| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, окреслено мету, основні завдання, об’єкт і предмет, методи й методологічну основу дослідження, наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, а також подано інформацію про апробацію роботи та публікації результатів дослідження.
У першому розділі дисертації “Документально-художня проза як об’єкт наукових досліджень” висвітлено процес наукового вивчення та формування теоретичних уявлень про документально-художню творчість.
Підрозділ 1.1. “Здобутки вітчизняних і зарубіжних науковців” містить систематизацію теоретичних та історико-літературних праць вітчизняних і зарубіжних дослідників у галузі документалістики. Друга половина ХХ ст. позначилась активізацією творчих пошуків українських митців у напрямку документально-художньої літератури, потребою теоретичного осмислення літератури non fiction. Першими спробами літературно-критичного огляду української документалістики вітчизняними дослідниками стали праці І.Ходорківського (1963; 1985) та Л.Бойка (1978). На порозі ХХІ ст. документалістика посіла помітне місце в літературному процесі, стала предметом загального читацького інтересу, об’єктом пильної уваги науковців.
Дослідникам цікаві як загальні проблеми документалістики (праці Д.Стауффера, П.Кендалла, Б.Ноймана, П.Палієвського, Л.Гінзбург, І.Янської, В.Кардіна, О.Галича), так і окремі її напрямки. Зокрема, чимало питань викликає природа біографічної літератури: диференціація біографічних та історичних творів (О.Галич, Ю.Загоруйко, І.Братусь); співвідношення факту і вимислу в життєписах (Андре Моруа, Д.Стауффер, І.Стоун, І.Ходорківський, Б.Мельничук); становлення жанрів художньої біографіки (Дж.Ґарреті, Д.Мерріл, Б.Мельничук, І.Данильченко, І.Акіншина); своєрідність хронотопу біографічних творів (О.Зарицький, О.Дацюк).
Активний інтерес викликає й мемуаристика: витоки її формування (В.Спенджімен, Л.Гаранін); особливості відтворення документального образу (П.Палієвський, Л.Гінзбург, Л.Гаранін); своєрідність поетики мемуарних творів (Б.Нойман, Ф.Лежен, О.Галич, Л.Оляндер). Інтенсивним є й дослідження окремих мемуарних жанрів: літературного портрета (В.Барахов, І.Василенко); щоденника (Н.Банк, В.Здоровега, Д.Затонський); записної книжки (Н.Банк); есе (В.Здоровега); епістолярію (Л.Вашків, В.Кузьменко, М.Коцюбинська, Л.Курило); “жанру голосів” (Н.Ігнатів).
Попри значну кількість теоретичних та літературно-критичних праць з документалістики, природа мемуарів та художньої біографії вивчена недостатньо. Деякі науковці відносять документалістику до історичної науки. Зокрема А.Тартаковський розглядає мемуари в культурно-історичному контексті. Питань наукової біографіки торкаються у своїх дослідженнях О.Валевський, І.Лосієвський, В.Чишко; у зарубіжному літературознавстві – Г.Ніколсон, Т.Хенкінс, Ф.Феррароті. Концепції цих дослідників тяжіють до витлумачення наукових життєписів, констатують належність їх історичній літературі. Художня ж біографіка передбачає поєднання наукового дослідження й художнього домислу (О.Галич). Останній принцип став фундаментальним у роботі, оскільки він однаковою мірою стосується біографічного і мемуарного письма, адже саме творчий підхід до документальної оповіді є специфікою літератури non fiction.
 Науковці визнають подвійну сутність “літератури факту”: з одного боку, документ є неодмінною ознакою таких творів, становить їх домінанту; з іншого – важливого значення набуває авторське висвітлення цього документа, суб’єктивне начало. Особистісний чинник неодноразово привертав увагу дослідників. Деяких аспектів цього питання торкнулися у своїх монографіях Д.Стауффер, Л.Гінзбург, І.Шайтанов, А.Тартаковський, С.Залигін, О.Галич, В.Барахов, В.Кардін, І.Янська, Л.Гаранін. Проте ґрунтовних досліджень з даної проблеми немає. Тому існує нагальна потреба дослідити два протилежні полюси літератури non fiction – документальність і особистісний чинник та з’ясувати їх співвідношення в мемуарних і біографічних творах.
У підрозділі 1.2. “Методологія дослідження” подано теоретично-методологічну базу, що лягла в основу дисертації. У процесі роботи застосовані феноменологічні принципи Е.Гуссерля, Р.Інгардена, зокрема концепція суб’єктивності як незмінного центру людського пізнання, трактування літературного твору як інтенційного об’єкту; а також представників Женевської школи (Ж.Пуле, Ж.-П.Рішар, Ж.Старобінський), які зосереджували увагу на онтології літературного твору, на дослідженні взаємозв’язку між уявою автора та світом, зображеним у тексті.
Оскільки мемуаристика і біографіка становлять собою галузі словесності, які, по суті, є пізнанням суб’єкта мовлення та його знань і досвіду (відповідно – і предмета мовлення), а отже, зосереджені на розумінні та інтерпретації тексту, вагоме місце в дисертації посів герменевтичний метод, зокрема концепції світоглядних передумов появи тексту та його суб’єктивного сприйняття (М.Гайдеггер, Г.-Ґ.Гадамер, П.Рікер).
З огляду на наявну в мемуаристиці й біографіці “концепцію адресата”, застосовано методологію рецептивної естетики (Г-.Р.Яусс, В.Ізер), згідно з якою першочергове значення має енергія впливу автора на читача, та активна роль останнього в процесі пізнання й реалізації літературного тексту.
Враховуючи природу художнього мислення в мемуаротворчості, що передбачає змалювання внутрішнього життя особистості як важливого моменту образу світу, у процесі роботи залучені принципи психологізму в літературі, зокрема психоаналітична концепція архетипів К.-Г.Юнга, найважливіший архетип у якого – це “я”, визначальний для шляху нашого утвердження у світі.
Під час аналізу поетики документально-художньої прози, зокрема оповідної манери, притаманної творам-спогадам і творам-біографіям, в дисертації беруться до уваги принципи наратології (В.Шмід, Ж.Женетт, С.Лансер).
Для поглиблення теоретичних засад залучаються філософські джерела, які розкривають сутність необхідних понять, зокрема тлумачення “суб’єктивного / об’єктивного” в історії філософської думки.
У другому розділі дисертації “Особистісне і документальне у філософському та літературознавчому аспектах” висвітлено сутність співвідношення суб’єктивного і об’єктивного в літературі й філософії. У підрозділі 2.1. “Мемуарна і біографічна проза як відгалуження літератури non fiction” викладено розуміння природи документально-художньої літератури та мемуарів і художньої біографії як її напрямків; означено теоретичну модель документально-художнього твору.
У роботі висвітлено потрактування поняття документалістики дослідниками та її визначення в літературознавчих словниках і енциклопедіях; подано власне тезисне визначення художньої біографії (творче осмислення життєвого шляху конкретної історичної постаті) та мемуарів (художнє відтворення пережитого і побаченого).
Акцентовано на понятті “жанр” як “виді змістовної форми, яка зумовлює цілісність літературного твору, що визначається єдністю теми, композиції та мовленнєвого стилю”. Питання жанру завжди викликало полеміку, тим більше дискусійним воно є у сфері документалістики. Деякі дослідники вважають окремим жанром автобіографію (Т.Марахова), мемуари (Л.Гаранін, В.Здоровега), художній життєпис (Я.Кумок). На прикладах досліджуваних творів у дисертації доведено, що і мемуари, і художня біографія – це наджанрові категорії, кожна з яких має розгалужену жанрову систему: автобіографічні повісті “Десь на дні мого серця” В.Лопати та “Соло для дівочого голосу” Г.Гордасевич; мемуарне есе “Центрально-східна ревізія” Ю.Андруховича; мемуарні повісті “Спогади про мого батька Бориса Антоненка-Давидовича” Я.Голуб та “Прожити й розповісти” А.Дімарова; літературний портрет “Моя сестра Марія” В.Сокола; біографічна повість “Дійство у п’ятому вимірі” Б.Певного; біографічний роман “Довга дорога вночі” М.Красуцького. Новітня документалістика засвідчує появу нових жанрових утворень та гібридизацію існуючих жанрів (апокрифічна біографічна повість “Суд” Г.Штоня, повість-есе “Вольтер” В.Коптілова).
Сучасний стан літератури non fiction дає змогу окреслити теоретичну модель документально-художнього твору: 1) введено поняття “документальної домінанти” (під якою розуміємо відтворення атмосфери доби, відповідність зображуваного реальним подіям і документальним фактам; для біографіки ще додається обов’язкова наявність реальної історичної постаті); 2) ретроспективність (у біографіці автора життєпису та його героя переважно віддаляє значна часова дистанція, найчастіше об’єкт і суб’єкт оповіді особисто не знайомі; у мемуаристиці можуть бути зображені й сучасні події, проте час їх здійснення має бути в минулому); 3) подвійне бачення подій (здебільшого для мемуаристики); 4) існування різних часових вимірів та асоціативність мислення (неусвідомлений процес – у мемуаристиці, цілком усвідомлений – у біографіці); 5) концептуальність (кожний документально-художній твір відображає певну авторську концепцію буття); 6) зв’язок науки й мистецтва (і мемуарист, і біограф використовують два підходи до реалізації свого задуму – дослідницький та естетичний); 7) особистісний чинник (будуть це спогади про власне життя і сучасників (мемуаристика) чи оповідь про славетну історичну постать (біографіка), – реципієнту пропонується авторське бачення, індивідуальне, неповторне).
У підрозділі 2.2 “Поняття “суб’єктивного – об’єктивного” в історії філософської думки” окреслено сутність понять “суб’єктивне” і “об’єктивне” у філософському аспекті.
Діалектика особистісного і документального в мемуарній та біографічній прозі фактично зводиться до співвідношення суб’єктивного і об’єктивного. Ці взаємовиключні філософські категорії виступають важливим моментом у пізнавальній і практичній діяльності людини.
Сучасне тлумачення поняття “суб’єкт” бере своє начало від Р.Декарта, який наполягав, що можна піддати сумніву все, окрім існування того, хто сумнівається. Починаючи з XVII ст., поняття “суб’єкт” стало вживатись у сучасному гносеологічному значенні на позначення “психолого-теоретико-пізнавального Я”.
У результаті хронологічного відтворення філософських концепцій вимальовується наступна картина. У Ф.Бекона й Р.Декарта суб’єктивне начало розглядалось як перешкода, яка затемнює дійсний стан речей. У І.Канта: те, що ми мислимо – об’єктивне, а те, що ми відчуваємо – суб’єктивне. У Г.В.Ф.Гегеля окрема особистість вважалась неістотним моментом, який належало цілком подолати, щоб стати на всесвітньо-історичну точку зору “абсолютного духу”. Для С.К’єркегора, навпаки, істина може бути лише суб’єктивною, він розглядає суб’єктивність як перевагу особистого над всезагальним. А.Шопенгауер розчиняє суб’єкт (особистість) в об’єкті (світовій волі). Таким чином, об’єктивною основою світу вважається воля, а людські уявлення й розум – її наслідками. Л.Фейєрбах став на захист природно-біологічного начала в людині, заперечуючи панування всезагального над одиничним. К.Маркс розширює розуміння суб’єкта, пов’язуючи його з категорією практики. Тому тут суб’єкт виступає як суб’єкт предметно-практичної діяльності, а не самого лише пізнання (Домарксистський матеріалізм тлумачив суб’єкт у дусі психологізму – як ізольованого індивіда, пізнавальні здібності якого мають біологічну природу, і який лише пасивно відображає зовнішню дійсність). Взаємозв’язок між суб’єктом і об’єктом – основне питання феноменології. Зокрема Е.Гуссерль запропонував поняття “трансцендентальної суб’єктивності”, наділив “я” апріорністю щодо реального світу. У герменевтиці це питання знаходить свій розвиток у працях М.Гайдеггера, Г.-Ґ.Гадамера, П.Рікера. На думку останнього, особистість є найбільш фундаментальним поняттям філософії. Акцент на індивідуальному самовираженні людини властивий і екзистенціалізму (Ж.-П.Сартр, А.Камю, Г.Марсель, Х.Ортега-і-Гассет).
На основі вищесказаного викристалізовуються два протилежні підходи до тлумачення взаємозв’язку суб’єктивного і об’єктивного. 1) Вилучення з процесу пізнання суб’єктивного чинника на користь об’єктивному. 2) Абсолютизація активності суб’єкта та вилучення об’єктивних основ пізнання. У чистому вигляді обидва підходи є неправомірними, “золотою серединою” виступає їх поєднання. Останнє зауваження є фундаментальним у нашій роботі з огляду на специфіку документалістики. Адже кожний документально-художній твір обов’язково містить об’єктивну інформацію й суб’єктивне висвітлення цієї інформації автором. Але, варто наголосити, що в документалістиці суб’єктивне і об’єктивне не утворюють опозицію, як то є у філософії. Навпаки, сучасний стан документально-художньої літератури засвідчує органічне поєднання суб’єктивного і об’єктивного підходів у висвітленні минулого.
У підрозділі 2.3. “Особистісне начало як визначальна риса документалістики” окреслено механізм виникнення особистісного чинника в літературі non fiction. Будь-який акт творчості неможливий без визначальної участі в ньому творця-особистості. Найбільшою мірою це зауваження стосується документально-художньої прози, де найповніше розкривається ставлення автора до того, що він особисто бачив і пережив (мемуаристика), сприйняв і усвідомив (біографіка) і що, прагнучи до об’єктивної істини, суб’єктивно оцінив.
Аналіз новітніх мемуарних і біографічних творів засвідчує: причинами виникнення особистісного чинника в документально-художній прозі є індивідуальна свідомість митця, особливості його пам’яті (переважно для мемуаристики) та часова дистанція.
Який би мемуарний чи біографічний твір ми не взяли, до якого б жанрового різновиду він би не належав, особистість автора завжди виступає визначальним чинником його структури. Проте, на основі проаналізованих зразків мемуаристики й художньої біографіки, бачимо, що є всі підстави виявити відмінності в співвідношенні особистісного й фактичного у творах-спогадах і творах-біографіях. У біографіці, на відміну від мемуаристики, немає подвійного бачення подій; відсутня неусвідомлена асоціативність мислення, а наявність різних часових вимірів є нічим іншим, як втіленням авторського задуму; особливості пам’яті автора біографічного твору мають загальне значення й не відіграють такої суттєвої ролі, як у мемуаристиці; часова дистанція між зображеними подіями та моментом написання біографічного твору не впливає на особистісний чинник, натомість у мемуаристиці часова відстань функціонально важлива. Отже, бачимо, що в мемуариста більше підстав для суб’єктивного висвітлення подій, аніж у біографа. Автор мемуарного твору пише про власне життя і свою добу, зображує пережите особисто і побачене на власні очі, внаслідок цього в нього більше причин для впевненості в собі, у своїх позиціях. А це – вихідний пункт суб’єктивності.
У третьому розділі дисертації “Поетика документально-художньої прози як системотворчий чинник суб’єктивного і об’єктивного” зосереджено увагу на тих компонентах поетики, які яскраво демонструють реалізацію особистісного чинника в мемуарних і біографічних творах, зокрема специфічній манері викладу матеріалу (оповідна система і фрагментарність композиції); особливостях хронотопу та ліризації оповіді.
У підрозділі 3.1 “Специфіка оповідної манери в мемуарній і біографічній літературі” наголошено на спільному й відмінному в манері викладу матеріалу у творах-спогадах і творах-біографіях.
У документально-художній прозі автор (мемуарист чи біограф) має певну оціночну точку зору. Виражається ця авторська позиція, крім усього іншого, і тією наративною системою, яка лягла в основу оповіді, тобто яку автор свідомо обрав. У роботі враховано різні класифікації типів нарації в сучасному літературознавстві, акцентовано на двочастинній класифікації (В.Шмід, Ж.Женнет, С.Лансер). Проте в основу аналізу оповідної системи мемуарних і біографічних творів покладено концепції вітчизняних науковців. В українському літературознавстві розрізняють два типи адресанта мовлення – “оповідач” і “розповідач”. Розмежування цих понять у наукових колах є неоднозначним, навіть протилежним. У нашій роботі ми відштовхуватимемось від такого тлумачення: оповідач (рос. повествователь) – суб’єкт мовлення, який дистанціюється від героїв епічної фабули, зображує, але не є зображуваним; розповідач (рос. рассказчик) – суб’єкт мовлення, який водночас виступає об’єктом зображення, тому характеризується відсутністю дистанції до зображуваного світу. З огляду на специфіку документально-художньої прози, важливим є не тільки розрізнення понять оповідача та розповідача, а і їх граматичні форми. Продуктивною нам видається класифікація літературознавців К.Атарової й Г.Лесскіс, які всі оповідні манери узагальнюють до двох форм: оповідь від першої особи і від третьої.
У результаті аналізу наративних ситуацій у досліджуваних творах доходимо висновку, що в мемуарах оповідь переважно будується у формі від першої особи (твори В.Лопати, Ю.Андруховича, А.Дімарова, В.Сокола, Я.Голуб, Г.Гордасевич; з перелічених авторів лише в останньої зустрічаємо в деяких випадках, переважно кульмінаційних моментах, перехід оповіді від першоособової форми у форму від третьої особи). Розповідач у мемуаристиці належить світу оповідуваних подій і може бути одним з головних персонажів (мемуарні твори) або головним героєм (автобіографічні твори). Система оповіді від першої особи, притаманна творам мемуарної літератури, є суб’єктивною і сприяє відтворенню світу автора, його екзистенційного досвіду. Творам-біографіям здебільшого притаманна об’єктивна третьоособова форма оповіді (“Дійство у п’ятому вимірі” Б.Певного, “Довга дорога вночі” М.Красуцького, “Вольтер” В.Коптілова). Така наративна ситуація викликає в читача враження саморозгортання оповіді, відсутності будь-яких упереджених міркувань.
Ще однією особливістю манери викладу матеріалу в документально-художніx творах є мозаїчність сюжету та фрагментарність композиції. Вище ми розглядали взаємодію асоціативних полів як одну з характерних рис документалістики. На основі асоціативних та причинно-наслідкових зв’язків автор з’єднує, монтує окремі фрагменти в єдине ціле.
Враховуючи класифікації видів монтажу в сучасному літературознавстві (К.Фролова, Л.Оляндер), у роботі досліджено фрагментарність композицій обраних для аналізу мемуарних і біографічних творів та зроблено певні узагальнення. Фрагментарність притаманна однаковою мірою і мемуаристиці, і художній біографіці. Різниця лише в тому, що у творах-спогадах цей процес є неусвідомленою суб’єктивною акцією, притаманною взагалі акту мемуаротворчості, а в художніх біографіях фрагментарність композиції застосовується автором усвідомлено й цілеспрямовано з метою об’єктивного відтворення життя і творчості обраного героя та його доби (шляхом зіставлення контрастних сцен, увиразнення важливих епізодів, посилення суттєвих рис і характеристик центральної постаті), тобто є втіленням авторського задуму.
У підрозділі 3.2. “Особливості хронотопу літератури non fiction”, враховуючи концепції М.Бахтіна, Б.Кормана, Д.Лихачева та висвітлення проблем хронотопу в працях з документалістики (О.Зарицький, О.Галич, Л.Оляндер, О.Дацюк), проаналізовано спільне й відмінне в просторово-часових відношеннях у мемуарних творах і біографічних.
Не дивлячись на провідний принцип літератури non fiction (документальну домінанту), хронотоп у мемуарних і біографічних творах не повинен сприйматися як пряме безпосереднє вiдображення реального часу-простору. У документально-художній літературі це вiдображення носить передовсiм концептуальний характер. До реальних подiй i явищ автори пiдходять не просто з констатуючої, а з певної систематизуючої точки зору. Це виявляє їх індивідуальне неповторне бачення зображуваних подій та героїв, що, по суті, і є особистісним началом.
Категорія часу в документально-художній прозі реалізується в кількох вимірах, які по-різному наближені до реального часу, своєрідні за природою та художніми значеннями: конкретно-історичний (об’єктивний); біографічний; суб’єктивний (мемуарний) / розповідний; архетипний / оніричний; внутрішньо-психологічний; культурологічний; реальний; календарний; добовий. Їх взаємодія й переплетення впливають на структуру документально-художнього твору. Усі перелічені часові шари (які у своїй сукупності становлять художній час) невід’ємні від відповідних просторових координат.
Варто наголосити, що і в мемуаристиці, і в біографіці художній простір наділений спільною специфічною ознакою – реальністю, оскільки просторові координати будь-якого зразка документально-художньої прози завжди відповідають справді існуючим топографічним пунктам і невіддільні від подій і дат з життя героя. Тому на перший погляд здається, що тут документальна домінанта цілком усуває ймовірність авторського висвітлення. Проте в композиційній побудові просторових площин автор документально-художнього твору обмежень не має, що й спричинює виявлення суб’єктивного чинника.
У результаті аналізу співіснування документальної домінанти й особистісного начала на хронотопному рівні доходимо таких висновків. Максимально виражена суб’єктивність у мемуарному часовимірі (якщо це мемуаристика) та в розповідному (якщо це біографіка), а також в реальному часі (і в мемуаристиці, і в біографіці), адже саме з позицій реального часу лине оповідь, і отримує своє втілення суб’єктивне авторське начало. Інші ж часові виміри поєднують у собі суб’єктивні та об’єктивні риси, але різною мірою в мемуарах і художніх біографіях.
Для розуміння діалектики особистісного і документального в мемуаристиці та біографіці показовими є відмінні параметри. По-перше, у конкретно-історичному часовимірі мемуарист відтворює власну добу, що дає більше прав на особистісне висвітлення. По-друге, у художніх життєписах у біографічному, архетипному та психологічному часовимірах автор взагалі не виражений. Отже, на хронотопному рівні в біографіці, порівняно з мемуаристикою, значно зменшено кількість каналів для виведення авторського “я” безпосередньо в структуру твору.
У підрозділі 3.3. “Ліризація оповіді в документально-художній прозі” подано порівняльний аналіз ступеня ліризації оповіді в художній біографії і мемуарах. Наприкінці 70-х років минулого століття в дискусії про співвідношення факту й вимислу в літературі вперше було наголошено на наявності ліризму в документальних творах. На сьогодні ми можемо говорити про яскраво виражене ліричне начало в документально-художній прозі: фактичну точність звільнили від зайвої стриманості, достовірність поєднали з емоційністю. Отже, прикметною рисою сучасної української документалістики став високий ступінь ліризації оповіді. Нас ліризація оповіді цікавить перш за все як один із засобів втілення особистісного чинника в мемуаристиці й біографіці.
У пункті 3.3.1. “Елементи ліризму в українській художній біографіці кінця ХХ століття” проаналізовано українські життєписи означеного періоду, що дає підстави стверджувати: сучасній українській художній біографії властиві елементи ліризму, які насамперед відчуваються у відтворенні характеру обраного героя. Безпосередньо в текстах ліричне начало знаходить свій вияв у збільшенні психологізації в зображенні героя; художньо-мовленнєвій організації твору (лексико-синонімічні, контекстуально-синонімічні та синтаксичні засоби); використанні фольклорних елементів; застосуванні додаткових джерел (цитати з творів, епістолярій).
У пункті 3.3.2. “Ліричний пафос сучасної української мемуаристики” досліджено мемуарні твори кінця минулого століття. Проведений аналіз засвідчує: у мемуарних творах чітко окреслюється ліричний тип емоційного світовідчуття, який відбиває авторське ставлення до зображуваного. Про що б не писав мемуарист, усюди відчувається лірична інтонація. Безпосередньо в тексті вона виражається за допомогою тих же засобів, що й у художніх життєписах (лише в деяких творах, зокрема у Г.Гордасевич і А.Дімарова, наявна ще й іронічна експресія, зумовлена незбігом оцінок оповідача в минулому і теперішньому). Відмінним є інше. Якщо в художніх життєписах ліричний струмінь відчувається переважно у відтворенні характеру, то в мемуаристиці спостерігаємо набагато ширший діапазон: ліризмом позначено і коло відображених у творі життєвих явищ (тема), і перебіг основних подій (фабула), і людські характери та психологічні стани, і сповідувана автором концепція буття (ідея). Отже, ліричність виступає ідейно-емоційним тоном мемуарів, позначаючи всю їх змістову організацію. Тому можна говорити про елементи ліризму в художній біографіці, але ліричний пафос у мемуарах. А оскільки лірична тональність документально-художніх творів пов’язана з точкою зору оповідача, є однією з шляхів реалізації авторського “я”, то можемо стверджувати про значно ширше втілення особистісного чинника в мемуарному творі, порівняно з біографічним.
Деякі науковці, зокрема В.Шмід, відхиляє протиставлення граматичних форм як критерій для типології. Однак, у процесі зіставлення оповідної ситуації в мемуаристиці й біографіці, граматична форма наративу виступає одним з відмінних параметрів, а отже, не може залишитись поза увагою дисертантки. |
