідчить про неукладеність договору.

У підрозділі 2.4. «Виконання договору на перевезення пасажирів таксі» досліджено як загальні умови виконання договору перевезення пасажира, так і зосереджено увагу на особливостях виконання договору перевезення таксі. Автор підтримує позицію, що виконання зобов'язання полягає у виконанні сторонами договору фактичних дій (доставка пасажира до місця призначення, оплата пасажиром вартості проїзду та ін.), що становлять зміст їх прав та обов'язків, тому у зазначеному підрозділі аналізується зміст суб'єктивних прав і юридичних обов'язків сторін цього договору.

Окремо автор зазначає, що в коло обов'язків перевізника входить ризик щодо забезпечення безпеки життя та здоров'я пасажира в процесі його перевезення, в основному, шляхом уникнення дій, обставин, що мають об'єктивну можливість суттєво понизити ступінь безпеки. Закріплення механізму страхування пасажирів лише в підзаконних актах, а не на рівні законів, є необґрунтованим, оскільки обмежує гарантії захисту прав пасажира.

Третій розділ «Наслідки порушення зобов'язань з перевезення пасажирів таксі» складається з двох підрозділів, присвячених визначенню, типізації порушень зобов'язань з перевезення пасажирів таксі, окремих видів порушень та можливих правових наслідків для сторін у разі настання таких наслідків.

У підрозділі 3.1. «Порушення зобов'язань з перевезення та їх типологія» автор визначає загальну типологію порушень з договору перевезення пасажиру таксі та констатує, що оскільки ст. 920 ЦК закріплює, що відповідальність за зобов'язаннями із договору перевезення встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено кодексом, законами, транспортними кодексами (статутами), тоді маємо ситуацію гіпотетичної, але малоймовірної домовленості пасажира та власника таксі про його підвищену відповідальність. У цьому випадку, єдиним виходом забезпечити захист прав пасажира є нормативне імперативне закріплення відповідальності сторін за договором перевезення пасажирів таксі.

Автор визначає, що де-юре ЦК надає сторонам можливість встановити відповідальність, що не є можливим, а урегульованість транспортним статутом де-факто є відсутньою. Але формально невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором перевезення пасажира тягне для відповідних сторін договору перевезення пасажира, що допустили порушення договору, застосування відповідальності, встановленої ЦК, транспортними статутами і кодексами, а також угодою сторін.

Автор підтримує позицію щодо застосування до відповідальності за договором перевезення пасажира таксі загальних положень про цивільно-правову відповідальність і пропозицій щодо визначення особливостей функціонування цивільно-правової відповідальності як системи через категорію «правовий режим». Автор визначає, що за формою вираження можна відокремити законний і договірний режими цивільно-правової відповідальності.

У підрозділі 3.2. «Відповідальність сторін за порушення зобов'язань» досліджені підстави виникнення відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання з перевезення пасажира таксі, дається характеристика мір цивільно-правової відповідальності та особливостей її застосування до договору перевезення пасажирів таксі.

Автор пропонує легалізувати відповідальність за окремі види порушень зобов'язання з перевезення пасажирів таксі.

Підставами звільнення від відповідальності за порушення вказаного договору можуть бути не тільки непереборна сила, але й інші обставини, які, разом з тим, свідчать про спеціальний характер відповідальності.

Автор аналізує зміст обмеженої відповідальності перевізника за діючим законодавством і встановлює, що збитки, заподіяні споживачеві, підлягають відшкодуванню в повній сумі навіть понад неустойку, встановлену законом або договором відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів», який визначає правовий статус пасажира як споживача.

Виявлено, що внаслідок організації відносин між перевізником та інформаційно-диспетчерським центром по моделі агентського договору, диспетчерський центр усувається від відповідальності за дії фактичного виконавця, який пасажирові невідомий, внаслідок чого ускладнюється притягнення фактичного перевізника до відповідальності.