НЕОБХІДНА ОБОРОНА ПРИ ПОСЯГАННІ НА ВЛАСНІСТЬ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, розкривається ступінь її наукової розробки, науково-теоретична основа, зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами, визначені об’єкт, предмет, основна мета та задачі дослідження, наукова новизна, практичне значення одержаних висновків, наводяться дані щодо апробації одержаних результатів.

Розділ 1 «Природа права на необхідну оборону при посяганні на власність» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Концепція необхідної оборони як обставини, що виключає злочинність діяння (загальний огляд)” проаналізовано соціальну та правову природу права на необхідну оборону. Обґрунтовується, що необхідна оборона є однією з гарантій дотримання та захисту багатьох прав, свобод і законних інтересів особи та комплексно забезпечує охорону останніх.

У підрозділі 1.2 “Власність як об’єкт захисту у формі необхідної оборони” автором проведений аналіз права власності, вказано на важливість його недоторканності, досліджені форми власності, законні підстави позбавлення особи вказаного права та способи його захисту, зокрема через інститут необхідної оборони. У даному підрозділі також пояснюється роль суб’єктів права власності по його здійсненню й охороні. Так, об’єктом захисту в умовах необхідної оборони може бути не лише право власності фізичної особи, а й юридичної, а також право державної власності та комунальної. Відмінність полягає лише в тому, що приватна особа має право встати на захист кожної з форм власності, а особи, які зобов’язані в силу закону здійснювати такий захист, – завжди повинні це робити.

Розділ 2 “Ознаки, що визначають стан необхідної оборони при посяганні на власність (кримінально-правовий аналіз)” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Ознаки, які характеризують суспільно небезпечне посягання на власність” автором досліджено, що дії людини під час реалізації права на необхідну оборону не можуть бути безмежні, у зв’язку з чим установлення певних обмежень щодо дій особи, яка перебуває в стані необхідної оборони, цілком виправдане і справедливе, і, в першу чергу, спрямоване на те, щоб запобігти перетворенню реалізації права необхідної оборони в помсту і самосуд. Ці обмеження, вироблені теорією та судовою практикою, характеризують як саме злочинне посягання, так і акт оборони і в науці кримінального права їх прийнято називати умовами правомірності необхідної оборони. Виділення умов, які стосуються посягання, дозволяють визнати за тим, хто обороняється, право на заподіяння шкоди, тобто вирішити питання про наявність стану необхідної оборони. Зокрема, з-поміж різних класифікацій умов правомірності необхідної оборони, що відносяться до акту посягання, автор описує такі: 1) суспільна небезпека посягання, 2) його наявність і 3) дійсність.

У підрозділі 2.2 “Ознаки, які характеризують правомірність захисту від суспільно небезпечного посягання на власність” автором з’ясовано, що виділення умов, які стосуються захисту, дозволяє оцінити правомірність заподіяної внаслідок оборони шкоди. Аналізуються такі умови правомірності необхідної оборони, що відносяться до захисту: 1) активний характер дій того, хто обороняється; 2) заподіяння шкоди можливе тільки тому (тим), хто нападає (нападають), але не третім особам; 3) захист допустимий для відбиття посягання на певне коло об’єктів, 4) захист повинен бути своєчасним, 5) межі необхідної оборони не повинні бути перевищені.

У підрозділі 2.3 “Спеціальні види необхідної оборони” автором підкреслюється, що, на його думку, існує проблема, яка пов’язана з юридичною конструкцією ч. 5 ст. 36 КК України, суть якої зводиться до такого – викликає багато запитань до формулювання «протиправне насильницьке вторгнення в житло чи інше приміщення». Що стосується застосування різноманітних технічних засобів для відвернення протиправного насильницького вторгнення, то хоча напряму кримінальним законом і не заборонено їх використання, але на практиці виникає проблема порушення такої умови правомірності необхідної оборони як своєчасність. Для пра­вомірності влаштування механізмів і заподіяння шкоди їх дією необхідно: а) щоб ця шкода була спричинена під час суспільно небезпечного посягання; б) щоб вона спри­чинювалася тільки тому, хто посягає; в) щоб спричинена шкода не була у явній невідпові­дності з цінністю та характером блага, яке захищається. Автор вважає, що у випадку спричинення пристроєм шкоди третім особам за умови відсут­ності умислу на це в особи, яка встановила пристрій, має кваліфікуватися як необе­режний злочин. Порушення правил про співвідношення заподіяної шкоди та характеру і небезпечності посягання повинно, за відповідних умов, оцінюватися за правилами про перевищення меж необхідної оборони. Так, установлення у приміщеннях, на воротах, дверях різних охоронних пристроїв, що здатні завдати тяжкої шкоди здоров’ю або й позбавити життя (капкани, пристрої з електричним струмом тощо), за загальним правилом, не може вважатися діянням, учиненим у стані необхідної оборони, через його явну передчасність. Проте якщо особа, знаючи, що на неї, її рідних, близьких, ділових партнерів або інших осіб готується напад, з метою його відбиття встановлює або приводить у «бойовий» стан такий охоронний пристрій, і цей пристрій у момент нападу спрацьовує проти нападника (нападників), вчинене належить розглядати й оцінювати як дії, вчинені у стані необхідної оборони.

Розділ 3 “Проблеми забезпечення права на необхідну оборону при суспільно небезпечному посяганні на власність у зарубіжному кримінальному законодавстві” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Необхідна оборона в романо-германській (континентальній) правовій системі” автором з’ясовано, що інститут необхідної оборони у Франції («інститут правомірного захисту» за французьким законодавством) чітко регламентовано, багато уваги приділено ознакам правомірності необхідної оборони. Помітна вагома роль судової практики. Також французький законодавець виокремлює питання захисту власності.

Кримінальний кодекс ФРН не розкриває поняття перевищення меж необхідної оборони. У параграфі 33 КК ідеться про те, що якщо особа перевищує межі необхідної оборони через збентеження, страх чи переляк, то вона не підлягає покаранню. Перевищення меж необхідної оборони за кримінальним правом ФРН є оціночною категорією, і вирішення цього питання при розгляді кожної конкретної справи знаходиться у компетенції суду.

У підрозділі 3.2 “Інститут необхідної оборони в англійському законодавстві” дисертантом з’ясовано, що англійське кримінальне право характеризується відсутністю кодифікованого законодавства, яке прийняте в більшості країн, і, як наслідок, – змішування кримінально-правових норм сучасних і середньовічних, велика кількість джерел права, відсутність кримінального кодексу і т.д. Основними джерелами англійського права є статути (парламентське законодавство) та судові прецеденти.

Необхідна оборона в Англії застосовується для захисту самого себе, іншої особи, житла, майна, а також для захисту інтересів суспільства чи держави. Цей інститут регулюється загальним правом і Законом „Про кримінальне право” 1967 р.

Чинне англійське законодавство визначає випадки, за яких смертельна сила може бути застосована. Англійська кримінально-правова доктрина визнає виправданим будь-яке заподіяння шкоди тому, хто посягає на особистість чи власність, якщо суд визнає характер захисту й обрані для цього засоби розумними.

У підрозділі 3.3 “Правова регламентація необхідної оборони за кримінальним законодавством США” автором з’ясовано, що необхідна оборона в американському кримінальному праві, як правило, поділяється на три види: 1) самооборона; 2) захист іншої особи; 3) захист майна, включаючи житло.

Дисертант звертає увагу на те, що законодавством США передбачено: якщо застосування особою технічних засобів відповідає вимогам закону стосовно правомірності та порядку їх використання, то кримінальна відповідальність не настає навіть за спричинення смерті тому, хто посягає на право власності.

У підрозділі 3.4 “Кримінальне законодавство Японії та Китаю про необхідну оборону” автор, дослідивши особливості інституту необхідної оборони за японським і китайським кримінальним законодавством, відзначає таке. У КК Японії та Китаю чітко не передбачена така ознака необхідної оборони, як співрозмірність, а норми, котрі регламентують перевищення меж необхідної оборони, є доволі розмитими, що створює складнощі для кваліфікації діянь особи, яка перебуває в умовах захисту прав та інтересів.
У японському та китайському кримінальному законодавстві відсутні норми, що регламентують уявну оборону, стан сильного душевного хвилювання при необхідній обороні. Японським КК взагалі не встановлено спеціальних випадків, у яких заподіяння будь-якої шкоди завжди правомірне і не тягне настання кримінальної відповідальності, а китайський КК хоча і містить перелік таких випадків, проте закріплює оціночну категорію, яка може спричинити ускладнення при кваліфікації. У кримінально-правових нормах, що регламентують інститут необхідної оборони, як у Японії, так і в Китаї, взагалі відсутнє положення, котре прямо надає право захищати майно та нерухомість.