ОСВІТНІЙ РЕСУРС ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано його мету і завдання, визначено наукову новизну, практичне значення одержаних автором результатів, подано відомості про їх апробацію та публікацію. 

У розділі 1 “Освітній ресурс як теоретична проблема інноваційної економіки” узагальнено теоретичні погляди видатних представників наукової думки на розвиток постіндустріального суспільства, місце і роль в цих процесах інформації, знань, освіти, обґрунтовано тенденції і напрями розвитку світової економіки в контексті становлення «економіки знань», визначено сутність та умови формування інноваційної економіки, місце і роль освітнього ресурсу в економічному розвитку.  

Кінець ХХ і початок ХХІ століття стали у розвитку світової економічної системи періодом зародження і становлення процесів переходу до «суспільства знань», про яке сучасні вчені і дослідники говорять як про реальну перспективу розвитку світового господарства. Як показав аналіз поняття «суспільство знань» у його співвідношенні з поняттями «постіндустріальне суспільство», «інформаційне суспільство» та іншими, воно переслідує не просто технологічні, а й гуманітарні цілі, коли знання, інформація і способи її обробки перетворюються у визначальний чинник виробництва.     

В «економіці знань» знання як ресурс стають не тільки найбільш важливим економічним ресурсом, а й основоположним елементом парадигмальних змін. Наведено додаткові аргументи в підтримку позиції тих авторів, які вважають, що в «економіці знань» найбільш важливим виробничим ресурсом стає не стільки інформація, скільки знання, тобто інформація, засвоєна та застосована людиною. Тому коректніше інформацію й знання розглядати з позиції єдності аналізу.

Під впливом наукомістких технологій виникає економіка, в якій найбільш важливим активом виявляється не матеріально відчутні ресурси – сировина, устаткування, робоча сила, а дещо невідчутне – інтелект, інформація, знання. В «економіці знань» величезного значення набуває розумова сила людини і технології, які забезпечують її багаторазове зростання. Специфіку сучасного етапу розвитку «економіки знань» відображає «нова економіка». Найбільш виразно це проявляється на прикладі США, де елементи «економіки знань» формуються більш прискореними темпами, ніж в інших розвинутих країнах.  

 Формування нової економіки відбувається разом з впровадженням і розповсюдженням інноваційного типу розвитку. У ході дослідження обґрунтовано, що інноваційний тип економіки дозволяє швидко й гнучко адаптуватися до мінливих внутрішніх та зовнішніх умов. Інформаційно-комунікаційні технології (Інтернет, Інтранет, Екстранет та ін.) забезпечують швидкий потік інформації усередині мережевої корпорації, дають можливість модифікувати організаційні структури, роблячи їх більш гнучкими та оперативними.

Інноваційна економіка дозволяє ефективно використовувати всі продуктивні ресурси суспільства (особлива увага звертається на людські ресурси), сприяє реалізації інтелектуального потенціалу країни на основі розвитку науки та освіти і підвищення його затребуваності господарством країни. У ході дослідження показано, що сучасний стан розвитку техніки і технологій, а також їх зміни висувають все нові вимоги до якості людського капіталу. Обґрунтовано, що в умовах інноваційного виробництва людський капітал під впливом науково-технічного прогресу набуває таких нових рис, як: а) високий і постійно зростаючий рівень інтелектуалізації; б) універсальність; в) творчий характер; г) високий рівень усуспільнення; д) мобільність, зокрема професійна мобільність, міжгалузева, внутрішньовиробнича, територіальна та міжнародна; е) зростання ролі і значення таких складових елементів людського капіталу, як капітал культури і здоров’я; ж) здатність до інтенсивного використання. В цілому в умовах НТП і переходу суспільства до інноваційного виробництва для людського капіталу характерний високий динамізм та гнучкість розвитку, поява нових якісних і кількісних характеристик, зростання його ролі у відтворювальному процесі, що неможливо без якісної освіти працівників.

Вимога ефективності щодо використання інтелектуального ресурсу виводить його із цільової в ресурсну сфери економіки і ставить в один рівень з матеріально-речовими ресурсами. Нове наукове знання саме стає особливим самостійним чинником, функцією виробництва і набуває відповідної суспільної форми людського капіталу. Через механізми поширення, зберігання й обробки інформації відбувається перетворення інформації в знання. На основі перетвореного знання формуються освітні ресурси. Освітній ресурс у роботі розглядається як сукупність знань, умінь і навичок, професійних, підприємницьких, світоглядних і громадянських якостей, що знаходяться в безперервному розвитку, використання яких веде до збільшення доходів індивідів, зростання прибутку фірм і забезпечення соціально-економічного розвитку країни в цілому.           

У ході дослідження визначено основні характерні риси та особливості освітнього ресурсу, доведено, що знання, набуті у сфері освіти, перетворюються у своєрідний засіб виробництва, який уречевлюється в усіх чинниках та продуктах суспільного виробництва та інтегрується з усіма ресурсами економіки (сировина, праця, фінанси, інформація і т. д.). Перетворення освіти у важливу складову виробничого процесу дозволяє реально долати відносну обмеженість традиційних ресурсів. Відбувається зміна пропорцій між масою застосовуваної речовини й енергії, з одного боку, та обсягом освітніх ресурсів, що входять безпосередньо у виробничий процес, втілених у створюваних товарах і послугах, – з іншого. Обґрунтовано, що використання освітнього ресурсу дасть можливість подолати не тільки обмеженість традиційних ресурсів, але й посилити продуктивну функцію освіти. В результаті зростають виробничі можливості суспільства. Будучи самостійним ресурсом, освіта одночасно є інтегральним чинником господарювання, елементи якого містяться у кожному із чинників виробництва, слугують критерієм їх зрілості, умовою ефективного функціонування та взаємодії.  

У розділі 2 “Розвиток освіти в контексті інноваційних перетворень економіки в Україні” розглянуто сучасний стан, проблеми та потреби розвитку освітнього ресурсу в Україні, обґрунтовано особливості інноваційної діяльності в освітній сфері, дано характеристику інноваційного потенціалу вищої освіти України, обґрунтовано теоретичні засади економічного забезпечення інноваційних процесів в освіті. 

Розвиток освітнього ресурсу України протягом останніх років відбувається в умовах складних різноманітних змін, пов’язаних як з внутрішнім макроекономічним станом країни (вплив демографічної ситуації, що веде до зниження кількості абітурієнтів; диспропорції на ринку праці та ін.) і самої системи освіти (зниження якості освіти та ін.), так і з зовнішніми чинниками, обумовленими вступом України у Болонський процес. Розвиток вищої освіти тривалий час визначається не потребою суспільства у фахівцях, а соціальним попитом на неї, причому в усе більшій мірі безвідносно до професії. Як показало дослідження, вітчизняна система освіти не повною мірою відповідає потребам модернізаційного розвитку суспільства – у ній все ще відсутня головна сполучна ланка, що дозволяє здійснити той переворот в освіті кадрів, який нагально необхідний для переходу до інноваційної економіки. Це – підготовка фахівців, які крім високої професійної кваліфікації володіють навичками і вмінням організовувати виробництво конкурентоздатної продукції, нестандартно мислити, мають нову інноваційну культуру.

Дослідження сучасних тенденцій розвитку освіти в Україні в умовах змін, викликаних постіндустріальним переходом, зламом старого і затягнутим становленням нового державного устрою, переходом від автаркії до відкритої участі в процесах інтернаціоналізації, дозволило виявити її структурні недоліки, що пов’язані з інституціональними недоліками у змісті освіти, її направленості, структурі, в економіці освіти та її менеджменті.    

З огляду на те, що сьогодні в Україні два діалектично взаємозалежні ринки − ринок освітніх послуг і ринок праці − існують паралельно один до одного, в роботі загострено увагу на проблемі відповідності структури, рівня й якості підготовки випускників вимогам сучасного українського ринку праці. На основі аналізу різних підходів до поняття «ринок освітніх послуг» автор доповнює це визначення і вважає, що ринок освітніх послуг слід розглядати як особливий інститут, який розвивається за законами попиту та пропозиції і регулює економічні відносини з приводу купівлі-продажу освітніх послуг. Сучасний ринок освітніх послуг визначається як недосконалий, соціально-орієнтований ринок, який передбачає комбінування ринкового механізму і державного регулювання. Одним із принципів його побудови є безперервність освіти, в основі реалізації якого лежить поділ ринку освітніх послуг на субринки: дошкільної освіти; загальної середньої; позашкільної освіти; професійно-технічної; вищої освіти; післядипломної освіти. Як показало дослідження, формування ринку освітніх послуг в Україні затрималось на стадії створення необхідних для цього інфраструктурних умов і відстає від потреб, що вже сформувалися і формуються.  

У зв’язку зі структурними перетвореннями української економіки загострюється проблема невідповідності наявних професій (спеціальностей), рівнів кваліфікації шукачів роботи та якості підготовки випускників вимогам роботодавців, а також дисбалансу між попитом та пропозицією робочої сили на ринку праці. Виділяються галузеві, територіальні, соціально-демографічні та професійно-кваліфікаційні диспропорції на ринку праці. Ці диспропорції таять в собі істотні загрози як для економіки країни, так і для суспільства в цілому: не задовольняються потреби підприємств у висококваліфікованій робочій силі, стримується ріст продукції й послуг, знижується конкурентоспроможність організацій, а також з’являються певні верстви незайнятого населення, у тому числі молодь, наростає соціальна напруженість в суспільстві, недовикористовується трудовий та інтелектуальний потенціал країни. Як основні причини незбалансованості попиту та пропозиції робочої сили виділено такі: а) недостатня адаптованість системи освіти до ринку праці; руйнування зв’язків ВНЗ з організаціями і підприємствами; б) відсутність довготермінових прогнозів соціально-економічного  розвитку регіонів України; в) малоефективна система профорієнтації молоді; г) відкриття спеціальностей без врахування потреб економіки регіонів; д) низька конкурентоспроможність випускників і труднощі з одержанням інформації про ринок праці; е) зниження вимог до абітурієнтів, особливо до тих, які бажають вчитися на платній основі.

У ході дослідження встановлено, що консервативність існуючої системи розширеного відтворення освітнього ресурсу, її нездатність чітко реагувати на потреби ринку праці є лише однією з причин невідповідності структури підготовки кадрів потребам ринку праці. Проблема невідповідності структури й обсягів підготовки кадрів потребам ринку праці має макроекономічні проблеми, пов’язані з відсутністю державних механізмів працевлаштування випускників; мікроекономічні, що обумовлені відсутністю внутрішніх систем перепідготовки кадрів на більшості українських підприємств; інституціональні, які викликані відсутністю державних, приватних, суспільних, змішаних − формальних інститутів взаємодії між ринком освітніх послуг і ринком праці; фінансові проблеми пов’язані з нестачею коштів на якісну підготовку фахівців у ВНЗ; соціальні − зі слабким рівнем підготовки абітурієнтів і викладачів багатьох українських ВНЗ. Враховуючи  актуальність оптимізації взаємодії системи професійної освіти з ринком праці і роботодавцем, а також той факт, що ринок освітніх послуг, як і ринок праці, не є системами, що повністю саморегулюються, у роботі обґрунтовано необхідність вироблення механізму взаємодії ринку праці й ринку освітніх послуг, елементами якого є ринкове саморегулювання, державне регламентування і система соціального партнерства, при цьому значення кожного елемента залежить від специфіки регіонів і темпів соціально-економічних перетворень.

Автором обґрунтовується теоретико-методологічна позиція, згідно з якою здатність вищої школи забезпечити стабільність свого розвитку в умовах постійних змін макросередовища є істотною ознакою наявності в неї значного інноваційного потенціалу. Інноваційний потенціал вищого навчального закладу – це найбільш узагальнене визначення його реальних можливостей до зміни, поліпшення, прогресу на основі трансформації наявних збалансованих ресурсів у новий якісний стан. Інноваційний потенціал ВНЗ включає в себе як невикористані, передбачувані (приховані) можливості ресурсів, які можуть бути приведені в дію для реалізації інноваційної стратегії, так і організаційний та інституціональний механізми (інноваційні агентства, технологічні й наукові центри тощо), що забезпечують інноваційну діяльність. Інноваційна діяльність вищих навчальних закладів розглядається як стратегічний напрямок формування людського капіталу. Вона покликана забезпечувати залучення додаткових фінансових коштів й інших матеріальних та інтелектуальних ресурсів, які сприяють підвищенню конкурентоспроможності навчальних закладів на ринках освітніх послуг і наукомісткої продукції.

Вища школа України має значний науково-технічний і, як наслідок, інноваційний потенціал. В роботі пропонується результатний підхід до дослідження інноваційного потенціалу, згідно з яким оцінка інноваційного потенціалу зводиться до кількісної оцінки результату, якого господарюючий суб’єкт здатний досягти, маючи певні (за якістю і структурою) ресурси. Важливими показниками, що характеризують рівень наукового потенціалу вищої школи, є відомості про аспірантів, докторантів і відсоток захищених дисертацій. Так, загальна кількість аспірантів у 2011 році порівняно з 2005 роком зросла на 16,7 %, докторантів – на 22,8 %. Протягом останніх шести років спостерігалась тенденція до збільшення питомої ваги тих, хто закінчив аспірантуру та докторантуру із захистом дисертації: кандидатської – з 20,3% у 2005 році до 26,5 % у 2011 році, докторської – відповідно з 14,7 % до 29,0%. Високий рівень цих показників свідчить про надійний науково-методичний потенціал, а з іншого боку − про рівень фінансування і потужності матеріально-технічної бази.

Важливою складовою інноваційного потенціалу вищої школи є фінансові ресурси. Аналіз статистичних даних показує збільшення видатків державного бюджету на наукові та науково-технічні роботи, темпи зростання яких порівняно з 2005 роком становили: в 2006 році − 117,90 %, в 2007 році − 164,53 %, в 2008 році − 228,49 %, в 2009 році − 198,61 %, в 2010 році – 216,48 %. Темпи росту видатків, передбачених у державному бюджеті сектору вищої освіти на наукові та науково-технічні роботи, порівняно з 2005 роком дорівнюють: в 2006 році − 139,04 %, в 2007 році − 200,36 %, в 2008 році − 267,95 %, в 2009 році − 247,08 %, в 2010 році – 286,07%. Позитивним чинником є збільшення частки видатків, передбачених державним бюджетом сектору вищої освіти на науку, у загальному обсязі видатків державного бюджету на наукові та науково-технічні роботи. Темпи їх зростання порівняно з 2005 роком становили: в 2006 році − 17,72 %, в 2007 році – 21,52 %, в 2008 році − 17,72 %, в 2009 році − 25,32 %, в 2010 році – 32,91 %.   

Відповідність інноваційного потенціалу вищої школи потребам ринку праці визначається затребуваністю фахівців, яких випускають ВНЗ. За період 2006 − 2010 років випуск фахівців з вищою професійною освітою в Україні постійно збільшувався, однак частка працевлаштування випускників мала тенденцію до зменшення; сьогодні близько половини випускників (42 %) не отримують направлення на роботу. З огляду на це можна зробити висновок, що вища школа України має недостатній інноваційний потенціал і тому не здатна адекватно реагувати на зміни макросередовища й впливати на ці зміни.

У ході дослідження визначено чинники, що справляють негативний вплив на розвиток інноваційного потенціалу вищої школи: низька інвестиційна й інноваційна активність в ос­воєнні нових наукомістких технологій, відсутність навичок комерціалізації науково-технічних розробок; зниження престижу науки, старіння наукових і науково-педагогічних кадрів; відтік кваліфікованих наукових і науково-педагогічних кадрів у комерційні структури і за кордон; погіршення матеріально-технічної бази освіти й науки та ін. Ці чинники знижують масштаби проведення науково-дослідних робіт, послабляють зв’язки вищих навчальних закладів та наукових установ системи освіти з промисловістю, соціальною сферою країни, галузевою й академічною наукою тощо.

У роботі доведено, що розвиток інноваційного процесу в суспільстві вимагає нової, інноваційної траєкторії освіти, основною метою якої стає не тільки формування певного рівня кваліфікації, але й розкриття творчого потенціалу, оволодіння  методологією співробітництва, розвиток інтелекту як інструменту свідомості. Інноваційна траєкторія вищої професійної освіти, її практико-орієнтована і діяльнісна направленість повинні бути реалізовані в стандартах компетенції. Обґрунтовано, що в основу проектування освітньої діяльності має бути покладена модель випускника ВНЗ як взірець сукупності вимог до нових робочих місць, або модель конкурентоспроможного фахівця.

Всі інновації в освітніх організаціях можна функціонально об’єднати за типами: економічні інновації у сфері продуктів та послуг; технологічні інновації – інновації у сфері процесів реалізації освітніх і науково-дослідницьких послуг; організаційні інновації, пов’язані із зміною загальної організаційної структури ВНЗ та його підрозділів; управлінські інновації, які торкаються психології і поведінки працівників ВНЗ. Основні ідеї інноваційних підходів несуть у собі прогресивне начало і дозволять в умовах і ситуаціях, що змінюються, ефективніше, ніж раніше, розв’язувати завдання навчання, виховання і професійного становлення. На цій основі обґрунтовано принципи інноваційного перетворення освітньої діяльності: реалізація інноваційних підходів одночасно на рівні організаційно-управлінської структури, технологій і методів навчання, наукових досліджень і взаємодії педагогів та студентів, що дасть можливість ВНЗ ефективно реагувати на зміну потреб економіки й бізнесу у професійній підготовці кадрів, адаптуватися в умовах мінливого ландшафту вищої освіти, а отже успішно виконувати свої освітні, дослідницькі й інформаційні функції. В свою чергу, результати реалізації освітніх новацій, втілюваних у новій моделі випускника вищого навчального закладу, характеризують рівень інвестиційної привабливості вищого навчального закладу.

Реалізація зазначених інноваційних підходів передбачає систему соціальних перетворень, що включає в себе: 1. Інституціональні перетворення (інтеграція науки та освіти, освітніх потреб та потреб суспільства, освітніх цінностей і соціальних цінностей). Ці перетворення стосуються розвитку технологічних і наукових парків, навчально-науково-виробничих комплексів, участі вищих навчальних закладів у діяльності наукових центрів, формування групи провідних по галузях ВНЗ, визначаючих політику у сфері освіти. 2. Інформаційне перетворення (забезпечення доступності інформації, перетворення інформаційних ресурсів у найбільш важливий вид конкурентоздатного товару на ринку освітніх послуг, реалізація концепції інформаційної підтримки нових технологій у сфері освіти, повсюдне впровадження технологій електронної пошти, електронного обміну інформацією, зокрема електронних конференцій і нарад, впровадження Web-технологій для розробки і доставки інноваційних навчальних програм, курсів, впровадження практики створення баз даних тестування, оцінювання та ін.).

Розділ 3 “Формування моделі підготовки фахівців для потреб інноваційного розвитку” присвячено обґрунтуванню теоретичних засад щодо переходу від навчально-освітнього до науково-освітнього процесу у вищій школі, теоретико-методологічних засад перетворення ВНЗ в навчально-науково-виробничі комплекси, дослідженню основних форм розвитку взаємодії соціальних партнерів у сфері професійної освіти.  

Підготовка висококваліфікованих фахівців, затребуваних практикою, має ґрунтуватися на її тісному зв’язку з наукою, як фундаментальною, так і прикладною. Процес передачі знання (освітній процес) автор пропонує розглядати з точки зору здійснення стадій інноваційного процесу. Просування по стадіях інноваційного процесу дозволить тим, хто навчається, реально відчути себе активними учасниками процесу створення нововведення від появи нової ідеї до її реалізації на практиці. Злиття сфер «освіта — наука — виробництво» в єдиний інноваційний цикл дозволяє забезпечити постійний контакт студентів з тими, хто реально бере участь в науково-виробничому процесі, а наукові і висококваліфіковані виробничі кадри одержують можливість безпосередньо реалізовувати наукові ідеї, поєднуючи цей процес з процесом передачі знань і професійних навичок. Поняття «освітній цикл» у роботі розглядається як постійно повторюваний процес цілеспрямованого перетворення навчання та організаційно-технологічних основ освітнього процесу відповідно просуванню його від пошуку нових ідей до прикладного їх використання або конкретних результатів, направленого на підвищення якості освітніх послуг, конкурентоспроможності освітніх установ та їх випускників, забезпечення всебічного особистісного і професійного розвитку студентів. В основі поєднання інноваційного та освітнього циклів лежить новація (у тому числі нове знання) як результат інноваційної й освітньої діяльності. Використання закономірностей циклічності інноваційного процесу обумовлює можливість формування не формального, консервативного механізму організації освітнього процесу, а рухомого, гнучкого, виходячи з особливостей фаз інноваційного циклу. Під час такого комунікативного освітнього процесу забезпечується наступність методології пізнавальної діяльності і традиції дослідження. У результаті досягається нова якість підготовки фахівців, яка забезпечує комплекс компетенцій, включаючи фундаментальні і технічні знання, уміння аналізувати і розв’язувати проблеми з використанням міждисциплінарного підходу, володіння методами проектного менеджменту, здатність до командної роботи і міжкультурних комунікацій.

Для забезпечення інноваційно-дослідницького характеру навчання, органічної єдності наукового і навчального процесу, постійного значного приросту нових знань важливе значення має створення адекватної організаційної структури, що інтегрує навчальну, наукову, інноваційну, виробничу, маркетингову діяльність, − навчально-науково-виробничий (навчально-науково-інноваційний) комплекс, в якому системотвірним елементом є ВНЗ. Навчально-науково-виробничий комплекс в роботі розглядається як форма організації вищого навчального закладу незалежно від форми власності і галузевої приналежності, яка забезпечує конкурентоспроможність освітніх, науково-дослідних, науково-технічних послуг, які пропонуються, та інноваційної діяльності в довгостроковій перспективі на вітчизняному і міжнародному ринках на основі аналізу і задоволення вимог споживачів, єдності освітнього, наукового та інноваційного процесів і формування бази для виходу з розробленими видами нововведень на експорт. Інноваційна діяльність ННВК направлена на створення, впровадження й отримання економічного, соціального, екологічного та інших видів ефектів від реалізації таких типів продуктів: інновацій в освіті, науково-технічних інновацій, об’єктів промислової власності та авторського права, інновацій в управлінні, інноваційного бізнесу.

Головна специфіка ННВК полягає в тому, що поряд з традиційними – речовими (матеріальними) та інформаційними інноваційними продуктами випускає специфічний інноваційний продукт – фахівця. На основі аналізу цілей, задач, напрямів діяльності навчально-науково-виробничого комплексу запропоновано організувати діяльність комплексу на базі принципів синергетики, які дозволяють цій складній системі розвиватися з найбільш високою ефективністю. У роботі обґрунтовано основні принципи організації, функціонування й управління ННВК: 1) самоорганізація і саморозвиток; 2) цілеспрямованість; 3) цілісність; 4) системність; 5) відкритість; 6) автономність; 7) самодостатність. Комплекс представляє собою діалектичну єдність стійкості і мінливості своїх структур, які можуть еволюціонувати в межах свідомо зафіксованих параметрів, що забезпечують найбільшу ефективність його діяльності.

У рамках ННВК пропонується об’єднувати вузівські науково-дослідні інститути, конструкторські бюро, дослідні виробництва, експериментальні заводи, підприємства, інноваційні структури і т. д., які діють в інтересах ВНЗ на різних етапах інноваційного циклу. Доведено також перевагу інтеграції у формі об’єднання «по вертикалі» з утворенням ієрархічно побудованої структури у вигляді сукупності названих вище організацій і підприємств не тільки одної, але й декількох різних галузей промисловості, які мають регіональне чи місцеве значення й утворюють спільний вертикально-інтегрований ННВК.  

Соціальний діалог і партнерські зв’язки сьогодні виступають дієвим засобом забезпечення доступності професійної освіти, стають необхідним механізмом удосконалення її якості, підвищують ефективність діяльності освітніх установ, сприяють їхньому випереджальному розвитку. У роботі обґрунтовано доцільність створення органів соціального партнерства на національному, регіональному, галузевому і місцевому рівнях і на рівні навчальних закладів за участю представників підприємств, асоціацій роботодавців і підприємців, торгово-промислових палат, профспілок і представників сфери освіти, завданнями яких є: розробка кваліфікаційних вимог до фахівців (розробка специфікації сфери праці), національної системи кваліфікацій ПОО і стандартів ПОО (специфікація оцінки), навчальних програм (специфікація сфери освіти), змісту й організації виробничої практики на підприємстві (навчання на робочому місці) або в майстернях навчального закладу, прогнозів розвитку ринку праці і ресурсна підтримка професійної освіти.   

У розділі 4 “Економічна результативність якості вищої освіти” розроблено категоріальний апарат якості вищої освіти, методологічні основи її оцінювання, на основі яких запропоновано основні напрями підвищення якості вищої освіти та розроблено концептуальні підходи до її удосконалення.

Якість вищої освіти є поняттям, яке характеризується численними аспектами і в значній мірі залежним від контекстуальних рамок даної системи, інституціональних завдань або умов і норм в цій дисципліні і вимагає системного вивчення. Поняття "якість" охоплює усі основні функції і напрями діяльності в цій галузі: якість викладання, підготовки і досліджень, а це означає якість відповідного персоналу та програм й якість навчання як результат викладання та досліджень. Оскільки процес пошуку поняття "якість" має багатосторонній характер і виходить за рамки вузького тлумачення навчальної ролі різних програм, воно передбачає таку ж увагу питанням, які мають відношення до якості підготовки студентів, інфраструктури і навчального середовища. Всі ці питання, що пов’язані з якістю, поряд з відповідним прагненням до кращого управління, відіграють важливу роль у визначенні характеру функціонування того чи іншого конкретного навчального закладу, оцінки його діяльності і формуванні інституціонального іміджу.

Якість вищої освіти визначається як єдність процесу і результату, а також нерозривний взаємозв’язок з умовами й управлінням, що реально формує вищу освіту як систему, як сферу духовного виробництва, становлення й розвитку людини, а також її підготовки як фахівця. У роботі визначено основні особливості якості вищої освіти, які є об’єктивним проявом складності цієї категорії, загальної для будь-якої країни: а) багатоаспектність (якість вищої освіти як частини освітньої системи, якість освітнього процесу, якість підготовки фахівців, якість результату освітньої діяльності); наявність творчої і відтворної компоненти; б) багаторівневість кінцевих результатів (якість випускників: молодших спеціалістів, бакалаврів, спеціалістів, магістрів); в) багатосуб’єктність (оцінка якості освіти здійснюється безліччю суб’єктів: студентами, випускниками ВНЗ та післявузівської освіти, їхніми батьками, роботодавцями, державними органами, самою системою освіти тощо); г) багатокритеріальність – якість освіти оцінюється набором критеріїв; д) поліхронність – поєднання поточних, тактичних і стратегічних аспектів якості освіти, які у різний час одними й тими ж суб’єктами сприймаються по-різному (випускники протягом життя, трудової діяльності з часом переоцінюють якість своєї освіти, цінність окремих дисциплін і викладачів; суспільство і держава в залежності від свого стану переглядають пріоритети в якості і змісті освіти і т. д.); е) невизначеність у її оцінках (через високий рівень суб’єктивності оцінки якості освіти різними суб’єктами); ж) інваріантність і варіативність – серед великої кількості якостей освітніх систем, навчальних закладів, їхніх випускників виділяються інваріантні (загальні якості для всіх випускників кожного рівня освіти, кожної спеціальності чи напряму підготовки випускників ВНЗ) і специфічні (саме для цієї численності випускників чи освітніх систем).

В сучасних умовах принципового значення набуває пошук нових підходів до підвищення якості вищої освіти, в особливості з орієнтацією на державне і приватне інвестування. Виходячи з цього, виділяється обов’язковий (з боку державних чи інших офіційних адміністративних органів) та громадський вимір якості вищої освіти, оцінювати яку можуть різні громадські організації. З метою більш об’єктивного оцінювання якості вищої освіти й управління нею необхідне виявлення всіх сил, які чинять вплив на якість вищої освіти: тих, що безпосередньо беруть участь у перетворенні властивостей об’єкта, тобто чинників впливу, та умов − сил, які впливають на об’єкт опосередковано. У роботі обґрунтовані зовнішні – міжнародні, національні та регіональні, і внутрішні (середовище ВНЗ) чинники, що впливають на якість вищої освіти, та умови забезпечення її якості.

Оцінка якості вищої освіти у роботі розглядається як безперервний процес виміру відповідності її параметрів (якість вищої освіти як частини освітньої системи, якість освітнього процесу, якість підготовки фахівців, якість результату освітньої діяльності) різноманітним вимогам, нормам, умовам. Оцінка залежно від її суб’єктів (держава, громадські об’єднання, рейтингові агентства, засоби масової інформації, адміністрація навчального закладу) може бути зовнішньою і внутрішньою і має носити не тільки контрольно-оцінний, але й аналітичний, стимулюючий та інформаційний характер. Найбільш прийнятний та об’єктивний опис здатна дати оцінка якості вищої освіти, що містить в собі як кількісну (статистичну), так і якісну (за допомогою експертизи) оцінку. В роботі обґрунтовано введення якісних (експертних) методів оцінки, які націлені на кінцевий результат. Саме якісний метод оцінки здатний прогнозувати рівні якості вищої освіти, оскільки досліджує не лише реальну ситуацію на певний період часу. Він дає уявлення і про рівень суспільно-моральних рис випускника, його здатності до генерації нововведень. З огляду на це запропоновано класифікацію видів оцінки якості вищої освіти, принципи відбору показників для оцінки, критерії якості вищої освіти з урахуванням мотивації споживачів, а також методичний підхід до експертної оцінки якості вищої освіти.  

Обґрунтовані такі напрями підвищення якості вищої освіти: формування державної політики у сфері якості вищої освіти і створення державної системи управління якістю освіти; створення системи державної сертифікації професійних освітніх програм і послуг; створення незалежної експертизи системи якості ВНЗ, професійних освітніх програм, освітніх послуг; вдосконалення системи державних освітніх стандартів; створення в кожному вищому навчальному закладі системи управління якістю.

У дисертаційній роботі розроблено концептуальні підходи до удосконалення оцінки результативності якості вищої освіти, що відображають пріоритети розвитку і принципи функціонування вищої освіти і мають бути сформовані на всіх рівнях управління освітою. На державному рівні необхідне вдосконалення системи показників ліцензування, атестації й державної акредитації в напрямку розширення кількості і складу використовуваних критеріїв; розробки моделі оцінки системи управління якістю у ВНЗ; використання під час оцінки вимог усіх груп споживачів послуг ВНЗ; створення механізму постійного оновлення і перегляду державних освітніх стандартів, їхнього вдосконалення як бази оцінки якості підготовки фахівців. На регіональному рівні оцінка результативності якості вищої освіти має допоміжне значення і полягає у вимірі ефективності заходів щодо підтримки вищої школи в регіоні. На рівні ВНЗ повинна бути сформована система оцінки, яка дозволить забезпечити моніторинг стану ВНЗ у сфері якості освіти. Вона може мати матричну структуру, що передбачає проведення оцінки якості вищої освіти по вертикалі і горизонталі, поєднувати у собі педагогічний та управлінський компоненти оцінки. Організація такої оцінки припускає створення спеціального відділу, а також призначення відповідальних осіб у кожному підрозділі ВНЗ. Ефективне проведення оцінки якості освіти у ВНЗ можливе лише за наявності дієвого механізму управління якістю, у рамках якого здійснюються планування, організація, мотивація, контроль і аналіз якості. Регулярне і правильне використання інструменту оцінки дозволить зробити її основою формування системи управління якістю у ВНЗ.

У розділі 5 “Інвестування сфери вищої освіти в умовах формування інноваційної економіки” виявлено проблеми інвестування вищої освіти, обґрунтовано принципи формування її сучасного механізму інвестування, удосконалено методологічні підходи до оцінювання ефективності інвестицій у вищу освіту. 

Макроекономічні завдання інноваційної економіки, і насамперед зростання ВВП у результаті підвищення рівня освіти, вимагають переходу від парадигми фінансування вищої школи до парадигми її інвестування, як з боку держави, так і з боку приватних, некомерційних і корпоративних структур. Інвестувати освіту – означає забезпечувати її відповідність поточним та перспективним тенденціям світового розвитку і потребам особистості, регіону, країни. Під інвестиціями у вищу освіту у роботі розуміються довгострокові вкладення фінансових коштів у розвиток професійного потенціалу індивіда з метою поліпшення якості життя за допомогою створення нових технологій і механізмів доступу різних груп населення до вищої освіти будь-якого освітнього рівня.

У дисертаційній роботі проаналізовано основні причини, за яких вітчизняній вищій школі для забезпечення її інноваційного розвитку необхідні багатоканальне фінансування та інвестиції приватного інвестора: 1. Відсутність законодавчо закріплених соціальних стандартів, тобто державних зобов’язань із фінансування освітньої діяльності, у тому числі й освітніх новацій у вищій школі. 2. Введення інституту зовнішнього незалежного оцінювання. Знеособлена взаємодія абітурієнт – ВНЗ змушує шукати нові методи і форми взаємодії з середньою школою і потенційними абітурієнтами. 3. Скорочення державних видатків на вищу освіту, що є загальносвітовою тенденцією. 4. Нові моделі освіти. Так же, як і у США, нові моделі, засновані на сучасних телекомунікаційних технологіях, орієнтовані на потреби ринку, є серйозною загрозою для існування фундаментальної вищої освіти. Тому лінія поведінки ВНЗ на ринку освітніх послуг повинна знайти і протиставити негативній тенденції у вищій освіті такі методи і технології, які складуть їхню конкурентоздатність як на локальному, так і на світовому ринку освітніх послуг. 5. Приватний сектор освіти. Наявність в системі освіти приватного сектора, в якому умови роботи істотно полегшені у порівнянні з державним сектором, створює жорстку конкуренцію, в якій державний сектор часто програє за зовнішніми параметрами, привабливими для споживача. Внаслідок цього освітні новації, що мають на меті досягнення конкурентоздатної переваги над приватним сектором, вимагають спеціальних тактичних прийомів і методів роботи.

На основі проведеного аналізу обґрунтовано найбільш перспективні форми інвестицій вищої освіти: освітній кредит, державні іменні фінансові зобов’язання, договір на підготовку фахівців від організацій, медико-соціальне і довгострокове страхування, освітній вексель, позабюджетна стипендія, залучення організацій до інвестування науково-дослідної діяльності ВНЗ. Крім вказаних напрямків способи виділення бюджетних коштів можуть бути представлені і в таких формах, як прямі інвестиції частини поточних витрат ВНЗ, державні та регіональні програми. Зазначено, що основною проблемою, яка не дозволяє перейти до позабюджетного фінансування, є нерозвиненість фінансових механізмів на ринку освітніх послуг, відсутність законодавчої бази, що регулює фінансові взаємовідносини учасників процесу інвестування освіти.

Сучасна система інвестування вищої освіти на основі теорії людського капіталу має бути орієнтована на розширення джерел інвестицій, їх диверсифікацію; зміну набору використовуваних інструментів інвестування; створення універсальної комплексної системи оцінювання ефективності використання інвестицій; зростання економічної самостійності освітніх установ. В основу спільного інвестування сфери вищої освіти має бути покладений принцип відповідності структури і змісту професійної підготовки фахівців сучасним потребам економіки.     

У ході дослідження інвестиційної привабливості сфери освіти України були виявлені основні перешкоди розвитку інвестування цієї сфери, які стосуються розв’язання двох головних проблем: раціонального розподілу бюджетних коштів, що виділяються, між освітніми установами; створення умов для залучення додаткових джерел інвестицій. Розв’язання вказаних проблем багато в чому визначається інвестиційним кліматом сфери освіти, який представляє собою систему правових, економічних і соціальних умов інвестиційної діяльності. Ці умови формуються під впливом широкого кола взаємопов’язаних процесів, які відображають об’єктивні можливості сфери освіти до розвитку та розширення інвестиційної діяльності і характеризують інвестиційний потенціал. Інвестиційний потенціал освіти в роботі розглядається як якісна характеристика, що враховує як об’єктивні передумови для інвестицій, так і наявність різних об’єктів, напрямів інвестування системи освіти. Інвестиційний потенціал освіти реалізується через якість освіти, що відображає всі зростаючі запити суспільного розвитку. Проведене в роботі обґрунтування джерел, інструментів та результатів інвестицій, а також визначення пріоритетних напрямів інвестицій створило теоретичне підґрунтя формування сучасного механізму інвестування освіти.

У роботі розглянуто ефективність інвестицій у вищу освіту, пов’язаних з ефективністю функціонування ВНЗ і необхідних для якісної підготовки фахівців. Автором пропонується розглядати ефективність як економічну категорію, що застосовується для характеристики вираження найбільшого ступеня досягнення мети (або отримання бажаного результату у вигляді прибутку для забезпечення освітнього процесу), яка визначається відношенням результату досягнутої мети до її витрат. Такою метою для освіти є якісна підготовка фахівців, адекватних новим економічним умовам, й якісне оновлення змісту освіти.

Ефективність інвестицій у вищу освіту розглядається на двох рівнях: внутрішня ефективність (характеризується сукупністю показників діяльності апарату управління, яка характеризується адекватністю своїм основним завданням забезпечення функціонування системи вищої освіти з врахуванням розвитку освітньої установи при мінімальних витратах ресурсів) і зовнішня ефективність (відображає взаємозв’язок інвестиційної активності держави, домогосподарств, фірм, громадських фондів і отримуваних вигод від спожитих послуг вищої школи). Тому оцінка ефективності інвестицій в освіту проводиться з погляду інвестора (який має мету отримати максимум доходів від здобутої освіти високої якості за мінімальних витрат) і з позиції ВНЗ, мета якого полягає в ефективному перерозподілі інвестицій і розвитку напрямів своєї діяльності для задоволення потреб замовників у високоякісних освітніх послугах.

На основі ґрунтовного аналізу різних підходів до оцінки ефективності інвестицій в освіту запропоновано ефективність інвестицій у вищу освіту оцінювати з погляду комплексного підходу, згідно з яким загальна оцінка ефективності інвестицій в освіту визначається як набір ефективностей окремих напрямів інвестування (формування професорсько-викладацького складу, інтелектуального потенціалу, матеріально-технічної бази, навчально-методичне забезпечення та ін.). Кожен з напрямів інвестується залежно від рівня його розвитку, що дозволить досягти головної мети – високої якісної підготовки фахівців і конкурентоспроможності ВНЗ (рис. 1).

У роботі систематизовано й досліджено зовнішні (політичні, економічні, соціальні, інвестиційні) і внутрішні (політика ВНЗ, організаційно-правова діяльність ВНЗ, інвестиційний потенціал ВНЗ) чинники, що впливають на ефективність інвестицій в освіту, основні показники оцінки ефективності інвестицій залежно від напряму інвестицій. З огляду на те, що ефективність освіти як соціальної сфери може оцінюватися набором показників, що характеризують напрями інвестування, як критерій пропонується використовувати ступінь забезпеченості інвестиціями за напрямами функціонування ВНЗ. Як критерії інвестиційної привабливості освітніх новацій пропонується використовувати: кількість та якість новацій; ризик, пов’язаний з розробкою і впровадженням освітніх новацій; витрати, необхідні для розробки й впровадження новацій; часовий період розробки й впровадження новацій; ефекти впливу інновацій на результати освітньої діяльності; приріст інтелектуально-інноваційного потенціалу ВНЗ, забезпечуваний  результатами освітніх новацій.

Питання залучення інвестицій у вищу освіту є ключовим питанням розвитку суспільства в цілому, а питання залучення інвестицій в освітні новації – ключовим напрямком інноваційного розвитку ВНЗ. Це пояснюється тим, що в момент здійснення вкладень інвестори встановлюють зв’язок з конкретним ВНЗ і стають учасниками його інноваційної діяльності. Результатом впливу інвесторів можна вважати зміну якісних і кількісних характеристик освітньої діяльності ВНЗ. Потім збільшення інтелектуально-інноваційного потенціалу працівників, яке матеріалізується у вигляді інвестиційного доходу, впливає на інвестора, у свою чергу змінюючи його властивості і повертаючи вкладені ресурси. В кінцевому підсумку після припинення  інвестиційного процесу і ВНЗ як суб’єкт, й інвестор як об’єкт інвестування починають існувати в новій якості. Інвестиційні процеси у вищій освіті дозволяють створити й підтримувати ланцюгову реакцію інноваційного розвитку всіх секторів національної економіки, тобто є чинником прискорення соціально-економічного розвитку суспільства.