ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, його мету та завдання, окреслено хронологічні межі, зроблено огляд методологічної основи та джерельної бази роботи, вказано на наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, розкрито зв’язок дисертації з науковими програмами і темами, апробацію дослідження та структуру роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи дослідження” визначено сутність понять “проблема” та “конфлікт” і показано їхній взаємозв’язок в Ольстері, здійснено критичний огляд наукової літератури з проблематики дослідження, з’ясовано значення історичного чинника в зародженні ольстерської проблеми, окреслено її етапи, виокремлено політичні сили північного сходу ірландського острова та здійснено їхню класифікацію.

У широкому розумінні поняття “проблема” означає складне теоретичне або практичне питання, що потребує вивчення, дослідження і розв’язання. Під конфліктом у дисертації розуміємо боротьбу, мета якої полягає в досягненні певних переваг і водночас у нейтралізації або елімінації суперника чи заподіянні йому шкоди. Виходячи з дефініцій понять “проблема” і “конфлікт”, перше з них ширше за друге. Конфлікт безпосередньо пов’язаний з певним механізмом вирішення проблеми, він є одним з варіантів її розвитку. Для розв’язання конфлікту потрібно врегулювати проблему чи сукупність проблем, які перешкоджають примиренню ворогуючих сторін, однак розв’язання конфлікту не обов’язково означає розв’язання проблеми, оскільки на зміну конфліктним відносинам між сторонами можуть прийти конфронтаційні, за яких напруження між ними зберігається, але до жодних ворожих дій у бік суперника вони не вдаються. Однак розвиток проблеми і розвиток конфлікту можуть збігатися, якщо проблема і конфлікт виникли одночасно і проблема відразу ж набула форми конфлікту. Саме така ситуація спостерігається в Північній Ірландії.

Серед англомовних науковців, які займалися ольстерською проблемою, можна відзначити П. Артура, К. Бойла, П. Бью, Е. Вільсона, Р. Галла, Т. Гаддена, А. Ґелка, М. Каннінгема, М. Коннолі, Д. Маррея, Г. Петтерсона, А. Сміта та ін. В їхніх працях простежуються витоки процесу відторгнення Північної Ірландії від решти Ірландії, аналізуються наслідки поділу Ірландії для обох частин острова, досліджуються суспільні структури Ольстера, особливості політичної культури і масової свідомості північноірландських жителів, пропонуються шляхи виходу з конфлікту в Ольстері.

Значну увагу ольстерській проблемі приділяли радянські дослідники, такі як І. Бірюков, Н. Грібін, Ф. Євгеньєв, В. Істратов, А. Лебедєв, Ж. Ліхачова, М. Орлова, Є. Полякова, С. Толстов, О. Шахназаров тощо. Розмаїття літератури з цієї тематики свідчить про великий інтерес до неї, адже ескалація насилля в Ольстері вимагала осмислення сутності конфлікту, причин загострення та пошуку шляхів його врегулювання. Однак, незважаючи на те, що більшість дослідників поділяють думку про багатоплановість, багатоаспектність ольстерської проблеми, майже кожен із них зосереджується лише на деяких з її складових. Водночас аналізу політики британського уряду щодо розв’язання проблеми не приділялося достатньої уваги.

У роботі показано, що передумови виникнення ольстерської проблеми можна прослідкувати ще з ХІІ ст., від перших спроб англійців завоювати Ірландію. З початку ХVII ст. відбувалася масштабна колонізація Ольстера англійськими і шотландськими поселенцями, зміцнення їхнього панування на ірландських землях і зокрема на північному сході острова Ірландія, де здійснювалася особливо жорстока соціально-економічна дискримінація місцевого населення, яке, своєю чергою, чинило запеклий опір поселенцям. У 1921 р. Ірландія отримала незалежність від Великої Британії, за винятком шести північно-східних графств Ольстера – Північної Ірландії, які залишилися у складі Сполученого Королівства, що й призвело до виникнення ольстерської проблеми.

Розкол ольстерського суспільства добре видно на прикладі аналізу політичних сил Північної Ірландії, яке із релігійного та політичного погляду виглядає симетричним: з одного боку – протестанти, юніоністи, лоялісти, з іншого – католики, націоналісти, республіканці. В протестантській громаді конкуренція за політичне лідерство невпинно зростала, тут засновувались такі партії, як Ольстерська юніоністська партія (1905), Демократична юніоністська партія (1971), Політична партія волонтерів (1974), Об’єднана ольстерська юніоністська партія (1977), Прогресивна юніоністська партія (1979), Юніоністська партія Північної Ірландії (1998) та ін. Найвпливовішими представниками північноірландських юніоністів на політичній арені сьогодні є Ольстерська юніоністська партія (ОЮП) та Демократична юніоністська партія (ДЮП). Засадничим елементом політичної позиції обох партій є підтримання збереження Північної Ірландії у складі Сполученого Королівства. Для протестантської громади характерна наявність лоялістських воєнізованих угруповань, як, наприклад, Асоціація оборони Ольстера (АОО), Ольстерські сили волонтерів (ОСВ), ідентифікувати які доволі складно.

Перевагою католицької громади було об’єднання навколо двох головних партій – Соціал-демократичної лейбористської партії (СДЛП) та партії Шинн фейн. СДЛП виступала проти насильства як способу боротьби за досягнення своєї мети, однак часто використовувала тактику відмови від участі в офіційному політичному процесі Північної Ірландії за несприятливих для неї обставин. Шинн фейн протягом більшого періоду свого існування робила ставку на збройну боротьбу заради об’єднання Ірландії і була пов’язана з воєнізованим угрупованням – Ірландською республіканською армією (ІРА).

Електоральна підтримка біконфесійних партій упродовж десятиліть не перевищувала 1/10 частини виборчого корпусу і постійно коливалась залежно від напруженості відносин між громадами. Провідне місце серед них тепер належить Партії Альянсу Північної Ірландії, яка виступає за примирення громад та конструктивний підхід до політичних і соціальних проблем північного сходу ірландського острова.

У дисертації політичні сили класифіковано за поглядами на конституційний статус Північної Ірландії.

У другому розділі “Внутрішньополітичні аспекти розв’язання британським урядом ольстерської проблеми” визначено засоби британського уряду, які він використовував для врегулювання ольстерської проблеми, проаналізовано розвиток і здобутки політики Великої Британії в Ольстері в соціально-економічній та освітній сферах, в галузі безпеки і питанні законодавчого врегулювання конституційного статусу Північної Ірландії та прав католицької меншини в 1968–2005 рр. за допомогою зіставлення цього періоду з періодом невтручання центральної влади в політику Північної Ірландії в 1921–1968 рр.

Поступове наростання напруження в Північній Ірландії спричинив нерівномірний соціально-економічний розвиток двох громад, адже після 1921 р. католицька меншина на Півночі зазнавала дедалі більшої дискримінації від юніоністів на виборах, при розподілі державного житла, в сфері зайнятості та освіті. В 60-х роках ХХ століття дискримінація католицької меншини в соціально-економічній сфері призвела до спалаху руху за громадянські права, що спонукало британський уряд активніше втрутитись в ольстерські події, а в 1972 р. запровадити в Північній Ірландії пряме правління з Лондона, ліквідувавши регіональний уряд і парламент.

Соціально-економічна політика британського уряду в Північній Ірландії була спрямована на формування нових владних інститутів – різноманітних комісій, комітетів, покликаних розв’язати проблеми нерівності населення північного сходу ірландського острова. Уряд Великої Британії підтримав створення централізованого Управління з житлового питання Північної Ірландії, яке розпочало свою роботу в 1973 р. Головною заслугою цього органу було те, що питання розподілу державного житла перестало бути приводом до загострення релігійної ворожнечі, оскільки при поселенні північних ірландців в тому чи іншому районі враховувалися лише побутові потреби незалежно від конфесійної приналежності. Під час опитування громадської думки, проведеного в 1990 р. Управлінням з житлового питання, 82 % католицьких респондентів і 81 % протестантських висловили думку, що цей орган при розподілі державного житла не здійснює політику дискримінації.

Важче було розв’язати проблему дискримінації католиків у сфері зайнятості. У 1976 та 1989 рр. британський уряд прийняв Акти про справедливе працевлаштування в Північній Ірландії, які повинні були обмежити дискримінацію осіб при прийомі на роботу за релігійно-політичною ознакою. Однак створення ефективного законодавства у сфері зайнятості – справа нелегка, та й сама лише законодавча база навряд чи змогла б розв’язати таку складну проблему. До кінця 80-х років розрив у сфері зайнятості між двома громадами зберігався, а рівень безробіття зростав.

Уряд Великої Британії допомагав зближенню двох громад за допомогою змін у галузі освіти. На час створення північноірландської автономії 1921 р. у провінції функціонували дві паралельні мережі шкіл: одна з них була у володінні католицької, інша – протестантських церков. Британський уряд сприяв створенню змішаних за конфесійною ознакою шкіл. Завдяки йому в 2003 р. у Північній Ірландії вже налічувалось 50 змішаних шкіл, де навчалися 16 тис. учнів, що становило приблизно 5 % школярів, однак більшість учнів (95 %) все ще відвідують школи своєї громади.

Із часу утворення Північної Ірландії одним із основних у поляризації ольстерського суспільства було питання безпеки. На загострення проблеми безпеки в Північній Ірландії впливала низка факторів, серед яких можна виокремити недосконалість законодавства у сфері підтримання порядку в Північній Ірландії, непропорційне представництво протестантів і католиків у силах безпеки, проведення парадів протестантів у католицьких районах та демонстрацій за громадянські права католиків, діяльність воєнізованих угруповань, що їх створювали представники кожної з громад.

За умов, що склалися, британський уряд був змушений ввести в Північну Ірландію війська як миротворчу силу, позбавив Королівську ольстерську поліцію військових повноважень, створив Полк оборони Ольстера, який формувався з місцевого населення і підпорядковувався командуванню британської армії. На останню було покладено завдання втілення в життя системи інтернування, яка передбачала превентивне тюремне ув’язнення підозрюваних у зв’язках із забороненими воєнізованими угрупованнями без суду і слідства на невизначений термін. З ініціативи британського уряду в 90-х роках ХХ ст. здійснено низку реформ щодо Королівської ольстерської поліції, зокрема її перейменовано на Поліцейську службу Північної Ірландії, створено умови для поступового набору осіб у поліцію в пропорції 50:50 від католицької і протестантської громад. Британський уряд ініціював створення законодавства, необхідного для врегулювання проблеми протестантських парадів, які провокували протистояння між двома громадами, в результаті чого маршрути цих парадів було виведено із районів проживання католиків.

Щодо проблеми тероризму британський уряд проводив двояку політику: з одного боку, він намагався знайти з воєнізованими угрупованнями компроміс шляхом переговорів, а з іншого – нарощував військовий потенціал в Північній Ірландії, збільшував кількість витрат на утримання сил безпеки, створював антитерористичне законодавство. Політика консервативного уряду Маргарет Тетчер в Ольстері характеризувалася жорстким курсом щодо республіканців і досить м’яким – стосовно лоялістів. Дії центральної влади призвели на початку 80-х років до страйків-голодувань католицьких ув’язнених, а в 1984 р. – до великого теракту в м. Брайтон, де консервативна партія проводила свою щорічну конференцію. В 90-х роках політика британського уряду була спрямована на переговори з лідерами воєнізованих угруповань з метою приборкати хвилю насильства в Північній Ірландії. Питання про здачу зброї угрупованнями міститься в Угоді великодньої п’ятниці 1998 р., підписаній в результаті багатосторонніх переговорів лідерів головних політичних сил Північної Ірландії, урядів Великої Британії та Республіки Ірландія. Влітку 2005 р. представники ІРА оголосили про відмову від збройних методів боротьби, що було позитивно сприйнято британським урядом.

У дисертації показано, що чільне місце в комплексі причин майже столітнього протистояння двох громад посідали питання конституційного статусу Північної Ірландії, її кордонів, характеру зв’язку з Великою Британією, відносин з Республікою Ірландія, а також тісно пов’язаного з ними питання доступу до влади католицької меншини. За мажоритарної виборчої системи, яка обмежувала можливості католицької громади у формуванні регіональних органів влади, неоднакових розмірів виборчих округів, в яких проживали протестанти і католики, та системи множинного голосування, вибори до регіонального парламенту та місцевих органів влади в 1921–1968 рр. не відображали дійсного волевиявлення населення північного сходу ірландського острова.

Великою “знахідкою” Лондона у питанні рівного доступу до влади двох громад стала ініціатива запровадження так званого принципу поділу влади, за яким католицька меншина отримувала право участі у формуванні регіональних владних органів. Компромісний варіант на основі “поділу влади” знайшов відображення в низці урядових пропозицій і був закріплений Угодою великодньої п’ятниці 1998 р. Угода передбачала створення регіонального парламенту на основі згаданого принципу, однак, незважаючи на декілька спроб його скликати, робота парламенту не була успішною: на заваді щоразу ставала проблема здачі зброї воєнізованими угрупованнями. В Угоді зазначалося, що на час її підписання Північна Ірландія залишається у складі Сполученого Королівства, однак, якщо населення на півночі й на півдні Ірландії захоче об’єднання, воно зможе цього добитися голосуванням.

У третьому розділі “Зовнішньополітичні чинники впливу на політику Великої Британії в Ольстері” проаналізовано англо-ірландські відносини щодо ольстерської проблеми в досліджуваний період, визначено, яку роль відіграли США у коригуванні британського політичного курсу з північноірландського питання, показано вплив міжнародних організацій на політику Великої Британії в Ольстері.

Штучний за своєю природою поділ Ірландії 1921 р. з самого початку містив у собі конфліктогенний елемент міждержавного характеру, оскільки безпосередньо зачіпав інтереси Ірландії, яка вважала Північну Ірландію територією, приналежною до споконвічно ірландських земель, що й було задекларовано в Конституції Республіки Ірландія 1937 р. Із появою руху за громадянські права католиків і подальшим погіршенням політичної ситуації в Північній Ірландії наприкінці 60-х років Республіка Ірландія виявляла дедалі більший інтерес до ольстерських подій. Першою спробою з боку Великої Британії залучити Ірландію до врегулювання ольстерської проблеми стала Саннінгдейльська зустріч 1973 р. і однойменна угода, підписана на ній. Головним досягненням сторін стала можливість реалізації ірландського аспекту ольстерської проблеми у формі спільних міжурядових органів, що було свідченням пом’якшення позиції британського уряду щодо участі Республіки Ірландія у північноірландських подіях, з одного боку, та готовність останньої відтермінувати втілення у життя ідеї об’єднання своєї країни в історичних межах – з іншого. Однак саннінгдейльські домовленості не набули чинності через потужний страйк представників протестантської громади.

У першій половині 80-х років ХХ ст. між двома урядами відбулася низка зустрічей на найвищому рівні, на яких розглядалися північноірландські проблеми. В 1985 р. між британським та ірландським урядами укладено договір, який започаткував інституалізовану співпрацю двох урядів, спрямовану на досягнення врегулювання північноірландської проблеми, надав Ірландії право дорадчого голосу у справах провінції і засвідчив можливість подальшої співпраці двох країн з метою примирення протестантів і католиків північного сходу ірландського острова. 15 грудня 1993 р. побачила світ “Спільна декларація миру” прем’єр-міністрів Великої Британії та Республіки Ірландія, або Даунінгстрітська декларація, яка проголошувала, що населення Північної Ірландії має визначити: залишити провінцію у складі Сполученого Королівства чи приєднати до незалежної Ірландії. На запрошення Великої Британії ірландський уряд брав участь у багатосторонньому переговорному процесі, наслідком якого стало підписання Угоди великодньої п’ятниці, а згодом, після проведеного в країні референдуму, відмовився від територіальних претензій на північно-східну частину Ольстера, що усунуло головну суперечність між двома урядами.

Ольстерська проблема та спроби її врегулювання привертали увагу не лише Республіки Ірландія, а й Сполучених Штатів Америки, які брали участь у її вирішенні в ролі посередника. Від поділу Ірландії в 1921 р. і до 1968 р. ольстерське питання перебувало поза увагою американської зовнішньої політики. Однак неспроможність Великої Британії розв’язати проблему поступово посилювала інтерес уряду США до північноірландських подій. Спочатку американське втручання виражалося у заявах американських політиків щодо діяльності британського уряду в Ольстері, а в 1980 р. президент США Джіммі Картер пообіцяв надати Північній Ірландії значну фінансову допомогу за умови, що там припиниться безлад. Важливу роль у просуванні Великої Британії та Ірландії до спільного успіху відіграв президент Рональд Рейган, який мав дуже близькі політичні відносини з Маргарет Тетчер і зумів переконати її у необхідності підписання англо-ірландського договору 1985 р.

Значний вплив на політику британського уряду в Ольстері здійснила адміністрація президента Білла Клінтона. Починаючи з грудня 1993 р., США стали відігравати важливу роль у складних переговорах Великої Британії та Ірландії, кінцевим підсумком яких було підписання Даунінгстрітської декларації 1993 р. Б. Клінтон здійснив три поїздки в Північну Ірландію – в 1995, 1998, 2000 рр. з метою сприяння активізації мирного процесу на північному сході ірландського острова, а посланець уряду США Джордж Мітчелл головував на багатосторонніх переговорах 1997–1998 рр., у результаті яких була підписана Угода великодньої п’ятниці, яка вселила надію на остаточне розв’язання проблеми в майбутньому. На відміну від Б. Клінтона, його наступник Джордж Буш-молодший не виявляє значного інтересу до політики Великої Британії в Ольстері.

Певний внесок у примирення протестантів і католиків Північної Ірландії та зближення позицій Великої Британії та Ірландії з цього питання зробили ООН, ЄС, Рада Європи. ООН доволі стримано використовувала свої важелі впливу на учасників конфлікту, а Рада Безпеки ООН так і не ухвалила рішення про введення в Ольстер миротворчих сил, оскільки проти цього заперечував її постійний член – Велика Британія. Європейські організації були безпосередньо зацікавлені у збереженні і підтриманні миру в своєму регіоні. Завдяки новій програмі, затвердженій Європейською комісією, Північна Ірландія отримала 2,7 млрд євро для свого економічного і соціального розвитку в 2000-2006 рр., що дуже важливо для британського уряду, оскільки певною мірою знімає з нього тягар економічної допомоги провінції.