ОСОБИСТІСТЬ УЧИТЕЛЯ У ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ І.О. СИНИЦІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ Дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження та її актуальність, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, висвітлено шляхи апробації та впровадження результатів дослідження.

У першому розділі дисертації – «Теоретичні засади дослідження» –визначено категорійно-поняттєвий апарат дослідження, окреслено систему понять, які характеризують наукові узагальнення вітчизняної педагогічної думки 50–80-х рр. ХХ ст. Теоретичний аналіз предмета дослідження дав змогу визначити професійно-значущі компоненти особистості вчителя, дати тлумачення найважливіших понять дослідження.

У розділі на основі аналізу праць сучасних істориків педагогіки Н. Гупана, Н. Дічек, О. Сухомлинської та ін. обґрунтовано положення про те, що ідеї Івана Омеляновича Синиці про особистість вчителя, складові його педагогічної майстерності невіддільні від його життєвого та творчого шляху і мають вивчатись лише в контексті соціально-економічних та суспільно-політичних умов його життя та діяльності.

На основі всебічного ретроспективного аналізу педагогічної та науково-педагогічної діяльності та педагогічного спадку Івана Омеляновича Синиці, вивчення праць сучасних дослідників життєвого шляху та наукової діяльності педагога (О. Губко, Л. Пироженко), архівних джерел, монографічних та дисертаційних досліджень, що стосуються становлення та розвитку системи освіти та виховання в Україні у ХХ ст. були визначені основні етапи становлення його педагогічних поглядів:

І етап (1926–1932) – початок професійної діяльності, викладання в школі грамоти для дорослих. Навчання у 1928–1932 рр. на мовно-літературному відділенні Вінницького інституту соціального виховання. Формування педагогічних поглядів І. Синиці щодо ролі особистості вчителя в навчанні та вихованні молоді, складових його педагогічної майстерності відбувалось під впливом праць теоретиків експериментальної педагогіки, провідних вітчизняних педологів, психологів 20-х рр. ХХ ст.;

ІІ етап (1932–1951) – становлення І. Синиці як зрілого педагога-практика, організатора освіти. У ці роки педагог викладав українську мову та літературу в селі Корделівка Калинівського району Вінницької області (1926–1928; 1932–1935), середній школі села Літки Київської області (1935–1941), Київській школі № 70 (1945–1951). На цей етап припадає участь у бойових діях на фронтах Великої вітчизняної війни, тяжке поранення. Робота в умовах зреформованої школи 30–50-х рр. ХХ ст. зі стандартизацією та уніфікацією всіх сторін її життя та діяльності спрямувала в подальшому майбутнього вченого на пошуки шляхів підвищення професійної майстерності вчителя як однієї з небагатьох можливостей гуманізації та оптимізації навчального процесу;

ІІІ етап (1951–1976) – становлення І. Синиці як провідного українського педагога, психолога, поява численних наукових та науково-популярних праць з педагогіки та психології, захист кандидатської (1954) та докторської дисертацій (1968), присвячених психологічним аспектам формування писемного мовлення у дітей. Робота в Науково-дослідному інституті психології, де він очолював відділи педагогічної психології та психології навчання.

У ході дослідження з’ясовано, що питання формування особистості вчителя, його здатність до професійної діяльності, складові педагогічної майстерності завжди були в полі зору громадськості. Суспільство в усі часи ставило перед учителем вимогу відповідати певному ідеалу, характеристики якого залежали від конкретних соціально-економічних умов.

Проаналізувавши періодизації розвитку вітчизняної педагогічної науки, що їх запропонували Н. Гупан, О. Петренко, О. Сухомлинська та праці педагогів, психологів, громадських діячів періоду кінця ХІХ–70-х рр. ХХ ст., які так чи інакше впливали на формування поглядів І. Синиці стосовно особистості учителя, його педагогічної майстерності, можна виділити такі етапи розвитку педагогічної думки досліджуваного періоду:

І етап (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) – поява праць Б. Грінченка, О. Духновича, М. Константинова, М. Корфа, С. Русової, С. Миропольського, М. Пирогова, К. Ушинського, у яких була вперше висвітлена суспільна зацікавленість особистістю вчителя, його фаховою та освітньою підготовленістю. Початок формування національного ідеалу вчителя, що передбачав злиття духовно-морального, громадянського та професійного ідеалів в єдине ціле;

ІІ етап (20-ті – початок 30-х рр. ХХ ст.) – панування в педагогічній науці експериментальних концепцій навчання та виховання, розквіт педології зумовили у цей етап особливі вимоги до особистості учителя та його педагогічної майстерності. В працях відомих вітчизняних педологів та педагогів цього етапу С. Ананьїна, А. Владимирського, О. Залужного, А. Євстигнєєвої, Ф. Корольова, Я. Мамонтова, О. Музиченка, В. Помагайби, М. Рубінштейна, І. Соколянського, Я. Чепіги сформульовані такі вимоги до вчителя: ініціативність, здатність приймати нестандартні рішення в організації навчального процесу, соціальна активність, комуністична ідейність, класова свідомість тощо;

ІІІ етап (30-ті – середина 50-х рр. ХХ ст.) – уніфікація та стандартизація усіх сторін життя суспільства, політизація освіти привели до формування вчителя нового типу, відмінними рисами якого були ідеологізована свідомість, державний патріотизм, переважання колективних цінностей над індивідуальними проявами особи, нездатність до проявів творчості та ініціативи, нівелювання значимості педагогічної майстерності як складової фахової підготовки майбутнього учителя.

ІV етап (друга половина 50-х – 70-ті рр. ХХ ст.) – етап розквіту педагогічного таланту І. Синиці та В. Сухомлинського, появи їх численних праць з проблеми педагогічної майстерності. Соціально-політичний та економічний розвиток суспільства, реформування в означені роки змісту та системи загальної шкільної освіти зумовили потребу в активних, творчих, ініціативних педагогах, здатних до сприймання та впровадження інновацій в означених державою рамках, що й знайшло відображення у педагогічній думці цього етапу.

Учитель у педагогічній думці 60–70-х рр. – людина чесна і справедлива, скромна і працьовита, чуйна і доброзичлива, турботлива і вимоглива, добра і безкорислива, принципова і витримана, організована і дисциплінована, відверта і щира, людина, яку характеризують єдність слова і діла, високе почуття власної гідності і взаємної поваги, терпіння і наполегливість у досягненні поставленої мети. Для ідеального учителя характерні: педагогічна любов, яка поєднує в собі загальнолюдську і батьківську любов до дитини (І. Синиця, В. Сухомлинський, М. Шкіль та ін.); естетична культура, що передбачає високий естетичний ідеал, добрий смак, здатність відчувати і розуміти прекрасне, уміння і потребу творити його в своїй повсякденній діяльності (І. Зязюн, Г. Падалка, І. Синиця, В. Сухомлинський та ін.); емоційність, що передбачає вміння учителя враховувати емоційну сторону навчального процесу, контролювати її прояви (В. Помагайба, І. Синиця, В. Сухомлинський, Г. Чепурний та ін.).

У розділі обґрунтована необхідність окреслити категорійно-понятійний апарат дослідження особистості вчителя у контексті соціально-культурних особливостей 50–80-х рр. ХХ ст.

Проведене дослідження дає підстави стверджувати, що у період 50–80-х років у вітчизняній педагогіці відбувався інтенсивний розвиток ідей стосовно педагогічної майстерності вчителя, формування творчої особистості педагога у зв’язку з тенденцією демократизації і гуманізації процесу навчання й виховання в школі, удосконалення системи підготовки висококваліфікованих вчительських кадрів.

Побудована у розділі структурна модель особистості вчителя базується на поняттях «вчитель», «педагогічна етика», «педагогічний такт», «педагогічна майстерність», «мовна культура», які у роботі розкриваються на основі «Педагогической энциклопедии» (1965–1966), у підготовці якої взяли участь відомі радянські педагоги і психологи (І. Каіров, М. Гончаров, Б. Єсіпов, Ф. Корольов, Д. Лордкіпанідзе, Е. Моносзон, А. Смірнов та ін.), та працях радянських педагогів і психологів 50–80-х років ХХ ст. з проблеми дослідження.

Доведено, що у розробку змістового наповнення означених понять вагомий внесок здійснили А. Макаренко та В. Сухомлинський.

Результати дослідження показали, що для розвитку теоретичних засад дослідження особистості вчителя велике значення має історичний досвід, накопичений вітчизняною педагогікою у 1950–1980-х роках. Дослідники зазначеного періоду (Т. Бугайко, М. Болдирєв, І. Водейко, І. Герасимов, В. Горохов, Е. Гришин, М. Дьяченко, І. Зязюн, Л. Кандибович, І. Клебанов, О. Леонтьєв О. Майкіна, Н. Панкратова, Б. Рождественський, Д. Самуйленков, В. Сластьонін, І. Страхов, В. та І. Чорнокозови та ін.) розглядали педагогічну етику, такт учителя, педагогічну майстерність, мовну культуру педагога як важливі складові компоненти особистості вчителя.

Аналіз змістового наповнення основних понять названими вище педагогами і психологами дає підстави для висновку про розбіжність думок, хоча в цілому вони містять позитивні спроби виділити професійно важливі особистісні якості педагогів, показати вплив професійних знань і вмінь на формування особистості учителя.

У другому розділі – «Професійно-значущі компоненти особистості вчителя у творчому доробку І. Синиці» – проаналізовано науковий доробок ученого, визначено його внесок у розвиток вітчизняної педагогічної науки, зокрема щодо формування особистості учителя.

Важливим напрямом педагогічної діяльності І. Синиці було вивчення педагогічної майстерності учителя. Відповідно до здійсненого аналізу проблеми педагогічної майстерності учителя у психолого-педагогічних працях І. Синиці, виділених психологом складових педагогічної майстерності учителя, сутність педагогічної майстерності представлено у вигляді схеми (рис. 1).

Доведено, що педагогічна майстерність вчителя є цілісною динамічною системою. Праця вчителя являє собою свідому доцільну діяльність щодо навчання, виховання і розвитку учнів. І. Синиця не лише теоретично обґрунтував сутність педагогічної майстерності вчителя, а й розділив її на складові «педагогічні мистецтва» й увів нову складову – педагогічний такт.

У педагогічному спадку вченого категорія «педагогічний такт» часто вживана. Під педагогічним тактом Іван Омелянович розумів наявність
у вчителя спеціальних професійних вмінь, що передбачають почуття міри, ненав’язливість, делікатність його у взаємовідносинах з учнями, уміння просто й переконливо викладати свої вимоги дітям, поважати їхню гідність, враховувати особливості особистості дитини у вирішенні конкретних педагогічних ситуацій тощо.

Проаналізувавши праці з проблеми педагогічного такту, І. Синиця дійшов висновку, що визначення педагогічного такту і сфери вживання самого терміна в теорії і педагогічній практиці ґрунтується на трьох точках зору. Перша – педагогічний такт – це запровадження у взаємини з учнями загальнолюдського такту; друга – педагогічний такт – це психологічна властивість особистості вчителя, його характерологічна риса; третя – педагогічний такт – один з компонентів майстерності вчителя.