Орловська Н. А. Осудність та її види (порівняльний аналіз законодавства України та інших держав)

Краткое содержание

Розділ 1 “Ретроспективний аналіз підходів до теоретичного осмислення та законодавчого регулювання осудності та неосудності” містить в собі стислий історичний огляд зарубіжної та вітчизняної спеціальної літератури з питань осудності та неосудності та відповідних положень кримінального законодавства різних історичних періодів.

В цьому розділі охарактеризований основний напрямок розвитку теоретичних поглядів правників та психіатрів на осудність та неосудність, які репрезентують англо-саксонську (з середніх століть до другої половини ХХ ст.) й континентальну (з ХУ111 ст. до другої третини ХХ ст.) системи права. Окреслюється загальна тенденція переходу на певному етапі розвитку кримінального права та психіатрії від медичного (психіатричного) розуміння осудності та неосудності до їхнього розуміння як правових характеристик психічних станів осіб, що вчинили протиправні діяння.

З критичної точки зору проаналізовані також теоретичні положення щодо обмеженої осудності з часу з'явлення цієї проблеми у науковому середовищі. В цьому розділі безпосередньо наведений текст окремих нормативних положень щодо неосудності, примусових заходів медичного характеру та поданий їх аналіз. Особлива увага приділена вітчизняним теоретичним і нормативним положенням, які стосуються питань, що розглядаються.

Розділ 2 “Осудність та неосудність в кримінальному праві України та зарубіжних держав” містить три підрозділи. У підрозділі 2.1. “Осудність як ознака суб'єкта злочину” розглядається осудність, яка виступає як невід'ємна ознака суб'єкта злочину та передумова кримінальної відповідальності, що тісно пов'язана із взаємною залежністю норми та відхилень від неї як діалектичних категорій, а також з проблемою свободної та несвободної поведінки людини, психічним здоров'ям та іншими психічними станами індивіда. У підрозділі наводяться та аналізуються різні підходи до визначення осудності: осудність як психічний стан; осудність як категорія, що характеризує здатність особи нести юридичну відповідальність за вчинене діяння.

Дисертантом відстоюється теза щодо осудності як такого психічного стану суб'єкта під час вчинення злочину, який характеризується його здатністю усвідомлювати своє діяння та керувати ним в повній мірі (з урахуванням обмеженої осудності). Підкреслюється правове розуміння терміну “психічний стан” з огляду на точку зору, що психічний стан – це лише передумова визнання особи осудною або неосудною. На наш погляд, у якості передумови відсутності у особи в момент вчинення суспільно небезпечного діяння свідомих або вольових функцій виступають захворювання психіки. При цьому психічне захворювання само по собі не виключає можливості суб'єкта усвідомлювати свої діяння або керувати ними.

Значна увага приділена взаємозв'язку осудності та вини, аналізуються їх сутність і зміст, підкреслюється їх відносна самостійність. Недоцільність закріплення формули осудності доводиться за допомогою аналізу теоретичних положень, які репрезентують наявність фактично лише одного, так званого юридичного критерію осудності (“медичним” критерієм у випадку, що розглядається, охоплюються майже всі стани людської психіки: від психічного здоров'я до хронічної душевної хвороби, чим розмиваються медичні критерії неосудності та обмеженої осудності).

Логічним завершенням розгляду осудності виступає варіант законодавчого закріплення цього інституту, який враховує не тільки взаємозв'язок осудності, віку, стану здоров'я, рівня психофізіологічного розвитку, але й наявність обмеженої осудності.

Підрозділ 2.2. “Неосудність в науці кримінального права і законодавстві” присвячений аналізу неосудності, оскільки вона виступає як законодавче закріплена протилежність осудності та вирішальним чином впливає на питання кримінальної відповідальності особи. Це кримінально-правове поняття означає відсутність підстав кримінальної відповідальності, оскільки особа не здатна була під час вчинення суспільно небезпечного діяння внаслідок наявності глибоких психічних розладів усвідомлювати свої діяння або керувати ними. При цьому підкреслюється той факт, що неосудна особа не може звільнятися від кримінальної відповідальності, бо вона взагалі їй не підлягає. Згідно з законодавче закріпленою формулою неосудності розглядаються ознаки її медичного та юридичного критеріїв; при цьому поданий критичний аналіз пропозицій щодо оновлення цієї формули (зокрема, щодо ускладнення структури існуючого юридичного критерію або введення нового юридичного критерію неосудності (факт вчинення суспільно небезпечного діяння)). Проаналізований правовий статус неосудної особи та його відмінність від правового статусу осіб, які захворіли на хронічну душевну хворобу до проголошення вироку або у період відбування покарання. Розглянуті питання природи та застосування примусових заходів медичного характеру. Дисертант підтримує пропозиції щодо закріплення можливості незастосування положень про неосудність у тих випадках, коли особа з метою вчинення злочину привела свою психіку у стан такого розладу, що не усвідомлювала своє діяння або не могла керувати ним. В цьому підрозділі наведені постанови Пленуму Верховного Суду України, а також статистичні дані, що репрезентують питому вагу неосудних серед осіб, які були направлені на судово-психіатричну експертизу.

Підрозділ 2.3. “Законодавство зарубіжних держав з питань осудності та неосудності” присвячений порівняльному аналізу зарубіжного законодавства. У підрозділі наведені норми міжнародно-правових документів, зокрема, Загальної декларації прав людини, Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими, т.п.

Особлива увага приділена нормативним актам Канади, Великої Британії, США, оскільки законодавство цих держав внаслідок особливостей, притаманних англо-саксонській системі права, значно відрізняється від відповідних законодавчих положень України. Зокрема, це стосується ознак медичного та юридичного критеріїв неосудності, процессу встановлення осудності. Нормативний варіант неосудності в кожній зі вказаних держав представляє певну модифікацію спільного підходу до цього поняття. Так, згідно з доктринами цих країн, медичний критерій неосудності являє собою юридичне формулювання. Це формулювання наповнюється конкретним змістом у кожному окремому випадку за наявності певних особливостей, що мають бути притаманні захворюванням, які можуть бути включені у перелік ознак медичного критерію. Конструкція юридичного критерію являє собою сукупність ознак, які характеризують насамперед інтелектуальні можливості індивіда. Специфічною особливістю, яка характеризує неосудність в країнах англо-саксонської системи права, є процесс визнання особи неосудною. Він полягає у доведенні цією особою (її представниками) того факту, що в неї були наявні ознаки медичного та юридичного критеріїв неосудності під час вчинення протиправного діяння. Нормативні положення країн континентальної системи права (Франція, Німеччина, Японія), незважаючи на більшу схожість із вітчизняними, все ж мають певні особливості, наприклад, інтелектуальна ознака юридичного критерію неосудності охоплює нездатність особи усвідомлювати не тільки фактичний бік та суспільну небезпеку свого діяння та його наслідків, але й протиправність своєї поведінки. Ці особливості витікають з формального розуміння злочину, яке розглядає злочин як, насамперед, порушення формальної норми, відмовляючись від такої його ознаки як суспільна небезпека.

Крім безпосереднього наведення тексту нормативних положень зарубіжних країн обох систем права, вони проаналізовані з урахуванням вітчизняних поглядів на осудність та неосудність.

Розділ 3 “Види осудності: проблеми законодавчого закріплення та практичного застосування” присвячений характеристиці обмеженої, вікової осудності та проблемі так званої спеціальної осудності. Розділ містить 4 підрозділи.

Підрозділ 3.1. “Обмежена осудність: поняття і правові наслідки визнання особи обмежено осудною” присвячений огляду спеціальної літератури, її аналізу та створенню закінченої концепції обмеженої осудності. На початку підрозділу дисертант викладає теоретичні погляди фахівців у галузі кримінального права і психіатрії на проблему обмеженої осудності. Зокрема, критично аналізується підхід до обмеженої осудності як до спроби надати якогось специфічного кримінально-правового статусу психічним аномаліям, при цьому відмічається наявність у суду можливості пом'якшувати покарання суб'єктам злочинів з такими аномаліями й без введення у законодавства нового поняття. За даними соціологічного опитування суддів південного регіону України, проведеного в рамках даного дослідження, на наявність психічних аномалій суб'єкта злочину, що обмежують його здатності усвідомлювати своє діяння або керувати ним, звертає увагу тільки 71,5% з 250 опитаних, оцінює міру обмеження цих здатностей 81% респондентів. Таким чином, значна кількість суддів розглядає питання про міру здійснення підсудними психічних функцій незалежно від наявності у них психічних порушень. Однак більшість опитаних суддів вважають зниження психічних здатностей суб'єкта злочину нейтральною обставиною, яка не відбивається на виді і розмірі кримінального покарання і не відображається у вироку. Цієї точки зору дотримується дві третини суддів зі стажем роботи 6-15 років. Біля 48% суддів зі стажем роботи від 2 до 5 років розглядають дану обставину як таку, що пом'якшує відповідальність. Видається, це ілюструє професійні переваги суддів з різним досвідом роботи. Самостійну оцінку рекомендаціям експертів-психіатрів з приводу особливостей відбування покарання осіб з таким обмеженням психічних здатностей (наприклад, систематичне спостереження психіатра в місцях позбавлення волі, доцільність більш жорстких (в порівнянні з іншими осудженими) вимог по дотриманню режиму, т.п.) дає лише 49,2% опитаних. Таким чином, можна говорити не тільки про необхідність реформування кримінального законодавства, але і про насущну потребу формування нових професійних поглядів правозастосувальників із вказаної проблеми.

Автором критично аналізуються й підходи до обмеженої осудності як до проміжної категорії між осудністью та неосудністю, як до самостійного кримінально-правового поняття, яке не є видом осудності. Розглядаються ознаки цього поняття, його місце серед інших кримінально-правових категорій та зв'язок з ними. Зокрема, аргументується неправомірність розуміння обмеженої осудності як обставини, що “зменшує вину”. Автором відстоюється теза, що обмежена осудність – це вид осудності, який не порушує логічних конструкцій права. Обмежена осудність – такий психічний стан особи під час вчинення злочину, коли вона не здатна усвідомлювати своє діяння або керувати ним у повній мірі, при цьому мається на увазі суттєве, істотне обмеження психічних здатностей, бо незначне їх обмеження розцінюється як осудність. Обмежена осудність не означає ізольовану оцінку психічних аномалій суб'єкта злочину. Вона не діагноз, а юридичне поняття. Обмежена осудність не означає біологізаторського підходу до вирішення питання про притягнення особи з психічними вадами до кримінальної відповідальності.

Дисертант підтримує точку зору на психічні аномалії не як на причину вчинення правопорушень, а як на фактор, що спричиняє розвиток деформацій особистості, які, в свою чергу, сприяють вчиненню злочина. Наявність психічних аномалій звужує можливості альтернативного вибору поведінки. Злочинні дії осіб з такими аномаліями в більшій мірі, ніж психічно здорових, зумовлені ситуацією.

Проведене автором дослідження показало, що у лавах Збройних Сил України (серед військовослужбовців термінової служби, прапорщиків і офіцерів), які вчинили злочини (як військові, так і загальнокримінальні) на території Південного оперативного командування, висока питома вага осіб з психічними аномаліями, що вплинули на здатності суб'єктів усвідомлювати свої діяння або керувати ними. Це число коливається від 13.3% до 40%. При цьому з 1991 р. по 1993 р. спостерігалося зменшення питомої ваги суб'єктів злочину з такими аномаліями - з 28% до 13.3%, а з 1994 р. по 1996 р. - збільшення - з 30.2% до 37.3%. Переважна кількість злочинів, що вчинюються в цьому середовищі, відноситься до військових. При цьому питома вага осіб, що вчинили військові злочини і мають психічні аномалії, коливається від 9.3% (в 1992 р.) до 35.5% (в 1996 р.), а серед осіб, що вчинили загальнокримінальні злочини, суб'єкти з аномаліями, які вплинули на здійснення психічних функцій, складають від 1.8% до 12.5%.

Слід зазначити, що деякі аномалії психіки суміжного характеру є кримінально-прогностично значущими (наприклад, психопатії, органічні поразки центральної нервової системи). За нашим даними, серед психічних аномалій, що зустрічаються частіше за все, найбільше прогностичне значення мають наслідки ураження центральної нервової системи і головного мозку, пов'язані з емоційно-вольовими порушеннями. Так, з 231 людини, що вчинили злочини на території Південного оперативного командування та були направлені на судово-психіатричну експертизу з 1991 р. по 1999 р., вказана аномалія була диагнозована у 25,5% випадків. Наступними за значенням в даному контексті йдуть неврози різної етіології - 17,7% випадків і олігофренія - приблизно 15%.

Обмежена осудність пов'язана не з виною, а з відповідальністю, вона розглядається як обставина, що знижує суспільну небезпеку особи винного. Саме в цьому контексті може бути вирішене питання про пом'якшення покарання обмежено осудній особі.

Дисертант характеризує обмежену осудність за допомогою формули, яка складається з 3 критеріїв: медичного, юридичного, клінічного. Як ознаки медичного критерію розглядаються психічні аномалії, що не становлять чітко структурованої системи, але об'єднуються в єдину групу за загальною ознакою – неглибоким рівнем ураження психіки. Юридичний критерій умовно підрозділяється на інтелектуальну та вольову ознаки, які характеризують збережені психічні функції індивида усвідомлювати своє діяння (інтелектуальна ознака) або керувати ним (вольова ознака). Той факт, що обмежена осудність має місце лише за наявності обмежених психічних здатностей суб'єкта злочину внаслідок психічної аномалії, зумовлює введення в її формулу клінічного критерію, який характеризує міру, ступінь цих втрачених здатностей.

Дисертантом розглядаються правові наслідки визнання особи обмежено осудною. Зокрема, підкреслюється, що підставою настання кримінальної відповідальності як для осудної, так і для обмежено осудної особи є вчинення цим суб'єктом діяння, яке містить всі ознаки складу злочину. Визнання обмеженої осудності викликає необхідність вирішення питання про призначення обмежено осудним особам заходів медичного характеру з оглядом на вимоги додержання прав людини, з однієї сторони, та примусовою природою таких заходів, з іншої. Розглядається можливість їх реалізації як в діючих установах кримінально-виконавчої системи, так і в установах, спеціально створених для виконання покарання у вигляді позбавлення волі для даної категорії осіб. Поряд з цим поданий критичний аналіз спроб надання психічним аномаліям суб'єкта злочину особливого правового статусу в процесі виконання покарання поза вирішенням питання щодо здатності індивіда усвідомлювати своє діяння або керувати ним (зокрема, пропозиції про введення в законодавство обмеженої виправно-трудової дієздатності).

Внаслідок того, що фізіологічний афект, хронічний алкоголізм і наркоманія мають певну схожість з обмеженою осудністю, дисертантом розглядаються ці кримінально-правові поняття. Так, проводиться порівняльно-правовий аналіз фізіологічного афекту, хронічних алкоголізму та наркоманії і обмеженої осудності; з'ясовуються їх схожість та відмінність. На підставі цього аналізу робиться висновок про неправомірність ототожнення розглядаємих кримінально-правових понять.

Крім того, значна увага приділена кримінальному законодавству зарубіжних країн з питань обмеженої осудності. Зокрема, наводяться нормативні положення Канади, Англії, США, Франції, ФРН, Японії, Чехії, Польщі, Угорщини, Російської Федерації, Куби. Проводиться їх критичний аналіз із урахуванням вітчизняних теоретичних поглядів та загальної кримінально-правової доктрини нашої держави.

Підрозділ 3.2. “Проблеми вікової осудності” присвячений аналізу питань, пов'язаних з кримінальною відповідальністю суб'єктів, чиї вікові характеристики мають певну специфіку. Зокрема, розглядається проблема кримінальної відповідальності осіб із затримкою психофізіологічного розвитку, які формально досягли віку кримінальної відповідальності, але за рівнем психофізіологічного розвитку не відповідають своїй віковій групі. Наведений критичний аналіз теоретичних поглядів та нормативних положень зарубіжного законодавства з цієї проблеми. Зокрема, дисертантом розвивається погляд на вікову осудність неповнолітніх із вказаною затримкою як на вид осудності.

Підкреслюється різниця між обмеженою та віковою осудністю. Затримка психофізіологічного розвитку неповнолітньої особи не пов'язана з наявністю психічних аномалій, вона може й не впливати на здатності індивіда усвідомлювати своє діяння або керувати ним. При цьому доцільно розглядати питання щодо можливості призначення такій особі примусових заходів виховного характеру. В цей же час, слід зауважити, що у випадку, коли особа втрачає здатність у повній мірі усвідомлювати своє діяння або керувати ним, можна припустити наявність в неї психічних аномалій. В залежності від ступеня розумового відставання такої особи та суспільної небезпеки вчиненого нею діяння доцільно розглядати можливість визнання її обмежено осудною та застосування до неї примусових заходів медичного характеру. Якщо суд визнає за необхідне призначити такій особі покарання, затримка психофізіологічного розвитку може розглядатися як обставина, що пом'якшує відповідальність. Автором пропонуються відповідні зміни у діючі норми кримінального законодавства, а також варіанти нових положень щодо особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх із затримкою психофізіологічного розвитку.

Що стосується особливостей кримінальної відповідальності осіб похилого та старечого віку, то дисертант робить акцент не на особливостях усвідомлення такими особами свого злочинного діяння або керування ним (особи похилого та старечого віку визнаються осудними, обмежено осудними або неосудними у загальному порядку), а на питанні призначення їм примусових заходів медичного характеру та диференціації відбування ними покарання у вигляді короткотермінових строків позбавлення волі у сполученні з примусовим лікуванням.

У підрозділі 3.3. “Проблема спеціальної осудності” розглядаються питання щодо поняття і природи так званої спеціальної осудності, що пов'язана з особливостями усвідомлення діянь та керування ними особами, професія або діяльність яких сполучена із необхідністю витримувати на виробництві значні психоемоційні та нервові навантаження, приймати в цих умовах відповідальні рішення у досить короткий проміжок часу (у тому числі й тими, хто не досяг 18 років, але вимушений працювати в таких умовах). Крім того, аналізуються співвідношення спеціальної осудності з іншими кримінально-правовими поняттями та доцільність введення її у кримінальне законодавство. Значна увага приділена розгляду спеціальної літератури з цієї проблеми та критичному аналізу запропонованих варіантів нормативних положень. Дисертант приєднується до точки зору, що проблеми, пов'язані з особливостями протікання психічних процесів у осіб, на яких в процесі праці істотним чином впливають дратівні фактори (у тому числі й у тих, хто не досяг 18 років, але вимушений працювати в таких умовах), повинні вирішуватися у рамках необережної форми вини (зокрема, злочинної недбалості) або казусу (якщо суб'єктивний критерій недбалості відсутній). З метою узгодження норм кримінального і трудового права щодо віку, з якого робітник може займати посаду або займатися діяльністю, що пов'язані із перенесенням нервово-психічних навантажень, а також з метою підвищення відповідальності осіб, які здійснюють підбір і розставляння кадрів на виробництві, запропоновано для суб'єктів, які вчинили злочини проти суспільної небезпеки (ст.ст. 215-2, 215-4, 215-5, 218, 219, 220, 228, 228-1 КК України) або посадові злочини, встановити кримінальну відповідальність з 18 років.

Підрозділ 3.4. “Кодифікація кримінального законодавства України і проблеми удосконалення інституту осудності” присвячений аналізу проектів Кримінального кодекса України щодо проблем, які стали предметом розгляду в даній роботі. Основна увага приділена обмеженій осудності, оскільки інші види осудності цими проектами не передбачені. Ретельно проаналізовані три проекти КК України, які були представлені Комісією з питань правопорядку і боротьби зі злочинністю Верховної Ради України та робочою групою Кабінету Міністрів України. Крім того, у цьому підрозділі наведені рішення Конституційного Суду України щодо відмови від смертної кари та відповідні зміни, внесені Верховною Радою України у Кримінальний, Кримінально-процесуальний та Виправно-трудовий кодекси України.