ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ ТА ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У „Вступі” обґрунтовується актуальність теми дослідження, розкриваються мета і завдання, об’єкт, предмет дисертаційної роботи, її методологічні засади, визначається наукова новизна дослідження, відображається теоретичне та практичне значення та форми апробації її результатів.

У першому розділі „Політична влада за умов соціальних трансформацій” зроблений історичний екскурс щодо різноманітних підходів розуміння влади, розглянуті сучасні концепції влади, дане її визначення та ознаки.

У підрозділі 1.1. „Теоретико-методологічні засади дослідження влади” розглянуті основні концепції влади в історії розвитку світової філософської та політологічної думки від найдавніших часів до сьогодення. Розглядаються три питання, пов’язані з будь-яким визначенням влади: намір, можливість порівняти і кількісно виміряти, час і причинність. Проблема полягає у тому, що уявлення про владу намагається сформулювати статичні судження про динамічну реальність. Проте більшість виявів влади впливає на володіння цією владою. Вона виявляється дуже складною величиною, яку важко визначити і врахувати всі чинники її посилення і послаблення. Дана обставина спричиняє постійні дискусії навколо сутності влади та її впливу на суспільно-політичні процеси.

Розглядається концепція влади М. Фуко, яка стала одним з проявів загальної тенденції, наявної в соціальних науках 70-х років XX ст. Визначальним для цієї тенденції було перетлумачення і перегляд традиційного аналітичного апарату суспільних наук, зокрема, властивого дослідженням владних відносин. Одним з таких, в подальшому впливових проявів, водночас цікавих для досліджуваної нами теми, стала концепція „символічної влади” П'єра Бурдьо.

Поняття „символічна влада” позначає не окрему форму влади, а аспект будь-яких владних відносин. Це влада конституювання даності, що примушує індивідів бачити і вірити, підтверджувати чи змінювати їхнє сприйняття світу. Вона нав'язує певне відображення відмінностей між групами, фактично створюючи ці відмінності, роблячи їх сприйнятими і явними та, таким чином, формуючи ці соціальні групи та їхні соціальні позиції. Символічна влада має ґрунтуватися на символічному капіталі, що складається з культурного капіталу (освіта, кваліфікація, ступені, дипломи, звання тощо), лінгвістичного капіталу, що, в свою чергу, залежний від соціальної структури і доступу до освітянської системи і закріплює в мовленнєвих актах певну позицію індивіда в наявній соціальній ієрархії, і, нарешті символічного капіталу (всі форми престижу і відмінностей).

Враховуючи зазначені особливості окреслених концепцій влади, визначається загальне розуміння владних відносин, а саме: влада – це здатність суб'єкта забезпечити підпорядкування об'єкта відповідно до своїх намірів. Таке найзагальніше визначення потребує уточнення за кількома напрямами.

По-перше, влада як суспільне явище не є насильницькою, негативною чи репресивною, спрямованою проти інтересів об'єкта. З нормативної точки зору її наслідки неоднозначні і залежать від інших чинників, безпосередньо не пов'язаних з владою.

По-друге, не будь-які форми впливу на свідомість і поведінку людей є здійсненням влади. Влада передбачає здатність суб'єкта діяти інакше, його відповідальність за певні зміни в об'єкті. Водночас не всі політичні події є результатом здійснення влади. Виходячи з цього, аналіз сучасної політичної практики має чітко розрізнювати результати діяльності суб'єктів влади та політичні події й зміни, детерміновані іншими обставинами.

По-третє, розподіл цінностей і благ між суб'єктами соціальних відносин не тотожний розподілу влади, позаяк отримання благ не завжди пов'язане із здійсненням владних повноважень.

У дослідженні розглянуті деякі підходи до визначення поняття та сутності категорії „влада”, сформовані вітчизняними науковцями. Так, у розвиток дослідження даного поняття суттєвий внесок у XIX – XX ст. зробили представники української та російської наукової думки, а саме: М. Бакунін, М. Бердяєв, С. Булгаков, В. Вернадський, М. Гоголь, М. Грушевський, В. Даль, М. Драгоманов, Б. Кістяківський, М. Ковалевський, С. Котляревський, В. Ленін, Є. Тарле, Г. Шершеневич, П. Юркевич та ін.

На початку 90-х років XX ст. після розпаду СРСР на нові незалежні держави в Україні зростає інтерес до вивчення проблеми влади, а з ним зростає і кількість робіт українських науковців, які почали досліджувати категорію „влада” з різних аспектів. А саме це праці: В. Андрущенка, О. Бабкіної, В. Баркова, В. Бебика, В. Беха, І. Варзара, В. Горбатенка, О. Ледяєвої, О. Литвиненка, М. Михальченка, В. Паламарчука, Т. Розової, Ф. Рудича, С. Рябова, та ін.

У дослідженні проводиться порівняння визначень влади західних, радянських та українських дослідників, завдяки чому відстежується подібність в підходах щодо реальної здатності одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою примусу, правових або політичних норм. Метою аналізу моделі влади українського суспільства є перевірка якості її функціонування, її системності та здатності до самоорганізації в системі соціального організму України, у становленні якого влада є показником порядку. Саме завдяки їй відбувається ієрархічне підпорядкування окремих частин системи.

У підрозділі 1.2 „Трансформації суспільно-політичного життя і становлення публічної політики” розкриваються поняття соціальних порядків та публічної політики. Сукупність соціальних порядків завжди перебуває під загрозою, що вимагає засобу розв’язання конфліктів та протиріч, які виникають між окремими місцевостями. Це дозволяє зробити публічна політика. Соціальні умови можливості публічної політики включають в себе економічні, політичні, юридичні і комунікативні ресурси. Розподіл цих ресурсів нерівномірний. Вони сконцентровані в певних топосах, конфігурація відносин між якими визначає характер публічної політики.

Публічна сфера – сфера публічного життя, в рамках якого може розгортатися обговорення суспільно значущих питань, що призводить до формування проінформованої громадської думки. З розвитком публічної сфери пов’язують низку інституцій – держава, газети і журнали, забезпечення публічного простору, такого, як парки, кафе та інші громадські місця – а також, культура, сприятлива для розвитку публічного життя.

Поняття “публічна політика” зазвичай пов’язане з активною демократичною громадськістю. Завдання публічної політики – досягнення консенсусу, тобто суспільної згоди щодо наявних проблем. Проте публічна політика не може бути зведеною до інституційних форм практик – комунікація в ЗМІ або діяльність експертів – їй властиві велика диференціація інституціалізованих форм політичних практик та індивідуалізація необ’єктивованих практик.

Становлення публічного простору та інформаційного ринку позначилися і на способах державного урядування. Передусім мова йде про постійну боротьбу суб’єктів публічного простору (журналістів, представників ЗМІ, громадських активістів та ін.) за доступ до інформації, яка до останнього часу перебувала у межах компетенції органів державної влади. Викривальне оприлюднення закритої інформації стало однією з найпоширеніших стратегій політичної боротьби та дискредитації супротивника. Тому сьогодні державній владі доводиться докладати значних зусиль для виправдання і обґрунтування таємниці тієї чи іншої інформації, перебуваючи під тиском і постійним наглядом своїх політичних опонентів.

У дослідженні розглядається поняття „медіатизація політики”, яке запропонував Р. Лєнуар. Чи вказує медіатизація політики на кризу легітимності влади? Сьогодні усюди лунає загальна критика на адресу державної компетентності: нездатність до модернізації, до наведення порядку і безпеки, безвідповідальність та ін. Критиками часто виступають ті, хто керує державою. Ця критика, незалежно від того, наскільки вона обґрунтована, є симптомом не стільки кризи функціонування держави, скільки розпаду соціальної бази не її самої, а даної форми абсолютного етатизму: держави як цілого, гарантованого державою. Офіційна думка стала лише однією із складових громадської думки.

У підрозділі 1.3 „Державне управління за умов трансформації владних відносин” проводиться аналіз кількох концепцій, автори яких поставили собі за мету розробити та запровадити нові форми державного управління, що були б адекватні новим економічним, соціальним та політичним обставинам, зокрема, зростанню впливу публічної політики, існування розвинених демократичних політичних режимів.

Першою концепцією, що була розроблена у 80-ті роки XX ст. стала концепція нового державного менеджменту або ринкова концепція державного управління, яка була поширена у Великій Британії, США, Новій Зеландії, Канаді і мала своїх прибічників у Франції, Німеччині, країнах північної Європи і Японії. Цей різновид державного управління дістав вираження в адміністративних реформах 80-90-х рр. XX ст. у низці країн світу, отримавши назву переходу від державного адміністрування до державного менеджменту. Відповідно до теорії організація цей підхід має два основні моменти: посилення самостійності нижчих „поверхів” ієрархічних державних організацій і зміщення наголосів з побудови організації на її взаємовідносини з навколишнім середовищем. Принциповою особливістю нового державного менеджменту є спроба переосмислити взаємовідносини між політикою та державним управлінням. Традиційний підхід передбачав розрізнення між цими двома різновидами діяльності. Визначення головних цілей і завдань держави, її політичної стратегії покладалося на політичні органи держави, що володіють законодавчою ініціативою. Виконанням цих завдань мали займатися органи виконавчої влади. Попри те, що проблема впливу виконавчих структур існувала завжди, такий нормативний підхід був вихідним для розрізнення політики і управління. Новий державний менеджмент вносить зміни в таке розрізнення. Передусім він намагається уникати дихотомії політики/управління шляхом застосування терміну урядування (gove
ance), завдяки якому намагаються визначити особливості нового підходу.

Одним з найвпливовіших і найперспективніших підходів аналізу державного управління, що виникли в останні десятиліття, став неоінституційний підхід, який поєднує підходи неокласичної економічної теорії та традиційного інституціоналізму, інтерпретуючи неврегульовані взаємодії суб'єктів в політичному полі за моделлю ринкової поведінки і розглядаючи норми і правила як продукти раціонального вибору індивідів. Неоінституціоналізм намагається поєднати головні положення діаметрально протилежних підходів щодо тлумачення мотиваційної й поведінкової структури діючих суб'єктів.

Потужний вплив на концепції державного управління мала концепція „політичних мереж” (policy network), до якої останнім часом привертає увагу дедалі більша кількість дослідників. Вихідним пунктом для формулювання цієї концепції були ті ж самі проблеми, які спричинили виникнення концепції нового державного менеджменту. Проте концепція політичних мереж дещо інакше тлумачила причини кризи державного управління та пропонувала дещо інші шляхи її вирішення. Вона виходила не стільки з економічної моделі, а намагалася врахувати комунікативні зміни, викликані переходом до постіндустріалізму та демократичними практиками сучасних розвинених суспільств. Концепція політичних мереж водночас є привабливою для дослідження публічної політики, позаяк зміни саме у цьому секторі зумовили її появу. Плюралізація суспільного порядку, ускладнення взаємовідносин між різними частинами населення, високий рівень суспільних потреб і очікувань, зростання невизначеності та ризику, посилення впливу міжнародного та транснаціонального чинників на національну політику – все це зумовило перегляд усталених форм державного управління, передусім тих, де публічному сектору не приділялося достатньої уваги.

Другий розділ „Роль та місце громадської думки в суспільно-політичних процесах” присвячено історії виникнення терміну „громадська думка”, її визначення в соціологічних та політологічних дослідженнях. Висвітлюються питання природи, сутності, функціонування громадської думки в різних країнах.

У підпункті 2.1 „Нормативні визначення громадської думки як складової демократичного суспільно-політичного життя” розглядається формування і поширення застосування категорії „громадська думка”, яке відбувається впродовж ХVІІІ ст. Так, в країнах Західної Європи із самого початку вона використовувалася, радше, з полемічною метою. Її протиставляли меншою мірою „приватній” чи „особистій”, ніж „прихованій” або „секретній”, застосовуючи проти абсолютизму і королівського свавілля. „Громадська думка” спочатку була думкою парламентських кіл. Інакше кажучи, походження цієї категорії є суто політичним, пов’язаним з емансипативним рухом європейської буржуазії та становленням внаслідок цього публічної сфери модерного ґатунку.

Після революційних потрясінь кінця ХVІІІ ст. категорія „громадська думка” дещо змінює своє призначення. З поняття, що зазвичай застосовувалося у полемічних цілях, воно перетворюється на поняття, що стає джерелом нової легітимної влади, пов’язаної вже не з традиційним монархічним суспільно-політичним ладом, а з демократичним, парламентським режимом, що легітимує себе шляхом апеляції до думок громадян. Період з другої половини ХІХ до початку ХХ ст. ознаменувався значною модифікацією поняття „громадська думка”. До цього часу воно розумілося як думка освічених політичних еліт, яка завдяки наявним ЗМІ має бути оприлюднена і в такий спосіб стати думкою всієї громади. Тобто освічені еліти виступали в якості опосередкованої ланки між органами державної влади та широкими верствами громадськості. Наприкінці ж ХІХ ст. внаслідок поширення практики масових політичних маніфестацій та появи загальнонаціональної „народної” преси з’являється нове розуміння громадської думки, конкурентне попередньому. Мова йде про безпосередню, раптову думку, властиву акціям протесту чи громадської непокори. Думку, яка має тимчасовий, ситуативний характер і може бути зміненою впродовж нетривалого часу.

„Громадська думка”, хоча вона і не передбачена як така жодною Конституцією, тим не менш тісно пов’язана з режимами парламентарної демократії. Проте відношення делегування, встановлене виборами, ще більш серйозно піддається сумніву із зростанням кількості опитувань, в завдання яких входить, обминаючи дискусії та обговорення, вирішувати з непоінформованими індивідами будь-яку актуальну проблему або проблему, що є внутрішньою справою політичного класу.

У підрозділі 2.2 „Громадська думка в соціологічних та політологічних дослідженнях” розглядаються різні підходи до визначення громадської думки. Походження ідеї громадської думки пов’язується з необхідністю осмислення публічної або громадської сфери та її функцій. Громадська думка стає надзвичайно важливою в ситуаціях проблематичних і морально неоднозначних, зокрема, коли ситуація є новою і безпрецедентною, коли традиційні способи розв’язання не можуть бути застосовані до неї. У індивідів відсутня згода стосовно того, яка із загальновизнаних практик має в даному випадку застосовуватися. В екстремальній ситуації полеміка навколо того, що має бути зроблено, може досягти такого напруження, що стає можливим конфлікт між різними групами. Водночас, згідно з ліберальною теорією, нейтралізація конфліктів в громадській думці в моральній та релігійній областях є однією з передумов інституціонального захисту свободи і незалежності і тому – існування демократичного суспільства.

У дослідженні розглядається також нормативна теорія сучасної демократії, яка зародилася у філософських побудовах Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, А. Токвіля та багатьох інших відомих мислителів, які вважали, що демократія існує тільки тоді, коли громадськість має високий рівень політичної грамотності і може приймати раціональні рішення.

Автор досліджує також три типи соціального розподілу знання, запропоновані А. Шюцем: експерт, пересічний громадянин, добре інформований громадянин. Кожний з цих типів відображає певний тип знань та певний рівень суспільно-політичної компетенції. Але модель поінформованого громадянина стала об'єктом критики через нез'ясованість ступеню необхідної поінформованості громадян щодо суспільно-політичного життя. Вона передбачала надзвичайно високий ступінь освіченості у політичних проблемах та значних зусиль, ніж це демонстрували емпіричні дослідження та опитування громадської думки.

Дослідники припускали, що громадяни можуть приймати ефективні рішення вже за умов пересічного рівня поінформованості. Ця модель передбачала: 1) основою для формування установок є переконання громадян; 2) переконання, що ґрунтуються на більш-менш достовірній інформації; 3) формування й вираження установок – активний процес.

Зумовлені культурою і підтримані елітою стереотипи відіграють принципову роль у розумінні громадянами подій і процесів, безпосередньо не пов'язаних з їхнім життям. Проте це дещо спрощений погляд на природу громадської думки, позаяк, насправді, між безпосереднім та віддаленим завжди існують кореляційні зв'язки. Наприклад, вплив тлумачень проблем, за якими ми особисто не спостерігали та, які ми можемо сприймати безпосередньо, здійснює неабиякий вплив на інтерпретацію нами доступних для спостереження явищ.

У третьому розділі - „Взаємовідносини влади і громадської думки за умов постсоціалістичних трансформацій в Україні” - проводиться аналіз розвитку громадської думки в пострадянські часи в Україні та вплив на неї засобів масової інформації.

У підпункті 3.1 – „Вплив постсоціалістичних суспільно-політичних трансформацій на відносини між владою та громадською думкою” – зазначено, що суспільно-політичні перетворення на постсоціалістичних теренах в черговий раз порушили питання щодо адекватності наявних теоретичних підходів дослідження суспільних змін, адже означені трансформації характеризувалися специфічними особливостями, що відрізняли їх від усіх попередніх випадків. Враховуючи цю обставину, суспільно-політичні теорії, які були розроблені та застосовані під час дослідження хоча і схожих, але істотно відмінних від постсоціалістичних, суспільних перетворень, виявилися неспроможними належним чином пояснити особливості переходу від соціалізму до представницької демократії західного зразка. Перед дослідниками постало подвійне завдання перегляду і удосконалення наявних підходів, а також розробка і апробація таких теоретичних моделей, які були б спроможні охопити саму суть поточних суспільно-політичних змін, що відбуваються в країнах колишнього соціалістичного табору.

Визнання слабкості і недорозвиненості громадянського суспільства в постсоціалістичних країнах вже стало звичною справою сучасних політологічних досліджень. Втім, розвиток громадянського суспільства виявляється неодмінною умовою розвитку і зміцнення демократичних інституцій постсоціалістичних країн. Враховуючи цю обставину, аналіз динаміки становлення громадянського суспільства під час демократизації суспільно-політичного життя набуває особливого значення. Звичайно, це повною мірою стосується і демократичних перетворень в Україні.

Для постсоціалістичних держав проблема переходу до демократії ускладнюється, стаючи комплексом задач, пов’язаних з низкою специфічних ризиків.

Перший ризик дістає вираження у дефіциті адекватних передумов. Передусім йдеться про дефіцит права, що створює простір для „тіньового” сектору, сприяючи поширенню корупції. Окрім цього має місце і дефіцит культурних передумов для нових інституцій – відсутність життєспроможного громадянського суспільства та відповідних демократії ціннісно-нормативних орієнтацій. Нарешті, слід зазначити і про наявність дефіциту знань та інформації щодо політики трансформації, що пов’язано з теоретичною нез’ясованістю особливостей переходу від соціалізму до ліберальної демократії в політичній теорії.

Зміни соціальних і політичних інституцій зумовлюють ризик прийняття рішень, адже зазвичай недостатньо звертають увагу на їхню аксіологічну функцію. Будучи результатом політичного вибору, ці зміни сприймаються як довільні, неорганічні конструкції. Їм бракує легітимності, оскільки їхнє походження перебуває під підозрою через відсутність впевненості в тому, що політичні актори, які прийняли рішення запровадити інновації, не переслідують своїх власних цілей.

У підпункті 3.2 „Формування громадської думки в Україні за часів незалежності” йдеться про істотні зміни в комунікаційній структурі сучасного українського суспільства, а саме розпад масово-мобілізаційного суспільства радянського ґатунку та втрату інтересу до активного сприйняття інформації, поширюваної ЗМІ. Сучасного українця характеризує, радше, пасивна, адаптивна позиція телеглядача. Водночас зменшення читацького інтересу до преси свідчить про, те, що сьогодні суспільству бракує ініціативних груп зі своєю впливовою думкою та загальнонаціональним авторитетом.

Автор вказує на специфіку української ситуації, яка полягає в тому, що у вітчизняному суспільствознавчому дискурсі загалом бракує саме теоретичних рефлексій щодо природи і функцій громадської думки. Ситуація ускладнюється ще й через те, що, починаючи з кінця 80-х рр., коли набула поширення практика опитування громадської думки, виникла низка інституцій, безпосередньо зайнятих в опитуваннях. Проте брак рефлексії і зосередженість фахівців передусім на методичних проблемах опитувань сприяли поширенню передусім “оптимістичних”, наївних уявлень про громадську думку. Внаслідок цього опитування перетворилися на звичайний інструмент політичної боротьби, а апеляція до громадської думки стала тривіальним способом політичного тиску. До того ж в 60-ті рр. опитування громадської думки на вітчизняному ґрунті були пов’язані з легітимацією соціології як окремої наукової дисципліни, способом досягнення нею дисциплінарної автономії шляхом демонстрування своєї практичної корисності. Це, зокрема, виявилося визначальним для способу тлумачення як соціальних проблем, так і браку теоретичних розвідок. Інакше кажучи, практична заангажованість вітчизняних соціологів, а саме інституціалізація соціології завдяки опитуванням сприяла поширенню, зазвичай, некритичного ставлення до цієї практики.

У підрозділі 3.3 - „Роль засобів масової інформації у формуванні громадської думки в Україні” – зазначено, що ключовою проблемою у взаємовідносинах громадської думки та наявних в країні політичних інституцій є „відкритість” каналів, покликаних адекватно передавати запитання громадськості до політичних інституцій, не викривлюючи і не підміняючи їх вузькогруповими запитаннями. Інакше кажучи, якою мірою суспільний інтерес репрезентований в діяльності політичних інституцій, наскільки об’єктивно передають настрої та очікування більшості людей засоби масової інформації, наскільки вільними є вибори, якою мірою влада реагує на ті чи інші політичні події та процеси. За умов “викривлення”, тобто неадекватної репрезентації неминуче порушується зв’язок між більшістю і політичними, передусім владними інституціями, що призводить до істотних політичних ускладнень і проблем. В цьому контексті робочою гіпотезою може бути припущення, що наявні в українському суспільстві політичні проблеми, які дістають вираження в політичних кризах та акціях громадської непокори, значною мірою пов’язані з браком „відкритості” та „прозорості” каналів взаємовпливу громадської думки і політичних інституцій.

Досягнення максимального рівня свободи ЗМІ та їхньої громадської відповідальності вимагає не лише заперечення державної цензури, а й зусиль з деконцентрації і громадського регулювання засобів, що перебувають у приватному володінні. Враховуючи величезний розвиток транснаціональних медіа-корпорацій, що поглинають національні, виникає потреба в обмеженні інформаційної влади за допомогою підпорядкування її жорстким законам, що визначають квоти і обмеження на рекламу та перехресне володіння ЗМІ.

Стосовно інформування автор виокремлює глобальний і локальний горизонти нових подій. Найважливішим сегментом локальної інформації є “місцеві” новини, позаяк вони пов’язані із звичайним способом життя більшої частини населення. Глобальний горизонт нових подій, навпаки, не має безпосереднього відношення до сфери актуального життєвого досвіду. Вони являють собою предмет “інтересу”, а не практичних потреб, стосовно яких індивід може відстежувати їхню адекватність, оперативність тощо.

У дослідженні розглядаються версії нормативних підходів до ЗМІ, запропоновані Ф. Сібертом, Т. Пітерсоном та В. Шрамом у 1956 році, а саме такі теорії як: авторитарна, лібертаріанська, радянська і теорія соціальної відповідальності. Згодом К. Крістінс, Т. Гласер, Д. Маккуейл і Р. Вайт додали до цих версій ще дві – медіа періоду розвитку та модель демократичної участі.