НЕОЛІБЕРАЛЬНІ МОДЕЛІ МОДЕРНІЗАЦІЇ У СУСПІЛЬСТВАХ ПЕРЕХІДНОГО ТИПУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовані актуальність теми дослідження та ступінь її наукової розробки, визначені об’єкт і предмет, мета й завдання дисертаційної роботи, розкриті основні методи, які застосовувалися при підготовці роботи, її теоретичне і практичне значення, апробація результатів, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються науковою новизною.

У першому розділі “Еволюція західної неоліберальної свідомості в умовах “другої хвилі” модернізації” запропонований аналіз науково-теоретичних джерел в контексті розгляду зародження та розвитку неоліберальної теорії, висвітлено основні етапи інверсії ідей класичного лібералізму у бік неоліберальної теорії і практики.

У першому підрозділі „Аналіз політологічних джерел в контексті зародження і розвитку неоліберальної теорії” досліджено коло наукових джерел і теоретико-політологічних праць з тематики проблем модернізації і постмодернізації, впливу на ці процеси неоліберальної ідеології. Автором враховано при підготовці дослідження результати дисертаційних праць В.Ю. Баркова, В.П. Горбатенка, В.С. Журавського, Ю.П. Лободи, Т.Л. Нагорняк, А.О. Сіленко, С.І. Тихомірова, І.В. Яковюка, в яких аналізуються проблеми і перспективи проведення модернізаційних пере­творень, становлення базових інституцій правової і соціальної держави та розвитку громадянського суспільства в Україні.

Проблеми демократизації пострадянських суспільств та визначення оптимальної модернізаційної стратегії їх розвитку з урахуванням науко­вих розробок західних вчених та досвіду здійснення реформ в інших країнах плідно розробляють В.В. Бурега, , В.В. Бущик, В.А. Вагурін, А.А. Галкін, Є.М. Герасимов, А.М. Данилов, В.П. Заблоцький, В.А. Красильщиков, В.А. Красин, В.Г. Кремень, М.І. Михальченко, С.П. Перегудов, В.В. Танчер, В.О. Таран, В.М. Ткаченко та інші українські, російські і білоруські дослідники.

Аналіз зарубіжної наукової літератури, присвяченої побудові та роз­гляду соціокультурних, соціально-економічних та політико-ідеологічних засад системи постмодерну засвідчує особливу увагу до цієї проблематики таких учених, як Д. Белл, Р. Гейлбнер, А. Гідденс, Л. Зидентоп, Р. Інглхарт, П. Козловськи, А. Пшеворський, Д.А. Растоу, А. Тоффлер, Ю. Хабермас, У. Хаттон, Ф. Фукуяма та інших.

Окрему групу наукових джерел склали наукові дослідження, резуль­тати яких були використані автором при підготовці першого розділу дисертації. У працях О.В. Валюженича, К.С. Гаджиєва, Л. Готропа, С. Завадського, І. Коляди, А.А. Кредера, В.Л. Паррингтона, В.В. Согріна, А.М. Шлезінгера-мол., М.М. Яковлева та інших авторів досліджуються питання інверсії ліберальних ідей у політичній теорії і практиці. Аналіз зародження і розвитку концепції “держави загального добробуту” та її практичного втілення, а також здійснення реформ “Нового курсу” у США дає змогу окреслити основні напрямки еволюції неоліберального світогляду впродовж ХХ століття, з’ясувати проблеми становлення неолібералізму як однієї з провідних ідеологічних систем сучасності.

 Дисертант доводить, що вже наприкінці ХІХ століття загострилася ідеологічна криза класичного лібералізму, внаслідок якої виникає та оформлюється нова соціально-політична течія – “новий” або “соціальний” лібералізм, що обґрунтовує позитивну роль держави у соціальному та економічному житті суспільства. Неолібералізм – одна з тих доктрин, поява якої стала відповіддю на кризу раніше пануючої ідеологічної системи. Неолібералізм органічно поєднав у собі риси класичної ліберальної свідомості та нові, модерністські для свого часу, концепції і погляди. Тому для розуміння доктринального змісту неолібе­ралізму, на думку дисертанта, необхідним є знання тих базових постулатів класичного лібералізму, дотримання яких в умовах розвитку та еволюції механізмів ринкової економіки і політичних інституцій держави призвело до кризи ліберальної теорії та практики.

 На основі аналізу політико-ідеологічного, економічного та соціо­культурного стану ліберальної теорії і практики на зламі ХІХ–ХХ століть дисертант доходить висновку: якщо спочатку ідея вільного ринку та принцип “laissez-faire” несли позитивний соціальний потенціал, то згодом вони почали уособлювати вимоги найбільш консервативних кіл, викону­вати функцію консервації суспільства. Отже, на перетині ХІХ–ХХ століть відбулася інверсія ліберальних ідей, в результаті якої теоретично офор­мився та науково утвердився новий ідеологічний напрямок – неолібера­лізм. “Новий” лібералізм ґрунтувався на ідеї необхідності державного втру­чання в соціально-економічне життя суспільства. Становлення неолі­берального типу світогляду позначилося поступовою трансформацією ідеї свободи, яка почала набувати чітко окресленого позитивного змісту, поєднавши ідеали свободи як найвищої цінності людського буття та загального блага. Концепції інтервенціонізу та прогресизму Ч. Бірда, Дж. Кроулі, Дж. Дьюї стають теоретичною основою реформ президентів США Т. Рузвельта та В. Вільсона, які виявилися ідейно-практичною основою проведення “Нового курсу” адміністрацією Ф.Д. Рузвельта.

Другий підрозділ “Світовий досвід реалізації ідейно-теоретичного потенціалу неолібералізму” присвячений політологічному аналізові неоліберальних реформ Ф.Д. Рузвельта у США у 1930-х роках та розглядові становлення й подальшого розвитку однієї з центральних неоліберальних концепцій – концепції “держави загального добробуту” (“Welfare state”). Дисертант відзначає, що саме перетворення “Нового курсу” Ф.Д. Рузвельта стали першими системними неоліберальними реформами загальнонаціонального характеру, що мали значні політичні, економічні та соціокультурні наслідки. Тому розгляд реформ “Нового курсу” у США постає необхідним для докладного аналізу еволюції теорії і практики неолібералізму.

Результатом реформ “Нового курсу” постало офіційне визнання на найвищому політичному рівні ідеї “соціальної відповідальності держави”. Саме у цей час була сформована система загальнонаціонального соці­ального страхування на основі моделі “інституціонального” характеру, яка функціонує у США і сьогодні. Курс ліберально-етатистських соціальних реформ, проведений Ф.Д. Рузвельтом, позначив світоглядно-ідеологічні зміни, які відбулися в американській суспільній свідомості. Неоліберальні реформи “Нового курсу” сприяли стабілізації соціально-економічного становища у США, значному розширенню впливу держави на економічні і соціальні процеси у суспільстві. Можна стверджувати, що період “Нового курсу” у США став одним з основних етапів розвитку теорії і практики “держави загального добробуту”.

Концепція “держави загального добробуту” (“Welfare state”) є однією з найбільш впливових та поширених концепцій сучасного неолібералізму. Базові засади діяльності “держави загального добробуту” виступають одночасно основними принципами функціонування соціальної держави. У дослідженні дисертант використовує ці терміни як такі, що позначають державу, діяльність якої характеризується надзвичайно розвинутою системою надання соціальних послуг та соціального забезпечення при збереженні ринкової економічної системи.

 Процес теоретичного обґрунтування та практичного втілення основних ідей концепції “держави загального добробуту” проходив поступово. Якщо становлення “держави загального добробуту” почалося на рубежі ХІХ–ХХ століть, то політичне утвердження такої держави відбулося лише у другій половині ХХ століття. У цей час соціальна держава постає як базовий принцип конституційного ладу більшості розвинутих країн. Починаючи з 1970-х років, темпи розвитку соціальної держави поступово уповільнюються. Відбувається адаптація “Welfare state” до нових умов при одночасному перегляді мінімальних соціальних стандартів у бік їх підвищення. Стратегія діяльності соціальної держави починає базуватися на дотриманні принципу рівної участі державної, асоціативної та приватної відповідальності.

Основними принципами діяльності “держави загального добробуту” виступають: соціальне партнерство, субсидіарність, солідарність як інституціалізація соціального контракту між державою і громадянським суспільством. На переконання дисертанта, саме розширення діяльності “Welfare state” створило передумови для формування міцного середнього класу у західних суспільствах. Сьогодні теорія і практика “держави загального добробуту” остаточно утвердилася у розвинутих країнах, прихильно до її політики ставляться не лише неоліберали і соціал-демо­крати, але й представники поміркованих консервативних кіл. На основі аналізу основних моделей функціонування “Welfare state” дисертант зазначає, що її еволюція характеризується переходом від системи соціального страхування до системи соціального забезпечення, а згодом – трансформацією у систему соціального захисту.

Другий розділ “Особливості практичного втілення ліберальних і неоліберальних цінностей на пострадянському просторі (на прикладі України і Росії)” присвячений аналізу політичних, економічних та соціо­культурних проблем, з якими зіткнулися українське та російське суспільства у процесі проведення системних реформ.

У першому підрозділі “Проблеми і тенденції розвитку модерні­заційних процесів в Україні” зазначається, що сучасний український соціум є типовим суспільством перехідного типу, в якому відбувається складний та часом суперечливий процес системної трансформації соціальних, економічних та політичних структур. Протягом останнього десятиріччя у вітчизняних наукових та політичних колах не вщухають дискусії щодо визначення стратегії і тактики проведення курсу реформ. Перед суспільством довгий час стояла проблема обрання вектору розвит­ку: соціалізація або лібералізація економічних та соціальних структур.

Процес системної модернізації в Україні характеризується незаверше­ністю та хаотичністю реформаційних зрушень. У нашій країні у ході здійснення трансформаційних проектів домінуючими залишаються дві взаємовиключні тенденції розвитку: з одного боку, реформатори намага­ються слідувати загальноєвропейським зразкам модернізації суспільства, а з іншого боку, представники політичної еліти постійно наголошують на необхідності пошуку свого особливого національного шляху розвитку. На думку дисертанта, формування громадянського суспільства з органічною соціальною структурою, яка втілювала б принципи соціального партнер­ства та взаємного врахування різноманітних соціальних інтересів, сприятиме консолідації українського суспільства і зміцненню політичних та державних інституцій.

Варто зазначити, що сьогодні у процесі проведення системної модер­нізації вітчизняного суспільства ще не досить активно та дієво застосову­ється неоліберальний інструментарій економічних та соціокультурних перетворень, який може стати основою формування та зміцнення базових інституцій соціальної держави сучасного типу в Україні. Економічні пере­творення в Україні, на переконання дисертанта, повинні орієнтуватися на поєднання ринкових та соціальних аспектів економічної політики, що дозволить подолати соціальну напругу та різку соціальну диференціацію у суспільстві.

Таким чином, становлення та розвиток базових інституцій соціальної держави виступає однією з провідних цілей національного державо­творення. На цьому шляху конче необхідно забезпечити спадкоємність соціальної та економічної політики держави, системність модернізаційних перетворень, які мають  ґрунтуватися на докладно розробленій державній стратегії соціально-економічного розвитку країни.

У другому підрозділі “Специфіка російської трансформації у пост­тоталітарний період” розглядаються проблеми проведення системної модернізації та перспективи становлення базових інституцій соціальної держави у сучасній Росії. Специфіка російських модернізаційних пере­творень багато в чому обумовлена чинниками соціокультурного характеру. Російське світосприйняття залишається традиційно-патерналістським та певною мірою сервільним за своїм ставленням до держави і влади. Тому ліберальні реформи початку 1990-х років дістали негативну оцінку від більшості росіян.

Особливістю системних перетворень у Росії виступає “керованість” модернізаційними процесами з боку правлячої еліти країни. Суспільство за таких умов постало як інертне соціокультурне середовище, якому нав’я­зуються певні цивілізаційні еталони розвитку, внаслідок чого постав та у другій половині 1990-х років загострився соціокультурний і політичний конфлікт між правлячою елітою та російським суспільством. Відповіддю російського суспільства на вказані явища стає домінування у масовій свідомості авторитарних тенденцій. У російському суспільстві практично не виокремлюються ані економічні (розвинутий конкурентний ринок), ані соціальні (сталий та впливовий “середній клас”), ані культурно-політичні (значна “зона індиферентності” щодо існуючих у суспільстві ідейно-політичних полюсів), ані історично-психологічні (традиція суверенітету особистості, піднесена у ранг соціальної норми) підстави формування лібералізму в західному його розумінні.

Спільним для України і Росії результатом проведення процесів системної модернізації протягом останнього десятиріччя виявилося невиправдання надій ініціаторів реформ на швидке і суттєве скорочення розриву між цими державами та найбільш розвинутими країнами світу у соціально-економічному, технологічному, політичному та культурному плані. Модернізація обох країн носить закритий характер, твориться виключно правлячою елітою. Особливістю політичного розвитку України і Росії є паралельне існування соціальних суперечностей декількох історичних рівнів – у перехідному суспільстві одночасно існують, проти­діючи одне одному, різноманітні соціальні інститути, структури, спільноти з проти­лежними ідеалами, інтересами та цілями. До того ж, на тлі загальноцивілізаційних тенденцій посилення соціальних функцій держави в Україні та Росії відбувся зворотній процес, який майже не компенсу­вався у результаті становлення базових інституцій приватного сектору економіки.

У третьому розділі “Перспективи соціальної модернізації у пост­індустріальну епоху” визначаються соціокультурні, політичні та економічні особливості трансформації неоліберальної свідомості в період становлення постмодерну на Заході, а також окреслюються перспективи інтеграції українського і російського суспільств у соціокультурний та політичний простір постмодерну.

У першому підрозділі “Трансформація неоліберальних цінностей в умовах утвердження постмодерну” дисертант показала, що в останні десятиріччя ХХ століття людство увійшло до нової стадії цивілізаційного розвитку – постіндустріалізму (постмодерну, постматеріалізму). Пост­індустріальна доба визначила суттєві зміни та трансформацію соціально-економічної структури, соціокультурних пріоритетів, політичних відносин, масової суспільної свідомості країн Заходу. Постіндустріалізм є еклектичною ідеологією, яка поєднує гуманістичні ідеали та цінності з ідеями технократичного раціоналізму, завдяки чому постмодерн апелює до інтересів різних соціальних, етнічних та культурних груп суспільства. У залежності від того, до якої соціальної групи звернена модернізаційна риторика та з якою метою вона проводиться, постматеріальна ідеологія має декілька рівнів та виконує функції охорони, мобілізації або реформу­вання соціального середовища. Однією з ідеологічних основ постінду­стріалізму є неолібералізм.

У масовій суспільній свідомості країн Заходу сформувалося та завдяки діяльності “держави загального добробуту” зміцнилося глибоке переко­нання у тому, що основою діяльності будь-якого громадянина повинна стати особиста відповідальність за розвиток й удосконалення як всього суспільства, так і кожного окремого його члена, завдяки чому, власне, особа і має змогу отримати переважну кількість матеріальних та культур­них благ сучасної цивілізації незалежно від свого соціального статусу й економічного стану. “Держава загального добробуту”, таким чином, постала важливим чинником, який сприяв формуванню світоглядної системи постматеріальної цивілізації.

Глибокі аксіологічні зміни, які відбулися протягом останніх десятиріч у масовій суспільній свідомості Заходу, зумовили необхідність суттєвої трансформації соціальних відносин, традиційного способу життя амери­канців та європейців, а також базових інституцій “Welfare state”. Так, діяльність соціальної держави у багатьох країнах останнім часом була суттєво децентралізована: великий обсяг повноважень щодо здійснення заходів із соціального захисту та соціального забезпечення відійшов до компетенції місцевих органів влади. Деякі відносини “держави загального добробуту” трансформувалися – частина соціальних послуг почала надаватися на засадах добровільної асоційованої допомоги.

Нова філософія “держави загального добробуту” покликана підвищити її творчу роль у загальноцивілізаційному розвитку, перетворити “Welfare state” у “державу соціальних інвестицій”. Інноваційна стратегія соціальної держави у добу постіндустріалізму полягає у тому, що сучасна держава не просто “латає дірки” та пом’якшує суспільну нерівність, але й відкриває нові можливості та заохочує ініціативу, творчість і готовність зустріти нові виклики часу. “Держава соціальних інвестицій” має забезпечити колосальну якісну динаміку у розвитку так званого “людського капіталу” – інтелектуального, духовного та соціокультурного потенціалу осо­бистості.

У другому підрозділі “Проблеми інтеграції суспільств перехідного типу у постмодерний світ (на прикладі України і Росії)” зазначається, що входження країн перехідного типу до постматеріальної (постінду­стріальної, постмодерної) цивілізації тісно пов’язане з перебігом модернізаційних процесів у цих суспільствах. Зазначені суспільно-полі­тичні процеси не є однаковими у всіх країнах, вони мають свою специфіку, яка відрізняє наздоганяючу модернізацію від органічної, що була властивою для західних суспільств. Якщо у розвинутих країнах світу наприкінці ХХ століття розпочалася “третя хвиля” модернізації, то країни пострадянського простору приблизно у той самий період перейшли тільки до другого етапу модернізації, передусім у політичній та економічній сферах, з метою демократизації національної політичної системи та лібералізації економіки.

Спільною характеристикою модернізаційних процесів у всіх пост­радянських країнах є те, що всі вони перебували (а деякі з них пере­бувають і досі) в умовах перманентної системної кризи. І Україна, і Росія за останнє десятиріччя зробили спробу “перестрибнути” у своєму загальноцивілізаційному, технологічному, політичному та економічному розвитку через кілька ключових етапів, які західні країни проходили впродовж ХVIII–ХХ століть. В українському та російському суспільствах сьогодні існують та досить тісно взаємопов’язані між собою соціальні структури, інституції, відносини та ідеали різних цивілізаційних рівнів. Пострадянські суспільства, таким чином, є еклектичними за своїми соціоциві­лізаційними характеристиками.

При безумовному відставанні пострадянських країн від Заходу щодо просування до інформаційної цивілізації, Україна та Росія зіткнулися з однією з найбільш болючих проблем постмодерну – з розмаїттям соціокультурних та економічних відносин і цінностей, ідей і пріоритетів. Перед викликом глобальних проблем ХХІ століття пострадянські країни балансують на межі дезінтеграції. Для запобігання дезінтегруючим процесам політичним елітам у цих країнах необхідно усвідомити, що нагальними завданнями реформ повинна стати інтелектуалізація вироб­ничих й економічних відносин.

Дисертант вважає, що метою соціального розвитку пострадянських країн у дусі постіндустріалізму має стати утвердження неоліберального принципу соціальної справедливості як однієї з фундаментальних цін­ностей функціонування суспільства. Базова модель розвитку суспільства на основі ідеї соціальної справедливості включає в себе реформу держави, ріст впливу громадянського суспільства, становлення нових форм соці­ального контролю, які пов’язують громадянські права з відповідальністю. Постіндустріалізм передбачає конвергенцію різних політико-ідеологічних та соціокультурних систем, а значить – і необхідність синтезу індиві­дуалізму і комунітаризму в суспільних відносинах на засадах визнання найвищою цінністю людини, необхідності розвитку “людського капіталу”