| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність і наукову новизну обраної теми, визначено мету, завдання і методологічні засади дослідження, висвітлено стан вивченості проблеми, окреслено предмет і об’єкт літературознавчого пошуку. Наведено дані про апробацію основних положень дисертації.
Перший розділ – “Специфіка взаємодії традиційного і новаторського у творчості письменника-єлизаветинця Дж.Ґасконя” – покликаний дати цілісне уявлення про характер творчої особистості цього “man of letters” та напрямки його мистецьких пошуків. Використання методології нового історизму дозволило відтворити зв’язок літературних експериментів Ґасконя з тогочасними позалітературними дискурсами: соціальною, політичною і економічною сферами життя єлизаветинського соціуму. Це в свою чергу дало можливість співвіднести оригінальні творчі рішення Ґасконя з культурними кодами англійського суспільства доби Відродження і допомогло глибше осягнути сутність Ґасконевих новацій.
У підрозділі 1.1. – “Життєві орієнтири та мистецькі амбіції Джорджа Ґасконя (біографічний екскурс)” – представлено історико-літературну розвідку, покликану створити літературний портрет цього письменника та виявити провідні напрямки його художніх експериментів. Спроба реконструкції біографії та творчого шляху Дж.Ґасконя дозволила з’ясувати, що його життєві орієнтири були пов’язані насамперед з літературною діяльністю. Виходець із дуже заможної і шляхетної родини, він так і не зміг здобути престижну юридичну освіту ані у Трініті-Коледжі, ані згодом у Ґрей-Інні і сподівався досягти успіху в житті за допомогою письменницького таланту. Швидко розтринькавши батьківську спадщину під час перебування при дворі королеви Єлизавети, він зазнав і великих моральних збитків (розчарування у придворних звичаях, майнові тяжби, боргова тюрма, участь у військових кампаніях, скандали, пов’язані з виходом літературних збірок та ін.).
Сама життєва позиція молодого літератора, який за своєю вдачею був схильним до ексцентричності та епатажу, зумовлювала і естетичну розкутість, і ідеологічну спрямованість його ранніх творів. До першої збірки “Сто різноманітних квітів”(“A Hundredth Sundry Flowers”, 1573), крім ранніх п’єс “Іокаста” (“Jocasta”, 1566) та “Підмінені” (“Supposes”, 1566), ввійшли автобіографічні вірші та роман (“Пригоди добродія F.J.”), в основі якого особистий соціопсихологічний досвід автора. Портрет єлизаветинського придворного, змальований у ліричних віршах та романі, виявився вельми некомпліментарним. Його риси помітно контрастували з тим культурним кодом, який старанно створювали інші тогочасні літератори-придворні (Р.Ешем у “Шкільному вчителі”, Е.Спенсер у “Королеві фей”, Дж.Лілі в “Евфуесі”, Ф.Сідні в “Аркадіях”). Тож не дивно, що придворна еліта не могла пробачити авторові скандальної збірки правдивого зображення звичаїв двору та критики куртуазного етикету. На голову Ґасконя посипалися численні звинувачення у наклепництві й розпусті, а та частина тиражу збірки, яку не встигли розкупити протягом перших місяців, була вилучена з продажу.
Хоча цей сміливий мистецький експеримент і мав сумні наслідки для особистої долі письменника, з точки зору історії національної літератури його можна вважати досить вдалим. Спростовуючи сформований у масовій свідомості міф про ідеального придворного і повністю відмовляючись від популярної в ті часи поетичної техніки “romance”, Ґасконь, по суті, розхитував культурні кордони єлизаветинського соціуму. Його роман – результат мистецької амбіційності та сміливого творчого пошуку – виконував функцію стимулювання (“mobility” – за термінологією С.Ґрінблатта), адже, заперечуючи усталені канони, він розсував горизонти художнього мислення, сприяючи поступу національної літератури.
Життєві орієнтири Дж.Ґасконя, згідно з якими шлях до багатства і слави мав пролягати через гучний літературний успіх та завоювання прихильності придворної еліти, спонукали його до дальших художніх пошуків. Ці пошуки були пов’язані і з переробкою скандальновідомого роману, і з удосконаленням власної поетичної манери, і з перекладацькими експериментами, і зі спробою узагальнити власний поетичний досвід у літературно-критичній праці.
У підрозділі 1.2. – “Особливості інтерпретації класичного матеріалу в п’єсах “Іокаста”, “Підмінені” та “Дзеркало виховання”” – проаналізовано драматичну спадщину письменника. Творчі пошуки Ґасконя-драматурга були пов’язані з орієнтацією на трагедії Евріпіда і Сенеки та комедії Теренція і Плавта, а також із прагненням поєднати елементи національної театральної традиції (інтерлюдія, шкільна драма) з драматургічною технікою італійської вченої комедії. Сам характер його п’єс, наслідувальних за своєю природою, відбиває особливості тієї ситуації, що склалася в англійській драматургії 60-х років. Це був час, коли на театральній та університетській сцені, як у плавильному тиглі, перемішувалися найрізноманітніші тенденції, щоб згодом призвести до появи якісно нового художнього продукту, ім’я якому – єлизаветинська драма.
Трагедія “Іокаста”, написана Дж.Ґасконем у співавторстві з Ф.Кінвелмершем, є доволі цікавою розробкою сюжету “Фінікіянок” Евріпіда. Молоді англійські драматурги зберігають основний зміст і систему персонажів відомої давньогрецької трагедії, однак змінюють композиційну структуру та по-новому розставляють ідейно-змістові акценти, що призводить до християнізації античного матеріалу. Відступаючи від логіки композиційної побудови Евріпідової драми, що складалася з прологу та шістьох епісодій, вони поділяють п’єсу на п’ять актів (що відповідає більш пізній елліністичній традиції), додають пантоміму та вводять декілька нових од і монологів, завдяки яким кардинальним чином змінюється ідейне звучання провідних мотивів. На першому плані у творі ренесансних авторів стоїть не боротьба між Едіповими спадкоємцями, Етеоклом і Полініком (як це було у Евріпіда), а нещаслива доля Іокасти, яка намагається примирити своїх ворогуючих синів. Героїня англійської п’єси не винна у трагедії, яка спіткала Фіви, вона є жертвою, що має спокутувати чужий гріх. Новаторство Ґасконя і Кінвелмерша полягає також і в тому, що при розробці сюжету Евріпіда вони використовують прийоми драматургічної техніки Сенеки, поєднуючи елементи двох трагедійних традицій античності (давньогрецької і давньоримської).
Комедія Ґасконя “Підмінені” є англомовною інтерпретацією однойменного твору видатного італійського письменника доби Відродження Лодовіко Аріосто. Працюючи з обома аріостівськими варіантами цієї п’єси (прозовим і поетичним), єлизаветинський драматург спромігся поєднати у тексті свого перекладу найкращі творчі знахідки видатного італійця, а також розширив текстове полотно комедії власними пасажами, що виявилися цілком доречними. Розгляд Ґасконевих нововведень крізь призму методології нового історизму свідчить, що у площині сценічної умовності його “Підмінених” віддзеркалюються соціально-побутові реалії тогочасної англійської дійсності, висвітлюються ті етико-естетичні проблеми, що були актуальними для єлизаветинського суспільства. Історико-літературне значення комедії Ґасконя полягає в тому, що вона збагатила національну драматичну традицію досвідом італійської вченої комедії (проблемно-тематичний комплекс, особливості композиції, різноманітні механізми створення комічного ефекту тощо), започаткувавши на англійській сцені довготривалу моду на “італійський” колорит. Крім того, “Підмінені” Ґасконя прислужилися одним із сюжетних джерел славнозвісної комедії В.Шекспіра “Приборкання норовливої” (1592).
У трагікомедії “Дзеркало виховання” (“The Glass of Gove ment”, 1575) відчутно посилюються дидактичні інтенції. Як і в ранніх п’єсах Ґасконя, тут спостерігається прагнення автора поєднати у спільному художньому просторі елементи різних драматургічних традицій, що дає підстави говорити про комбінаторність художнього мислення цього драматурга. В “Дзеркалі виховання” автор звертається до проблемно-тематичного спектру, типового для шкільної драми, і репрезентує його, комбінуючи елементи інокультурного (італійська вчена комедія) та національного (інтерлюдія) жанрових зразків.
Аналіз поетики Ґасконевої трагікомедії дозволив спростувати правомірність зарахування цієї п’єси до числа творів, що розробляють міфологему “блудного сина” (Ч.Прауті, Р.Джонсон, Дж.Руофф, Р.Гелджерсон). Доведено, що у “Дзеркалі виховання” взагалі відсутній мотив розкаяння, який слугує концептуально-змістовим ядром біблійної притчі. Англійського драматурга цікавить не прощення грішника, що розкаявся, а наслідки виховання - як позитивні, так і негативні. Керуючись насамперед моралізаторськими інтенціями, автор вводить у художній простір драматичного твору довгі етико-моралізаторські промови, які актуалізують суто трактатну проблематику і написані у трактатному ключі.
У підрозділі 1.3. – “Жанрова своєрідність поем “Скарга Філомени” та “Сталеве дзеркало”” – продемонстровано, що в основі Ґасконевих поем, в яких відчувається взаємодія класичних та національних традицій, лежить морально-етичний імператив.
“Скарга Філомени” (“The Complaint of Phylomene”, 1576) складається з трьох структурних блоків (пісня соловейка, опис сновидіння, філософські розмірковування), причому, в другий блок включена вставна історія, що є переспівом відомого Овідієвого сюжету про Терея і Прогну. Розробляючи добре знаний в Англії сюжет, популяризований свого часу Дж.Чосером і Дж.Говером, Ґасконь вдається до ідейно-змістового переакцентування, що призводить до руйнації самої ідеології протосюжету. Англійський поет відмовляється від значимої для “Метаморфоз” ідеї одухотворення природи, а віддає перевагу осмисленню тих моментів, що перебували на периферії уваги Овідія, та підпорядковує звучання головної колізії (помста скривджених жінок віроломному Терею) власному моралізаторському задумові. Пафос цього задуму (переконати читачів у згубності гріховних пристрастей) суперечить самому духові античної поеми. Наявність вставної історії ускладнює жанрову організацію “Скарги Філомени”, яка і за пафосом, і за жанровою модальністю тяжіє до середньовічної традиції видінь. У цілому цей твір правомірно вважати дидактично-моралізаторською поемою, в якій відбувається ідейне переосмислення класичного зразка, активно використовуються естетичні можливості середньовічних жанрів скарги та видіння, відбувається психологізація конфлікту, що певною мірою накреслює перспективи розвитку так званої жіночої трагедії, популярність якої припадає на межу XVI–XVII століть (С.Деніель, Т.Лодж, А.Ч’ютс, Р.Барнфілд).
Поема “Сталеве дзеркало” (“The Steel Glass”, 1576) – одна з перших англійських сатир, написаних білим віршем. Дж.Ґасконь першим з англійців спробував поєднати дві сатиричні традиції: античну, яку в ренесансній Англії уособлювали Горацій і Ювенал, та національну, започатковану В.Ленґлендом і Дж.Чосером. Ця поема не містить оригінальних творчих знахідок, проте вона не позбавлена певного жанрово-стильового новаторства, яке проступає у спробі автора репрезентувати картину сучасних йому англійських звичаїв у манері римських сатириків. Подібно до Ленґленда, Ґасконь пропонує низку викривальних описів, що дають уявлення про життя представників різних верств населення. Втім, на відміну від автора “Видіння про Петра Орача”, Ґасконь уникає глобалізації конфлікту, змальовуючи зло укоріненим у конкретній соціальній ситуації. Як і пізній Чосер, він акцентує наявність зв’язку між характером людини та її професійною діяльністю, однак йому бракує чосерівського психологізму. Структура і стиль “Сталевого дзеркала” свідчать про те, що критичний пафос Ґасконя формувався під впливом давньоримської сатиричної техніки.
ДРУГИЙ РОЗДІЛ – “Поетика роману Дж.Ґасконя "Пригоди добродія F.J." (1573)” – складається з семи підрозділів, в яких висвітлено ідейно-естетичні імперативи Дж.Ґасконя-романіста, розглянуто поетику заголовка, хронотоп, проблемно-тематичний спектр, сюжетно-композиційну організацію, систему образів персонажів та жанрово-стильові особливості роману. Крім того, проведено порівняльний аналіз двох версій Ґасконевого твору.
Здійснений у широкому соціокультурному контексті англійського Ренесансу аналіз поетики “Пригод добродія F.J.” дозволив з’ясувати, що біля витоків творчих пошуків Ґасконя-романіста стояли ідеологічні імперативи, зумовлені усвідомленою громадянською позицією (деміфологізація куртуазного ідеалу), та естетичні спонуки, пов’язані з патріотизмом (написання твору про англійські справи англійською мовою) і мистецькими амбіціями. Це дало підстави спростувати точку зору авторитетного дослідника Дж.Сейнтсбері, котрий вважав, що до появи “Евфуеса” Дж.Лілі в Англії не було і не могло бути англомовної художньої прози.
Жодна з жанрових дефініцій “Пригод добродія F.J.”, що пропонуються сучасними дослідниками (romance, роман з ключем, сатиричний роман звичаїв, реалістичний роман, новела), не може бути визнана задовільною. Річ у тім, що попри наявність у Ґасконевому творі певних рис романічної поетики (romance), його художній зміст є суто романним (novel). Специфіка сюжетної структури роману, дія якого розгортається у двох площинах (опис куртуазної пригоди юного аристократа F.J. та іронічний коментар такого собі шляхетного добродія G.T., що супроводжує цей опис), знаходить напрочуд точне відображення вже на рівні поетики назви – “A discourse of the adventures passed by Master F.J.” (“Роздуми про пригоди добродія F.J.”). Ця назва побудована на маньєристичній грі лексем, які корелюються з контрарними жанровими стихіями: “discourse” унаочнює стихію аналітичних розмірковувань, позбавлену подієвої динаміки, а “adventures” – стихію авантюрних пригод і динамічних колізій. Включаючи до заголовку твору натяк на присутність пригодницького компоненту, Ґасконь свідомо містифікував читача, адже запрограмовані жанрові очікування не справджувалися. Замість чудернацьких пригод казкових принців і принцес читацькій увазі пропонувалися описи інтимних стосунків реальних людей, сучасників, а можливо й добрих друзів автора. Замість авантюрного компоненту, що був одним із провідних конституентів жанрової структури romance, у Ґасконевому романі перед читачем поставала пригода психологічна, тобто така, що змінює світовідчуття і ціннісні уявлення героя.
Відмовляючись від типового для романічної традиції хронотопу дороги, автор поміщає своїх персонажів у замкнутий простір заміської садиби, що дозволяє йому сконцентрувати увагу на внутрішній інтризі і ретельно відтворити сам процес зіткнення куртуазного ідеалу з непривабливою дійсністю. Емоційна напруга досягається при цьому не за рахунок екстенсивності сюжету (нарощення кількості авантюр), а завдяки зображенню психологічного драматизму інтимних стосунків у любовному трикутнику (F.J. – леді Елінор – леді Френсіс). Ґасконь обирає об’єктом полемічного осмислення куртуазний ідеал і, показуючи, як любов до прекрасної дами, зведена куртуазним етикетом в ранг обов’язкових вимог, зрештою перетворюється на безглуздя, деміфологізує цей ідеал.
Використання методології нового історизму дозволило продемонструвати, що “Пригоди добродія F.J.” були своєрідним відображенням тієї реальної ідеологічної ситуації, що склалася у тогочасному англійському соціумі, де куртуазний етикет сприймався як апологетизована традицією етикопрограмуюча норма і водночас як об’єкт скептичного іронізування, укоріненого в реальному життєвому досвіді. Ґасконь не з чуток знав, що куртуазний кодекс, який представниками третього стану сприймався як атрибут елітарності, для вищих кіл залишався лише зовнішнім етичним каноном. Цей канон все ще зберігав вельми привабливу форму, але вже втратив свій аксіологічний і прогностичний зміст. Тож, відчуваючи небезпечність зазначених тенденцій, письменник наважився на сміливий в ідеологічному плані крок: показати читачеві зворотній бік оманливо принадної куртуазності.
Для реалізації такого творчого задуму можливості жанру romance виявилися завузькими, це стимулювало мистецький пошук і до певної міри інспірувало появу нової художньої якості. Зберігаючи деякі формальні ознаки romance (тематика, герой та ін.), Ґасконь відмовляється від таких іманентних рис романічної поетики, як ідеалізація почуттів і героїв, фантазійність, зовнішня авантюрність, високий ступінь подієвої динаміки. Натомість він концентрує увагу на внутрішньому світі персонажів, змальовуючи не стільки події, скільки характери, не стільки вчинки, скільки переживання. Це сприяє психологізації любовного конфлікту і виводить на перше місце у проблемному комплексі “Пригод” суперечність між “поезією серця” та “прозою життєвих стосунків”, що, як відомо, посяде місце головного конфлікту в романі Нового часу.
Єлизаветинський романіст розумів гостру актуальність піднятих ним проблем і відчував потребу висловити власне ставлення до них. З цією метою в художній простір твору було введено постать героя-спостерігача (G.T.), покликану слугувати рупором авторських ідей. Виконуючи в романі структуроутворюючу функцію, G.T. сприяє формуванню провідного ідейного концепту (критика куртуазного канону). Його іронічні коментарі посилюють сатиричне звучання деяких тем і колізій, акцентують увагу на абсурдності перенесення норм куртуазного кодексу в реальне життя. Таке акцентування певною мірою зближує “Пригоди” з безсмертним шедевром Сервантеса, щоправда настроєва палітра цих творів суттєво відрізняється. Відверте висміювання деяких звичаїв і манер, пануючих в елітарних колах, дозволяє вважати твір Ґасконя предтечею англійського соціального сатиричного роману (Г.Четтл, Дж.Свіфт, Г.Філдінґ), а також однією із ланок на шляху формування поетики комедії звичаїв.
Ґасконь першим серед англійських письменників спробував “перевірити” романічний ідеал життєвим досвідом. Реалізувати такий намір йому вдалося значною мірою завдяки оригінальній архітектоніці твору (паралельне розгортання сюжетної лінії у двох площинах) та використанню декількох форм нарації в єдиному текстовому просторі (прозова оповідь, поезії, вставні листи й історії, диспути на тему кохання тощо).
У стилістичній палітрі “Пригод” важливу роль відіграє іронія, яка реалізується за рахунок контрасту між поведінкою героїв та їхніми словами, а також через поєднання різних мовленнєвих стилів (пишномовний стиль любовних поезій і листів F.J. – сповнені скептицизму коментарі G.T.).
Твір Ґасконя “Роздуми про пригоди добродія F.J.”, в художньому просторі якого визрівають риси романної поетики, знаменує собою важливий етап в історії становлення романного жанру (novel) в Англії. Цей етап характеризується орієнтацією художнього мислення на суб’єктивне самовираження і сміливий творчий експеримент, що призводить до народження в надрах романічного жанрового канону нового романного змісту, а згодом і до рішучої перебудови художньої форми romance.
Перспективність Ґасконевих жанрово-стильових започаткувань, що зумовлювалися маньєристичним характером художнього мислення цього пізньоренесансного автора, слугує переконливим аргументом, що спростовує правомірність широковідомої концепції Е.Бейкера–Д.Урнова, згідно з якою єлизаветинські романи були лише низкою малопродуктивних жанрових експериментів.
Третій Розділ – “Особливості художньої репрезентації літературно-критичних поглядів Дж.Ґасконя у трактаті “Деякі настановчі нотатки”” – складається з двох підрозділів.
У підрозділі 3.1. мистецьке кредо та естетичні погляди Дж.Ґасконя, представлені на сторінках трактату, розглядаються в контексті розвитку літературно-критичної думки в Англії другої половини XVI століття. Він, як і його сучасники – автори перекладних новелістичних збірок В.Пейнтер, Дж.Фентон, Дж.Петті, доклав чималих зусиль для того, щоб в царині національного красного письменства, де все ще сильними залишалися позиції французької та латинської мов, остаточну перемогу здобула саме англомовна традиція. Його трактат “Деякі настановчі нотатки стосовно англомовного віршування” (“Certain notes of Instruction conce ing the making of verse or rime in English”, 1575) відіграв важливу роль у розвитку національної просодії. Майбутнє англійської літератури Ґасконь пов’язує з розвитком національної мови, саме тому у своєму трактаті він пропонує низку практичних рекомендацій щодо англомовного віршування.
Літературно-критична праця Ґасконя, основні положення і жанрова своєрідність якої розглянуті у підрозділі 3.2., дає підстави стверджувати, що її автор мав вишуканий поетичний смак і неабияку мистецьку інтуїцію: напередодні виходу на літературну арену таких майстрів рими, як Едмунд Спенсер, Вільям Шекспір і Джон Донн, він провіщував національній просодії велике майбутнє.
На сторінках цього твору Ґасконь продемонстрував переваги використання національної мови у сфері Поезії, перспективи якої він пов’язував з удосконаленням поетичної техніки римування. На реалізацію цієї мети і спрямовувалася низка практичних рекомендацій, які орієнтували тогочасних англійських поетів на дотримання норм національної просодії. У трактаті представлені цікаві розмірковування автора з приводу деяких загальнотеоретичних питань. Обов’язковим компонентом гарного поетичного твору, своєрідною серцевиною мистецького задуму Ґасконь проголошує inventio (вишукану вигадку). Це поняття є багатогранним і пов’язується як зі змістом, так і з формою художнього твору. Суттєвим недоліком мистецького продукту Ґасконь вважає порушення декоруму (будь-які надмірності стилю, авторські прорахунки у підборі належних словоформ, зловживання заяложеними фразами або іншомовними словами, порушення чіткості композиційного малюнка, поєднання “високого” та “низького”, а також різних форм версифікації в межах одного твору). Концепт декоруму автор “Настановчих нотаток” пов’язує насамперед з адекватною кореляцією змісту та форми. Ці теоретичні постулати згодом будуть розвинені Дж.Паттенгемом у “Мистецтві англійської поезії” (1589).
У процесі аналізу жанрової природи “Настановчих нотаток” було спростовано доволі поширену в західному літературознавстві думку, що цей твір є зразком есеїстки (Дж.Сейнтсбері, В. де Сола Пінто, Г.Морріс, Д.Дейчес). Наголошено, що в ньому відсутні такі важливі риси есеїстичної поетики, як спонтанність мовленнєво-мисленнєвого потоку, узагальнена вагомість філософських резюме і персоніфікованість індивідуальних авторських спостережень. Було взято під сумнів і твердження Дж.Руоффа та Ч.Прауті, що “Деякі настановчі нотатки” можна назвати літературно-критичним памфлетом. У дисертації доведено, що твір Ґасконя, попри певну тенденційність та відчутний патріотично-агітаційний пафос, не містить такого важливого компоненту жанрової структури памфлету, як памфлетний первінь. Крім того, і манера автора “Настановчих нотаток” далека від тієї емоційно забарвленої суб’єктивності, що визначала стилістичну палітру літературно-критичних памфлетів тогочасся (С.Ґоссон, Т.Лодж, Ф.Стаббз, Дж.Ветстоун). Ґасконь уникає згадок про конкретні події суспільного, політичного або культурного життя, не апелює до читацьких емоцій, не вдається до підбурювальних закликів чи образливих звинувачень, якими рясніли єлизаветинські памфлети.
Стиль “Настановчих нотаток” є лаконічним та емоційно стриманим, авторська аргументація – переконливою, а викладення матеріалу – цілком логічним. Все це, а також наявність у Ґасконевому тексті рубрикації та низки теоретичних положень і практичних рекомендацій дозволяє вважати “Настановчі нотатки” типовим зразком ренесансної модифікації літературно-критичного трактату.
У висновках представлено стисле викладення основних результатів дослідження і запропоновано періодизацію творчості Дж.Ґасконя.
Творча біографія Дж.Ґасконя охоплює майже півтора десятиліття: з початку шістдесятих років до 1577 р. Свої перші ліричні вірші, просякнуті поетизацією радостей земного буття і сповнені оптимістичних сподівань, він написав ще навчаючись у Ґрей-Інні. Останні ж твори, відзначені релігійно-моралізаторським пафосом і філософським смутком, з’явилися незадовго до смерті письменника, протягом 1575–1577 років. Проблема періодизації творчості цього майстра слова ускладнюється тим, що друкуватися він почав лише у 1573 році, тобто більшість із його творів побачили світ значно пізніше, ніж були написані. Однак і поступова зміна емоційно-настроєвої палітри, і проблемно-тематична переорієнтація та суттєве посилення релігійно-моралізаторських інтенцій, що відчутні в останніх творах Дж.Ґасконя, дозволяють говорити про наявність двох періодів у творчості цього письменника.
Перший, що представлений збіркою “Сто різноманітних квітів” (1573) та деякими творами із збірки “Візерунки Джорджа Ґасконя” (1575), може бути названий періодом інтенсивних художніх експериментів і естетичних знахідок. У цей час ім’я Ґасконя стало відомим як у читацьких, так і в придворних колах, проте набута слава мала здебільшого скандальний характер. Елітарну публіку шокувала зухвалість письменника, який наважився відверто зобразити приховувану під куртуазним ідеалом справжню сутність придворного стилю життя. Пересічний читач, чиї смаки були сформовані романічним каноном, виявився ще не готовим до сприйняття любовного роману, в якому не було ідеалізації високих героїв та звичного набору авантюрних колізій. Тож не дивно, що оригінальні творчі знахідки Ґасконя так і не знайшли в сучасників належної оцінки, його щире прагнення поділитися власним досвідом було проігнороване, а інтимно-приватні інтонації та необачна відкритість були розцінені як виклик суспільній моралі. Цілком природно, що й творчий ентузіазм Ґасконя, який підживлювали мистецькі амбіції та честолюбні сподівання, доволі швидко згас, а на зміну прийшли гіркота розчарувань, щире розкаяння з приводу бездумно розтраченої молодості і бажання змінити свій імідж в очах суспільства.
Твори, написані протягом трьох останніх років життя письменника, відзначені посиленням моралізаторських інтенцій, кардинальною переорієнтацією проблемно-тематичного спектру, відмовою від іронії на користь сатири. Це й дає підстави говорити про другий, тобто пізній, період творчості Ґасконя, позначений зміною світоглядних орієнтирів, потягом до осмислення етико-релігійних питань та поглибленням дидактизму.
Аналіз творчого доробку Дж.Ґасконя, здійснений крізь призму дослідницької методології, яка поєднує принципи соціокультурології та нового історизму, дозволив вписати літературні експерименти цього письменника в контекст мистецьких пошуків тогочасся і осягнути сутність Ґасконевих новацій.
Пізньоренесансний письменник Джордж Ґасконь увійшов в історію англійської літератури передовсім як новатор, що виявив свій талант у декількох літературних жанрах. Його літературні спроби і започаткування не завжди були вдалими, проте саме йому англійська література має завдячувати появою першого любовно-психологічного роману, в надрах якого визрівають риси поетики novel. Йому ж належить і пальма першості у постановці та теоретичному осмисленні низки питань, пов’язаних із розвитком національної просодії. Саме Ґасконь був одним із тих, хто стояв біля витоків ренесансної драматичної традиції в Англії: збагачуючи національну драматургічну техніку прийомами, запозиченими в античних та тогочасних континентальних митців, він започаткував доволі плідні тенденції, які згодом сягатимуть апогею у творчості його більш талановитих молодших сучасників – Дж.Лілі, К.Марло, В.Шекспіра.
|
