НОРМИ АДМІНІСТРАТИВНО–ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначаються її зв'язок з науковими планами, програмами, темами, мета і завдання, об'єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дослідження та публікації.

Розділ 1 “Сутність норми адміністративно-процесуального права” присвячений аналізу наукових проблем що стосуються норм адміністративно-процесуального права, їх поняття, ознак і призначення, співвідношення норм адміністративно-процесуального права та норм інших галузей права. Розділ складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Поняття, ознаки і призначення норми адміністративно-процесуального права” розглядаються теоретичні підходи щодо розуміння адміністративного процесу, галузі адміністративно-процесуального права, в контексті яких проводиться аналіз загальних та специфічних ознак норм адміністративно-процесуального права.

Перевага у дисертаційному дослідженні надається “широкому” тлумаченню адміністративного процесу, який охоплює управлінські, юрисдикційні та судові провадження. Це дало змогу об'єднати процесуальні норми, які регулюють суспільні відносини, що виникають у ході реалізації цих проваджень.

Поряд із притаманними всім процесуально-правовим нормам ознаками виділено низку відмінних рис норм адміністративно-процесуального права. Крім специфічного предмета регулювання до особливостей процесуальних норм відносять: імперативний (категоричний) характер їх приписів; адресація суб’єктам, які наділені владними повноваженнями; виконання, як головну форму реалізації їх приписів; процедурний характер. Також у адміністративно-процесуальних нормах, як правило, суб'єктивне право збігається з юридичним обов'язком.

Особливості призначення окремих норм адміністративно-процесуального права обумовлені насамперед специфікою їх предмета і метода регулювання і належністю до однієї з трьох умовних груп (неконфліктні, юрисдикційні, судові).

Проведений аналіз, дав можливість зробити висновок, що адміністративно-процесуальні норми – це правові норми процедурного характеру, які регулюють відносини, що складаються в сфері установчої, правотворчої чи правозастосовної діяльності. Це норми, які визначають механізм застосування норм матеріального права.

Підрозділ 1.2 “Співвідношення норм адміністративно-процесуального права та норм адміністративного права” містить аналіз взаємозв'язків норм адміністративно-процесуального права із нормами матеріального адміністративного права.

Підкреслюється, що вторинність адміністративно-процесуальних норм відносно матеріальних адміністративно-правових норм не може вважатися підставою для невизнання їх предметної автономності. Похідний характер процесуальних норм не означає, що вони безпосередньо породжуються нормами матеріальними.

На підставі ґрунтовного аналізу співвідношення норм адміністративного процесуального права та матеріального адміністративного права, встановлено, що: а) критерієм їх розмежування і одночасно взаємозв'язку є їх відносна самостійність, взаємозалежність, обумовлена службовою роллю процесуальних норм по відношенню до норм матеріальних і можливістю реалізації останніх виключно через застосування процесуальних норм; б) в адміністративному праві існує цілий комплекс матеріально-правових норм, реалізація яких можлива лише шляхом юридично значущої діяльності уповноважених суб'єктів, урегульованої адміністративно-процесуальними нормами; в) адміністративно-процесуальні норми забезпечують реалізацію не лише норм матеріального адміністративного права, а й норм інших галузей вітчизняного права; г) норми адміністративного процесуального права визначають як порядок здійснення правозастосовної діяльності позитивного характеру, так і юрисдикційної, в тому числі судової.

Підрозділ 1.3 “Співвідношення норм адміністративно-процесуального права та норм інших галузей права”. Доводиться, що адміністративний процес існує не тільки в межах однойменної галузі права – матеріального адміністративного права, а також поза ним. Тому адміністративно-процесуальні норми не є похідними від норм фінансового, трудового, земельного та інших матеріальних галузей права, але у відповідних масштабах обслуговують їх потреби, слугують тією правовою формою, яка забезпечує їх реалізацію.

Специфіка взаємозв'язків норм адміністративно-процесуального права з нормами інших галузей вітчизняного права зумовлена його полігалузевим характером регуляторного впливу.

Матеріальна норма, реалізація якої передбачає встановлену адміністративним законодавством процедуру, у жодному разі не може бути задіяна поза межами цієї процедури, а отже, її застосування не можливе до вступу в дію спеціального процесуального механізму. Формальне ж вираження останнього завжди втілюється у конкретній нормі (нормах) адміністративно-процесуального права.

Розділ 2 “Структура норми адміністративно-процесуального права” складається з двох підрозділів, де розглядаються теоретичні і практичні питання структурної будови норми адміністративно-процесуального права, її особливості та складові елементи.

У підрозділі 2.1 “Загальна характеристика структури норми адміністративно-процесуального права” робиться висновок, що адміністративно-процесуальній нормі, як і будь-якій іншій нормі процесуального права, притаманна власна схема зв’язків між елементами, що її утворюють. Внутрішня будова, зв’язок елементів, що обумовлюють структуру адміністративно-процесуальних норм, відзначається жорсткістю, непорушністю, інваріантністю. Вона може бути типовою або спеціалізованою (нетиповою).

У дисертаційному дослідженні будова норми адміністративно-процесуального права розглядається крізь призму поєднання трьох її структурних елементів (гіпотеза, диспозиція, санкція). Більшість норм адміністративно-процесуального права будуються за таким правилом: відсутність у типовій нормі хоча б одного з елементів структури автоматично призводить до руйнування норми як цілісного, логічно завершеного правового утворення.

Адміністративно-процесуальні норми, що містять у собі гіпотезу, диспозицію і санкцію, є типовими, основними для адміністративно процесу, а ті, що не містять у собі таких структурних елементів через свою загальність, декларативність, є нетиповими (спеціалізованими).

Чітка узгодженість всіх трьох елементів адміністративно-процесуальної норми – основа успішної нормотворчості, а також правозастосовної діяльності учасників адміністративно-процесуальних відносин.

Підрозділ 2.2 “Структурні елементи норм адміністративно-процесуального права: гіпотеза, диспозиція, санкція” присвячено аналізу структурних елементів норм адміністративно-процесуального права.

Наводиться класифікація кожного з елементів за певними критеріями. Зокрема, гіпотези норм адміністративно-процесуального права залежно від ступеня визначеності сформульованих в них умов поділяються на абсолютно визначені і відносно визначені; залежно від кількості умов їх дії – на прості (одна умова) і складні (дві і більше умови). Робиться висновок, що в адміністративно-процесуальному праві не існує норм з невизначеними гіпотезами.

В залежності від ступеня визначеності (конкретизації закріпленого правила поведінки) диспозиції поділяють на визначені, відносно-визначені та бланкетні. Встановлено, що в нормах, які регулюють адміністративно-процесуальну діяльність слід уникати бланкетних диспозицій, що обумовлено не тільки специфікою процесуальних норм, але й особливостями регульованих відносин. В залежності від ступеня конкретизації прав і кореспондуючих їм обов’язків диспозиції поділяються на: 1) диспозиції, в яких права і обов’язки викладені прямо у приписі;2) диспозиції, у яких регламентовано лише права; 3) диспозиції, якими встановлені лише обов’язки, а права, що їм кореспондують, прямо не зазначені.

У нормах адміністративно-процесуального права дистанціювання санкції від гіпотези і диспозиції (в межах однієї або кількох статей, одного або більше нормативних актів) зустрічається досить часто. Санкція норми адміністративно-процесуального права завдяки імперативному методу правового регулювання, який властивий даній галузі права, закріплюється за схемою “обов’язок + відповідальність за його порушення”. Така схема правового регулювання суспільних відносин є найбільш характерною для адміністративного процесу. Залежно від характеру наслідків санкції поділяються на правопоновлюючі і примусові (каральні). За ступенем визначеності заходів процесуального примусу, що можуть застосовуватися у випадку порушення норми адміністративно-процесуального права, санкції поділяються на абсолютно визначені, відносно визначені та альтернативні.

У розділі 3 “Види норм адміністративно-процесуального права” надається класифікація типових норм адміністративно-процесуального права за певними критеріями, а також висвітлюються особливості спеціалізованих (нетипових) адміністративно-процесуальних норм. Розділ складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Класифікація норм адміністративно-процесуального права” доводиться доцільність використання для класифікації адміністративно-процесуальних норм загальнотеоретичних критеріїв. Зокрема, адміністративно-процесуальні норми класифікують: за обсягом предмета регулювання на загальногалузеві та інституціональні; за сферою соціальних відносин, у яких вони реалізуються – норми, що регламентують адміністративно-процесуальні відносини у сфері економіки, норми, які регулюють адміністративно-процесуальні відносини у соціально-культурній сфері, норми, що регулюють адміністративно-процесуальні відносини у тих чи інших секторах політичної сфери, норми, які упорядковують адміністративно-процесуальні відносини у сфері підприємницької діяльності; за юридичною силою – норми законодавчого рівня, норми, що закріплені в нормативних актах Президента України, норми, які містяться в нормативних актах представницьких органів публічного адміністрування, норми, втілені в нормативних актах органів судової влади, норми, закріплені у нормативних актах органів виконавчої влади; за дією в часі – тимчасові та постійні; за дією в просторі – загальнодержавні, регіональні, місцеві; за формою припису, втіленого в адміністративно-процесуальних нормах – імперативні, диспозитивні, рекомендаційні; за функціональною спрямованістю – регулятивні та охоронні; за ступенем визначеності варіанта поведінки – абсолютно визначені та відносно визначені тощо.

За внутрішньою будовою норми адміністративно-процесуального права доцільно поділяти на класичні, в яких присутні три структурні елементи (гіпотеза, диспозиція, санкція) та спеціалізовані (нетипові), яким тричленна структура непритаманна.

Підрозділ 3.2 “Спеціалізовані норми адміністративно-процесуального права” присвячено висвітленню особливостей окремих видів спеціалізованих норм адміністративно-процесуального права – норм-принципів та норм-дефініцій.

Звернення до характеристики саме цих видів нетипових норм пов’язане із їх значенням для регулювання адміністративно-процесуальних відносин. Доводиться, що широке використання норм-дефініцій та норм-принципів у адміністративно-процесуальному праві є доцільним з точки зору необхідності забезпечення якості адміністративно-процесуальної діяльності, її змістовного наповнення. Відсутність норм-дефініцій та норм-принципів може спричинити складності у реалізації інших норм адміністративно-процесуального права.

Норми-принципи адміністративно-процесуального права забезпечують виконання завдань адміністративного процесу. Вони мають загальний характер і визначають основні начала, на яких ґрунтується адміністративно-процесуальна діяльність. При цьому такі норми безпосередньо не регулюють порядок реалізації окремих процесуальних дій і процесуальних рішень та провадження в адміністративній справі у цілому.

Звертається увага на те, що у силу функціонального значення та у відповідності до усталених традицій юридичної техніки, норми-принципи адміністративно-процесуального права доцільно розміщувати у основних нормативно-правових актах на початку. При цьому закріплюючи їх, законодавець повинен уникати дублювання норм, якими визначаються конституційні права громадян, натомість норми-принципи повинні забезпечувати ідентифікацію юридичного процесу як адміністративного і підкреслювати його динамічність, логічний та закономірний розвиток у часі.

Робиться висновок, що для удосконалення та підвищення ефективності правозастосовної діяльності, у таких нетипових нормах, як норми-дефініції, слід закріплювати ті поняття, що використовуються у найбільшій кількості статей (глав) нормативно-правового акту та застосовуються на усіх чи переважній більшості стадій адміністративного процесу. При цьому основна увага має приділятися визначенням та поняттям, що характеризують процесуальну діяльність, зокрема принципам, функціям, учасникам, рішенням, стадіям тощо. Наголошується, що формулювання норм-дефініцій у адміністративно-процесуальному праві має узгоджуватися з нормами інших галузей права, в яких містяться дефініції схожих за змістом понять. В свою чергу, поняття у адміністративно-процесуальному законі повинні бути чіткими і зрозумілими та не потребувати додаткового тлумачення.