НЕДОПУСТИМІСТЬ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається мета, задачі, об’єкт, предмет, методи дисертаційного дослідження, висвітлюється наукова новизна одержаних результатів, розкривається практичне значення досягнутих результатів, наводяться дані про їх апробацію та публікації автора за темою дисертації.

Розділ 1 «Загально-теоретична характеристика недопустимості зловживання цивільним правом», що складається з 4 підрозділів, присвячений огляду літератури щодо недопустимості зловживання правом, дослідженню принципу недопустимості зловживання правом, висвітленню поняття та елементів зловживання правом, проведенню класифікації зловживання правом.

У підрозділі 1.1. «Огляд літератури щодо недопустимості зловживання цивільним правом» проаналізовано наукові джерела з питань недопустимості зловживання правом.

Обгрунтовується висновок, що сучасний стан наукової розробленості зловживання цивільним правом значною мірою зумовлений недостатністю наукових досліджень, присвячених загальним положенням про здійснення цивільних прав, що викликано зосередженням уваги науковців в контексті окремих форм зловживання, в дослідженнях яких переважно йдеться про шикану, залишаючи без належної уваги поняття, природу, правові наслідки, класифікацію зловживання цивільним на форми і види та їх місце в системі способів здійснення цивільних прав.

Ряд наукових праць (монографічних досліджень і наукових статей) присвячені характеристиці окремих форм зловживання правом, зокрема монографія Т. С. Яценко «Категория шиканы в гражданском праве: история и современность» та наукова стаття Ю. Цюкало «Принцип недопустимості зловживання суб’єктивними цивільними правами з наміром завдання шкоди (шикана) в країнах романо-германської правової системи», яка містить характеристику актуальних питань шикани в країнах континентального права.

Іншу групу наукових праць становлять дослідження, присвячені характеристиці зловживання окремими видами цивільних прав (правами акціонера, в сфері Інтернет тощо). Так, монографія О. В. Осипенко «Злоупотребление правами акционера: сущность, формы, профилактика» містить загально-правову характеристику зловживання правами акціонера як роду бізнес-практики, висвітлює питання профілактики зловживання акціонерними правами при підготовці і проведення загальних зборів акціонерів. Монографічна праця О. Є. Молотникова «Ответственность в акционерных обществах» містить окремий параграф глави, присвячений характеристиці зловживанням правом та акціонерній відповідальності.

 Огляд сучасного стану наукової дослідженості зловживання цивільним правом у цивілістичній науці дає підстави для висновку про подальший розвиток вчення про недопустимість зловживання правом в сучасній доктрині цивільного права, основні положення якого сформульовані правовою наукою радянського («соціалістичного») періоду, найбільш глибоко і системно відображено в монографічних працях учених-цивілістів радянського періоду (в першу чергу, в працях професора В. П. Грибанова).

Підрозділ 1.2. «Принцип недопустимості зловживання цивільним правом» присвячений дослідженню принципу недопустимості зловживання правом.

Встановлено, що принцип недопустимості зловживання цивільним правом має різні прояви і повинен розумітися як заборона на: здійснення права у суперечності з його системним призначенням; недобросовісне здійнення права; аморальне або егоїстичне здійснення цивільних прав; навмисне заподіяння шкоди будь-кому формальним здійсненням свого права.

Категорію добросовісності в своєму суб’єктивному розумінні («знав – не знав») слід визнавати спеціальною регулятивною конструкцією, покликаною усувати егоїстичні схильності учасників обороту та враховувати інтереси і цілі цивільного обороту в цілому.

В суб’єктивній стороні «доброї совісті» проявляється одна з ознак зловживання правом, що є навмисною (свідомою, наміреною) дією; не є зловживанням правом необачна, необережна і недбайлива дія.

Підрозділ 1.3. «Поняття та елементи зловживання цивільним правом» присвячений дослідженню поняття та елементів зловживання правом.

Обгрунтовується розуміння зловживання правом у вузькому та широкому розумінні як зловживання правом з виключним наміром заподіяння шкоди іншій особі (зловживання правом у вузькому розумінні) і завідомо недобросовісного здійснення цивільних прав способом, який суперечить призначенню права, шляхом вчинення нечесних (лицемірних) дій особи з усвідомленням суто формальної реалізації свого права (під прикриттям його реалізації), порушення інших, визначених законом, меж здійснення цивільного права з наміром заподіяння шкоди іншій особі (зловживання правом у шипркрму розумінні).

Доводиться, що за суб’єктивною стороною зловживання правом вирізняється від інших форм недобросовісності, яким байдуже питання щодо вини недобросовісної особи. При зловживанні правом недобросовісність проявляється в нечесних, а саме лицемірних, діях уповноваженої особи, тобто під прикриттям реалізації свого суб’єктивного права, а умисел становить вину порушника, що проявляється в знанні (усвідомленні) останнім суто формальної (лицемірної) експлуатації норми права та перекрученні змісту його правомочностей і вирізняє зловживання правом від інших форм недобросовісності та правопорушень.

Визначальними (істотними) ознаками зловживання правом доцільно вважати: 1) недобросовісне здійснення цивільних прав за відсутності виправданого інтересу, в суперечності з його соціальним призначенням під впливом корисливого, егоїстичного інтересу, що заперечує правомірність існування будь-якого іншого інтересу; 2) умисел на зловживання правом через призму розумності і добросовісності; 3) наявність шкоди або створення умов для настання шкоди при зловживанні правом; 4) наявність правової невизначеності внаслідок неможливості використання спеціальної норми, яка регулює недобросовісне здійснення цивільних прав, що викликає до дії норму ст. 13 ЦК України; 5) нормативна урегульованість шляхом заборони поведінки, яка визнається зловживанням правом.

Суб’єктом зловживання цивільним правом є носій суб’єктивного цивільного права (в договірних відносинах – кредитор, в речових – особа-власник, носій іншого речово-правового титулу тощо) та уповноважена вчиняти або вимагати вчинення дій від зобов’язаної особи (в зобов’язальних відносинах – боржника, в абсолютних – будь-якої третьої особи, зобов’язаної дотримуватись речових, інших абсолютних прав).

Суб’єктом зловживання цивільним правом не може бути носій суб’єктивного обов’язку, оскільки зобов’язана особа не є носієм суб’єктивного права і позбавлена можливості його здійснювати, як добросовісно, так і недобросовісно.

Норма ст. 13 ЦК застосовується лише в ситуації правової невизначеності, коли або відсутня спеціальна норма права, яка регулює конкретне правовідношення, або спеціальна діюча норма права не здатна в силу свого юридичного змісту (формалізму, помилок) якісно врегулювати юридичну проблему, яка виникає в конкретних правовідносинах.

У зв’язку з цим обґрунтовується доцільність уточнення законодавчого формулювання ч. 3 ст. 13 ЦК шляхом викладення в такій редакції: «Не допускаються здійснення цивільних прав виключно з наміром завдати шкоди іншій особі, дії в обхід закону, а також інше завідомо недобросовісне здійснення цивільних прав (зловживання)».

Підрозділ 1.4. «Класифікація зловживання цивільним правом» присвячений дослідженню класифікації зловживання правом.

Обґрунтовується доцільність класифікації зловживання цивільним правом шляхом послідовного поділу зловживання правом на форми за метою (виключний або визначальний намір завдання шкоди іншій особі) та їх види за засобом зловживання правом (цивільне право; право на захист тощо).

За критерієм мети слід виділяти дві форми зловживання правом: 1) шикана (дії, спрямовані виключно на завдання шкоди іншій особі і відсутній законний інтерес); 2) зловживання цивільним правом з невиключним і неодиничним наміром заподіяння шкоди, доповненим невизначальним законним інтересом.

Форми зловживання правом може бути поділено на види і підвиди залежно від засобу зловживання на дві групи видів зловживання правом: 1) зловживання правомочностями як елементом цивільної правоздатності, зокрема: використання цивільних прав з метою обмеження конкуренції і зловживання домінуючим становищем на ринку; зловживання «переддоговірними» правами (при підготовці та укладенні договорів); 2) зловживання окремими видами суб’єктивних цивільних прав: корпоративними; речовими; зобов’язальними; особистими немайновими правами; правами інтелектуальної власності; батьківськими правами і правами осіб, які замінюють батьків.

Розділ 2 «Еволюція інституту недопустимості зловживання цивільним правом», що складається з 2 підрозділів, присвячений висвітленню еволюції вчення про недопустимість зловживання правом, дослідженню іноземного досвіду правового забезпечення недопустимості зловживання правом.

У підрозділі 2.1. «Еволюція вчення про недопустимість зловживання цивільним правом» досліджується вчення про недопустимість зловживання правом у приватному праві Стародавнього Риму, Російської імперії і в цивільному праві Радянського Союзу.

Робиться висновок про невизнання римським правом юридичної конструкції зловживання правом в її сучасному розумінні, оскільки за римським правом будь-яка дія, яка входить до складу права, може бути вчинена навіть у тому випадку, коли вона призведе до шкідливого результату для сусідів або інших осіб і не принесе користі уповноваженій особі. Як зазначав Гай, nullus videtur dolo facere, qui jure suo utitur – ніхто не вважається таким, що чинить зло навмисно, якщо він користується своїм правом». Таке правило фактично свідчило про відсутність меж здійснення прав за римським правом.

Єдиним обмеженням здійснення права у римлян визнавалась виключність мети і наміру особи нашкодити іншому. При цьому римське право не визнавало протизаконними дії носія права, вчинені тільки з наміром заподіяти шкоду іншій особі.

Правомірність дії, якою здійснюється право, могла бути оспорена доказуванням лише такого злого умислу, якщо зла воля випливала з обставин справи з такою очевидністю, що іншої причини до дії не було виявлено.

В цьому випадку римський правовий порядок відмовляв в захисті подібному здійсненню, або зловживання визнавалоя недопустимим.

Дореволюційна цивілістична доктрина, зазвичай, поширювала поняття зловживання правом лише на випадки шикани, для якої властиве навмисне заподіяння шкоди третім особам.

Радянською цивілістикою було сформульовано теорію «меж здійснення цивільних прав», яка вплинула, в тому числі, на чинне цивільне законодавство України і республік, які утворились у зв’язку із розпадом Радянського Союзу.

Переважна більшість радянських цивілістів під цим поняттям розглядали дії уповноваженого суб’єкта в межах належного йому суб’єктивного права із застосуванням форм його реалізації, які виходять за встановлені законом межі здійснення права.

За своєю юридичною природою зловживання правом в радянській цивілістиці переважно пропонувалося визнавати особливим типом цивільного правопорушення, вчиненого уповноваженою особою при здійсненні нею належного їй права, пов’язаного з використанням недозволених конкретних форм в межах дозволеного їй законом загального типу поведінки.

У підрозділі 2.2. «Порівняльно-правова характеристика недопустимості зловживання правом за іноземним законодавством» проведено характеристику вчення про недопустимість зловживання правом в країнах континентального та англо-американського права.

Кваліфікуючими ознаками зловживання правом в сучасному праві країн континентального та англо-американського права вважаються: а) наявність протиправної мети – заподіяння шкоди іншим особам; б) засобом зловживання завжди були цивільні права в їх виключно формальному розумінні (тобто, вони виступали зовнішнім прикриттям шкідливих дій правопорушника); в) характер поведінки кваліфікувався як недобросовісний, тобто завжди була присутня прихована корисна мета.

В сучасному європейському праві інститут недопущення зловживання суб’єктивним цивільним правом (фр. abus de droit), відомий більшості країн континентального права (в т. ч. Німеччини, Франції, Швейцарії, Росії), регулює відносини щодо перевищення меж здійснення цих прав їх носіями за допомогою трьох груп правових норм, які: а) прямо забороняють шикану, як форму зловживання правом; б) містять вимоги щодо здійснення суб’єктивних прав відповідно до «чеснот» або «сумлінного» їх здійснення; в) містять вимоги здійснювати суб’єктивні права з урахуванням суспільних інтересів.

Німецьке цивільне право визнало ідею необхідності заборони зловживання правом шляхом нормативного закріплення в Німецькому цивільному уложенні (§ 226) правила про недопустимість здійснення права, якщо воно може мати своєю виключною метою заподіяння шкоди іншій особі.

Німецьке право визнає припустимим широке тлумачення норми про неприпустимість шикани, яке допускає в шикані інші цілі, наміри, інтереси, які не повинні бути «визначальними», що, в свою чергу, визначав тільки суд відповідно до рівня свого суб’єктивизму.

У французькому праві відсутнє нормативне закріплення конструкції неприпустимості зловживання правом, а тому французькі суди випадки зловживання правом обгрунтовують посиланнями на ст.ст. 1382, 1383 ЦК Франції, які закріплюють конструкцію генерального делікту. Зазначені норми ЦК Франції за своїми юридичними ознаками поглинають шикану через можливість поширення шикани на будь-які дії, які заподіюють шкоду.

Варто наголосити, що доктринальну заборону на зловживання правом французькі суди активно використовують не тільки в суто майнових, але й в особистих немайнових відносинах, сімейних відносинах, а також при недобросовісних судових позовах (процесуальних відносинах).

У швейцарському цивільному праві конструкцію зловживання правом нормативно закріплено в ст. 2 Швейцарського цивільного уложення (ШЦУ) шляхом здійснення особою права і виконання обов’язку відповідно до критерію «доброї совісті» («Treu und Glauben») та визнання неприпустимим очевидного зловживання правом.

Швейцарська доктрина і позитивне право основними ознаками зловживання правом визнають: 1) формальне здійснення прав або виконання обов’язків; 2) недобросовісні наміри; 3) заборона шикани як крайньої форми зловживання правом.

Правові наслідки порушення швейцарського принципу недопустимості зловживання права та виконання обов’язків полягають у відмові винній особі в захисті права і зобов’язанні правопорушника відшкодувати заподіяну шкоду відповідно до статей 41 і 66 ШЦУ.

В Концепції реформування цивільного законодавства Росії визначено наслідки відступу учасників правовідношення або одного з них від принципу добросовісності, розширено перелік дій, які розглядаються як зловживання правом поряд із забороною здійснювати цивільні права виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі (шикана), зазначено на дії в обхід закону, а також на інше завідомо недобросовісне здійснення цивільних прав.

Розділ 3 «Форми і правові наслідки зловживання цивільним правом» , який складається з 3 підрозділів, присвячений дослідженню шикани як особливої форми зловживання правом, інших форм зловживання правом, висвітленню правових наслідків зловживання цивільним правом.

У підрозділі 3.1. «Шикана як особлива форма зловживання цивільним правом» розглядається шикана як особлива форма зловживання правом.

Обґрунтовується доцільність такого виділення ознак генерального складу зловживання цивільним правом: «Оскільки шиканою визнаються дії, які здійснюються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, то наявність іншої мети в поведінці особи, являє собою «інші форми» зловживання правом».

Доводиться, що передбачене розуміння вітчизняним законодавцем шикани як дії, підпорядкованої єдиному прагненню нашкодити, не обов’язково означає необхідність кваліфікувати інші форми зловживання правом як необережне (ненавмисне) заподіяння шкоди.

Буквальне встановлення змісту ч. 3 ст. 13 ЦК України дає можливість відносити до іншої форми зловживань виключно навмисне діяння з різними, не одиничними намірами, що виключає кваліфікацію як зловживання правом недбалого здійснення прав, що заподіює шкоду іншим особам.

Підрозділ 3.2. «Інші форми зловживання цивільним правом» привячений дослідженню форм зловживання правом, відмінних від шикани.

Обгрунтовується поділ інших форм зловживання правом за метою і засобом зловживання на такі види: 1) використання цивільних прав з метою обмеження конкуренції і зловживання домінуючим становищем на ринку; 2) зловживання цивільним правом на захист; 3) зловживання батьківськими правами і правами осіб, які замінюють батьків; 4) обхід закону; 5) інші види зловживання цивільним правом з наміром заподіяння шкоди і невизначальним законним інтересом.

Аргументується кваліфікація зловживання батьківськими правами і правами осіб, які замінюють батьків, видом зловживання правом і поширення на ці відносини положень ст. 13 ЦК України.

У разі недодержання особою при здійсненні батьківських прав вимог, які встановлені частиною п’ятою цією статті, суд може зобов’язати її припинити зловживання батьківськими правами і правами осіб, які замінюють батьків, а також застосувати інші наслідки, прямо встановлені законом.

Обгрунтовується визнання обходу закону самостійним видом зловживання правом, відмінним від шикани, й інших форм зловживання правом.

Обхід закону може передбачати недобросовісне уникнення застосування належної норми закону шляхом підпорядкування правочину, правововому акту (статуту тощо) неналежній нормі закону, праву іншої країни, або неправомірного розширювального чи звужувального тлумачення норми закону, яка не підлягає застосуванню до правовідносин, з метою заподіяння шкоди іншій особі.

Підрозділ 3.3. «Правові наслідки зловживання цивільним правом» присвячений характеристиці відмови в захисті права як спосіб захисту права і цивільно-правової санкції, дослідженню проблеми відмови в захисті права і допустимості інших правових наслідків зловживання правом.

Передбачена ч. 6 ст. 13 ЦК України санкція у вигляді відмови в захисті належного особі права є нетиповим способом захисту, відсутнім серед загальних способів захисту цивільних прав, перерахованих в ст. 16 ЦК України, який доцільно розглядати особливим пасивним способом захисту, направленим на невизнання юридичних наслідків незаконного правоздійснення, в якій би формі воно не було.

Обгрунтовується визнання відмови від захисту права єдиною цивільно-правовою санкціэю, що може бути застосована до особи, яка зловживає своїми цивільними правами. Відшкодування збитків, стягнення неустойки, компенсації й інші заходи відповідальності не можуть бути застосовані в межах ст. 13 ЦК України, а виступають предметом самостійного, частіше всього субсидіарного, матеріального права вимоги.