ОБ’ЄКТНА СПОЛУЧУВАНІСТЬ ІМЕННИХ ДЕВЕРБАТИВІВ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Краткое содержание

У Вступі окреслено проблематику дослідження і напрямок лінгвістичного аналізу, обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет аналізу, сформульовано мету й завдання дисертації, подано джерела фактичного матеріалу, визначено методику дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичну і практичну цінність одержаних результатів та форми їхньої апробації.

У розділі 1 «Теоретичні засади дослідження семантико-синтаксичної сполучуваності слів» проаналізовано процес еволюціонування теорії валентності мовних одиниць від першої половини ХХ століття (праці К. Блера, Г. Порціга, Л. Теньєра, С. Кацнельсона) до початку ХХІ, зокрема, розглянуто погляди сучасних українських дослідників на об’єктну сполучуваність дієслів та іменних частин мови. З’ясовано зміст і співвідношення понять «валентність», «сполучуваність» та «керування», проаналізовано і зіставлено трактування цих понять у працях М.П. Кочергана, Н.З. Котелової, В.В. Морковкіна, В.Г. Гака, М.М. Прокоповича, І.Р. Вихованця, К.Г. Городенської, Н.В. Гуйванюк, А.П. Загнітка, Н.Л. Іваницької, О.К. Безпояско, М.І. Степаненка, З.М. Терлака, а також у дисертаційних дослідженнях останніх років, здійснених І.І. Овчинніковою, О.В. Куц, Т.Є. Масицькою, О.Ф. Ледней, О. Співаком, О.Г. Межовим та ін.

Керування визначається як особливий спосіб поєднання словоформ для вираження певних семантико-синтаксичних відношень, який полягає у підпорядкуванні морфологічної форми відмінюваної частини мови (іменника) будь-якому слову, що перебуває в позиції головного елемента синтаксичної сполуки. Здатність слова підпорядковувати собі залежні словоформи (або сполуки слів) для реалізації ним того чи того обсягу значення є його валентною або невалентною підрядною сполучуваністю. А валентність – це зумовлена лексико-граматичними властивостями слова його потреба вступати у синтаксичний зв’язок з іншими словами, мати при собі певний набір синтаксичних позицій для обов’язкового чи можливого заповнення їх одиницями передбаченої семантико-синтаксичної природи – відмінковими формами іменника, вжитого у предметному значенні.

Контекстуальний аналіз дієслів, які належать до тієї самої валентної групи, показав, що їхня потреба у валентному оточенні є різною і безпосередньо залежить від конкретної предикативної ситуації, тобто від актуалізації в певному контексті тієї чи тієї семи предиката. Пор.: Вітер з години на годину дужчав. Жалібно співало в димарі (Панас Мирний). Дівчинка сиділа на печі і співала котові колискову (Г.Тютюнник). Контекстуальна потреба слова в певному синтаксичному оточенні у дослідженні позначена терміном актуальна валентність, тоді як сукупність субстанціальних позицій, які слово відкриває при собі в усіх можливих контекстах для реалізації котроїсь зі своїх сем, називається його потенційною валентністю.

Виділяється сім валентних розрядів дієслів, які становлять деривативну базу для іменних девербативів, – від безвалентних, до шестивалентних. Описано основні семантичні групи в межах кожного з виділених розрядів.

Валентні властивості дієслів та їхніх іменних дериватів виявляються в об’єктних відношеннях, що реалізуються в семантико-синтаксичній структурі речення. Об’єктні відношення як відношення між двома субстанціями, одна з яких перебуває в залежності від іншої, охоплюють різні значення залежного компонента. Аналіз, спрямований від семантичного наповнення до формальних засобів його вираження, здійснюється через опис відмінкових форм залежних компонентів формально-синтаксичної структури висловлювання та значення, яке вони виражають. Зокрема, це значення суб’єкта дії чи стану, власне об’єкта дії чи стану, адресата й знаряддя дії. Ці значення реалізуються у спеціалізованих відмінкових формах.

Парадигму словоформ, здатних виконувати суб’єктну функцію, перебуваючи в об’єктній синтаксичній позиції, складають форми родового, давального, знахідного та орудного відмінків. Суб’єкт у родовому відмінку здебільшого заповнює правобічну валентну позицію при віддієслівному субстантиві і є співвідносним із називним при дієслівному предикаті (дорослішання молоді – дорослішає молодь, спів солов’я – співає соловей, виступ артиста – виступає артист). Давальний суб’єктний виступає при дієсловах на позначення певного стану агенса, його фізіологічних чи психічних відчуттів, або належності йому певних предметів чи притаманності певних ознак (щастить початківцеві, подобається дівчині намисто, таланить мандрівникові, дітям належить учитися, пілотові хочеться в небо).Спеціалізація знахідного суб’єктного – позначати носія фізичного чи психоемоційного стану, нейтрального щодо створення ситуації, в якій він перебуває. Ця валентна позиція характерна для дієслів зі значенням переживань, відчуттів, внутрішніх станів тощо, напр.: веселити, лякати, непокоїти, нудити, турбувати, цікавити і под. Орудний суб’єктний виступає в пасивних конструкціях у валентному зв’язку з постфіксальними дієсловами типу будуватися, виконуватися, виховуватися, розсилатися, співатися, сприйматися, схвалюватися тощо.

У межах узагальненого об’єктного значення розглядаються конкретніші: значення власне об’єкта дії або стану (пекти хліб, доїти корову, бачити сон, відчувати запах); адресата дії (читати дитині, принести матері); знаряддя дії (малювати олівцем, рубати сокирою, шити голкою). Функцію придієслівного об’єкта в українському реченні виконує іменник чи його граматичний еквівалент у формі знахідного, родового, давального або орудного відмінка. За ієрархією форм вираження об’єктного значення центральне місце в синтаксичній системі української мови посідає знахідний відмінок, який є спеціалізованим виразником прямого об’єкта, позаяк реалізує всі типи об’єктних синтаксем: об’єкт поширення дії чи стану, об’єкт локативного предиката дії, об’єкт процесу, об’єкт ставлення, об’єкт сприйняття тощо. Спеціалізація родового відмінка полягає у вираженні партитивного об’єкта (квантитативної або темпоральної партитивності): зичити добра, наліпити вареників, набратися сили, чекати погоди тощо.

Давальний об’єкта займає незначну зону придієслівних об’єктних засобів і звичайно сполучається  з дієсловами, яким не властивий знахідний об’єкта. Як і вихідний для нього давальний адресата, давальний об’єкта переважно поширюється на назви осіб, підпорядковуючись дієсловам із семантикою допомоги, подяки, слугування, сприяння, шкоди: допомагати батькам, дякувати людям, потурати розбишакам, слугувати гостям, сприяти дітям і под.

Орудний відмінок є репрезентантом функції об’єкта дії чи стану при дієсловах на позначення володіння, керівництва, користування: (оперувати фактами, керувати діями, володіти майном, розпоряджатися часом); при дієсловах позитивного/негативного ставлення до об’єкта (пишатися вчинком, милуватися краєвидом, легковажити небезпекою); спрямування інтересу на об’єкт (цікавитися новинами, захоплюватися танцями, займатися вправами). Він уживається також і при так званих моторних дієсловах, що надають руху об’єктові (хитати головою, махнути рукою, сіпнути ногою, знизати плечима, кліпати очима, брикати ногами, розводити руками, сплеснути руками).

Адресатна функція реалізується морфологічними формами давального відмінка у чотирикомпонентній конструкції суб’єкт – предикат – адресат – об’єкт: Везе Марко Катерині сукна дорогого (Т. Шевченко). Адресатну позицію передбачають при собі нечисленні семантичні групи дієслів, зокрема, лексеми зі спільною інваріантною семою давання (вручати, відносити, давати, дарувати, купувати, надсилати, передавати, платити, пропонувати тощо); повідомлення (нашіптувати, переказувати, повідомляти, писати, розповідати, читати); волевияву (наказувати, радити, рекомендувати, забороняти) .

Інструментальне значення залежного субстанціального компонента реалізується при дієсловах із семою конкретної фізичної дії, виконаної над об’єктом певним знаряддям. Це тривалентні дієслова з суб’єктною, об’єктною та інструментальною позиціями: Він у нашому селі церкву новим гонтом обшив і хрести позолотив (Панас Мирний). У придієслівних формах інструментальної синтаксеми виділяються орудний знаряддя дії, засобу дії та допоміжного матеріалу для дії: тесати сокирою, їсти ложкою, виляти хвостом, водити очима, білити вапном, утеплювати соломою.

У розділі 2 «Об’єктні словосполучення зі стрижневим словом – віддієслівним іменником» проаналізовано граматичні форми об’єктних компонентів при віддієслівних дериватах-іменах, з’ясовуються семантико-синтаксичні чинники, які формують категоріальне наповнення властивостей і функцій слова. Субстантивний блок віддієслівних дериватів охоплює такі синтаксичні позиції: опредмечену дію, виконавця дії, спосіб дії та матеріал для дії. Вони мають різний вияв синтаксичних властивостей, зумовлених дієслівною семою, і в дослідженні розглядаються в порядку «послаблення» в них процесуальності  й «посилення» предметності. Сему процесуальності, а отже й основні валентні інтенції твірної бази найбільше виявляють девербативи-іменники із суфіксом  -нн- (-анн-, -енн-,-інн-). Придієслівний безпосередній об’єкт дії, виражений спеціалізованою формою – знахідним відмінком, при таких девербативах переходить у родовий об’єктний. Суб’єкт із прямого відмінка регулярно трансформується в орудний присубстантивний: будівельники зводять стіни будинку – зведення будівельниками стін будинку, скульптор творить образ – творення скульптором образу. Інші валентні позиції (адресат, знаряддя, засіб, матеріал), перебуваючи в слабшому валентному зв’язку з процесуальною семою, трансформацій не зазнають: коптити вільхою – копчення вільхою, малювати аквареллю – малювання аквареллю, наспівувати дитині – наспівування дитині, командувати парадом – командування парадом,  вишивати золотом – вишивання золотом, підживлювати добривом – підживлення добривом.

При безсуфіксних іменних девербативах на позначення дії придієслівна позиція називного суб’єктного  регулярно трансформується в родовий суб’єктний, тобто підмет змінюється на додаток із суб’єктно-атрибутивним значенням: співає соловей – спів солов’я, відпливає вода – відплив води, блищать очі – блиск очей.

Іменні девербативи зі значенням виконавця дії на осі «процесуальність – предметність» перебувають ближче до предметного полюса, ніж девербативи на позначення дії, тому об’єктна валентність у них виявляється значно слабше. Залежна субстанціальна синтаксема з’являється при таких девербативах тоді, коли вони виражають не фахове заняття суб’єкта і не виконання дії, назва якої співвідноситься з кореневою семою похідного слова. При таких дериватах дія конкретизується через об’єкт її спрямування: збирач податків, прокладач труб, колекціонер метеликів, творець шедеврів і под. Подібні синтаксичні властивості виявляють і девербативи з суфіксом -ач- на позначення засобу виконання дії: відсвіжувач повітря, випрямляч струму, подрібнювач зерна тощо.

Віддієслівні іменники зі значенням знаряддя дії, результату дії, місця, способу дії та матеріалу для дії не виявляють дієслівних валентних інтенцій, тобто об’єктна сполучуваність їм не притаманна, а залежні іменники при таких дериватах якщо і з’являються, то здебільшого в атрибутивній функції: ілюстрації автора (авторські), майстерня художника (художникова) тощо.

Окремо аналізуються синтаксичні властивості девербативів, утворених від мотиваторів з валентним числом від 0 до 6. Процес утворення іменників від безвалентних дієслів є непродуктивним. Це лексеми на позначення природних стихій та станів (світання, смеркання, гримотіння) або результату дії (присмерк, грім). Сполучуваність із залежним іменником у цього розряду слів мінімальна і розвивається на основі не прямого, а переносного значення девербатива: Ясна ніч нагадувала такий згасаючий день, що носить уже в собі смеркання вічності (О.Гончар). Вона вже колись зранена на світанні своєї молодості невдячним коханням,.. знову лишиться зі своєю любов’ю самотня і скривджена (Ю.Бедзик).

Від одновалентних дієслів утворюються деривати на позначення власне дії або її виконавця: біганина, втома, господарювання, мерехтіння тощо. Придієслівний агент у називному відмінку при таких девербативах регулярно трансформується у родовий агентивний: сміх дітей, схід сонця, цвітіння садів, розвиток народу, щебетання пташок. Іменні деривати на позначення результату, знаряддя дії чи матеріалу для дії у таких дієслів практично відсутні.

Найпродуктивнішою базою для творення девербативів-імен є двовалентні дієслова. Від них утворюються деривати всіх семантичних груп із використанням великого набору словотворчих засобів. Це ВІ зі значенням опредмеченої дії, виконавця, об’єкта, знаряддя, місця дії та матеріалу для дії: перевірка, любов, командування, грюкання, українізація, вирощування, володіння, бряжчання, милування. Як і при девербативах від одновалентних дієслів, суб’єктна синтаксема при дериватах від двовалентних мотиваторів трансформується з називного в родовий відмінок, але в синтаксичному оточенні девербатива витісняється родовим об’єктним, трансформованим зі знахідного прямого додатка: оркестр репетирує симфонію → репетиція оркестру, репетиція симфонії → оркестрова репетиція симфонії; мати виховує дитину → виховання матері, виховання дитини → материне виховання дитини; рибалка ловить карасів → улов рибалки, улов карасів → рибалчин улов карасів. Якщо девербатив потребує заміщення при собі одночасно об’єктної та суб’єктної валентних позицій, то суб’єктна синтаксема може виступати у формі орудного відмінка, напр.: репетиція оркестром симфонії.

Девербативи від тривалентних мотиваторів здатні поєднуватися з іменниками у родовому, давальному та орудному відмінках, які виступають відповідно у функціях суб’єкта, об’єкта, адресата або знаряддя дії. Суб’єктна синтаксема при таких девербативах не є облігаторною і може трансформуватися у прикметникову форму або не виступати зовсім. Транзитивна семантика дієслівного ядра зазвичай зберігається і в девербативі, тому об’єктна й адресатна позиції при таких похідних, як правило, теж зберігаються, а відповідні синтаксеми виступають у формах родового та давального відмінків: надання допомоги потерпілому, вручення подарунків дітям тощо.

При іменниках, похідних від дієслів, що передбачають більше трьох валентних позицій, суб’єктна синтаксема регулярно трансформується в родовий або орудний відмінок суб’єкта, синтаксема прямого придієслівного об’єкта набуває форми родового відмінка, адресатна, інструментальна та локативні синтаксеми при переході з придієслівної у придевербативну позицію не зазнають зміни своїх граматичних форм, отже при повній реалізації потенційної валентності таких девербативів може виникати небажана омонімія граматичних форм залежних компонентів. Напр.: Відправлення Миколою з Києва до Львова меблів батькам поїздом спричинило чималий клопіт. У досліджуваних текстах такого валентного наповнення девербативів зафіксувати не вдалося. Думається, що вживання таких конструкцій у мовленні можливе суто теоретично, оскільки вони і семантично, й синтаксично є занадто громіздкими.

У розділі 3 «Об’єктні словосполучення зі стрижневим словом – віддієслівним прикметником» розглядаються семантичні та синтаксичні властивості прикметників, мотивованих дієсловами різних валентних груп, зокрема щодо їхньої здатності вступати в об’єктні відношення з іменниками, а також досліджується залежність синтаксичної активності дериватів-ад’єктивів від валентних властивостей їхніх дієслівних мотиваторів.

Здатність прикметника підпорядковувати собі відмінкові форми іменників залежить від його місця у внутрішньосинтаксичній структурі речення: що ближче він перебуває до предикативного центра, то чіткіше виявляє валентну активність щодо іменних актантів. Важливим чинником, який зумовлює синтагматичні зв’язки віддієслівних прикметників, є їхня словотвірна мотивованість. Подібно до інших категорій девербативів вони становлять дуже неоднорідний за лексичним значенням масив лексем із різним ступенем віддаленості від семантики мотиватора. Тому дієслівна синтаксична активність у них виявляється різною мірою: від цілковитої нейтралізації до повної аналогії.

На умовній осі перерозподілу прикметникових та дієслівних синтаксичних властивостей A←Av¹—Av²―Av³―Av⁴―Av⁵―Av⁶→V, де Av^1-6 – девербативи з різною мірою процесуальності в семантиці, а A та V –полюси відповідно прикметникових та дієслівних категоріальних властивостей, ад’єктивні деривати розташовуються різновіддалено від того чи того полюса, що зумовлено двома основними чинниками: виразністю семи дії у значенні девербатива та мірою предикативності вираженої девербативом ознаки.

До семантичної групи Av¹ входять прикметники на вираження якісної статичної ознаки, яка не потребує конкретизації стосунком до іншого предмета (вертлявий, заливчастий, рухливий, тривкий тощо). Вони не виявляють правобічної актантної валентності, хоча їхні мотиватори можуть мати різне валентне число.

Av² – це віддієслівні прикметники, що сполучаються з об’єктними синтаксемами, мотивованими не дієслівною семою деривата, а його предикативною позицією (знайомий трудівникові, схожий обличчям, нестерпний оточенню, певний мети).

Ад’єктиви групи Av³ – це складні девербативи, які виявляють дієслівну валентність у вигляді лексико-синтаксичного зрощення з об’єктною синтаксемою (болезаспокійливий, військовозобов’язаний, водорозчинний, золотоносний і под.). Об’єктна інтенція тут нейтралізується іменниковим компонентом їхньої будови.

До наступної групи – Av⁴ –відносимо деривати на вираження не процесуальних, а статичних ознак, мотивовані дієсловами несамостійної семантики: відповідний настроєві, піддатний плинові часу, належний людині тощо. Такі прикметники, як і їхні дієслівні мотиватори, потребують поширення залежним іменником, граматична форма якого (давальний об’єктний) збігається з придієслівною.

Групу Av⁵  становлять так звані пасивні дієприкметники, які у своєму основному значенні зберігають зумовлену дієслівною семою потребу в субстанціальних синтаксемах, але граматичні форми цих синтаксем не збігаються з формами їхніх придієслівних відповідників, або збігаються лише частково – там, де синтаксичний зв’язок слабший: Ніколи не забуде вона образи, завданої їй сином (А.Шиян) – син завдав їй образи. Сам був не менш обурений витівками весни … (Ю. Збанацький) – витівки весни його обурили.

Найближче до дієслівного полюса синтаксичної активності перебуває група Av⁶ – девербативи, відомі в граматиці як активні дієприкметники. Вони, як правило, виявляють дієслівний тип валентності (завідувати відділом – завідуючий відділом, виконувати обов’язки – виконуючий обов’язки, командувати фронтом – командуючий фронтом). Щоправда, для української мови такі девербативи не є характерними і вживаються вони здебільшого в субстантивному, а не ад’єктивному статусі.

Прикметники, словотворчо пов’язані з дієсловами, виявляють різну міру синтаксичної активності. Лексеми, мотивовані одновалентними дієсловами, поєднують синтаксичні властивості обох частин мови: прикметникові виявляються в атрибутивній функції та приіменній позиції, а дієслівні – у здатності виступати у предикативній позиції, не виявляючи при цьому жодної з притаманних власне прикметникові форм правобічної валентності (гугнявий голос – голос був гугнявий; криклива дитина – дитина дуже криклива; тямущий хлопець – хлопець дуже тямущий і т.ін.). Відсутність у цих девербативів правобічної валентності зумовлена, з одного боку, тим, що вони є похідними від дієслів, яким така сполучуваність не властива, а з іншого  боку – недостатнім ступенем семантичного «вростання» цих дериватів у прикметникову систему, яка характеризується власними спроможностями щодо правобічної валентності. Прикметники, словотворчо пов’язані з полівалентними дієсловами, здебільшого «успадковують» їхню здатність поєднуватися з правобічними актантами, однак окремі граматичні форми цих актантів або їхніх семантичних еквівалентів у прикметниковому оточенні можуть зазнавати закономірних трансформацій.

Ад’єктивні деривати від двовалентних дієслів (групи Av⁵―Av⁶) здебільшого зберігають дієслівну модель з об’єктом у родовому відмінку: уникати зустрічі – уникаючий зустрічі, навчити прийомів – навчений прийомів.

Облігаторний об’єкт у давальному відмінку при похідних ад’єктивах від двовалентних дієслів (група Av⁴ )також здатний зберігати свою позицію і форму.

Об’єктна придієслівна синтаксема у знахідному відмінку (прямий додаток) при девербативах діапазонів Av¹, Av², Av³, Av⁴  не виявляється, при девербативах Av⁵ зазнає не тільки зміни морфологічної форми, а й синтаксичної функції – вона переходить у суб’єктну позицію носія віддієслівної ознаки: ненавидіти брехню – ненависна брехня, зневажати зрадника – зневажений зрадник, кохати дівчину – кохана дівчина.

При девербативах групи Av⁶ суб’єктна й об’єктні синтаксеми зберігають свої придієслівні форми: А Бог дивиться, чи є ще взискающий Бога. Нема добро творящого, нема ні одного! (Т. Шевченко). Але в сучасній українській мові  ад’єктивні  форми групи  Av⁶, тобто активні дієприкметники з суфіксами -уч-, -юч-, -ач-, -яч- утворюються дуже нерегулярно і мають вкрай обмежене вживання.

Висновки

Узагальнено результати проведеного дослідження, сформульовано основні теоретичні й практичні здобутки, а також окреслено перспективи подальших досліджень з обраної проблематики.

У дисертації здійснено системний аналіз семантико-синтаксичної валентності віддієслівних похідних у сучасній українській мові, визначено співвідношення семних та граматичних складників у формуванні валентного потенціалу частин мови. Дослідження об’єктного компонента у предикативній структурі речення тісно пов’язане з теорією валентності лексем, отже із конкретними виявами цієї валентності на рівні слів-мотиваторів і слів-дериватів.

Слово свої валентнісні властивості виявляє насамперед у предикативній позиції, тому можна стверджувати, що головним носієм валентності в мові є дієслово, оскільки предикативна позиція є його первинною і основною категоріальною функцією. Інші елементи структури речення, що здатні транспонуватися у предикативну позицію, зокрема іменники та прикметники, мають співвідносні з дієсловом-присудком валентнісні властивості щодо об’єктної синтаксеми, які розвинулися в них або внаслідок переходу їх у предикативну синтаксичну позицію, або на основі семної спорідненості з дієслівним предикатом.

Дієслівна сема мотивує сполучуваність девербатива. Чим вужче й конкретніше значення віддієслівного іменника, тим ближче його сполучуванісні можливості до дієслівних. Виникнення нових (не дієслівної природи) можливостей щодо приєднання залежних актантів зумовлене а) появою у деривата переносного значення; б) великим ступенем опредмечення віддієслівного похідного і появою в нього власне іменникових моделей вторинної сполучуваності; в) перенесенням на дериват синтаксичних властивостей його непохідного іменникового синоніма.

Субстанціальні придієслівні синтаксеми, що перебувають у формах центральних відмінків, потрапивши в позицію при віддієслівних дериватах, зазнають прогнозованої трансформації. Що глибше дериват проникає в семантичну сферу частини мови, то значніших трансформаційних змін граматичної форми зазнають залежні від нього іменники, присутність яких зумовлена мотиватором.

Дієслово керує відмінковими формами з категоріальним значенням предметності. Поза сферою впливу дієслова залишаються обставинні значення відмінків, тому віддієслівні деривати практично повністю «успадковують» сполучуваність дієслова з відмінковими та прийменниково-відмінковими формами іменників із необ’єктним (обставинним чи атрибутивним) значенням.

У девербативах чітко виявляється така закономірність: що ближче семантично перебуває дериват до твірної бази, то більше в ньому виявляється категоріальних рис базового слова і менше рис того класу слів, який він представляє формально.

Віддієслівні деривати не тільки відрізняються від слів з первинною семантикою своїм лексичним значенням, але й набувають категоріального значення іншої частини мови, частково втрачаючи при цьому свої первинні ознаки. Однак при поєднанні з іншими одиницями мови, вони часто не втрачають здатності вступати у синтаксичні зв’язки і семантико-синтаксичні відношення, притаманні словам з первинним значенням відповідної частини мови. Це положення поширюється не тільки на віддієслівні іменники, а й на віддієслівні прикметники. Тобто, частково зберігаючи свою семну сполучуваність, девербативи набувають лексико-граматичної сполучуваності, притаманної всім іменникам чи прикметникам як лексико-граматичним класам слів.

Віддієслівні деривати виявляють дуже різний потенціал сполучуваності. Це прямо залежить від того, наскільки актуальною у тому чи іншому словотворчому класі є сема процесуальності. Найвища частота вживання з залежним об’єктом у девербативів зі значенням опредмеченої дії, утворених за допомогою суфіксів -нн-я (-анн-я, -енн-я, -інн-я).

Валентнісні властивості слова  виявляються в кожному мовленнєвому акті по-різному, відповідно до значення, що актуалізується в цьому слові у контексті певної фрази. Актуалізація в мовленні тієї чи тієї семи дієслова передбачає різну міру заповнення при ньому валентних субстанціальних позицій, тому слід розрізняти валентність потенційну та актуальну. Актуальною валентністю можна назвати виявлену словом у конкретному реченні контекстуальну потребу в певному синтаксемному оточенні.

Валентний потенціал  іменних девербативів залежить від семантико-синтаксичних характеристик їх мотиваторів. По-перше, чим більшу потребу в актанті (актантах) виявляє дієслово, тим сильніше буде виражена процесуальність у його девербативах.  По-друге, вияв у девербативі дієслівної семантики залежить від семантичного розряду похідного: іменники на позначення дії, процесу чи стану виявляють більше процесуальності, ніж іменники на позначення діяча, знаряддя, місця чи результату дії. По-третє, вияв дієслівного потенціалу залежить від синтаксичної позиції девербатива: що ближче він перебуває до предикативного ядра речення, то більше в ньому виявляється “дієслівності”.

Залежні іменники з об’єктним значенням, що перебувають на периферії дієслівної валентності (давальний та орудний відмінки), зберігають свою форму і при відповідних девербативах.

Існування в мовленні паралельних синтаксичних конструкцій (завідувач відділу – завідувач відділом) зумовлена явищем перерозподілу процесуальної та предметної складової в семантиці девербатива.

Можна стверджувати, що деривати від тривалентних дієслів регулярно реалізують не більше двох актантних позицій базового дієслова.

При віддієслівних іменних дериватах родовий субстантивний, так само, як і давальний та орудний, зберігає своє предметне (об’єктне, адресатне чи інструментальне) значення, тому має всі підстави в семантико-синтаксичній організації речення займати позицію додатка.

Найактивнішими в сенсі сполучуваності з відмінковими формами залежних іменників є прикметники, які деривативно пов’язані з дієсловом, бо атрибутивна природа прикметника передбачає його присубстантивну позицію, а дієслівна сема зберігає здатність вступати в об’єктні відношення, синтаксично підпорядковуючи  собі відмінкову форму іменника.

Дієприкметник, утворений від дієслова з продовженою семою (синсемантичної лексеми), як правило, зберігає облігаторність зв’язку з залежним іменником, однак, наближаючись своєю синтаксичною активністю до дієслова, зовсім не ототожнюється з ним, оскільки основною для нього, як і для всіх прикметників, залишається приіменникова атрибутивна позиція і призв’язкова предикативна позиція в реченні.

Якісні та відносні віддієслівні деривати-прикметники різною мірою виявляють здатність вступати в об’єктні відношення з залежним іменником, і ця здатність залежить від місця такого прикметника у внутрішньосинтаксичній структурі речення: що ближче він перебуває до предикативного центру, то чіткіше виявляє валентну активність щодо іменних актантів.