ОРГАНІЗАЦІЯ НАУКОВО–МЕТОДИЧНОЇ РОБОТИ З УЧИТЕЛЯМИ ПОЧАТКОВОЇ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ В УКРАЇНІ (1945-1990 рр.)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

         У вступі обґрунтовано актуальність теми та висвітлено стан її дослідженості, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, охарактеризовано джерельну базу; розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, відображено їхню апробацію.

         У першому розділі – „Організація науково-методичної роботи з учителями початкової загальноосвітньої школи в Україні як педагогічна проблема” – проаналізовано науково-методичну роботу з учителями початкової загальноосвітньої школи України в системі їх безперервної освіти на різних рівнях її організації.

Метою безперервної освіти в освітянській галузі визначено формування цілісної особистості педагога, задоволення його потреб у фаховій підготовці учителів, стимулювання прагнень до самовдосконалення задля постійного розвитку та можливості подальшої самореалізації. Загалом це зумовлює зростання вимог до науково-методичної роботи з педагогами, зокрема початкової школи. За останні роки значно посилилась увага до означених проблем. У докторських (С.Крисюк, А.Кузьмінський, В.Луговий, Н.Протасова) та кандидатських (О.Арешонков, Н.Бежанова, Л.Гончаренко, Б.Дьяченко, В.Руссол, І.Титаренко) дисертаціях; монографіях (С.Крисюк, В.Луговий, В.Пікельна, Н.Протасова); статтях (Н.Калініченко, Н.Клокар, І.Кривонос, Д.Луцик, В.Пуцов, Н.Романенко, В.Сагарда, П.Саух, О.Сухомлинська, В.Швидун) обґрунтовано теоретико-методологічні та методичні засади післядипломної педагогічної освіти. Особливо цінними для нашого дослідження стали положення науковців Н.Протасової та С.Крисюка, які порушують питання еволюції змісту та організаційних форм національної системи післядипломної освіти вчителів, теоретико-методологічні основи її функціонування в Україні. У працях І.Жерносєка, В.Маслова, В.Пікельної, В.Пуцова, Є.Соф’янца, І.Титаренко, В.Швидуна однозначно йдеться про науково-методичну роботу з учителями, що, на думку вчених, сприяє їхній адаптації до професійної діяльності в нових умовах соціально-економічних відносин.

         Визначено, що науково-методична робота є складником системи підвищення кваліфікації педагогічних кадрів. Фахове зростання учителів уможливлюють постійне збагачення теоретичних знань, практичних умінь і навичок, підвищення рівня професійної майстерності. Післядипломну педагогічну освіту спрямовано на удосконалення професійної підготовки вчителя шляхом поглиблення, розширення й оновлення його професійних знань, умінь і навичок або опанування іншою спеціальністю на основі попереднього освітньо-кваліфікаційного рівня. Відтак цей процес вирізняється постійним зростанням інтелектуального, духовного потенціалу педагога відповідно до розвитку різних галузей знань і впровадження нових технологій.

Науковцями досліджуваного періоду (А.Волковський, П.Дроб’язко, А.Демінцев, О.Коваленко, К.Кіндрат, І.Кондаков, Є.Климова, П.Семко, А.Стеценко, І.Трилінський, Н.Чумаков, А.Яковлєва) особливу увагу приділено науково-методичній роботі з учителями початкової школи. Як засвідчують результати аналізу першоджерел, за досліджуваної доби початкова ланка освіти відчувала нагальну потребу у кваліфікованих спеціалістах. Скажімо, з-поміж працюючих учителів початкових класів лише 21,4% мали вищу освіту, 29,8% – незакінчений учительський інститут, 39,8% – середню педагогічну освіту, 6,9% – загальну середню освіту, 2,1% – незакінчену середню освіту станом на 1954–1955 навчальний рік.

Утім у працях дослідників недостатню увагу приділено аналізу форм організації науково-методичної роботи як компонента системи безперервної освіти учителів початкової загальноосвітньої школи України. Нами обґрунтовано в розділі, що у повоєнні роки її здійснювали в школі, а також при районних (міських) відділах народної освіти, обласних інститутах удосконалення та шляхом самоосвіти і цілепокладали на підвищення ідейно-політичного, професійного та загальнокультурного рівня педагогів. Зміст науково-методичної роботи визначали згідно положень „Про інспекторів шкіл” (1945), „Про поліпшення заочного навчання вчителів початкових, семирічних і середніх шкіл УРСР” (1946), „Положення про методичну роботу у школі” (1948), „Положення про кущове методичне об’єднання вчителів 1–1V класів” (1948).

         Вимогами суспільства до народної освіти й доцільність її оновлення за досліджуваного періоду, перехід на нові програми й навчальні плани загальноосвітніх закладів зумовлено еволюцію змісту науково-методичної роботи з учителями початкових класів. Із ухвалою „Закону про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР” (1958) визначено науково-теоретичну та психолого-педагогічну підготовку учителів її головною метою. Виховання творчих та ініціативних учителів із поступовим їх залученням до наукових розробок спільно з викладачами педагогічних інститутів набуло першочергового значення.

На підставі тогочасних нормативних документів („Про стан і заходи поліпшення методичної роботи в школах республіки” (1958), „Про організацію методичної роботи в школі, районі, області відповідно до Закону про народну освіту” (1960), „Про стан проведення курсової перепідготовки вчительських кадрів при педагогічних навчальних закладах” (1960), „Положення про громадського інспектора шкіл районного, міського, обласного відділу народної освіти та Міністерства освіти України” (1962), „Положення про педагогічні кабінети на громадських засадах” (1964), „Положення про методичну роботу (1964), „Положення про районний (міський) методичний кабінет Української РСР” (1968) нами проаналізовано основні змістоутворюючі положення. Відтак доведено, що на мінливість досліджуваного нами аспекта безперервної освіти вчителів суттєво впливали соціокультурні фактори. До них відносимо модернізацію змісту освіти відповідно до досягнень науки і техніки, політехнізацію навчання, перехід шкіл на нові плани й програми, зв’язок навчання із життям тощо.

Головну мету науково-методичної роботи, починаючи з 1972 р., здійснювали відповідно до основних положень і нормативних документів про школу („Положення про порядок проведення атестації вчителів загальноосвітніх шкіл” (1974), „Про заходи по вдосконаленню підготовки, підвищенню кваліфікації педагогічних кадрів системи освіти і професійно-технічної освіти та поліпшенню умов їх праці й побуту” (1984), „Про атестацію вчителів, вихователів, старших піонервожатих загальноосвітніх шкіл, шкіл-інтернатів, дитячих будинків усіх типів і найменувань, вихователів дитячих дошкільних закладів” (1985), унаслідок залучення педагогів-практиків до наукових розробок й участі в експериментах, що надавало їй пошукової спрямованості.

Загалом зміни в освіті України на початку 1980-х років (інтенсивне реформування системи середньої освіти, удосконалення управлінської діяльності органів народної освіти, демократизація системи підвищення кваліфікації учителів) зумовили потребу в модернізації її змісту і, передусім, забезпечення підвищення наукового рівня і творчого спрямування методичної роботи з учителями шляхом добору нових організаційних форм. Відтак започатковано співпрацю викладачів кафедр педагогічних інститутів із учителями-практиками.

          Результати дослідження засвідчують, що розвиток науково-методичної роботи в Україні впродовж 1945–1990 рр. (аналогічно й в інших республіках колишнього СРСР) був зумовлений розв’язанням низки суперечностей. Спроби втілити відомі в світовому освітньому просторі педагогічні технології йшли всупереч із рішенням керівництва СРСР щодо подальшої розбудови унітарної радянської школи за єдиними типовими навчальними планами. Вони вирізнялися нехтуванням національними традиціями як проявами „буржуазного націоналізму”; нівелюванням педагогічної ініціативи та утисками намагань учителів впроваджувати оптимальні шляхи методичного вдосконалення процесів навчання і виховання. Натомість зміцнювалась централізація управління й обстоювалась однотипність навчально-програмної документації, а прояви новаторства й творчості зароджувались в несприятливих умовах уніфікації форм підвищення професійного рівня учителів початкової школи.

         У першому розділі дисертації доведено, що за досліджуваного періоду означені вище особливості були зумовлені запитами тодішнього соціуму. Основними замовниками післядипломної педагогічної освіти здебільшого виступали органи державного управління. Відповідно на зміст навчальних планів і програм курсів підвищення кваліфікації учителів запити і вимоги вчителів не впливали. Між одержаними знаннями та потребами реальної професійної діяльності поглиблювалась невідповідність. На підставі результатів здійсненого аналізу джерельної бази відзначено нами і певні успіхи вчителів-практиків, що значною мірою зумовлені саме завдяки впровадженню різноманітних форм науково-методичної роботи з ними.

         У другому розділі – „Особливості науково-методичної роботи з учителями на первинних рівнях її реалізації ” – розглянуто організацію науково-методичної роботи на рівні школи та району (міста), увиразнено її особливості щодо надання реальної методичної й теоретичної допомоги педагогам задля розвитку їх професійної майстерності та стимулювання активності творчого підходу до моделювання навчально-виховного процесу.

Основне завдання науково-методичної роботи полягало у вивченні, узагальненні й упровадженні результатів передового педагогічного досвіду. Встановлено, що у школі вона набувала особливого значення, постійності, неподільності із практичною діяльністю. Загалом це уможливлювало поєднання набутих теоретичних знань із практикою та педагогічним експериментуванням. Шкільне середовище сприяло синтезу змісту різних видів діяльності. надання дотичної спрямованості науково-методичній роботі до проблем реального навчально-виховного процесу, вивчення діяльності та проявів особистісних якостей конкретних учителів упродовж тривалого часу зумовлювалось оперативною індивідуальною методичною допомогою; простеженням і підтримкою проявів педагогічного новаторства; екстраполяцією індивідуальної педагогічної майстерності у колективні досягнення. Зміст науково-методичної роботи стимулював вивчення передового педагогічного досвіду, підвищення ідейно-політичного рівня, наукової та методичної кваліфікації учителів початкової школи.

Результати аналізу джерельної бази дослідження свідчать, що керівники середніх загальноосвітніх шкіл в організації науково-методичної роботи з учителями початкових класів упродовж 1945–1957 рр. першочергового значення надавали підвищенню їхнього ідейно-політичного та професійного рівнів. Водночас за умов адміністративно-командного керівництва контролювалась робота підлеглих за наказом „зверху”. Натомість особу для узагальнення досвіду визначали не завжди ураховуючи її доробок. Оскільки існувало чимало видів контролю за діяльністю учителів (оглядовий, попередній, персональний, тематичний, фронтальний), то їх надмірне застосування гальмувало внутрішню мотивацію педагогів до участі у творчих пошуках, формування індивідуального стилю, створювало умови постійного напруження. Зазвичай організацію науково-методичної роботи з учителями початкових класів дирекція школи ототожнювала з соцзобов’язаннями та вивченням постанов партії й уряду.

 У розділі охарактеризовано основні організаційні форми науково-методичної роботи в школі на початку 1960–х років: індивідуальна робота вчителя, бесіди, консультації, участь у педагогічних радах, методичних об’єднаннях, семінарах-практикумах молодих учителів, відкритих уроках передових педагогів, інструктивно-методичних нарадах, оперативках, діяльності методичних кабінетів і виставок. Поширенню передового педагогічного досвіду сприяли проведення і обговорення відкритих уроків найдосвідченіших педагогів і вчителів-новаторів.

 На прикладах реалізації їхньої діяльності впродовж 1970–1980 рр. простежено використання елементів наукового пошуку, нових організаційних форм педагогічного експериментування. Спільно з викладачами вищих навчальних закладів представлено діяльність методичних об’єднань учителів початкових класів, яка набувала науково-пошукового спрямування. Зазвичай розглядались питання про науково-дослідницьку роботу вчителів та її результати; на засідання методичних об’єднань запрошували викладачів педагогічних інститутів та науковців, яких заохочували до спільних наукових розробок. Питання залучення учителів початкових класів до експериментальної роботи в обов’язковому порядку розглядали на засіданнях педагогічної ради школи. Внаслідок цього самоосвіта учителів сприяла не лише поглибленню їхньої обізнаності з педагогіки, психології, методик викладання окремих предметів, а й знайомила з новими досягненнями науки й практики. Розглядаємо це як якісну особливість інформативно-методичного забезпечення порівняно з минулими десятиріччями. Залучення вчителів до підготовки шкільних виставок і стендів, методичних кутків і кабінетів шкіл сприяло вивченню, узагальненню та впровадженню в практичну діяльність досвіду роботи учителів, директорів шкіл, працівників відділів народної освіти, методистів обласних інститутів удосконалення вчителів та науковців. Відзначено позитивний вплив адміністрації школи, яка допомагала вчителям в оприлюдненні досвіду роботи у виступах на засіданнях методичних об’єднань і предметних комісій, семінарах і науково-практичних конференціях. Наголошено, що у досліджуваний період самоосвіта все ж не завжди виступала внутрішньою потребою самовдосконалення, а була професійним обов’язком кожного вчителя.

На первинному рівні організації науково-методичної роботи з учителями вагомий внесок зроблено працівниками рай(міськ)вно. Вони інспектували діяльність шкіл, консультували вчителів, читали лекції; організовували педагогічні районні та шкільні методичні кабінети; сприяли діяльності кущових методичних об’єднань, опорних шкіл, шкіл передового досвіду та педагогічної майстерності; проводили науково-практичні конференції, спецсемінари з актуальних питань щодо вивчення окремих предметів, педагогічні читання, обласні та районні педагогічні виставки тощо. Скажімо, в Івано-Франківській області станом на 1968 рік налічувалось 140 опорних і шкіл передового досвіду, а загалом по Україні – 800.

Районні педагогічні кабінети за допомогою вчителів-методистів укладали навчальні плани і програми діяльності шкіл передового педагогічного досвіду; проводили докурсову підготовку вчителів; забезпечували школи наочністю; супроводжували вивчення передового педагогічного досвіду та його впровадження у практику; аналізували повідомлення вчителів та надавали їм поради щодо використання ефективних методів навчання й виховання учнів. У розділі проаналізовано вплив діяльності районних педагогічних кабінетів, які за допомогою досвідчених фахівців і працівників відділів народної освіти організовували спецсемінари, вивчення шкільної документації, планування індивідуальної роботи з молодими вчителями, проведення нарад і надання допомоги у підготовці відкритих уроків, розробці поурочних планів тощо.

На первинному рівні організації науково-методичної роботи районні (міські) відділи народної освіти контролювали діяльність кущових методичних об’єднань учителів початкових класів, знайомили їх з нормативними документами, запрошували лекторів і доповідачів, брали участь у заняттях їх керівників при обласних ІУВ. Активну діяльність розгорнули рай(міськ)вно щодо перепідготовки вчителів у зв’язку з переходом шкіл на нові начальні плани та програми. Це проаналізовано нами на прикладах діяльності постійно діючих семінарів, які пропагували нові досягнення у педагогічній науці впродовж досліджуваного періоду і, особливо, наприкінці.

Отже, організація науково-методичної роботи з учителями початкових класів за досліджуваного періоду на районному (міському) рівні й у школах сприяла підвищенню їх професійності в різних напрямах, дотичну до запитів соціуму.

У третьому розділі – „Організаційно-педагогічна діяльність обласних інститутів удосконалення вчителів та вищих навчальних закладів із підвищення кваліфікації вчителів початкової школи” – розглянуто діяльність обласних інститутів удосконалення вчителів, а також співпрацю викладачів кафедр педагогічних інститутів з учителями початкових класів в руслі порушеної проблеми наукового пошуку.

Діяльність інститутів удосконалення вчителів (далі обласні ІУВ) започатковано в Україні з 1939 року в усіх обласних центрах, замінивши відтак різновекторні та різнорівневі курси і семінари-практикуми, які працювали безсистемно у підпорядкуванні різних відомств. Означені нами внаслідок дослідження заклади, організовували курси перепідготовки учителів початкової школи із читанням лекцій та виголошенням наукових доповідей; проведення екскурсій, семінарів, семінарів-практикумів, науково-практичних конференцій; постійнодіючих педагогічних виставок; листування з учителями шкіл щодо обміну передовим досвідом. Вони також допомагали в роботі опорних, шкіл передового досвіду та педагогічної майстерності. Працівники обласних ІУВ організовували індивідуальні („Тематика роботи педрад та методичних об’єднань школи”, „Урок та його структура”, „Методика опрацювання важких розділів окремих дисциплін”, „Аналіз уроку”) та групові („Боротьба з проявами формалізму у школі”, „Творчі роботи учнів і повторення граматики в молодших класах”, „Організація обліку успішності учнів”, „Весняні екскурсії в природу та навички їх проведення”, „Види письмових робіт та методика їх проведення”) консультації із актуальних проблем початкової школи, самоосвіти та обміну передовим педагогічним досвідом. Приміром, у 1949 р. у м. Києві було проведено 4679 консультацій, у Вінницькій області – відповідно 2166, у Львівській області – 920, у Станіславській області – 231. Окрім іншого, керівництвом обласних ІУВ забезпечувались виїзди методистів кабінетів початкових класів у школи задля відвідування й аналізу відкритих уроків, позакласних заходів; обговорення зразків конспектів; ознайомлення вчителів із новою літературою; зразками наочності для доцільного використання в навчально-виховному процесі початкової школи.

         Результати аналізу першоджерел засвідчують, що в організації науково-методичної роботи ІУВ з учителями початкової школи здебільшого простежувалася відсутність вибору ефективних заходів щодо підвищення їхнього наукового рівня; спорадичне вивчення стану навчально-виховної роботи в школах; пасивне ставлення до пошуків шляхів організації самоосвіти. Враховуючи відсутність у штаті обласних ІУВ викладачів із науковими ступенями, до перепідготовки учителів початкової школи залучали викладачів педагогічних інститутів. Таку співпрацю постійно посилювали. Скажімо, в Кременецькому педагогічному інституті Тернопільської області в 1968–1969 н.р. створювали методичні комісії із 9–10 представників різних кафедр для співпраці з опорними школами; організовували роботу університетів наукових знань і передового педагогічного досвіду. Мету діяльності вбачали в участі в колективних науково-дослідницьких проектах із подальшою публікацією результатів; постійних семінарах; читаннях лекцій на педагогічних лекторіях для батьків і вчителів. На базі кафедр Тернопільського педагогічного інституту спільно з ІУВ проводились курси перепідготовки вчителів, організовувались педагогічні читання, конференції, методичні семінари.

На початку 1980 рр. в обласні ІУВ України почали залучати висококваліфіковані кадри викладачів. Приміром, при Ворошиловградському обласному ІУВ у 1970-х роках систематично працювало 12 докторів педагогічних наук, 75 доцентів, 60 учителів-практиків, 45 методистів та інспекторів рай(міськ)вно). Так було започатковано створення спеціалізованих кафедр. Напрями їх діяльності увиразнились у дослідженнях актуальних проблем підвищення кваліфікації педагогів.

У розділі доведено, що співпраця викладачів кафедр вищих навчальних закладів із учителями початкової школи загалом посідала чільне місце щодо їх залучення до експериментально-дослідницької роботи. Науковці педагогічних інститутів проводили показові уроки, лекції, диспути, філософські бесіди, спільні засідання методичних об’єднань, кафедр інститутів та педагогічної ради школи, рецензували доповіді; вивчали шкільну документацію; організовували методичні вітрини передового педагогічного досвіду, виїзні засідання; здійснювали експериментальну роботу із упровадження нових навчальних програм та підручників. Позитивним розглядаємо залучення найдосвідченіших учителів шкіл до спільних наукових розробок, які керували опорними та школами передового досвіду. Їх запрошували до читання лекцій студентам педагогічних інститутів, а передовий досвід ставав об’єктом вивчення працівників кафедр. Приміром, викладачі Івано-Франківського педагогічного інституту ознайомлювались зі станом викладання природознавства за новими програмами в І–ІІІ класах СШ № 8 міста
(А. Васильєва, О. Біла); досвідом виховання на уроках природознавства в Івано-Франківській школі-інтернаті (М.Михайличенко); узагальненням досвіду виховної роботи у першому класі шкіл № 4, № 5, № 8 (Н. Зеленіна).

Доведено, що праця викладачів з учителями початкової школи позитивно впливала на підвищення їх наукового і методичного рівня, сприяла поєднанню навчально-виховного процесу вищих навчальних закладів із роботою школи, опануванню вчителями новими знаннями з педагогіки, ефективними технологіями навчання й виховання та ідеями передового педагогічного досвіду; активно залучала їх до науково-методичних розробок та участі в експериментальній роботі із упровадження нових програм, планів, підручників; спонукала до розробки авторських програм.

Отже, впродовж 1945–1990 рр. обласні ІУВ посіли чільне місце як організаційно-методичні та центри підвищення наукового рівня учителів початкової школи. Натомість кафедри педагогічних інститутів ставали важливими інформаційними центрами обміну передовим педагогічним досвідом, проведення експериментально–пошукової та науково-дослідницької роботи. Загалом, це сприяло підвищенню професійного, методичного і наукового рівня учителів початкової школи та удосконаленню системи безперервної освіти за досліджуваного періоду.