ОБРАЗ БОЖОЇ МАТЕРІ У ФОЛЬКЛОРІ: УКРАЇНСЬКА АПОКРИФІЧНА ТРАДИЦІЯ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету та завдання, з’ясовано теоретико-методологічну основу дослідження, об’єкт і предмет, визначено наукову новизну дисертації, показано практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про апробацію і публікацію результатів дослідження.

У Розділі 1 “Історіографія та джерельна база дослідження” здійснено огляд історіографії, джерельної бази роботи, зосереджено увагу на розвитку концепцій зв’язків апокрифіки та фольклору (у підрозділі 1.1 “Історія дослідження зв’язків між апокрифами та фольклорними творами”). Сплеск наукового вивчення апокрифічної літератури припав на другу половину XIX ст. Вагомими науковими здобутками у сфері апокрифології відзначились насамперед російські вчені XIX ст., зокрема автор першої систематизованої збірки староруських апокрифів Олександр Пипін (1861 р.). Дослідженню особливостей апокрифічної літератури, її виникнення та ймовірних шляхів розповсюдження присвятили свої праці Володимир Сахаров, Іван Порфир’єв, Федір Буслаєв, Олександр Яцимирський. На зв’язках апокрифів та духовної поезії зосередили увагу Олександр Веселовський, Володимир Перетц. Художні особливості апокрифів, їх походження, умови існування, класифікації цих “заборонених” творів давньої української літератури досліджували відомі знавці історії української літератури Іван Франко, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Олександр Барвінський, Леонід Білецький, Дмитро Чижевський. Сьогодні апокрифічні тексти східнослов’янського походження досліджують українські вчені Олена Сирцова, Ярослава Мельник, російські – М. Вітковська, В. Вітковський, М. Рождественська, Борис Деревенський, польський дослідник Александер Наумов. У сучасних дослідженнях Магдалени Зовчак, Єжи Барт­мінського, кс. Марка Старовєйського, кс. Теофіля Ходзідла, Ришарда Томіцького (Польща), Ольги Бєлової, Світлани Толстої, Никити Толстого, Людмили Фа­дєєвої, Бориса Успенського (Росія), Флорентини Бадаланової, Георгія Мінчева, Донки Петканової (Болгарія), Деяна Айдайчича (Сербія), Ів Левін (США) розглянуто аспекти взаємозв’язків релігійної культури з народною, зокрема і прояви цієї взаємодії у словесній писемній та усній творчості.

Відомі українські дослідники усної словесності кінця XIX – першої половини XX ст. Іван Франко, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Микола Янчук, Микола Сумцов, Петро Іванов, митрополит Іларіон (Іван Огієнко) окреслили засади вивчення взаємодії апокрифів та фольклору. У їхніх працях порушено проблеми систематизації та класифікації народних апокрифічних джерел (колядок, легенд, замовлянь, духовних віршів), впливу апокрифічної літератури на окремі жанри усної словесності (народні легенди, колядки, щедрівки, замовляння, духовні вірші), вивчення ментальних аспектів, національної специфіки українських апокрифічних творів, співвідношення запозичених та питомо українських елементів, а також перспективи укладення на українському матеріалі так званої “Народної біблії”. Послідовне втілення цих ідей є визначальним пріоритетом сучасної фольклористики.

Важливе місце в цьому розділі займає розгляд перспективного та доволі популярного на Заході дослідницького напряму вивчення образу Божої Матері – маріології (підрозділ 1.2. “Маріологія як один із напрямів сучасних досліджень”). Божа Матір – один із найпоширеніших образів народної християнської культури як українців, так й інших слов’янських етносів, зокрема поляків. У слов’янському науковому контексті польські богородичні дослідження займають особливе місце, вирізняючись великою кількістю праць, що репрезентують різноманітні підходи до опрацювання джерельного марійного матеріалу, зокрема фольклорного. Українсько-польське пограниччя упродовж багатьох століть формувало специфічну народну релігійну культуру, багату на спільні для обох сусідів риси. Оскільки народне розуміння християнства об’єднує всі слов’янські народи, а вшанування святих – один із важливих аспектів вираження слов’янської релігійності, детально розглянуто та проаналізовано сучасні богородичні дослідження саме у польській науці. Праці польських учених Тадеуша Клака, Еви Роси, Яцека Громбчевського, Єжи Бартмінського та ін. дали змогу пізнати народні релігійні уявлення з врахуванням особливостей українсько-польського пограниччя – етнічних українських земель, що сьогодні належать до Польщі.

На відміну від польської науки, марійні фольклористичні й апокрифологічні студії в сучасній Україні ще не набули популярності та системного методологічного розвитку, хоча й відобразилися в окремих працях сучасних українських науковців, зокрема Ярослави Мельник, Олени Сирцової, Юрія Пелешенка, Олени Матушек (Супрун) та ін.

У підрозділі 1.3. “Джерельна база дослідження” проаналізовано опубліковані та неопубліковані апокрифічні джерела дисертації: апокрифи та фольклорні матеріали. У дослідженні використано ранньохристиянські апокри­фічні Євангелія, в яких містяться богородичні сюжети (“Протоєвангеліє Якова”, “Євангеліє Псевдо-Матвея”, “Євангеліє Фоми”, “Книга про різдво Спасителя і його Матір”, “Книга про народження Марії”, “Євангелія Дитинства”, “Євангеліє Нікодима”, Апокрифи про Успіння Божої Матері), а також українські апокрифи з публікацій О. Калитовського (1884), І. Франка (1896–1910). Важливим джерелом для пізнання середньовічної апокрифічної традиції вшанування Божої Матері є апокриф XV ст. “Роздуми про Життя Ісуса Христа” (або “Роздум Перемишльський”).

Прикладом використання апокрифів у гомілетичній практиці та джерелом формування усної барокової апокрифіки є твори ігумена Єлецького чернігівського монастиря о. Іоаникія (Галятовського): “Ключ Разумінія” (1659 р.), “Небо Новоє” (1665 р.).

У роботі використано опубліковані та неопубліковані українські та польські фольклорні джерела: народні легенди, колядки, духовні вірші. Серед українських архівних рукописних матеріалів – записи фольклористів кінця XIX – початку XX ст., що зберігаються в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Рильського НАН України. У роботі також опрацьовано матеріали етнолінгвістичної лабораторії Інституту польської філології Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні (Республіка Польща).

Друковані фольклорні джерела представлено збірниками та окремими публікаціями українських учених кінця XIX – початку XX ст.: О. Потебні, В. Гнатюка, Я. Головацького, П. Чубинського, Б. Грінченка В. Шухевича, М. Грушевського, І. Франка, Х. Ящуржинського, І. Манжури, С. Калинця; а також польських дослідників – О. Кольберга, Ф. Котулі, Є. Бартмінського та ін.

Важливим джерелом вивчення марійних сюжетів є комплекс фольклорних творів, поміщених у виданнях “Народної біблії” в упорядкуванні М. Зовчак та О. Бєлової.

У Розділі 2 “Апокрифи та усна народна словесність: проблеми взаємовпливів”, що складається з трьох підрозділів, розглянуто шляхи взаємодії апокрифів та творів усної народної словесності. Закцентовано на важливості міждисциплінарних досліджень народного християнства. Апокрифічна традиція в багатоманітті її проявів стала яскравим репрезентантом процесу адаптації християнства в національній культурі. У традиційному фольклорному контексті християнські образи, символи набували нового смислового значення. Усна традиція виявилася достатньо гнучкою та відкритою системою, що не лише ввібрала в себе “чужі” нові елементи християнської культури, а й зуміла наповнити їх новим звучанням, увела у свій дискурс, створивши передумови для їх дальшого тисячолітнього існування.

У підрозділі 2.1. “Апокриф – проблема термінологічного визначення” з’ясовано змістово-формальні, смислові особливості апокрифічних творів; розглянуто основні концепції їх систематизації та класифікації, зокрема звернено увагу на недоцільність визнання апокрифу окремим жанром літератури; визначено причини популярності й ареали розповсюдження апокрифів.

У підрозділі 2.2. “Апокрифіка та народне християнство” проаналізовано та узагальнено шляхи взаємодії апокрифіки та народного християнства. До початку ХХ ст. апокрифи були важливим чинником формування народного християнського релігійного світогляду, користувалися особливою популярністю в народній культурі, cтановили невід’ємну складову народного християнства (уснословесних творів, іконографії, звичаєвості, народного побуту). В умовах існування двовір’я, на тлі якого особливо тісно переплелися усна (народна) та писемна творчість, апокриф став проміжною ланкою між двома різними світоглядами.

Художньо-естетичну спрямованість апокрифів, їх популярність визначають доступний, зрозумілий виклад із докладним поясненням незрозумілих або невідображених місць у Святому Письмі, цікава інтригуюча фабула, замилування до чудес і дивних пригод, багатство реалістичних мотивацій, широко розвинене епічне начало, драматизм, експресивність. Задовольняючи релігійні потреби суспільства, апокрифи завжди приваблювали своєю фантастикою та казковістю. Наївний домисел, захоплення чудесним та низка інших рис апокрифів стали визначальними як для писаної, так і для усної традицій апокрифотворення.

На створення апокрифів часто впливали народні повір’я. Визначити першоджерело формування писемного сюжету чи народного повір’я зазвичай дуже складно, оскільки відомо, що й писемні рукописні апокрифи в устах освічених верств населення (зокрема, духівництва) набували ознак уснословесних творів, сфера і спосіб побутування яких регламентувалися народною традицією. Учинки, зовнішній вигляд святих, Богородиці, Ісуса Христа в апокрифіці максимально наближені до життєвого укладу звичайної людини. Герої апокрифічних творів усної словесності подібні до інших героїв фольклорних творів.

У період скликання Ефеського Собору (431 р.) апокрифічна література була настільки популярною, що доводилось спростовувати деякі факти “ложного” вчення. Через це дуже важко, а часто і неможливо провести межу між апокрифічністю та канонічністю не лише у тексті, а й у щоденному релігійному житті людини. Беззаперечним залишається твердження про те, що джерелом виникнення та живлення апокрифіки стало народне християнство. Особливості функціонування цієї релігійної сфери можна простежити у взаємопереплетеннях псевдоканонічних (апокрифічних) та фольклорних творів, в образотворчому мистецтві (іконографії).

Низку ознак, які дають змогу збагнути суть апокрифічного у фольклорі, виокремлено у підрозділі 2.3. “Специфіка апокрифічних творів фольклору”. Вивчення зв’язків поміж апокрифікою та фольклорними творами – важливе завдання, що насамперед передбачає виокремлення елементів апокрифічного з-поміж інших ознак усної народної словесності. Йдеться як про твори, сформовані в рамках апокрифічного  “літературного канону”, так і про багатий пласт фольклорних пам’яток, що містять трансформовані ознаки апокрифічного джерела. Ще одним важливим дослідницьким етапом є усталення термінології та визначення ознак апокрифічних фольклорних творів.

Виокремлені ознаки слугують підґрунтям для утворення нового термінологічного окреслення уснословесного твору з домінуванням апокрифічного – апокрифічний твір фольклору. Апокрифічність – змістова категорія, що не змінює жанрову структуру твору, але втілюється у відомі літературні чи фольклорні жанрові форми. Апокрифічні твори усної словесності – легенди, духовні вірші, колядки-щедрівки. У комплексі з народнорелігійними уявленнями, звичаями вони творять специфічний культурний феномен – “Народну біблію”, яка є перспективним об’єктом сучасних етнологічних досліджень у світі.

Різні фольклорні жанри згідно зі своїми “канонами” по-різному зображують, інтерпретують біблійні сюжети. У духовних віршах чи не найпослідовніше втілюється змістова (сюжетна) та ідейна біблійна канва. Досить вільно з текстовими складовими Святого Письма “поводиться” легенда. Інші жанрові форми (наприклад, замовляння) можуть інкорпорувати у свою словесну тканину лише окремі християнські мотиви чи образи.

У Розділі 3 “Специфіка художнього образотворення Божої Матері в апокрифах та апокрифічних творах усної словесності” визначено головні аспекти дослідження образу Божої Матері в народній культурі і зокрема місце серед них апокрифологічних студій.

Семантичний аспект полягає у з’ясуванні значення образу Богородиці на основі вивчення особливостей його формування у творах усної народної словесності, способу вираження марійної символіки. Стереотип Матері, опікунки, господині набуває виразного прояву в давніх жанрах фольклору (замовляннях, календарно-обрядових та родинно-обрядових творах). В апокрифічній традиції бачимо домінування тенденції образотворення на основі зображення всіх важливих подій життя та діяльності Богородиці (таким образ постає в апокрифічних легендах, колядках, духовних віршах). Історико-культурне середовище теж впливає на формування образу (наприклад, в жанрах історичної прози та пісенності).

Акціональний (соціальний) аспект – вивчення мотивацій вшанування Богородиці в суспільстві загалом та в конкретному соціумі (етносі, регіоні, громаді міста, села). Це передбачає з’ясування народної еортологічної традиції, традиції прощ, вшанування святих місць (монастирів, церков, криниць, джерел тощо), які наділила своєю присутністю Божа Матір. Важливим є вивчення історій побудови на честь Божої Матері церков, капличок і т. ін., а також уявлень про Богородицю в сучасному суспільстві, в окремих соціальних групах.

Територіально-часовий аспект – узагальнення перелічених особливостей образу із врахуванням часу виникнення, його популярності та ареалу побутування уявлень про Богородицю.

В основу дослідження образу Божої Матері у дисертації покладено хронологічне відображення в апокрифіці важливих подій у житті Богородиці, оскільки саме такий спосіб словесного образотворення бачимо в джерелах, до яких апелює апокрифічна традиція (Святе Письмо, апокрифічні неканонічні євангелія, апокрифічні твори усної словесності – легенди, колядки). Отже, особливість джерельного матеріалу зумовлює вивчення процесу образотворення Божої Матері в контексті Її життєвого шляху – через своєрідну “поетичну біографію героя”.

Мотив у дослідженні – стрижень, довкола якого і згруповано відповідні сюжетно “споріднені” апокрифічні твори; спільний “місток” між апокрифами та творами усної словесності. Визначення у заголовку підпункту важливої події в житті Божої Матері є водночас формулюванням сюжетної лінії відповідних творів апокрифіки. Основний критерій залучених у роботі мотивів – безпосередній зв’язок з досліджуваним образом. Без сумніву, обрані мотиви не вичерпують усі можливі об’єктивно-суб’єктивні формулювання, проте їх кількість і значеннєве наповнення цілком достатнє для осягнення мети та завдань дослідження. Такий метод хронологічно послідовного викладу найважливіших подій із життя Богородиці дає змогу: 1) в одній площині розглянути мотиви різножанрових творів; 2) розкрити особливості прояву апокрифічного у різних жанрах апокрифіки; 3) з’ясувати: як реалізується сюжет твору (які мотиви є структурними компонентами сюжету, виявити особливості їх поєднання, частотність); 4) визначити взаємовпливи західної (латинської) та східної (візантійської) традицій, традиції сусідніх народів; і найголовніше – 5) пояснити функціональний та атрибутивний аспекти образу – художньо-естетичної абстрактної категорії мистецтва (в апокрифічних творах постать Божої Матері набуває ознак, статусу особливого героя).

Для з’ясування особливостей образотворення Божої Матері в апокрифічній традиції виокремлено такі сюжети апокрифічних творів, формулювання яких і дало назви окремим підрозділам.

3.1. Сюжет “Різдво Богородиці” формують такі мотиви: “Йоаким та Анна. Зачаття Марії”, “Народження Марії”, “Богородиця – друга Єва”. Основна ідея сюжету уснословесних творів полягає у тому, що поява Марії – другої Єви – вимолений, вистражданий, довгоочікуваний дар Бога не лише для батьків, а й усьому людству, адже через Неї має прийти у світ Спаситель. Жінка, матір (Анна, а згодом Марія) – важлива ланка у спілкуванні Бога з людьми.

3.2. Сюжет “Введення у храм Пресвятої Богородиці”. Найдокладніші описи зовнішності та внутрішнього світу Марії подано саме в апокрифах про Введення Пресвятої Богородиці до храму – пояснення обраності Марії, її покликання служити Господу. В апокрифічних творах фольклору про Введення Пресвятої Богородиці підкреслюється, передусім, незвичність Марії. В описі усіх подробиць цієї події реалізується особливий статус Божої Матері саме як богообраного героя.

3.3. Сюжет “Заручини з Йосифом”. Місія, покликання героя апокрифічних творів реалізується через співдію з іншими героями, яких він зустрічає. Саме такою доленосною для Марії подією, згідно з апокрифами, стала зустріч з Йосифом Обручником. В апокрифіці наголошується на обраності Йосифа, а особливо на збереженні чистоти Діви Марії. Тому визначальним символом Марії у цьому сюжеті виступає цвіт лілії, розквітла палиця.

3.4. Сюжет “Благовіщення Марії”. Життя героя апокрифічних творів – складний довгий шлях, наповнений випробуваннями та спокусами. Для Божої Матері таким першим життєвим випробуванням в апокрифіці стала вістка архангела Гаврила, коли Вона, незважаючи на критичну суспільну думку (що особливо підкреслюється в народних легендах), крізь власні вагання та сумніви, погодилася стати Матір’ю Сина Божого. З цього часу ще одним символом та знаком Її дівочої цноти є зірка. Народна легенда, актуалізуючи традиційні мотиви дівчини-покритки, особливо акцентує на суспільній опінії вагітності Марії. У такому контексті рішення Марії набуває значення особливого вчинку. Благовіщення – зачаття Божого Сина – подія в житті Божої Матері, яку Церква найраніше визначила для окремого вшанування (V ст.), започаткувавши богородичні святкування.

3.5. Сюжет “Різдво Ісуса Христа” формують такі мотиви: “Приїзд до Вифлеєму”, “Народження Сина Божого”, “Прихід трьох царів”, “Хрещення Ісуса Христа”, “Стрітення Господнє”. В апокрифіці про Різдво та Хрещення Ісуса Христа найвиразніше виписані материнські риси Богородиці. З особливою ніжністю змальована Матір Сина Божого в колядках. Народне бачення материнського покликання Діви Марії визначає й особливість зображення Різдва Ісуса Христа в народних колядках – через відчуття та переживання Богородиці. Важливість цієї події як для Матері, так і для всього людства в українських народних легендах часто підсилюється змалюванням незвичної появи на світ Сина Божого – народився Ісус Христос з голови своєї Матері, або Божа Матір знайшла Його в землі.

3.6. Сюжет “Втеча Святої Родини до Єгипту” реалізується у таких мотивах: “Вода та їжа для Матері Ісуса Христа”, “Поклоніння дерев”, “Допомога або непослух рослин”, “Покора звірів перед Святою Родиною”, “Зустріч з розбійниками. Зцілення розбійника”, “Переправа через ріку”, “Падіння ідолів”, “Чудо з пшеницею”, “Богородиця видобуває вогонь зі снігу і запалює свічки на цілий світ”, “Переховування Сина від ворогів”. Саме тексти про втечу Святої Родини до Єгипту складають найчисленнішу групу апокрифів. Апокрифи, легенди, а також колядки з особливим замилуванням виповнюють “недомовлене” в Євангелії, подаючи величезну кількість деталей мандрівки до Єгипту – цікавих зустрічей, неймовірних чуд. Дослідники зазначають, що події цього періоду життя Святої Родини, описані у фольклорних творах, виникли під впливом давньої словесної епічної традиції, ранньохристиянських апокрифів, західноєвропейської традиції доби Середньовіччя. Богородиця передусім дбайлива та любляча Матір, згідна пройти будь-які випробування (Вона не зважає на погрози та вимоги жидів), аби врятувати життя Сину. Мандрівка, долання певного шляху з численними пригодами, випробуваннями, зустрічами та конфліктами, які змушений вирішувати герой, – один із найпоширеніших у словесних традиціях багатьох народів спосіб реалізації його життєвої місії. Домінуючою апокрифічною ознакою у цих сюжетах є наявність чуда. Так, у сюжеті про втечу Святої Родини до Єгипту чудо посідає особливе місце – дає змогу виявити та пізнати Бога.

3.7. Сюжет “Дитячі роки Ісуса Христа”. Дитячі роки Ісуса Христа – умовний період від Різдва Божого Сина аж до його зрілих років, коли Його опікункою та годувальницею була Божа Матір. Цей період життя Святої Родини представлено в сюжетах та мотивах “Різдво Ісуса Христа”, “Втеча Святої Родини до Єгипту”, “Богородиця розшукує свого малолітнього Сина”. Проте існує низка фольклорних творів, що не пов’язуються безпосередньо зі знаними з Біблії подіями, але за важливістю, ідейним наповненням щонайвиразніше відображають покликання Богом обраної жінки – бути завжди дбайливою Матір’ю Ісуса Христа. Сюди належать апокрифічні легенди про дитячі пустощі Ісуса Христа та пов’язані з ними неприємності, яких зазнає від людей Божа Матір. Легенди цієї тематики зображають щоденне життя Святої Родини, моделюють буденні людські стосунки, проте з урахуванням статусу героїв (цим і пояснюється наявність чуда).

3.8. Сюжет “Розп’яття, смерть та воскресіння Божого Сина. Плач, жалі Марії” формують такі мотиви: “Душевні та тілесні страждання Богородиці”, “Діалог (розмова) Божої Матері з Сином”, “Нарікання Божої Матері”, “Співпереживання”. Найжахливішим випробуванням у житті Богородиці, кульмінацією її людських переживань стала смерть Божого Сина на Голгофі. На тлі цієї трагедії в апокрифах розгортається внутрішній конфлікт героя – як людина і матір Діва Марія не може сприйняти цього горя (звідси Її нарікання), але як Божа обраниця Вона знаходить у собі сили змиритися з присудом Божим. Кожна подія земного життя Божої Матері наповнена переживаннями, розпачем та сумом. На неминучій Страті Христа, а також на стражданнях і розпачі, які завдасть ця подія Божій Матері, акцентують майже всі апокрифи про земне життя Божої Матері. Ще перед Народженням Марії про появу у світі жінки, яка стане матір’ю розіп’ятого Сина Божого, світові сповістили пророки, мудрі Сивіли. Про страждання, що випадуть на долю Сина, сама Марія вперше довідується від Симона Богоприїмця, і ці знання супроводжують Її впродовж усього життя. В есхатологічному “Сні Богородиці” Божа Матір про катування, яких зазнає Її Син, довідується у сновидінні. Мотив страждання, плачу, отже, є вагомим в образотворенні Марії в апокрифіці.

3.9. Сюжет “Життя Богородиці від Воскресіння Христа до Успіння”. Спокійне, більш-менш усталене життя Божої Матері від Воскресіння Ісуса Христа до Її Успіння, Її активна просвітницька діяльність, проповідницька місія, про що довідуємося з апокрифів, не знайшли відображення в апокрифічних творах усної словесності. Очевидно, сум’яття та емоційні переживання героя, конфліктні ситуації, спровоковані ворожими силами, внутрішня та зовнішня боротьба слугують найпліднішим матеріалом для уснословесної творчості. Важливою ж ідейною складовою апокрифів було відтворення усіх деталей життя Божої Матері.

3.10. Сюжет “Успіння Пресвятої Богородиці” наповнюють такі мотиви: “Повідомлення ангела”, “Прощання з Божою Матір’ю”, “Відхід Божої Матері”, “Поховальна процесія”, “Кара і виздоровлення Ієфонії”, “Відхід на небо”, “Маловірний Фома”. Відхід Божої Матері – закінчення земного життя – в апокрифіці осмислюється як реалізація найбільш очікуваного бажання Богородиці – покинути всі земні болі та страждання і оселилитися у Царстві Небесному біля улюбленого Сина. Саме тому в апокрифічних творах, зокрема в духовних віршах, це радісна подія. Богообраність Діви Марії і достойне завершення Її життя у творах про Успіння підкреслюється присутністю біля неї Її вірного супутника – ангела Божого. Незвичайність героя підсилює і квіткова марійна символіка.

3.11. Богородиця в есхатологічній апокрифіці. Найпоширеніші богородичні есхатологічні сюжети, розповсюджені в українській апокрифіці: 3.11.1. Сюжет “Ходіння Богородиці по муках”, 3.11.2. Сюжети “Сон Богородиці” та “Лист Небесний”. В есхатологічній апокрифіці особливо виразно простежується опікунча роль Божої Матері. Богородиця – не тільки Матір Ісуса Христа, а й рятівниця душ живих та мертвих, заступниця перед Господом і покровителька тих, хто потребує допомоги.

Підсумовуючи дослідження образу Богородиці в українській апокрифічній традиції, потрібно зазначити, що безпосередній вплив на його формування на українських землях мали також і неапокрифічні церковні традиції, зокрема вшанування Покрову Пресвятої Богородиці, Богородиці-Оранти.

Отож, Божа Матір є особливим героєм в українській народній культурі. Бездоганна Матір Ісуса Христа водночас виконує функції посередниці між Богом і людьми, є опікункою усіх людей і кожної людини зокрема. Вираженням надприродніх властивостей героя-образу в апокрифічних творах є “чудесне”. Всі чуда, які здійснює Божа Матір на землі, стаються з волі Бога, за Його допомогою.

У таблицях-схемах, поданих у Додатках А і Б, унаочнено процес формування апокрифічної традиції (за дослідженням А. Возняк) та утворення апокрифічних уснословесних творів (за авторською концепцією). Свідченням універсальності, міжжанровості богородичної апокрифіки (зрештою, як і апокрифічної традиції загалом), слугують українські богородичні ікони, представлені в Додатку В. “Апокрифічні богородичні сюжети в іконографії”.

ВИСНОВКИ

У дисертації розглянуто важливу проблему взаємодії апокрифічної та фольклорної традиції. У контексті вивчення цих взаємозв’язків зосереджено увагу на теоретичному з’ясуванні апокрифічності – світоглядної змістової категорії, характерної для писемних, уснословесних, іконографічних жанрів мистецтва (йдеться про період активного формування, поширення та особливої популярності апокрифіки на українських землях упродовж X – XIХ століть). Це дало змогу вирішити одну з найважливіших проблем вивчення фольклорної апокрифіки: виокремити елементи апокрифічного з-поміж інших ознак усної народної творчості. Йдеться як про твори, сформовані в рамках апокрифічного “канону”, так і багатий пласт пам’яток усної народної творчості, що містять трансформовані ознаки апокрифічного джерела. Серед ознак апокрифіки в усній словесності найважливішими є: зв’язок зі Святим Письмом (на рівні сюжету, мотиву, образу, ідеї, вираження категорій часу та простору), релігійний зміст твору; докладне змалювання, пояснення незрозумілих, побіжно згаданих або не відображених у Святому Письмі сюжетів, мотивів; спрощення опису відомого явища чи події, резигнування з надмірної деталізації подій, які, з народного погляду, кожному зрозумілі; доступний та зрозумілий виклад твору з використанням засобів розмовної мови; уподібнення євангельських постатей рисами зовнішності, характером, поведінкою до звичайних людей, профанація sacrum. Водночас герой-святий наділений не індивідуальними, а переважно ідеалізованими рисами, зумовленими народними уявленнями про справжній ідеал. Звідси походить і місійність героя, сотеріологічний дидактизм його вчинків; докладний опис зрозумілих людині страждань, відчуттів героїв – прагнення емоційно вразити слухача; наявність чуда, чудесних з’яв, перетворень; не завжди послідовний виклад подій, змішування, інверсія мотивів задля спрощення та лаконічності, зрозумілості – символічна контамінація. Апокрифічними творами усної народної словесності вважаємо легенди, духовні пісні, колядки, щедрівки.

На тлі фольклорно-апокрифічних взаємин розглянуто одним із найпоширеніших образів-героїв в апокрифах та апокрифічних творах усної словесності. Вивчення апокрифічності образу Божої Матері – один з необхідних етапів пізнання цього образу у фольклорі, в народній культурі загалом. Адже саме глибинна багатовікова “надетнічна” апокрифічна традиція є домінантною в процесі формування цього універсального, світового значення образу в контексті багатоманіття національних культур.

Сутність Божої Матері як героя апокрифічної словесної традиції (в кожному проаналізованому сюжеті) виявляє себе у таких аспектах: 1) Богообраність Діви Марії, Її винятковість (святість за життя, що проявилася у вчинках, у зовнішності. Діва Марія названа Пречистою, Пресвятою, Пренепорочною. Символами чистоти, атрибутами Діви Марії в апокрифічних творах найчастіше є цвіт рожі, лілії, жива пальмова гілка, зірка); 2) Материнське покликання: Матір Ісуса Христа (Богородиця, Божа Матір) і Матір всього людства (Заступниця, Покровителька, Опікунка, Посередниця між Богом і людьми); 3) Богородиця – Новозаповітна Єва, яка допомагає людству нести тягар первородного гріха.

Майже кожен етап життя Пресвятої Богородиці знайшов своє відображення в усній народній творчості. Словесне представлення подій, образу Божої Матері у фольклорі залежить від жанрової специфіки відповідних творів.

Найбільш послідовний виклад майже всіх подій із життя Богородиці (від Її Народження до Успіння) характерний для апокрифів та апокрифічних легенд. Анахронізми, алогічність поєднання у межах одного тексту фрагментів різних сюжетів, “вільне” вживання, використання імен та персонажів у народних легендах не завжди вказують на поверхове знайомство носіїв фольклорної традиції з біблійними текстами, а є стилістичним засобом творення ідейної канви, образності твору.

Особливості психологічного стану Божої Матері в найбільш тривожні для Неї моменти життя найвиразніше простежуються в поетичній апокрифіці. За ступенем прояву апокрифічного проміжною ланкою між апокрифічними легендами та колядками є духовні вірші (пісні) – апокрифічні твори усної словесності, сюжет яких зберігає не лише послідовність описаних у Святому Письмі чи в апокрифах подій, але й подібне ідейне значення образу (Богородиця – Матір Христа, співідкупителька людських гріхів). Народне фантазування у творах цього жанру не домінує. Сюжети пісень близькі до канонічного викладу, оскільки, як відомо, ці твори використовували і в літургійній практиці.

В апокрифічних колядках образ Богородиці є одним із центральних. Тому дослідники такі різдвяні народні пісні часто визначають як “марійні”. Колядки докладно змальовують шлях випробувань і перешкод, яких зазнала Божа Матір від часу народження Христа. Через посередництво Божої Матері сприймається і сама подія Різдва Ісуса Христа.

Народна уява наділила Богородицю передусім рисами матері, людини, що яскраво виявляється у численних описах Її вчинків, емоційного стану як у прозових, так і в поетичних творах. Богородиця в апокрифічних фольклорних творах – старанна, турботлива, любляча і дбайлива Матір Сина, здатна на самопожертву. Божа Матір супроводжує Христа від Його народження аж до смерті та Воскресіння. Таким цей образ постає у сюжетах: “Різдво Ісуса Христа”, “Втеча Святої Родини до Єгипту”, “Дитячі роки Ісуса Христа”, “Розп’яття, смерть та воскресіння Божого Сина. Плач, жалі Марії”. Переживання і тривога за долю Сина пронизують усе Її страдницьке земне життя, яке розпочинається від моменту пошуку місця для нічлігу перед народженням Ісуса та закінчується молитовним зверненням-плачем Богородиці до розіп’ятого Сина. Зображення страждальної Матері, її невимовного горя – один із найпоширеніших сюжетів у світовому словесному й образотворчому мистецтві, основою для якого стала апокрифіка. У народній апокрифіці Матір Ісуса Христа є також Матір’ю всіх християн. Страждання Матері під хрестом, на якому помирає Син, такі ж глибокі і безмежні, як і Її переживання за грішників, особливо тих, які відбувають покарання в пеклі. Яскраво представлено це в есхатологічних сюжетах апокрифіки.

Про богообраність героя і достойне завершення його життя (особливо помітно це в сюжетах про дитячі та юні роки Діви Марії – “Різдво Богородиці”, “Введення у храм”, “Благовіщення Марії”, а також у сюжеті “Успіння Пресвятої Богородиці”) свідчить образ ангела, супутника Діви Марії впродовж усього життя. Незвичайність героя підсилює і квіткова марійна символіка.

Мотив мандрівки характерний для апокрифіки, оскільки саме в просторово-часовому окресленні руху героя можна простежити послідовність його становлення, досягнення мети. Усе своє земне та небесне життя мандрує-“ходить” і Божа Матір.

В есхатологічній апокрифіці домінує риса заступництва Божої Матері. У Її посередництві між людьми та Богом розкривається ще одна важлива грань народного розуміння цієї постаті – бути вихователькою та вчителькою всьому людству.

Отже, в українській культурі образ Божої Матері сформувався під впливом канонічної та апокрифічної традиції, народно-релігійних уявлень. За припущеннями багатьох дослідників, формування цього образу в народній культурі могло зазнати істотного впливу ще дохристиянських міфологічних уявлень та культів (зокрема богині землі, богині-матері, природи). Апокрифічні твори усної народної словесності (легенди, колядки, духовні вірші) – яскраве підтвердження того, що визначальним чинником формування та закорінення образу Божої Матері в українській народній духовній культурі стали саме християнські уявлення.

Богородиця в українській фольклорній традиції, як і загалом у слов’янській народній культурі, належить до категорії особливих героїв, в яких вираження морального, релігійного ідеалу сягнули найвищої довершеності.

Без глибинного пізнання специфіки образів апокрифічної традиції неможливе розкриття та розуміння образної системи українського фольклору загалом, національного характеру української культури.