ОБРЯДОВІ ПІСНІ ВЕРХНЬОПРИП’ЯТСЬКОЇ НИЗОВИНИ (МЕЛОТИПОЛОГІЯ – МЕЛОГЕОГРАФІЯ – КУЛЬТУРОГЕНЕЗА)

Краткое содержание

У Вступі обумовлюються вихідні положення та найзагальніші методоло­гіч­ні принципи здійснення типологічно-ареального вивчення музич­ного фольк­ло­ру Верхньоприп’ятської низовини, накреслюються основні на­прями й етапи дослідження.

Розділ перший – “Територія” – присвячений докладній контексту­альній характеристиці фольклорної бази – її фізико-географічних (1.1) та історичних (1.2) особливостей. У цьому ж розділі дається довідка про нагромаджені му­зич­но-етнографічні матеріали, актуальний стан їх вивчення (1.3), а також викладаються конкретні методичні засади здійснення дисертаційного дослід­ження (1.4).

1.1. Вибір території зроблено на основі географічних критеріїв, а саме за геоморфологічною картою Волинської області. У західнополіському регіоні Верхньоприп’ятська низовина яляє собою ізольований етнокультурний осере­док, розташований на стику трьох держав – України, Білорусі, Польщі. Тут і досі зберігаються складні умови життя, спричинені сильною заболоченіс­тю та піщаністю ґрунтів. Густина населення в цій частині Волинської області є най­меншою порівняно з навколишніми територіями.

1.2. З найдавніших часів верхньоприп’ятський регіон приваблював посе­ленців не стільки багатством природних ресурсів, скільки як притулок при вимушених міґраціях. На ранніх стадіях історичного розвитку ця територія пе­ре­бувала в епіцентрі важливих етнокультурних процесів, а також слугува­ла контактним середовищем для чисельнних германо-балто-слов’янських племен.

В етногенезі слов’янства Верхньоприп’ятська низовина фігурує як одна з найактивніших зон. Особливої ваги ці процеси тут почали набувати з часу появи на історичній арені носіїв т.зв. “Волинської неолітичної культури” (ВНК, локальний різновид культури гребінцево-накольчастої кераміки). Зго­дом на зміну їм (можливо, на правах спадковості) приходять відомі своєю протосло­в’ян­ською приналежністю зарубинецькі племена, за найактивнішої участі яких із часом саме в масштабах Західного Полісся формується переддер­жав­не утворення, зване “дулібським союзом”.

Усі ці географічні характеристики та соціально-історичні обставини сприя­ли становленню у визначеному середовищі своєрідного та достатньо консерва­тив­­ного пласта автентичної культури усної традиції, який від початків виник­нення дисциплін народознавчого характеру постійно привертав увагу науковців.

1.3. Перші відомі з літератури записи західнополіського фольклору (по­етич­ні твори) на поч. ХІХ ст. здійснив З. Доленга-Ходаковський. Дещо згодом, у набагато ширших географічних масштабах і з приділенням уваги музичному репертуару, поліський фольклор фіксував О. Кольберґ, праці якого (“Волинь” і “Білорусь-Полісся”) власне започатковують фонд музично-етно­гра­фічних матеріалів із території Верхньоприп’ятської низовини.

У другій пол. ХІХ та на поч. ХХ ст. під егідою спеціально створених дослідних інституцій етнографічну роботу на цих теренах здійснювали М. Кос­томаров, П. Чубинський, В. Кравченко. За ними цінний фольклористич­ний доробок залишила Л. Косач (Леся Українка), яка тривалий час проживала в західнополіській місцевості та спільно з К. Квіткою долучилася до фік­са­ції і публікування місцевого пісенного репертуару. У міжвоєнний період му­зич­ний фольклор Верхньоприп’ятської низовини активно записував рівня­нин Ю. Цех­міс­трук, використовуючи при цьому фонограф.

Найінтесивніше західнополіський фольклор почав досліджуватись із другої пол. ХХ ст., коли спершу тут здійснили низку фронтальних експедицій співро­бітники Інституту слов’янознавства і балканістики Російської академії наук під керівництвом М. Толстого, а з часом, у рамках цієї ж програми і далі вже на індивідуальних засадах, започаткувалась плідна етнографічна робота в регіоні видатного луцького дослідника О. Ошуркевича.

Поступово в Луцьку сформувалось наукове коло професіоналів-етногра­фів, які останніми десятиліттями з різних аспектів наполегливо дослід­жують мате­рі­аль­ну і духовну культуру поліщуків. Віднедавна координаційним осередком такої діяль­ності виступає Полісько-Волинський народознавчий центр, де на чолі з проф. В. Давидюком працює група фахівців історико-філологічного напряму.

Одночасно з московськими та луцькими дослідниками пробні етномузико­ло­­гічні експедиції на Західне Полісся здійснили львівські науковці В. Гошовсь­кий та Ю. Сливинський. Започатковане Б. Луканюком систематич­не нагромад­жен­­ня польових матеріалів із галицько-володимирських теренів, у т.ч. і з тери­торії Вер­хньо­прип’ятської низовини, від кінця 1980-х рр. провадить ПНДЛМЕ при ЛДМА. Найак­тивнішого ж розмаху поліські дослідження набу­ли з 1996-го ро­ку, коли представники молодшого покоління львівських етно­му­зи­ко­логів взя­ли участь у комплексній фольклористичній експедиції “Славія-2000”, орга­ні­зованій проф. В. Да­видюком. Разом із луцькими колегами, а та­кож невдовзі за самостійною програмою колектив співробітників ПНДЛМЕ в 20 експе­ди­ціях фронтальним способом обстежив більшість території Верхньоприп’ятсь­кої низовини (понад 80 %) із ціллю виявлення автентичного пласта музичної куль­ту­ри. Зав­дяки цій роботі сьогодні накопичено дос­татню для аналі­тич­них дослідів кіль­кість пісенних матеріалів.

1.4. Виходячи з методологічних засад, розроблених провідними вітчизня­ни­ми етномузикологами, дисертаційне дослідження передбачає послі­дов­не проходження таких етапів: (1) вибір фольклорної бази, (2) її експедиційно-польове обстеження за спеціально розробленим питальником, (3) архівне опра­цю­вання зафіксованих музично-етнографічних фактів, (4) відбір найтиповіших обрядових наспівів, (5) їх мелотипологічний аналіз та (6) суцільне картографу­вання (“село в село”), на підставі чого реконструйовують­ся первісні обриси місцевої традиції, ареали властивих їй музичних діалектів та найважли­віші в ній тенденції етнокультурних процесів.

Діагностуючими елементами при визначенні мелотипу виступають (за С. Людкевичем): походження пісні (питоме чи напливове), її етнографічний (приуроченість) і музичний (спосіб вираження) жанри, моделі ритмічної будови вірша (умовне позначення – ^rV), музично-ритмічного рисунку (^mR), семантичної будови вірша (^sV), тематична формула звуковисотної (мелічної) лінії (^tM) й узагальнений зміст поетичного тексту. Перших п’ять ознак відіграють визначальну роль, решта – додаткову, допоміжну. Для зручності оперування застосовуються кодифікації мелотипів, започатковані свого часу К. Квіткою, продовжені В. Гошовським та ін.; при цьому використовуються формалізації, вже запропоновані в дотичній літературі, а за їх відсутності – власні умовні (робочі) символи.

У другому розділі – “Мелотипологія” – розкриваються прикметні особ­ливості місцевої культуро-жанрової системи (2.1) та в загальних рисах харак­теризуються головні етнографічні жанрові цикли, визначені за обрядовими обставинами (2.2), а також здійснюється докладний мелотипологіч­ний аналіз обрядових пісень (2.3). Таким чином у кожному з жанрових циклів вста­нов­­люється репертуар основних мелотипів та аналізуються рідкісні зразки, що становлять значний інтерес для порівняльних мелоге­нетичних досліджень.

2.1. Для верхньоприп’ятського пісенного репертуару властива локальна жанрова система, в якій кожному з обрядових циклів відповідає певний народ­ний термін: “зима”, “весна”, “літо” і т.д. У цьому виявляється етнографічна приу­роченість (табуїзація) типових наспівів. У середині етногра­фічних циклів не іс­нує принципової різниці між різноманітними за обставинами вико­нання творами, що в свою чергу спричиняє поширення жанрової синоні­мії: коляд­ки/щедрівки, петрів­ки/“літо” (сезонно-трудові). Тому для розмежу­ван­ня таких жанрів необхідно застосо­вува­ти класифікацію, орієнтовану на формальні ознаки пісень.

2.2. Розгалужена жанрова сітка верхньоприп’ятського обрядового фолькло­ру вміщує три календарні, два сезонно-трудові та три родинні жанрові цикли. Особливої уваги заслуговують реліктові величальні наспіви, приурочені до трьох календарних періодів – зимового (колядки/щедрівки), весняного (“воло­чеб­ні”) і літнього (кустові). Із трудового фольклору, не зважаючи на доміну­ван­ня не­сприятливих для землеробства болотисто-піщаних ґрунтів, тут надзви­чайно розвинувся цикл сезонно-трудових пісень. У родинних циклах типові пісенні мелодії виконува­лись тільки на весіллі.

2.3.1. Календарні мелотипи у великій кількості представлені в зимовому і весняному циклах, та дуже мало – у літній пісенній творчості. Більшість форм, попри існування аналогів в інших місцевостях, поширені на верхньоприп’ятсь­ких теренах у чисельних, нерідко локально своєрідних різновидах.

Зимові величальні наспіви репрезентують чотири групи колядок, дві – щед­рі­вок, одна – пісні до обряду “водіння кози”. Три колядкові мелотипи  (А-2, Б‑1, В) відповідають описаним у В. Гошовського. Причому в типі А-2 на верхньо­прип’ятській території поряд із диямбічними рефренами співіснують різновиди з ритмічним рисунком висхідного іоніка та хоріямба. З розряду локальних побудов виявлено кілька варіантів досі не описаного мелотипу, який у дисертації позначено літерою Г (Г‑1 – *^rV444 , *^mRq  q  q  q  | q  q  q  q  | h   q  q  h   || ; Г‑2 – *^rV44;44 , *^mRq  q  q  q  | q  q  q  q  || h   q  q  h   | q  q  q  q  ||), хоча за формою він висту­пає пірихічним аналогом загальновідомого ямбічного типу А.

У групі щедрівок класична 8-складова композиція (^rV44₂ , ^mRe e q  q  | e e q  q  :||) пропорційно представлена двома різновидами наспівів, розмежованими за семантичною формою вірша (^sVаб;рс – із приспівом, і ^sVАБ – без приспіву). Наспіви до обряду “водіння кози”, поряд із відомішими тирадними варіантами, на досліджуваній території переважають у дворядко­вих побудовах – ^rV55₂ , ^mRe e e e q  | e e e e q  :||.

У весняному циклі за формальними властивостя­ми творів визначено три групи жанрів – веснянки, величальні “волочебні” та гаївки. Можна здогадува­тися, що під впливом різноманітних соціальних та куль­турних процесів, які з давніх часів мали місце в поліському середовищі, первіс­ний обрядовий кон­текст у весняному циклі зруйнувався, однак деякі мелотипи, хоча й з іншим приуроченням, достатньо добре збереглися до нашого часу. За винятком гаїв­кової групи, серед верхньоприп’ятських весняних пісень визначено 9 груп мелотипів, особливої уваги поміж якими заслуговують твори, гіпотетично пов’язані з волочебницько-ранцювальними обрядами – тип Ва-2а (^rV54;54 , ^mRe e e q  e | e q  e q  :|| , рефрен – “рано-не-рано”) і тип Ва‑3а (^rV66;336 , ^mRe e e e q  q  | e e e e q  q  || e e q  ¦ e e q  | e e e e q  q  || , рефрен – “далалом, далалом”).

Літні календарні наспіви представлено двома мелотипами: із обряду “во­діння Куста” (*^rV46₂ , *^mRq  q  q  q  | q  q  q  q  h   h   :||), який із просторого мело­аре­алу лише частково зі сходу проникає у верхньоприп’ят­ський басейн, та найпоширенішим купальським типом В (за кодифікацією А. Завальнюка) – ^rV54₂ , ^mRe e e q  e | e q  e q  :||.

2.3.2. Сезонно-трудовий цикл досліджуваної території характеризується над­зви­чайним розмаїттям жнивних мелотипів, а також містить одиничні своє­рідні наспіви (т.зв. “лі­то”), приурочені до різноманітних землеробських польо­вих (“полот­тя”, “сі­­но”) та збиральницьких лісових (“ягоди”, “гриби”) робіт. Більше того, ок­ре­­мі з форм побутують лише в межах Верхньоприп’ятської низовини. Впер­ше на це звернула увагу І. Клименко, у дисертації якої (“Мело­геогра­фія жнив­них наспівів басейну Прип’яті”) верхньоприп’ятська терито­рія визначе­на як “традиція дифуз­но­го типу”. Детальніше дослід­жен­ня дозволило вияви­ти тут 11 основних сезонно-трудо­вих мелотипів (9 жнивних, 2 із групи “лі­то”). Два з них є винятково місцеви­ми – жнивні Ж‑1 (^rV7₂ , ^mRe e e e q  e q  :||) та Ж‑2г (*^rV53₂ , *^mRq  q  q  q  h   | q  q  h   :||), а деякі в настільки розвиненому побуту­ван­ні деінде невідомі – жнивний Ж‑2в (^rV53₂ , ^mRe e e e q  | e q  q.  || q  q  q  q  h   | q  h   h.   ||), сезонно-трудо­ві СТ-1а (^rV57₂ , ^mRe e e e q  | e e e e q  q.  q.  :||) та СТ-2 (*^rV66₂ , ^mR(e e)q  e e e e | e e q  e e e(e):||).

2.3.3. Весільні наспіви у верхньоприп’ятському середовищі, як і загалом в Україні, збереглися найкраще. Хоча в місцевій традиції ці твори звуться просто “піснями”, у дисертації, для забезпечення загального порівняль­ного контексту, розрізняються групи ладканок та пісень, згідно з музично-жанро­вим поділом Б. Луканюка, а також застосовується запропонована ним кодифіка­ція мелотипів. У результаті на теренах досліджуваної території виявлено 25 весіль­них мелотипів, 13 з яких відносяться до ладканок, 12 – до пісень. Кілька пі­­сен­­них форм належать до розряду рідкісних та, очевидно, локально своєрід­них. Се­ред таких – спеціально досліджений раніше В. Гошовським т.зв. “прото­лем­ків­сь­кий” тип ВП9 (^rV66;56 , ^mRe e e e q  q  | e e e e q  q  || q  e e q  q  | e e e e q  q  ||) із характерним для західної частини Верхньоприп’ятської низовини рефреном “наш милий Боже”, а також кілька типів з елементами великої кільцевої форми, які, вірогідно, давніше супроводжували весільні хороводи: ВП10а – *^rV33;4_n;3 , *^mRq  q  h   | q  q  h   ||: q  q  | q  q  :|| q  q  h   ||, ВП10б – *^rV35₂ , *^mRq  q  h   | q  q  q  q  h   :|| , ВП11 – *^rV44₂;43₄ , *^mRq  q  q  q  | q  q  q  q  :||: e e e e | e e q  :||.

Третій розділ – “Мелогеографія та культурогенеза” – охоплює два заключні етапи дослідження – мелогеографічний та мелогенетичний (з вихо­дом на загальні питання культурогенези). Спершу визначаються мелоареали обрядо­вих наспівів (3.1), згодом, на основі аналізу ізомел, встановлюється  структура музично-діалектного членування регіону (3.2). Далі здійснюється мелогенетична характеристика пісень (3.3), а саме розмежовуються консерва­тив­ні та трансфор­ма­ційні складові етномузичного репертуару та, врешті, шля­хом зіставлення результатів етномузичних досліджень з археологічними та історичними даними, робиться спроба дати етнокультурну характеристику верх­ньоприп’ятському регіону під кутом зору етногенези (3.4).

3.1. Картографування кожного з поширених мелотипів показа­ло, що біль­шості їх ареалів властиві співвідношення двоякого роду. По‑перше, ареали локалі­зуються не сукупно, а переважно розосереджено – у цен­траль­но-східній части­ні Верхньоприп’ятської низовини та, через певну ареальну пуст­ку, знову на її заході, що вказує на складні міґраційні процеси. По-друге, мело­ареа­ли мають різний обсяг: одні з них є більшими, інші – меншими, і при цьому менші підпоряд­ковуються більшим, співпадаючи своїми ізомелами.

3.2. Мелодіалекти. Ця остання особливість дозволяє зробити методологіч­но важливий висновок, що різні за своєю величиною мелоареали в даному ви­падку вказують на мелодіалектні утворення трьох різних рівнів у рамках верх­ньопри­п’ят­ської частини Західнополіської етнографічної області, а саме – на її етному­зич­ні наддіалекти, діалекти та субдіалекти.

Наддіалектні утворення (які можна інакше назвати музично-етнографіч­ними районами в системі етномузичного регіонування “краї – провінції – області”, запропонованій Б. Луканюком) у верхньоприп’ятській низовині виз­на­чають ареали найпоширенішого купальського мелотипу В, який побутує на сході та заході, але зовсім невідомий у її центральній частині, а також мелоти­пів “жниво-голосіння” (ЖГ-1 – *^rV53₂ , *^mRq  q  q  h   q  ¦ q  q  h   ¦¦ q  q ^vq  h   q  ¦ q  q  h   ||, ЖГ-2 – ^rV44₂ , ^mRe q  e q  | e q  e q  :||) й обжинкових (Ж-1, Ж-2, Ж-3 – *^rV43₂ , *^mRq  q  q  q  | q  q  h  :||), які опозиціонують один одному вздовж верхньої Прип’я­ті. Так визначаються три верхньоприп’ятські наддіалекти (етномузичні райони): “західний” (від Зах. Бугу до м. Ратне), “центральний” (від Ратного до оз. Люб’язь), “східний” (від Люб’язя і далі на схід). Основний масив останнього наддіалекту знаходиться за межами дослідженої території, тому детальніше ця зона в даній роботі не характеризується.

Усередині “західного” і “центрального” наддіалектів (районів) визнача­ються п’ять діалектів (або інакше етномузичних округів): два в першому – “надбужанський” і “вижівсько-тур­ський”; три в другому – “самарсько-біло­озерський”, “туріївсько-цирівський” та “стохідсь­кий”. Кожному з цих діалек­тів відповідає один або кілька ареалів обрядових мелотипів. Консер­ва­тив­ні властивості притаманні “туріївсько-цирівському” округу (у трикутнику міст Ратне – Камінь-Каширський – Любешів), а також “надбу­жан­ському” із західної частини території. Для лівобе­режних сіл властиве занесення кількох форм із півдня, а також співіснуван­ня елементів верхньопри­п’ятської та берестейської традицій.

Насамкінець, мелогеографія обрядових пісень дозволяє визначити наймен­ші етномузичні територіальні утворення у Верхньоприп’ятській низовині – її музично-етнографічні субдіалекти або околиці. Так, у “надбужан­сько­му” діалекті є три субдіалекти – “забузький”, “пулемецький” і “шацький”; у всіх інших – по два: у “вижівсько-турському” – “вижівський” і “турський” (від оз. Турське), у “самарсько-білоозерському” – “самарський” і “білоозерсь­кий”, у “туріївсько-цирівському” – “туріївський” (від р. Турія) і “ци­рівський”, у “стохідському” – “се­редньостохідський” і “нижньостохідський”.

3.3. Мелогенеза пісенних типів розглядається на рівнях співвідношення консервативних (3.3.1) і трансформаційних (3.3.2) явищ та елементів.

3.3.1. Поряд із загальновідомими мелотипами, що поширились на теренах Верхньоприп’ятської низовини в локально своєрідних варіантах, тут побутують виключно місцеві форми, які або не мають аналогів зовні, або застосовуються деінде за відмінних обрядових обставин і не настільки інтенсивно. До перших належать типи: зимовий Г, весняні Ва-2, Ва-3 та рідкісний Ва‑8 (*^rV6₃ , *^mRe q  e q  q.  q.  || e q  e q  e q  || e q  e q  q.  q.  ||), сезонно-трудові Ж‑1, Ж‑2в, Ж­‑3; до других – дворядкові наспіви до обряду “водіння кози”, сезонно-трудові СТ‑1 і СТ‑2, весільні передладканки ПЛ‑2 (^rV55 , ^mRe e e e q  | e e e e q  ||). Також ло­кальну приналежність виявляють рідкісні весільні мелотипи хороводного характеру, компактно зосереджені на периферії; до центру низовини, як ці структури, так і кілька загальнопоширених ладканкових, не проникають.

3.3.2. Певною мірою про самодостатність верхньоприп’ятської традиції свід­чать також ознаки трансформованості мелоформ. Насамперед це демонс­трує активну роль місцевої культури в контактних процесах на Західному Поліссі. В інших випадках існування різного роду видозмін і неузгодженос­тей, очевид­но, спричинене певними внутрішніми етногенетични­ми процесами.

Наслідками цих процесів на функціональному рівні є міґрація одних і тих самих форм із обряду в обряд, як наприклад, ^rV53, ^rV54, ^rV57 чи ^rV7 (34) із ^mRq  q  h   | q  q  q  q , а на структурному – “ланцюгове” поєднання рядків або парадоксальне фразування (за К. Квіткою), що, будучи відомим практично на всьому великопо­лісь­кому просторі, у верхньоприп’ятській традиції застосову­ється систематич­но та виявляється в кількох різновидах, визначених за місцем розта­шу­вання цезури в композиції – на її початку, всередині та наприкінці. Очевидно, що такі нелогічні цезури виникли через поєднання в пісні різних за будовою словесного та музичного текстів, однак з часом це явище перейшло до розряду виконавського прийому та зустрічається вже масово і в творах із однорід­ни­ми мелодико-поетичними складовими.

3.4. Етногенеза. Результати мелогеографічних та мелогенетичних дослідів можуть слугувати вихідною точкою для висунення загальних етногенетичних гіпотез. Для цього спершу визначаються основні напрямки етнокультур­них процесів (3.4.1), що відбувалися на території Верхньоприп’ятської низови­ни, а відтак, узгодивши музично-діалектологічну інформацію з археологічними та історичними даними, дається їм історичне обґрунтування (3.4.2).

3.4.1. Найконсервативнішим у Верхньоприп’ятській низовині слід визнати “туріївсько-цирівський” діалект. Ареали властивих йому деяких мелоти­пів доповнюються знову на правобережжі Зах. Бугу; до того ж, західні терени заз­на­ли знач­них впливів із південного (галицького) напрямку. У свою чергу ліво­бе­реж­жя (від м. Ратне і до оз. Люб’язь) знаходиться під впливом “туріївсько-цирівського” і “надбужанського” діалектів. Натомість із північного сходу на дослід­жувану те­риторію частково проникає інший тип етномузичної культу­ри, який за біль­шістю ознак чітко протиставляється всьому “централь­ному” верхньопри­п’ятському наддіалекту.

3.4.2. Очевидно ці етномузичні процеси зумовлювалися відповідними істо­рич­ни­­ми подіями. Попри активні міґраційні процеси та часті спадкоємні зміни культурних груп на верхньоприп’ятській території, існує чимало ознак, які свідчать про консервативний устрій місцевої фольклорної традиції (при­наймні в центральній зоні) та її довготривале формування в умовах відносної ізоляції.

У період зародження слов’янства Верхньоприп’ятська низовина виступає осередком розвитку зарубинецької та згодом празької культур. Після відходу на південь значної частини зарубинців та з появою на Поліссі гото-гепідів, у “центральному” наддіалекті ізолювалася якась частина корін­ного населення, котра через 200 років долучилась до формування “дулібського союзу” племен (празької культури) та, зокрема, до колонізації Надбужжя. Згодом спільно з іншими місцевими племенами представники цього верхньоприп’ятського осеред­ку відіграли важливу роль як під час великого розселення слов’ян, так і в процесі формування Галицько-Волинського князівства.

Визначені на території Верхньоприп’ятської низовини кордони музичних діа­лек­тів, очевидно, відображають етнокультурний поділ у межах співіс­нуван­ня племен дулібської федерації. Оскільки достеменно не з’ясовано досі, яким був повний склад цих племен і де вони локалізувались, можливо, у вирі­шен­ні цього питан­ня можуть прислужитися дані етномузичної діалекто­логії.

Висновки. Верхньоприп’ятська низовина, обрана фольклорною базою ди­сер­таційного дослідження, становить значний інтерес для слов’янознавства взагалі й етномузичної славістики зокрема. У місцевому пісенному репертуарі лишили помітний слід найважливіші етнокультурні процеси, які з давніх часів мали місце на східноєвропейському просторі, зокрема ті, що стосуються періо­ду формування й активного розвитку слов’янських племен.

Попри очевидне відмирання місцевої традиційної етномузичної культури, три­мірний дискриптивно-просторово-часовий аналіз отриманих результатів по­льо­вого обстеження за методом “село в село” дозволяє реконструювати її ймо­вір­но первісний стан, визначити властиві їй мелотипологічні, мелогеогра­фіч­ні, мело­ге­нетичні характеристики та на цій підставі вийти на загальні проблеми етногенези.

У п’ятьох основних обрядових жанрових циклах (календарних, сезонно-трудовому та весільному) виявлено загалом 65 мелотипів, що вказує з одного боку на рівень розвитку місцевої традиції, а з іншого – на її особливий статус контактної зони на стику культур півночі та півдня, заходу і сходу. Переважна більшість пісенних типів виступає локальними варіантами галицько-володи­мирських, щонайменше чверть – невідомі для інших традицій або ж, при­наймні, поширені тут набагато численніше.

Картографування кожного мелотипу зокрема виявило нерівно­мір­ність їх ареалів за обсягом, а також замкненість одних ізомел на території низовини та відкритість інших, що виходять за її межі. Різний обсяг мелоареалів дозволив здійснити діалектологічний поділ дослідженої фольклорної бази, визначити властиві їй три ієрархічно підпорядковані одиниці – наддіалек­ти/райони, діалек­ти/округи, субдіалекти/околиці. Водночас ареальна відкри­тість цих утво­рень показала, що Верхньоприп’ятська низовина, не зважаючи на свою фізико-географічну ізольованість, за етномузичними даними не являє собою окремого діа­лек­т­ного формування, а по суті є поділеною відкритими наддіалектами час­ти­ною західнополі­ської музично-етнографічної області як найближчої діалек­тної одиниці вищого рангу.

Про довготривалу історію формування та культивування місцевого обрядо­вого репертуару свідчать деякі факти та прояви як консервативного, так і трансфор­маційного характеру. Консервативні риси виражаються в наявності кількох нових місцевих мелотипів із різних жанрів, а також багатьох різнови­дів загальнопоширених побудов, трансформаційні – у своєрідному пристосу­ванні певних мелоформ і ритмічних структур (зокрема “обер­нений коза­чок”), а з типових виконавських композиційних прийомів – у “ланцюгово­му” поєднан­ні рядків.

Верхньоприп’ятська низовина в своїй ранній історії пережила кілька міґраційних хвиль різного напрямку, насамперед – із заходу та півдня. При цьому її “центральний” наддіалект (особливо в правобережній частині), зазна­вав мінімальних зовнішніх впливів, а, можливо, й навпаки – сам виступив активною консолідуючою силою, коли звідси відбувся спочатку сильний міґраційний етнокультурний потік до басейну Шацьких озер (“надбу­жансь­кий” діалект), а згодом – і на лівобережжя Прип’яті. Вочевидь, носіям цього наддіа­лекту судилося відіграти не менш важливу роль у процесах формування “дулібської федерації”, під час великого розселення слов’ян, а також в істо­ричному становленні Галицько-Волинського князівства.

Безперечно, висловлені етногенетичні припущення потребують підтверд­жен­ня кожною із споріднених історичних дисциплін. Об’єднання зусиль допо­мо­же розкрити не одну таємницю формування та розвитку етнокультурних спільнот, на основі яких утворився український етнос.