Нестерцова-Собакарь О.В. Правове становище жінки на українських землях у складі Російської імперії у другій половині XIX - на початку XX ст.

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Перший розділ «Стан наукової розробленості проблеми. Джерельна та теоретична база дослідження» починається з підрозділу 1.1 «Правове становище жінки на українських землях у складі Російської імперії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. у історико-правовій та історичній літературі». Наукова література історичного та юридичного характеру, у якій розкрито питання правового становища жінок на українських землях у складі Російської імперії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., створювалася протягом трьох періодів: дореволюційного; радянського; сучасного.

У дореволюційній історіографії основна увага приділялася питанням приватноправового статусу жінки. У зв’язку з відсутністю у російських підданих більшості політичних прав, напрацьованих у світовій політичній і правовій думці у добу буржуазних революцій, жорсткою цензурою, про такі права у жінок мова переважно йшла не в науковій, а у публіцистичній літературі. Цивільно-правові та сімейно-правові характеристики статусу жінок розглянуті часто під кутом зору норм сімейного права, питань спільності чи роздільності майна в шлюбі тощо у працях А.І. Загоровського, Г.Ф. Шершеневича, І.Г. Оршанського інших авторів. Усі ці роботи мали описовий характер і не містили відомостей про особливості правового статусу жінок саме на українських землях. Ці характерні риси певною мірою висвітлені у брошурі М. Загірної.

Низка робіт щодо права жінок на освіту, працю, участь у політичному житті держави з’явилися у дореволюційній історіографії у період першої російської революції та напередодні Першої світової війни. Мова йде про роботи В.М. Хвостова, П.Г. Міжуєва. Серед фахових істориків права цього періоду звернувся до історико-порівняльного аналізу правового становища жінки лише В.І. Синайський. Однак його увага була приділена передусім теоретичним питанням, про що свідчить вивчення правового статусу жінок у Стародавньому Римі за римським приватним і публічним правом.

За радянських часів загальна та юридична історіографія спеціально не аналізували правовий статус жінок у Російській імперії. Причиною цього став ідеологічно обґрунтований підхід щодо тези про звільнення жінки радянською владою від гноблення та експлуатації, успішність ленінських заходів для досягнення рівноправ’я трудящої жінки з чоловіком. Відповідно дореволюційний період висвітлювався з точки зору участі жінок у робітничому рухові, передусім у діяльності більшовицьких організацій. Характерною узагальнюючою працею у цій групі є монографія В.Л. Большая. В.М. Толкунова висвітлила досягнення радянської влади щодо забезпечення права жінок на працю, показавши вади з цього питання у Російській імперії. В останнє десятиріччя існування радянської державності активно працювала над історією російського (в широкому сенсі, у межах колишньої імперії) жіноцтва Н.Л. Пушкарьова.

За часів незалежності України, при загальній суттєвій активізації історико-правових досліджень, до історичного погляду на правовий статус жінки науковці зверталися час від часу. Спеціально правовим статусом заміжньої жінки займався В.П. Глиняний. Теоретичні питання особливостей кримінальної відповідальності жінок, у тому числі в історичному аспекті, досліджені у докторській дисертації В.О. Меркулової. Помітна увага історико-правовим сюжетам щодо статусу українських жінок приділена у колективній монографії, виданій за редакцією А.П. Гетьмана.

У період незалежної України фактично наново складається пласт наукових досліджень з гендерної проблематики. Суттєву частку в них охоплюють юридичні праці – як в теорії держави і права, так і в окремих галузевих науках. Як приклад, фундаментальні наукові дослідження з питань гендеру, правового становища жінки, багаті передусім на теоретичні узагальнення – це монографії, посібники, статті О.Р. Дашковської та К.Б. Левченко.

Споріднені з темою даного дисертаційного дослідження наукові сюжети містяться у значній кількості праць зарубіжних авторів. Передусім мова йде про російських науковців. Продовжила свої ґрунтовні дослідження Н.Л. Пушкарьова. Варто назвати також роботи Ю.М. Гончарова, Т.О. Клименкової, інших авторів.

Далеке зарубіжжя представлене в проблематиці передусім або діаспорною, або англомовною історіографією. Можемо назвати монографію М. Богачевської-Хом’як, а також роботу Е. Вогласта щодо політологічного аналізу «жіночої» проблематики. Окреме місце займає праця В. Вагнера, в якій, зокрема, приділяється увага й шлюбним відносинам у дореволюційній Росії. Монографія М. Фуколта – це широке історичне полотно, яке має окрім психологічних, загальносоціальних і навіть фізіологічних, ще й юридичні аспекти розвитку відносин статей у світовому вимірі. 

Таким чином спеціального комплексного історико-правового дослідження за темою дисертації до цього часу створено не було.

Підрозділ 1.2 «Опубліковані та архівні джерела з проблеми» характеризує джерельну базу дослідження. Основна частина законодавчого матеріалу почерпнута з трьох зібрань «Полного собрания законов Российской империи», «Свода законов Российской империи» (різних видань), «Собрания узаконений и распоряжений правительства, изданных при Правительствующем сенате Российской империи». Нормативно-правовий матеріал щодо правового становища жінок у Російській імперії вміщений також у виданих до революції спеціальних збірках законів та інших актів, де відображені й особливості щодо українських земель. Специфічними опублікованими джерелами, які розкривають особливості правового становища жінок, заходи громадського характеру щодо його підвищення, суспільну боротьбу навколо «жіночого питання», стали збірки праць жіночих благодійних товариств і організацій.

Дослідження ґрунтується на архівних матеріалах: використано документи 19 фондів 4 архівів. У Центральному державному історичному архіві України (м. Київ) для дослідження використані документи фондів Ф.442 – Канцелярія київського військового, подільського та волинського генерал-губернатора, Ф.1252 – Штаб-офіцер корпусу жандармів у Одесі, Ф.339 – Помічник начальника Одеського жандармського управління в Одеському порту, Ф.707 – Управління попечителя Київського учбового округу, Ф.575 – Канцелярія Київського окружного фабричного інспектора, Ф.335 – Канцелярія тимчасового Одеського генерал-губернатора, Ф.278 – Київське жандармське поліцейське управління залізниць.

З місцевих архівних установ досить широко використовувалися зібрання документів Державного архіву Харківської області. Використовувалися матеріали фондів, які стосувалися тих чи інших особливостей правового становища жінок: Ф.29 – Харківське губернське в справах про товариства та спілки присутствіє, Ф.201 – Харківське медичне товариство, Ф.266 – Канцелярія директора народних училищ, Ф.667 – Харківський університет, Ф.354 – Родопомічний учбовий заклад Харківського губернського земства, Ф.131 – Канцелярія старших нотаріусів Харківського окружного суду, Ф.372 – Харківський окружний суд, Ф.374 – Ізюмський окружний суд. Документи Державного архіву Донецької області послугувалися для характеристики становища жінок, які вступили на державну службу, зокрема по поштово-телеграфному відомству. Було використано документи фондів: Ф.78 – Велико-Янісольське поштово-телеграфне відділення Катеринославського поштово-телеграфного округу та Ф.80 – Вознесенська поштово-телеграфна контора. 

У дисертаційній роботі використано також документи Російського державного історичного архіву. Це фонди Ф.1409 – Власна його імператорської величності канцелярія; Ф.575 – Головне управління неокладних зборів і казенного продажу напоїв.

При підготовці дисертаційної роботи значна увага була приділена вивченню та використанню матеріалів періодичного друку. Вони містять широку суспільну полеміку щодо правового статусу жінок. Були використані часописи: передусім «Женский вестник», «Женское дело», «Союз женщин».

Таким чином, можемо стверджувати, що дисертація виконана на змістовній і достовірній джерельній базі історико-правового дослідження.

Підрозділ 1.3 має назву «Теоретичне підґрунтя дослідження» Правове становище жінки на українських землях у складі Російської імперії визначалося загальними тенденціями його зміни у світі. З одного боку, це відбувалося в залежності від того чи іншого цивілізаційного забарвлення державно-правових процесів, а з іншого – від особливостей становлення і розвитку окремих правових систем. Проаналізовано загальне бачення реального і належного соціального і правового статусу жінки у філософських і політико-правових поглядах Платона, Аристотеля, середньовічних мислителів. Вказано, що жіночий, зокрема суфражистський рух ХІХ – ХХ ст. ґрунтувався на поглядах Г. Гроція, Ж.-Ж. Руссо, Вольтера, Д. Локка, Б. Спінози, інших. Важливий вплив на розуміння ідеї рівноправ’я жінки та чоловіка мали великі буржуазні революції Європи і Північної Америки. Адже ідея формальної рівності людей об’єктивно обумовлювала розуміння рівності й за гендерними ознаками.

Суттєве значення для сучасного розуміння правового статусу жінки має аналіз надбання ліберальної течії політико-правової думки. Розглянуто погляди як європейського класика Д.-С. Мілля, так і українського мислителя С. Десницького. Поширеними у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. на українських землях у складі Російської імперії були соціалістичні ідеї, зокрема у їх марксистському розумінні. Вони визначали прагнення до рівноправ’я жінок як складову класово-визвольного процесу. Таким чином, правовий статус жінки на українських землях у складі Російської імперії формувався як під впливом об’єктивних суспільних чинників, так і ідей провідних вітчизняних і зарубіжних мислителів. Основною тенденцією було усвідомлення подолання станової обмеженості у розумінні значення жінки, поступове суспільне розуміння об’єктивної обумовленості її рівноправ’я з чоловіком.

У другому розділі «Публічно-правовий статус жінки на українських землях» підрозділ 2.1 «Основні риси розвитку правового становища жінки на українських землях до середини ХІХ ст.: історико-правова експозиція» розкриває трансформацію правового та соціального статусу жінок на території України упродовж попередніх століть – від часів Київської Русі до інкорпорації українських земель у складі Російської імперії. Саме в часи Київської Русі сформувалися особливості правового становища жінки, які потім частково збереглися на землях, що з часом стали етнічними українськими, і значно менше – на російських. Статус жінки був суттєво вищим, ніж у інших державах Середньовіччя. У польсько-литовську добу, коли основним джерелом права виступав Литовський статут, особливості правового статусу жінки полягали у приватно-правовій сфері: сімейно-правових і цивільно-правових відносин. Вказані традиції та тенденції зберігалися і у часи української козацької державності. Вони були закріплені й у першому національному кодифікованому акті – «Правах, за якими судиться малоросійський народ».

До середини ХІХ ст. специфіка правового становища жінки на українських землях визначалася ширшим, порівняно з іншими територіями у складі Російської імперії, обсягом цивільної правоздатності. Разом з тим, масштабна систематизація російського імперського права у 30-х рр. ХІХ століття призвела до послаблення впливу українських правових традицій попередніх століть, поступового зникнення національних особливостей права, у тому числі правового становища жінок.

Підрозділ 2.2 «Соціальне становище жінок на українських землях у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.» присвячений загальній характеристиці соціальних процесів, які впливали на правовий статус жінок на українських землях у складі Російської імперії у досліджуваний період. Великі реформи 60-х-70-х рр. ХІХ ст. розпочалися у становому суспільстві, пристосованому до феодально-кріпосницького ладу. Таким чином, станова належність у значній мірі обумовлювала особливості правового статусу, притаманного представницям дворянства, духовенства, купецтва, міщанства, селянства. Соціальне і правове становище жінок, їх розвиток у значній мірі залежали від розвиненості жіночої освіти. І саме в досліджуваний період суспільне усвідомлення цього стало все більшим.

Процеси буржуазного розвитку українського суспільства, які проходили у кінці ХІХ – на початку ХХ ст., окрім руйнування в значній  мірі станових перегородок в суспільстві, призвели до суттєвих емансипуючих явищ. Жінка ставала більш освіченою, залученою до суспільної праці. Важливу роль відіграла легалізація жіночого руху створенням на початку ХХ ст. товариств взаємодопомоги  трудящих жінок.

У підрозділі 2.3 «Особливості правового зв’язку жінки та держави в Російській імперії» розкрито питання громадянства жінок за законодавством Російської імперії, інші питання правового зв’язку, зокрема можливості активного та пасивного виборчого права. У середині ХІХ – на початку ХХ ст. державно-правовий статус української жінки не мав суттєвих відмінностей від загальноімперського. Теза про природну неповноцінність жінки була не лише розповсюдженою, а й закріпленою у нормах державного права. Цей статус жінки визначався її громадянством («підданством») та становою належністю.

Жінки мали обмежені, навіть для недемократичного устрою Російської імперії, політичні права, не були допущені до участі в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування. Належність до певної станової корпорації не давала пасивного виборчого права. Реформи міського самоврядування 1870 р. та земського самоврядування 1864 р. надали жінкам – власницям необхідного особистого та майнового цензу можливість лише делегувати свої активні виборчі права іншим особам – чоловікам, які також те ж саме виборче право. Контрреформами (земською 1890 р. та міською 1892 р.) було обмежено не лише самостійність органів місцевого самоврядування, посилено опіку за ними адміністративних інституцій, але й звужено коло осіб, яким жінки могли передавати свій виборчий голос. Його обмежили родичами власниці цензу. На тих же підставах (передачі активного виборчого права жінками чоловікам за дорученням) формувалося виборче законодавство до Державної Думи Російської імперії. Коло суб’єктів такої передачі було ще більш звужене й обмежене лише чоловіками і синами.

Жіночий публічно-правовий статус мав загалом низку обмежень порівняно з чоловіками, які збереглися до останніх днів існування Російської імперії. Представниця будь-якої соціальної групи до  4 лютого 1914 року не мала власного паспорта, права на вільне пересування, влаштування на службу, навчання, окреме проживання без дозволу чоловіка. Паспортний режим для жінок, як і їхній правовий статус взагалі, визначався становою належністю.

Активне і пасивне виборче право жінки на українських землях у складі Російської імперії отримали лише після падіння останньої внаслідок Лютневої революції, коли Тимчасовий уряд 15 квітня 1917 р. ввів його для виборів до міських дум.

Підрозділ 2.4 дисертації має назву «Особливості кримінальної відповідальності жінок у Російській імперії (на матеріалах українських губерній)». Кримінальна відповідальність жінок на українських землях у складі Російської імперії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. визначалася загальноімперським кримінальним законодавством. Воно мало становий характер, притаманний і національним джерелам права (наприклад, відповідним главам «Прав, за якими судиться малоросійський народ»). Стосувалося це й особливостей кримінальної відповідальності жінок. Поруч з позитивним правом, джерелом українського кримінального права продовжували залишатися і правові звичаї, хоча значення їх швидко слабшало.

Починаючи з 1845 року основним джерелом кримінального права в усій Російській імперії став кодифікований акт «Уложення про покарання кримінальні та виправні». З суттєвими змінами й у нових редакціях він продовжував діяти до падіння самої Російської імперії. Джерелом кримінального права став також «Статут про покарання, що накладаються мировими суддями». Він став одним із результатів демократичної судової реформи 1864 р. Демократизація судочинства, зокрема запровадження суду присяжних у кримінальних справах були об’єктивним чинником поліпшення правового становища жінок у Російській імперії, зокрема на українських землях у її складі.

Кримінальне законодавство Російської імперії до самого кінця її існування зберігало особливості кримінальної відповідальності жінок порівняно з чоловіками, а також окремі склади злочинів, пов’язані із охороною специфічних прав жінок. Однак, до самого кінця існування самодержавства вказані норми кримінального права належним чином систематизовані не були.

Підрозділ 2.5 «Загальна характеристика адміністративно-правового статусу жінок на українських землях у складі Російської імперії» присвячено ретроспективному аналізу правового становища жінок за поліцейським законодавством Російської імперії, яке було, по суті, відповідником сучасного адміністративного права. Значна увага приділялася державою регулюванню підприємницької, зокрема промислової та торговельної діяльності, суб’єктами якої виступали жінки. Ці дозволи надавалися відповідно до станової належності прохачів щодо здійснення відповідної діяльності. Адміністративна відповідальність жінок у Російській імперії наставала у випадку порушення відповідних узаконень поліцейського, торговельного, ремісничого законодавства тощо. На відміну від кримінальної, адміністративна відповідальність жінок не мала своїх особливостей.

Третій розділ «Приватноправовий статус жінки на українських землях у складі Російської імперії» розпочинається підрозділом 3.1 «Правовий статус жінки за цивільним правом Російської імперії та українським звичаєвим правом». Особливості становища жінки у приватному, зокрема цивільному праві були досить виразно окреслені у відповідних джерелах права. Зберігало свою дію звичаєве право, яке розрізняло власність «батьківську» та «материнську» або «чоловічу» та «жіночу». У першому цивільному кодексі Російської імперії (Х том «Зводу законів» 1832 р.) закріплювалася залежність цивільно-правового статусу жінки від її станової належності. Зберігалися особливості цивільно-правового становища жінок у Чернігівській та Полтавській губернії, обумовлені рецепцією цивільного та шлюбно-сімейного права Гетьманщини.

Цивільна дієздатність і правоздатність жінки на українських землях у складі Російської імперії мала значний обсяг і небагатьом поступалася чоловічим. У період після великих реформ 60-х – 70-х років ХІХ ст. жінки все більше втягувалися до цивільного обігу. суб’єктами права спадкування були нащадки не лише у чоловічому, але й жіночому поколінні. Спорідненість однієї особи з іншою через народження законодавство визначало як ступінь, а продовжувані невпинно ступені називалися лінією. І ступінь, і лінія фактично не залежали від статі споріднених осіб.

Підрозділ 3.2 має назву «Правове становище жінки на українських землях за шлюбно-сімейним правом Російської імперії та українським звичаєвим правом». Відсталість сімейного законодавства у Російській імперії, у тому числі на українських землях у її складі, полягала: по-перше, в тому, що акти громадянського стану знаходились у руках церкви, по-друге, багато правил у законодавстві підмінювалися приватними визначеннями. Визначальною умовою законності та дійсності шлюбу була взаємна згода обох сторін. Важливим прогресивним моментом шлюбно-сімейного законодавства Російської імперії порівняно з феодально-кріпосницькими часами було визнання добровільності вступу в шлюб, у тому числі жінки. до уваги брався шлюбний вік, за яким заборонялося чоловікам вступати у шлюб раніше 18 років, а жінкам − 16. У той же час законодавство не дозволяло вступати до шлюбу особам, незалежно від статі, які мають більш ніж 80 років.

Оскільки шлюбно-сімейне право Російської імперії, а також канонічне право, яке регулювало відносини шлюбу, допускало можливість розлучення (хоч і за винятково складною процедурою), був можливим і повторний шлюб. Цивільне законодавство Російської імперії, інститутом якого було шлюбно-сімейне право, встановлювало для жінок низку обмежень, порівняно з чоловіками. Вони не мали права на опіку над неповнолітніми дітьми і не могли розпоряджатися нерухомим майном. Монополія церкви на розлучення зазнала послаблення лише у середині ХІХ ст. Навіть у кінці цього століття вважалося, що прийняття рішення про підтвердження закінчення шлюбу, офіційне визнання його чинності або нечинності, як і процедура розлучення, належали до юрисдикції духовного суду. У той же час, справи про розділ майна подружжя розглядалися цивільними судами.

Четвертий розділ має назву «Розвиток правового регулювання залучення жінок до суспільної праці та жіночої освіти в Російській імперії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. (український досвід)». У підрозділі 4.1 «Розвиток правової регламентації службово-трудової діяльності жінок» розкрито загальні закономірності розширення залучення жінок на українських землях у складі Російської імперії. Капіталістична модернізація економіки поруч із рухом за рівноправ’я жінок стали суттєвим чинником того, що у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. все більше галузей суспільно-трудової діяльності були місцем застосування можливостей представниць жіночої статі. У державних і громадських установах відчувалася потреба в жінках-вчителях, телеграфістках, акушерках, рахункових працівниках тощо. Таку можливість вони отримали лише з 1871 р.

Законом «Про заборону нічної роботи неповнолітнім і жінкам на фабриках, заводах, мануфактурах», височайше затвердженим 3 червня 1885 р., який набув чинності з 10 жовтня 1885 р., уперше робилася спроба врегулювати працю жінок на промислових підприємствах. У 1903 р. розширилося коло застосування жіночої праці у навчальних закладах. Жінкам дозволили викладати у старших класах жіночих гімназій. У кінці 90-х рр. ХІХ ст. з’явилися жінки-лікарі, а з 1908 р. вони отримали ті ж права по службі, що й чоловіки (за винятком чинів і нагород). Дозволу на професійну діяльність у галузі юриспруденції жінки-юристи так і не отримали. На початку ХХ ст. жінки були допущені до державної служби по лінії Міністерства шляхів сполучення, Міністерства фінансів, Державного контролю. В українських губерніях вони особливо активно почали залучатися в часи «кадрового голоду» періоду Першої світової війни. Саме в цей час у Російській імперії уперше з’явилися жінки – інженери.

Підрозділ 4.2 «Організаційно-правові засади розвитку жіночої освіти як чинника досягнення рівноправ’я жінок» складається з двох підпунктів. У першому «Жіноча початкова, середня та професійна освіта: правові основи функціонування» показано організаційно-правові основи та практику правозастосування на українських землях щодо розвитку вказаних ієрархічних рівнів освітньої діяльності. Саме освіта стала одним із головних напрямів жіночого руху в Російській імперії. Вже створеними в результаті реформи 1864 р. початковими народними училищами надавалася можливість для початкової освіти дівчаток. Початкова жіноча освіта розвивалася завдяки створеним внаслідок реформування місцевого самоврядування земським і міським школам. Певну роль у розповсюдженні писемності серед жіночого населення зіграли фабрично-заводські школи, які відкривалися як земствами, так і підприємцями. Незважаючи на суттєвий тиск з боку самодержавства, невизначеність правового статусу, важливу роль у становленні жіночої освіти відіграли недільні школи.

З 60-х рр. ХІХ ст. почала розвиватися жіноча середня освіта. Відкривалися гімназії та прогімназії. «Положення про жіночі гімназії й прогімназії Міністерства народної просвіти» від 24 травня 1870 р. суттєво обмежувало громадський вплив на жіночі середні навчальні заклади. Жіноча середня професійна освіта надавалася в жіночих комерційних курсах і комерційних училищах, училищах з підготовки фельдшерів, вчителів тощо. На початку ХХ ст. вона набула на українських землях досить суттєвого розмаху.

У пункті 4.2.2 «Розвиток правового регулювання жіночої вищої освіти» охарактеризовано організаційно-правові засади жіночої вищої школи на українських землях у складі Російської імперії та динаміку їх розвитку. Можливість здобувати цей рівень освіти жінками є важливим чинником досягнення ними рівноправ’я у різних сферах життя. Саме тут консерватизм самодержавства мав вельми суттєві прояви. Лібералізація 60-х рр. ХІХ ст. змінювалася посиленням реакційних впливів. Так, у 80-х рр. царат закрив низку вищих жіночих курсів, які поновили діяльність лише на початку ХХ ст.

На українських землях до самої Лютневої революції існували лише недержавні жіночі вищі навчальні заклади. Однак, за першої нагоди університети українських губерній схвалювали допуск жінок до своїх аудиторій у якості вільно слухачок. Важливим кроком у цьому напрямі стало прийняття 19 грудня 1911 р. закону, який надавав право жінкам при успішному прослуховуванні університетського курсу отримувати такі самі дипломи, що й чоловіки. Однак, у кінцевому підсумку система жіночої освіти так і не склалася.