У вступі обґрунтовано актуальність наукового дослідження, визначено мету та завдання, зазначено зв’язок із науковими програмами, об’єкт та предмет дослідження, розкрито наукову новизну та практичну значимість отриманих результатів, наведено відомості щодо їх апробації.
У першому розділі «Теоретико-методичні основи формування вертикальних інтеграційних об’єднань» розглянуто теоретичні підходи до визначення інтеграції з позиції неокласичної, неоінституціональної та еволюційної теорій та різних підходів управління: процесного, функціонального та системного.
Теорія інтеграційної взаємодії характеризується тривалим періодом становлення і розвитку. За цей час сформувались різні підходи до визначення поняття інтеграції, водночас і досі існує неоднозначність трактування цього поняття, а багатогранність самого процесу інтеграції стала причиною існування різних підходів до визначення класифікаційних ознак інтеграції. В роботі запропоноване авторське визначення інтеграції та вертикальної інтеграції. Зроблено висновок щодо необхідності розуміння підходів до класифікації інтеграції як процесу та як результату інтеграційних процесів, тобто створення певної організаційної структури.
Кожному етапу розвитку інтеграційних процесів притаманні певні найбільш ефективні форми інтеграційних об’єднань. Вибір того чи іншого виду інтеграції знаходиться у безпосередній залежності від мотивів інтеграції, які, в свою чергу, випливають із характеристик внутрішнього і зовнішнього середовища.
Узагальнення існуючих точок зору на причини інтеграції дозволило визначити їх сукупність наступним чином: намагання підсилити конкурентні позиції; наявність надлишкових капіталу та трудових ресурсів; найближчий конкурент має значний дефіцит ресурсів; наявні постачальники організації виключно дорогі або ненадійні, не відповідають потребам організації в можливих обсягах постачання та якості; конкуренція в галузі виробництва, яка швидко зростає; потреба у стабілізації вартості сировини та пов'язаних з нею цін на товари; прагнення до підвищення якості управління та усунення неефективності; бажання знизити податкове навантаження; необхідність здійснення диверсифікації виробництва; використання надлишкових ресурсів; прагнення підвищити політичну вагу керівництва компанії; особисті мотиви менеджерів; бажання збільшити капіталізовану вартість об'єднаної компанії.
Попри позитив, який несе створення інтеграційних структур, існують і негативні наслідки процесу інтеграції: потреба збільшення капіталовкладень у галузь, де вже працює підприємство, і як наслідок, підвищення ризику; повільніша адаптація до нових технологій повністю інтегрованих організацій; зниження свободи вибору постачальників; виникнення проблем, пов’язаних із балансуванням потужностей на кожному етапі в ланцюгу цінностей тощо.
У світовій практиці склалися різноманітні форми інтеграції суб'єктів господарювання, що розрізняються в залежності від цілей співпраці та характеру господарських відносин між їх учасниками. Як найбільш доцільні форми інтеграції в АПК пропонується розглядати: повну інтеграцію (інтеграційне об’єднання здійснює повний цикл виробничо-технологічного процесу); неповну або часткову інтеграцію (частина продукції або сервісу проводиться самостійно, а частина купується на ринку); змішану інтеграцію (вертикальна інтеграція із паралельним розширенням по горизонталі); квазіінтеграцію (взаємодія з іншими компаніями, створення альянсів, фінансових груп, асоціацій).
Таким чином, інтеграційні процеси можна розглядати як об’єктивно зумовлений етап розвитку економічних відносин. Проте їх протікання (кількість створюваних інтеграційних структур, їх якісні характеристики) можуть варіювати залежно від стану економіки країни.
У другому розділі «Розвитоквертикально-інтегрованих структур в агропромисловому секторі економіки України» досліджено процеси агропромислової інтеграційної взаємодії та формування вертикально-інтегрованих структур в агропромисловому виробництві України, виявлено вплив інтеграції на забезпечення стійкості розвитку її учасників.
Найактивніше процеси агропромислової інтеграційної взаємодії та формування інтеграційних структур відбуваються в тих галузях, які є першими споживачами сільськогосподарської продукції як учасники технологічного ланцюга її переробки. До таких, щонайперше, слід віднести: цукрову, олійно-жирову, молочну, м’ясопереробну галузі харчової промисловості.
У кожній із них процеси інтегрованості втілюються у різних організаційних формах: договірні відносини співпраці між сільськогосподарськими товариствами та підприємствами харчової промисловості; об’єднання постачальників сировини та підприємств харчової промисловості в рамках складних інтегрованих структур (холдингів, ТОВ, керуючих компаній).
Більшість агропромислових холдингів диверсифікують свою діяльність шляхом поєднання виробництва продукції рослинництва (Кернел, Укррос, Дакор) та рослинництва і тваринництва (Укрлендфармінг, Агротон, Мілкіленд). Диверсифікація здійснюється з метою: перерозподілу фінансових потоків; збалансування фінансових результатів шляхом планування виробництва продукції з різною ймовірністю виникнення ризику; утримання відповідних сегментів на різних товарних ринках; реалізації стратегії зовнішнього зростання і посилення ринкових позицій товариства; формування технологічно пов’язаних виробництв та формування завершеного ланцюга переробки сировини.
Основними виробниками цукру в Україні є крупні агрохолдинги, частка яких у 2011 році становила 70%, що свідчить про сформованість визначеної структури основних виробників цукру в Україні. Серед найбільших виробників – Володимир-Волинський цукровий завод, «Райз-Максимко» (Червонозаводська філія), продовольча компанія «Поділля», «Пальміра цукор».
Розвиток цукрового виробництва в Україні в умовах, що склалися, можливий лише при входженні цукрових заводів в крупні агропромислові вертикально-інтегровані холдинги. Диверсифікація діяльності в рамках вертикально-інтегрованих холдингів дозволяє учасникам мінімізувати ризики цукрового виробництва доходами від інших видів діяльності (виробництво зернових) та забезпечити припустимий рівень консолідованої дохідності.
Галуззю, процеси інтеграції в якій відзначалися надзвичайною швидкістю та відносною усталеністю закріплених відносин власності, є олійно-жирова промисловість. Процеси інтеграції в галузі дозволили Україні досягти статусу безперечного лідера в світі з експорту соняшникової олії – частка ринку українського продукту складає близько 55%. В олійно-жировій галузі переважає вертикально-інтегрована форма об'єднань підприємств (на ринку присутні 11 вертикально інтегрованих і 4 горизонтально інтегрованих структур).
Особливості формування ринку молочної продукції полягають у поступовому нарощуванні процесів консолідації в галузі, який супроводжується постійним зменшенням кількості учасників ринку. Значна залежність від кількості та якості сировинних ресурсів та постійна необхідність розширення сировинної зони ставить підприємства молочної промисловості перед необхідністю постійного укрупнення з метою формування ресурсної бази, зонального перерозподілу виробничих потужностей з виробництва молочної продукції.
