ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ БЕЗПЕЧНОСТІ ТА ЯКОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ

Краткое содержание

1)    ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації, визначаються мета й завдання дослідження, стан наукового опрацювання проблеми; характеризуються об’єкт, предмет і методи дослідження; розкриваються отримані внаслідок наукових пошуків основні результати дослідження, їх наукова новизна, теоретичне і практичне значення, наводиться інформація про форми їх апробації.

Розділ 1 «Загальні правові засади безпечності та якості сільськогосподарської продукції» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Теоретичні дослідження організаційно-правових засад безпечності та якості сільськогосподарської продукції» проаналізовано розвиток поглядів на розуміння понять «безпечність» та «якість», що відбувався в декілька етапів: (1) філософське обґрунтування поняття «якість» та його визначення як найбільш загального поняття («якість» – загально-філософське поняття); (2) обґрунтування поняття «якість» як наукової категорії («якість» – спеціально-наукове поняття); (3) упровадження наукових категорій «безпечність» та «якість» у реальні суспільні відносини («безпечність» та «якість» – прикладні поняття).

Досліджено, що поняття «якість продукції» є багатозначним, при цьому всі його визначення можна класифікувати за групами: (а) визначення економічного змісту, що встановлюють лише вимоги щодо споживчої вартості продукції; (б) визначення правового змісту, що встановлюють необхідність закріплення вимог до якості продукції в певних правових актах; (в) комплексні визначення, що враховують як об’єктивну (необхідність закріплення вимог до якості продукції в певних правових актах), так і суб’єктивну (здатність продукції задовольняти потреби споживача) сторону поняття «якість продукції».

Проаналізовано показники якості продукції, тобто характеристики властивостей, що входять до складу якості цієї продукції, які в загальному вигляді можна класифікувати за такими критеріями: (а) за ступенем обов’язковості їх урахування при оцінюванні якості сільськогосподарської продукції: обов’язкові (наприклад, екологічна безпека) та необов’язкові (наприклад, естетичні показники); (б) за формою прояву: фактично існуючі та унормовані; (в) за змістом: кількісні (наприклад, вартість) та якісні (наприклад, безпечність); (г) залежно від стадії (циклу), на якій перебуває сільськогосподарська продукція: виробничі та споживчі.

За результатами аналізу нормативних та наукових джерел виокремленні головні ознаки поняття «якість сільськогосподарської продукції», а разом із ним поняття «безпечність сільськогосподарської продукції» як її показника.

У підрозділі 1.2. «Законодавче забезпечення безпечності та якості сільськогосподарської продукції» виокремлено три етапи розвитку врегульованих правом суспільних відносин, що виникають з приводу безпечності та якості сільськогосподарської продукції в Україні, кожен з яких характеризується певним співвідношенням вказаних понять.

Запропоновано авторську дефініцію понять «якість харчового продукту», «безпечний харчовий продукт» та похідних від них понять «якість сільськогосподарської продукції» та «безпечність сільськогосподарської продукції».

Зроблено висновок про недосконалість чинної нормативної бази в царині виробництва та реалізації безпечної та якісної сільськогосподарської продукції та запропоновано внести зміни до Закону України «Про безпечність та якість харчових продуктів» в частині удосконалення його понятійного апарату.

У підрозділі обґрунтовано необхідність ухвалення та запропоновано загальну структуру проекту закону «Про виробництво і обіг безпечної та якісної сільськогосподарської продукції», а також наголошено на доцільності та дієвості запровадження відповідних програм розвитку галузі сільського господарства, необхідним елементом яких було б сприяння виробництву та обігу безпечної та якісної сільськогосподарської продукції.

У підрозділі 1.3. «Шляхи вдосконалення правового регулювання безпечності та якості сільськогосподарської продукції в умовах економіко-правової інтеграції України до Європейського Союзу та Світової організації торгівлі» проаналізовано процес розвитку вітчизняного законодавства у сфері адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

Приділено значну увагу питанню використання в сільському господарстві генетично модифікованих організмів (ГМО). Обґрунтовано, що членство України в СОТ, наявність контрагентських відносин із країнами ЄС вимагає врахування в національному законодавстві України відповідних норм, директив та регламентів, що встановлюють конкретні вимоги до продукції, що містить ГМО. На думку автора, указані кроки мають відбуватися з обов’язковим урахуванням існуючих соціально-економічних українських реалій, що і є запорукою успішності такої адаптації.

Досліджено питання запровадження правових та економічних механізмів для діяльності в Україні сільськогосподарських підприємств, які могли б забезпечити умови щодо існування технологічної єдності впродовж всього «життєвого циклу» продукції – від її розробки до кінцевого споживання, що є неможливим без об’єднання зусиль суб’єктів, які беруть участь у виробництві такої продукції.

Розділ 2 «Організаційно-правові засади окремих основних аспектів безпечності та якості сільськогосподарської продукції» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Особливості правового регулювання безпечності та якості сільськогосподарської продукції в договірних відносинах» досліджено, що договір є не лише підставою для виникнення правовідносин між його сторонами, а й засобом безпосереднього впливу на них. Умови щодо предмета договору мають визначати, серед іншого, й вимоги щодо його якості. При цьому обґрунтовано, що саме відповідність сільськогосподарської продукції імперативно визначеним приписам (стандартам тощо), за умови відсутності домовленості між сторонами щодо незвичайної мети її використання, свідчить про належне виконання сторонами положення договору щодо безпечності та якості останньої.

У підрозділі приділено увагу питанням про відступлення від стандарту в бік послаблення вимог до показників безпечності та якості сільськогосподарської продукції, а також можливості сторін домовитися про передання товару підвищеної якості порівняно з імперативними вимогами закону або стандарту.

Автором досліджено одні з найпоширеніших договорів у сільському господарстві: договори на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських робіт та договори контрактації сільськогосподарської продукції. Зокрема, саме договір контрактації сільськогосподарської продукції є чи не єдиним комплексним договором з вирощування та реалізації сільськогосподарської продукції.

У підрозділі 2.2. «Локально-правове регулювання безпечності та якості сільськогосподарської продукції» досліджено, що технічні умови (ТУ) належать до тих актів, що прямо визначають вимоги до якості сільськогосподарської продукції. При цьому створення таких вимог відбувається, як правило, на рівні окремих підприємств або їх об’єднань, що обумовлює їх локально-правовий характер.

Обґрунтовано, що окрім ТУ безпосередньо до самої сільськогосподарської продукції, доцільним є включення вимог до процесу та способу її вирощування, оскільки належних показників цієї продукції можна досягти лише за умови однозначного дотримання сукупності певних вимог (санітарно-гігієнічних, технологічних тощо).

Автор дійшов висновку про недоцільність існування ТУ як виду нормативної документації зі стандартизації, що діє поряд із системою стандартів. Проте ураховуючи велику кількість таких ТУ та беручи до уваги те, що саме вони значною мірою визначають вимоги до якості сільськогосподарської продукції, проблема співвідношення ТУ і стандартів повинна вирішуватися головним чином на основі їх розумного поєднання. Крім того, є потреба чітко регламентувати та централізувати не лише порядок економічного, юридичного та наукового обґрунтування необхідності впровадження та/або існування ТУ, а й перш за все порядок їх державної реєстрації, поклавши цей обов’язок на спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань технічного регулювання, який має діяти у функціональній єдності із представниками виробників та споживачів.

У підрозділі 2.3. «Контроль за дотриманням законодавства про безпечність та якість сільськогосподарської продукції» досліджується питання контролю за дотриманням законодавства про безпечність та якість сільськогосподарської продукції. При цьому автором зазначено, що кінцевим результатом такої діяльності має бути впевненість споживача в тому, що ця сільськогосподарська продукція відповідає вимогам щодо її безпечності та якості.

Відповідно до завдань контролю за дотриманням законодавства про безпечність та якість сільськогосподарської продукції, автором обґрунтовано наявність декількох етапів такої діяльності: (а) одержання інформації щодо дотримання норм законодавства України про безпечність та якість сільськогосподарської продукції із подальшим її аналізом; (б) виявлення та фіксація порушень зазначених норм та вжиття заходів впливу на порушників; (в) встановлення причин порушення вказаних норм, а також умов, що сприяли вчиненню таких порушень.

На підставі чинного законодавства України автором проаналізовані повноваження спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань реалізації аграрної політики щодо контролю за дотриманням законодавства про безпечність та якість сільськогосподарської продукції та запропоновано внести зміни та доповнення до окремих нормативно-правових актів, що регламентують їх діяльність.

Досліджуючи становлення інституту громадського контролю за дотриманням законодавства про безпечність та якість сільськогосподарської продукції, автором, серед іншого, розглянуто діяльність громадських об’єднань, що мають на меті захист прав споживачів та які з певною часткою умовності можна віднести до органів (організацій), що здійснюють громадський контроль за дотриманням законодавства про безпечність та якість сільськогосподарської продукції. На підставі аналізу чинного законодавства України та правової літератури запропонований перелік повноважень, що мають бути покладені на вказані органи, а також надано дефініцію їх діяльності, під якою автор розуміє засновану на поєднанні державного та громадського впливу діяльність спеціально уповноважених органів та осіб у межах повноважень, наданих їм законом, спрямовану на виявлення та запобігання порушенням з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, аграрних товаровиробників, інших юридичних та фізичних осіб вимог законодавства про безпечність та якість сільськогосподарської продукції.

У підрозділі 2.4. «Відповідальність за порушення законодавства про безпечність та якість сільськогосподарської продукції» автором досліджені положення чинного законодавства України, що регулюють питання дисциплінарної, матеріальної, адміністративно-правової та кримінально-правової відповідальності за порушення вимог про безпечність та якість сільськогосподарської продукції. Значну увагу приділено питанням цивільно- та господарсько-правової відповідальності у цій сфері як найбільш жорстким та дієвим засобам впливу.

Зокрема автором доводиться, що відсутність в статтях 42¹, 42³ Кодексу України про адміністративні правопорушення санкції у вигляді обов’язкової конфіскації забруднених мікроорганізмами, іншими біологічними агентами, біологічно активними речовинами та продуктами біотехнологій понад гранично допустимі рівні продуктів харчування ставить під загрозу життя та здоров’я споживачів. Йдеться про те, що продукти харчування чи продовольча сировина, забруднені мікроорганізмами, іншими біологічними агентами, біологічно активними речовинами та продуктами біотехнологій понад гранично допустимі рівні, мають бути в будь-яком разі конфісковані та в подальшому утилізовані й знищені задля недопущення їх потрапляння на товарний ринок та подальшої реалізації. Запропонована автором редакція санкції вказаних статей дозволить додатково убезпечити споживачів від потрапляння на ринок сільськогосподарської продукції неналежної якості.

Обґрунтовується, що алогічне розташування та недосконалість диспозиції статті 227 Кримінального кодексу України, зокрема її розміщення у Розділі VII «Злочини у сфері господарської діяльності», відсутність кваліфікуючих ознак, що вказують на відповідальність винних осіб у разі спричинення шкоди життю та здоров’ю осіб, настання відповідальності лише за випуск чи іншу реалізацію продукції, нерозмірність суспільної небезпечності діяння та санкції створюють небезпеку нівелювання питання захисту людини від продуктів харчування неналежної якості.