Нестеренко П.В. Вищі навчальні заклади як суб\'єкти майнових правовідносин

Краткое содержание

У вступі наведено обґрунтування актуальності дослідження, його зв'язок із науковими програмами, планами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, сформульовано наукову новизну отриманих результатів та їх практичне значення, наведено відомості щодо апробації та публікації результатів дисертаційного дослідження.

Розділ 1. “Цивільна правосуб’єктність вищих навчальних закладів: загальні положення” складається з чотирьох підрозділів та, як це випливає із самої назви, присвячений дослідженню правового змісту цивільної правосуб’єктності ВНЗ. Також дисертантом проаналізовані видові ознаки ВНЗ та організаційно-правові форми, в яких створюються ці суб’єкти, що у свою чергу дозволило сформулювати авторське визначення ВНЗ.

У підрозділі 1.1. “Правовий статус вищих навчальних закладів: історико-правовий аспект” проаналізовано динаміку законодавчого регулювання діяльності всіх видів установ у цілому та зокрема закладів освіти, протягом їх багатовікового розвитку. Також було розглянуто особливості становлення ВНЗ як самостійного суб’єкта правовідносин. Дисертантом встановлено, що ВНЗ протягом століть створювалися як у формі товариств, так і в формі установ, що обумовлювалося метою та особливостями їх створення і здійснення освітньої діяльності. Були з’ясовані фактори, які вплинули на створення ВНЗ у зазначених організаційно-правових формах у різні часи. Виявлено також, що державні потреби у більшості європейських країн обумовили те, що ВНЗ на певному етапі свого історичного розвитку почали створюватися лише у формі державних установ.

Зроблено акцент на тому, що саме організаційно-правова форма установи є найбільш ефективною для задоволення суспільно корисних потреб, зокрема у послугах з професійної підготовки фізичних осіб, оскільки підприємницькі товариства як комерційні юридичні особи довели, що вони менш придатні для задоволення вказаних потреб суспільства через те, що їх діяльність зорієнтована здебільшого на платоспроможного споживача освітніх послуг.

У підрозділі 1.2. “Загальнопонятійні ознаки вищих навчальних закладів” розглядається питання визначення у праві поняття “вищий навчальний заклад” шляхом побудови міркувань від дослідження родового поняття “освітній заклад”. Виходячи з положень законодавства дослідник дійшов висновку, що дефініція ВНЗ у Законі України “Про вищу освіту” побудована за допомогою поняття, яке в свою чергу чітко не визначається у жодному нормативно-правовому акті. Таким чином, це визначення ВНЗ не дає змоги з’ясувати, якими конститутивними ознаками наділяється освітній заклад і які видові (функціональні) ознаки виділяють ВНЗ з-поміж інших таких суб’єктів. ВНЗ наділені всіма ознаками юридичної особи, зокрема такими ознаки, як організаційна єдність, майнова відокремленість, самостійна відповідальність за власними зобов’язаннями, власна правосуб’єктність та публічність виникнення та припинення діяльності. Запропоновано побудувати визначення ВНЗ з використанням терміну “юридична особа” як основи для його конструювання з відповідним зазначенням видових ознак ВНЗ.

Розглядаючи питання створення ВНЗ, у роботі обґрунтовано, що вони створюються виключно у нормативно-явочному порядку, якщо це ВНЗ приватної форми власності, або розпорядчому порядку, якщо це ВНЗ державної форми власності. Не дивлячись на те, що рішення про створення навчально-виховних закладів, заснованих на приватній формі власності, приймається засновником (засновниками) за наявності дозволу відповідної Ради народних депутатів, у даному випадку не може йти мови про дозвільний порядок створення приватних ВНЗ, оскільки дозвіл не є підставою виникнення у даної організації статусу юридичної особи.

Дисертант сформулював такі видові ознаки ВНЗ: по-перше, ВНЗ надають не лише освітні послуги з “навчання”, вони також організують проведення виробничої практики та забезпечують організацію наукової роботи (здійснення наукової і науково-технічної діяльності є одним із основних завдань ВНЗ ІІІ−ІV рівнів акредитації). Підтримано та розвинуто позицію, яка була обґрунтована Загороднім С.А., стосовно того, що ВНЗ є суб’єктом, який здійснює професійну підготовку фізичних осіб, що реалізується відповідно до державних та галузевих стандартів, затверджених відповідними державними органами. Причому невиконання ВНЗ вимог стандартів вищої освіти є підставою для позбавлення його ліцензій і, відповідно, зупинення його діяльності. По-друге, ВНЗ повинні створюватися в організаційно-правовій формі, яка повинна бути чітко визначена у Законі України “Про вищу освіту” і буде відображати юридичну природу ВНЗ як некомерційних організацій та їх завдання.

Досліджена проблема надання структурним підрозділам, зокрема філіям, ВНЗ статусу юридичної особи. Така можливість розглядається деякими вченими (Сухановим Є.О.) з огляду на необхідність забезпечення основної статутної діяльності ВНЗ та забезпечення його матеріально-технічної бази шляхом провадження додаткової діяльності, яка приносить прибуток. Богданов Є.В., Корольова Т.В. визнають необхідність розширення прав структурних підрозділів ВНЗ, але заперечують можливість наділення їх правами юридичної особи. Астахов В.В., Караваєв Н.В., Суровцова М.М. доводять, що на сьогоднішній день, незважаючи на існування суперечливих положень законодавства з приводу правового становища філій та інших структурних підрозділів ВНЗ, не існує об’єктивних факторів, які б доводили необхідність розширення обсягу їх прав. Докладно проаналізувавши різні точки зору, які існують у науці з приводу правового становища структурних підрозділів ВНЗ, автор розвинув положення про неможливість надання їм статусу юридичної особи. Наділення структурних підрозділів ВНЗ правами юридичної особи призведе до порушення організаційної єдності та принципу майнової відокремленості юридичної особи, що є недопустимим. Отже, на думку дисертанта, у випадку набуття одним із структурних підрозділів ВНЗ статусу юридичної особи, повинна відбутися реорганізація ВНЗ згідно з ЦК України. Як альтернатива реорганізації ВНЗ у разі набуття філією або іншим структурним підрозділом ВНЗ статусу юридичної особи пропонується створення навчальних та навчально-науково-виробничих комплексів, котрі передбачені освітнім законодавством.

Підрозділ 1.3. “Організаційно-правові форми вищих навчальних закладів” присвячений проблемним питанням організаційно-правової форми ВНЗ, зокрема приватних, які досліджувались українськими та російськими вченими.

Дисертант виходить з того, що організаційно-правові форми, в яких можуть здійснюватися різні види підприємницької діяльності, не можуть бути застосовані до ВНЗ недержавної форми власності, оскільки в основі діяльності останніх закладена не тільки воля власника, але й воля держави, яка бере на себе зобов’язання гарантувати постійне досягнення ВНЗ поставленої перед ним засновником мети. Обґрунтовується ця позиція, оскільки метою створення будь-якого ВНЗ повинно бути досягнення певних соціальних результатів (як це закріплено у Законі України “Про вищу освіту”), а не отримання прибутку з подальшим його розподілом між засновниками, що вказує на некомерційну природу такого суб’єкта. Нами було доведено, що існування ВНЗ у формі господарських товариств може спричинити нестабільність системи освіти в цілому, і, як наслідок, порушення інтересів дестинаторів ВНЗ.

У підрозділі досліджуються проблемні питання повноважень засновників стосовно створюваних ними ВНЗ. Порівняльно-правовий аналіз законодавства європейських країн та українського цивільного та освітнього законодавства дозволив автору сформулювати висновок, що з метою захисту інтересів засновників приватних ВНЗ та розширення їх прав доцільно закріпити у ст. 88 ЦК України та ст. 27 Закону України “Про вищу освіту” положення, згідно з яким засновники приватної установи отримають можливість визначати долю її майна в статуті установи та право на одержання частини майна створеного ними суб’єкта у разі його ліквідації. Це положення, на думку дисертанта, має стати основою для подальшого розвитку приватних ВНЗ.

У підрозділі 1.4. “Право- та дієздатність вищих навчальних закладів” розглядаються питання моменту виникнення та обсягу цивільної право- та дієздатності ВНЗ. Автор доводить, що конкретні повноваження, які може здійснювати ВНЗ у сфері цивільного обігу, зокрема у майнових відносинах, можуть бути значно ширшими за предмет статутної діяльності. І оскільки на практиці виявляється необхідним укладення різного роду правочинів для реалізації мети, поставленої засновником перед ВНЗ, можна зробити висновок, що предмет діяльності ВНЗ повинен мати не виключний, а додатковий характер, який розкриває засоби досягнення цілей діяльності самого ВНЗ. Обґрунтовано недоцільність закріплення у законодавстві вичерпного переліку видів дозволеної законом підприємницької діяльності, які може здійснювати ВНЗ.

Розглядаючи діяльність, яка здійснюється ВНЗ поряд із основною (статутною), дисертантом обґрунтовано, що вона не має всіх ознак підприємництва, і тому пропонується уніфікувати термінологію, яка використовується для позначення діяльності ВНЗ що, в свою чергу, здійснюється поряд із основною, і замінити термін “фінансово-господарська” діяльність дозволена законом” терміном “додаткова діяльність” ВНЗ, і внести відповідні зміни до законодавчих актів, що регулюють здійснення останньої, зокрема у ст. 63 Закону України “Про вищу освіту”.

Дисертантом обґрунтовується думка про те, що цивільна дієздатність у повному обсязі виникає у ВНЗ тільки з моменту отримання ліцензії на здійснення освітньої діяльності. Робиться також висновок про те, що, оскільки з моменту державної реєстрації до моменту видачі ліцензії Міністерством освіти та науки України ВНЗ має лише право вчиняти правочини, спрямовані на формування матеріально-технічної бази ВНЗ та виступати в цивільному обігу як самостійний суб’єкт, який, хоча й тимчасово, не може здійснювати свою основну діяльність, в цей період ВНЗ має часткову цивільну дієздатність.

Акредитація ВНЗ являє собою державне визнання його статусу (рівня акредитації). У свою чергу акредитація спеціальності в навчальному закладі з певного напряму за певним освітньо-кваліфікаційним рівнем є державним визнанням відповідності рівня підготовки (перепідготовки) фахівців із цієї спеціальності державним вимогам. На підставі цього дисертантом робиться висновок про те, що успішне проходження акредитації ВНЗ лише підтверджує те, що ВНЗ здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за спеціальностями, зазначеними в ліцензії, у відповідності до державних вимог і отримує право видавати документи про вищу освіту (дипломи) державного зразка. Автором зазначається також те, що видача ВНЗ сертифікату про акредитацію збільшує обсяг його дієздатності.

Розділ 2. “Правовий режим майна вищих навчальних закладів” присвячений дослідженню особливостей правового режиму майна, яке належить ВНЗ усіх форм власності, способам захисту речових прав ВНЗ та особливостям майнової відповідальності ВНЗ за зобов’язаннями, які виникли із провадження статутної та додаткової діяльності.

Підрозділ 2.1. “Правові титули приналежності майна вищим навчальним закладам”. Автор зупиняється на дослідженні правового режиму майна, яке державний ВНЗ набуває від здійснення дозволеної законом підприємницької (додаткової) діяльності. Обґрунтовується можливість закріплення в Законі України “Про вищу освіту” вказівки про те, що таке майно належить ВНЗ на праві господарського відання, оскільки, по-перше, законодавчо (Закон України “Про вищу освіту”) не закріплюється можливість для державної установи мати саме “право самостійного розпорядження”, а опосередковано вказується, що ВНЗ самостійно розпоряджається доходами та іншими надходженнями, одержаними від надання дозволених законодавством платних послуг. По-друге, перелік підстав виникнення речових прав є вичерпним, на що, зокрема, вказує ст. 395 ЦК України (перелік речових прав встановлюється виключно законами України). Отже, оскільки законодавство не містить такої конструкції, як “право самостійного розпорядження”, автором робиться висновок про те, що не можна говорити про належність ВНЗ будь-якого майна на цьому неіснуючому титулі.

Дисертантом проаналізовано правовий режим майна, яке державний ВНЗ набуває за безоплатними правочинами, зокрема за договором дарування (пожертви) та за заповітом. Автором у роботі підтримана та розвинута позиція Борисової В.І. про те, що державні установи як юридичні особи публічного права на сьогоднішній день фактично не можуть набувати майно за вищезгаданими правочинами на праві власності. На підставі аналізу норм чинного законодавства доведено, що державні ВНЗ, створені у формі установ, набувають майно за безоплатними правочинами на праві господарського відання. Автором обґрунтовується необхідність закріплення в Законі “Про вищу освіту” норми, яка б вказувала на належність державному ВНЗ вказаного майна на праві господарського відання. Доведено, що це необхідно ще й через те, що за відсутності такої норми держава як власник належного ВНЗ майна може прийняти рішення про вилучення майна, що не використовується, чи майна, що використовується ВНЗ не за призначенням. ВНЗ у цьому випадку фактично не зможе захистити своє речове право.

Враховуючи тенденцію уніфікації вітчизняного законодавства із законодавством Європейського союзу, дисертант проаналізував можливість застосування альтернативних інститутів, які б дозволили відмовитися від генерованих радянською цивілістичною наукою інститутів оперативного управління та повного господарського відання (зокрема проаналізовані інститут довірчої власності й інститут управління майном у діяльності ВНЗ). На підставі аналізу законодавства та судової практики дисертантом зроблено висновок про необґрунтованість та недоцільність застосування інституту довірчої власності для управління майном ВНЗ з огляду на те, що в умовах правової системи України існування кількох власників на одну річ, на відміну від країн англо-саксонської правової сім'ї, неможливе і закладає підвалини для виникнення багатьох проблем і непорозумінь щодо подальшого використання майна і захисту прав власника після такого його “розщеплення”.

Дисертантом обґрунтована можливість передачі майна державних та приватних ВНЗ, яке не використовується під час провадження освітньої діяльності, на підставі договору управління майном в управління суб'єкту підприємницької діяльності, який збереже це майно та отримає прибутки від його використання у господарському обороті. Автором обґрунтовано доцільність використання інституту управління майном для управління майном ВНЗ, за допомогою якого держава, територіальна громада, юридична або фізична особа як засновники ВНЗ зможуть безпосередньо залучити управителя (суб’єкта підприємницької діяльності) для управління майном, яке знаходиться в державній, комунальній або приватній власності, на користь ВНЗ. У цьому випадку ВНЗ буде виступати вигодонабувачем за договором управління майном.

Розглянувши вказаний інститут, автор доходить висновку про неможливість повної заміни інституту оперативного управління вказаною конструкцією.

У підрозділі 2.2. “Захист майнових прав вищих навчальних закладів” автор досліджує способи захисту речових прав ВНЗ. Дисертант погоджується із Дзетою І.О. стосовно класифікації  правових способів захисту права власності та інших речових прав на: а) основні речово-правові способи (віндикація, негаторний позов); б) допоміжні (субсидіарні) речово-правові способи захисту (позови про визнання права власності, про виключення майна з опису чи звільнення з-під арешту); в) спеціальні (наприклад, визнання угод недійсними, позови співвласників майна); г) зобов’язально-правові. Вказана класифікація найбільш повно охоплює всі цивільно-правові способи захисту речових прав.

Особливу увагу приділено розгляду порушення права власності та інших речових прав актами державних органів, зокрема такому способу захисту, як  визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. На підставі аналізу судової практики та цивільного законодавства зроблено висновок про можливість захисту як майнових прав ВНЗ, так і їх майнових інтересів. Також автор доходить висновку про те, що необхідно з метою надання ВНЗ можливості захистити свої майнові права, чітко закріпити в Законі України “Про вищу освіту” правові титули закріплення за ВНЗ майна.

У підрозділі 2.3. “Майнова відповідальність вищих навчальних закладів” визначено, на яке саме майно державного та приватного ВНЗ може бути звернене стягнення у випадку майнової відповідальності ВНЗ. Аналіз правових титулів, на підставі яких різні види майна належать ВНЗ, дозволив зробити висновок, що стягнення за зобов’язаннями, які виникли із провадження статутної (основної) діяльності, ВНЗ у формі державної установи не може бути звернено: 1) на майно, передане державою в її оперативне управління; 2) кошти, які були виділені ВНЗ для досягнення статутної мети (окрім статті кошторису, яка передбачає погашення боргів ВНЗ за попередній рік); 3) на майно, придбане за кошти, отримані від провадження дозволеної законом господарської діяльності. В основі цього маємо наступні міркування: на перші два види майна стягнення неможливо звернути за законом, а стосовно останнього − це було б недоцільно з огляду на шкоду провадженню статутної діяльності державного ВНЗ.

Запропоновано з метою попередження правопорушень із боку державних ВНЗ у сфері майнових правовідносин та спонукання державних ВНЗ до належного виконання зобов’язань передбачити у Законах України “Про вищу освіту”, “Про власність” можливість звернення стягнення на майно державних ВНЗ (а в останньому законі − на майно державних установ), яке було набуте за рахунок здійснення дозволеної законом підприємницької діяльності, за зобов’язаннями, які виникли внаслідок здійснення останньої. З метою забезпечення стабільності освітньої сфери, а також захисту інтересів дестинаторів державних ВНЗ обґрунтовано необхідність залишення субсидіарної відповідальності держави за всіма без винятку зобов’язаннями державного ВНЗ, оскільки, по-перше, саме ці ВНЗ складають найбільш численну ланку системи вищої освіти, а по-друге, немає жодних підстав ставити кредиторів державного ВНЗ за зобов’язаннями, які виникли в результаті ведення підприємницької діяльності, в нерівне становище із кредиторами за зобов’язаннями, які виникли із діяльності, фінансованої власником ВНЗ. Запропоновано вирішувати питання про закріплення стосовно приватних ВНЗ положення про те, що засновники не відповідають за зобов’язаннями створеного ними суб’єкта, якщо інше не вказане в його статуті.

На підставі аналізу діяльності тих ВНЗ, які створені і на сьогоднішній день діють у формі підприємницьких товариств (АТ, ТОВ, ТОВ тощо), зроблено висновок про те, що існування субсидіарної відповідальності засновників таких ВНЗ за зобов’язаннями створених ними суб’єктів залежить від конкретної організаційно-правової форми, яку вони обрали, оскільки всі вони є юридичними особами приватного права і відповідають за загальним правилом самостійно тим майном, яке знаходиться у їх власності.