ОСВІТНЬО-ВИХОВНА ТА ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ БУКОВИНИ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ – 30-ТІ РОКИ ХХ СТ.)

Краткое содержание

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, сформульовано його мету, завдання, об’єкт, предмет, методи та джерельну базу; показано зв’язок з науковими програмами; розкрито наукову новизну й теоретичну значущість, практичне значення одержаних результатів, відображено їх апробацію.

У першому розділі – «Український громадський рух на Буковині другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. століття як освітньо-культурне явище» –  простежено генезу українського громадського руху в краї в означений період: охарактеризовано суспільно-політичні та соціокультурні передумови виникнення українських громадських організацій у другій половині ХІХ ст.; окреслено основні етапи та виявлено провідні тенденції їх розвитку 1867-1940 рр.; обґрунтовано детермінованість освітньо-виховної діяльності громадських організацій актуальними проблемами тогочасного розвитку українського шкільництва й освіти в краї.

Установлено, що визначальними у процесах зародження і розгортання громадського руху у краї стали події, зумовлені конституційними реформами Австро-Угорщини 60-х рр. ХІХ ст., які декларували рівність усіх громадян імперії перед законом, однакові можливості в призначенні на державні посади, свободу пересування; проголошувалася свобода слова і совісті тощо. В контексті суспільно-політичних перетворень були проведені прогресивні реформи шкільництва, в результаті яких утверджувався світський характер освіти, визначався її обов’язковий характер, доступність і єдність для представників усіх національностей і віровизнань; запроваджувалося обов’язкове шкільне навчання для дітей 7-13 рокiв; створювалася структурна система освіти, в основі якої – народна (початкова) школа; встановлювалося державне управління освітою через систему спеціально організованих органів – шкільних рад; створювалися навчальні заклади для підготовки педагогічних кадрів.

Демократичні засади австро-угорських реформ відкривали для українців Буковини, які становили найчисельнішу етнічну групу в краї – 42 % (на другому місці – румуни – 33%; німці, євреї, поляки – менші за численністю громади), привабливі перспективи. Завдяки їм вони мали б стати на один рівень із німцями, румунами, поляками та іншими народами краю, забезпечивши свої національні права відповідно до конституційних положень. Та, незважаючи на те, що була створена міцна правова база для гарантування особистих свобод і прав громадян імперії, намічені реформи, як доводять дослідники і підтвердив подальший хід історії, не були доведені до кінця. Чимало правових норм мали декларативний характер і не підкріплялися механізмом введення в дію.

Виявлено, що прагнучи реалізувати політику федерального централізму, засновану на врахуванні національних інтересів народів, які проживали на приєднаних територіях, австрійський уряд залишав за кожним коронним краєм «з огляду на місцеві потреби» право вносити до шкільних законів доповнення і зміни. З одного боку, це відповідало визначеним у конституції 1867 р. принципам демократії і федералізму в політиці і суспільно-політичному житті імперії. Однак, з іншого боку, тодішня Буковина виявилася неготовою до належної реалізації продекларованих свобод, особливо у матеріально-економічному відношенні. Отримавши право на рідномовну школу, буковинські громади водночас зобов’язувалися їх фінансувати й утримувати (за «Законом щодо регуляції заснування, утримання й відвідування публічних народних шкіл» від 2 березня 1873 р.). Однак через низький матеріальний рівень життя тільки мізерна кількість українських громад могла зреалізувати це право і обов’язок.

Через неузгодженість із реальним рівнем суспільно-політичного й економічного розвитку населення Буковини, його можливостями і потребами, прогресивна австрійська політика лібералізму і федералізму, яка передбачала надання повноважень місцевим органам, у буковинському варіанті давала зворотній ефект. Поширеними були зловживання, небажання місцевої адміністрації на вимогу українських громад відкривати школи з українською мовою навчання. Тривожних масштабів набирало явище «загроженого шкільництва» - заснування румунських шкіл у власне українських селах або з незначним відсотком дітей румунської національності. Гостроти набула проблема забезпечення українських шкіл навчальною літературою, кваліфікованими вчителями; чинився опір упровадженню в навчальний процес української літературної мови та ін. Освітньо-культурний поступ українців краю був поставлений у пряму залежність від політичних цілей і міркувань німецької буржуазії та румунського боярства; гальмувалося прийняттям різних законів і нормативних актів, неузгодженістю дій державних, шкільних і громадських інституцій.

Як наслідок, важливі політичні, національні, соціально-економічні, культурно-освітні проблеми життєдіяльності буковинців не знаходили розуміння з боку владних структур, а становище українського населення залишалося складним; низькими були й показники його освітнього рівня (майже 90% неписьменних).

Така ситуація спонукала найбільш прогресивних представників української спільноти згуртовуватися й створювати громадські організації для ведення боротьби за розширення і реалізацію національних прав українців. Цьому сприяв австрійський Закон від 15 листопада 1867 р. «Про товариське право», який відкривав можливості для ведення легальної політичної боротьби за розширення та реалізацію національних прав того чи іншого народу, поставивши їх у пряму залежність від того, як окрема нація зуміє захистити себе і забезпечити свої законні права.

Після прийняття Закону на Буковині відбуваються активні процеси формування товариських відносин, що охопили майже всі галузі громадського та культурного життя. Засновуються товариства, «Руська Бесіда» (1869), «Руська Рада» (1870), «Народний дім» (1884), «Руська Школа» (1887), «Мироносиці» (1886), «Общество руських женщин» (1894), «Молода Україна» (1900), «Товариство руської православної шляхти» (1902), «Січ» (1902), «Історичне товариство» (1902), «Селянська каса» (1903), «Взаїмна поміч галицький і буковинських учителів і учительок» (1905), «Жіноча громада» (1906), «Вільна організація українського вчительства на Буковині» (1908), «Товариство вчителів вищих шкіл імені Г. Сковороди» (1908), «Товариство православних русинок» (1908) та ін.

Швидке зростання різноманітних об’єднань стало важливою тенденцією суспільного життя Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ століття і було притаманне не тільки українцям. Кількісно цей процес відображений у показниках австрійської статистики: у 1880 р. загальна чисельність товариств у краї становила 124, 1900 р. – 725, 1905 р. – 1530. Із 1763 товариств, які діяли тут напередодні Першої світової війни, 542 були українськими, тобто складали третину від загальної кількості крайових товариств, що, зважаючи на поліетнічний і полікультурний характер Буковини, є переконливим аргументом дієвості й міцності українського громадського руху.

Однак у зв’язку з подіями Першої світової війни (1914 р.) та румунською окупацією Буковини (1918 р.) мережа громадських організацій і спектр їх діяльності різко змінюється у напрямі зниження показників. У жорстких умовах окупаційного режиму «облоги» (1919-1928 рр. –  суворий контроль румунських властей за краєм, посилений поліцейський нагляд за жителями, обмеження пересування громадян, заборона проведення зборів) невелика кількість товариств зуміли відновити свою діяльність («Жіноча Громада», «Мироносиці»). Після скасування стану облоги в 1928 р. громадське життя краю поступово відроджується  – відновлюють роботу «Руська Бесіда», «Українська Школа», «Жіноча Громада», «Мироносиці», «Січ», «Запороже», «Чорноморе», «Буковинський Кобзар». Однак в умовах румунської диктатури їх активність не набула довоєнних масштабів та показників.

Доведено, що зміст діяльності українських громадських організацій Буковини впродовж усього досліджуваного періоду характеризувався широким спектром напрямів  – культурно-просвітницька, політична, науково-просвітницька, науково-педагогічна, станова (вчительські, робітничі, селянські, молодіжні учнівські та студентські), соціально-економічна, доброчинно-філантропічна тощо.

Встановлено, що серед досліджуваних товариств майже не помічається «чистого» типу (програми їх діяльності не обмежувалися одним із напрямів). Згуртовуючись навколо політичних інтересів чи просвітницьких ідеалів, з мотивів економічного зиску чи захисту фахових інтересів і культурницьких уподобань, прогресивна громадськість Буковини ставила і реалізувала значно ширші цілі і завдання, які на той час звучали як надмета всього суспільного поступу – підвищення національної свідомості українського населення, сприяння зростанню освіченості й загального культурного рівня українців, утвердження їх соціально-політичного статусу й покращення загального добробуту.

З’ясовано, що просвітницька спрямованість діяльності українських товариств стала провідною тенденцією українського громадського руху на Буковині кінця ХІХ – початку ХХ ст.

У другому розділі – «Організаційна діяльність українських товариств у сфері освіти й шкільництва Буковини» – визначено й охарактеризовано основні напрями роботи громадських організацій у галузі освіти й шкільництва краю, проаналізовано організаційні форми соціально-виховної роботи з шкільною молоддю; розкрито внесок громадських організацій у розвиток різних форм соціальної опіки й підтримки дітей дошкільного й шкільного віку.

У процесі вивчення змісту діяльності українських товариств Буковини досліджуваного періоду, доведено, що провідною стала боротьба за утвердження української національної школи. Громадська ініціатива й практичні зусилля спрямовувалися на розкриття політики дискримінації українців й відстоювання демократичних прав українського народу у сфері освіти; забезпечення нормальних умов для функціонування української мови; формування національного компоненту змісту освіти у буковинських школах, сприяння реальному вдосконаленню методичного забезпечення навчально-виховного процесу; організація громадської підтримки й піклування про дітей та молодь.

З’ясовано, що українські товариства конкретними практичними діями відстоювали освітні права українського народу: організовували відкриття самостійних рідномовних навчальних закладів для українського населення; домагалися відкриття паралельних українських класів у німецьких/румунських школах, де навчалися українці; спрямовували зусилля на розв’язання проблеми «загроженого шкільництва». Про ефективність і результативність організаційної діяльності українських товариств свідчать показники поліпшення стану українського народного шкільництва, підтверджені офіційною статистикою: у період з 1865 до 1914 років кількість українських народних шкіл зросла в 17 разів проти 60-х років ХІХ ст.

Високою активністю відзначилися громадські організації і в справі заснування середніх навчальних закладів. Гімназія з паралельними українськими класами у Чернівцях, українська гімназія у Кіцмані, Вижниці, паралельні українські класи в Серетській гімназії, українська приватна реальна гімназія у Вашківцях, підготовчі («гімназійні») курси підготовки українських дітей до вступу в гімназії.

Діяльність громадських організацій з підтримки й розвитку українського шкільництва характеризуємо як таку, що компенсувала або корегувала недоліки у реалізації австрійської політики щодо початкової освіти; сприяла забезпеченню і розширенню доступу української молоді до середньої ланки освіти; справила позитивний вплив на кількісне зростання мережі початкових і середніх шкіл та збільшення їх наповнюваності.

Одним із провідних завдань, концептуальною засадою діяльності українських громадських організацій Буковини досліджуваного періоду стала боротьба за виживання, розвиток та утвердження української мови в різних сферах суспільного життя краю, і особливо в освіті. Завдяки зусиллям товариств відбувалося введення навчання української мови у народних школах; вивчення української мови як обов’язкового предмету в середніх навчальних закладах; ліквідація двомовності (утраквізму) в гімназіях як «педагогічного абсурду»; упорядкування українського правопису, запровадження фонетичного правопису в початкових і середніх школах; ведення українською мовою шкільної документації і ділового листування, написів на зошитах, мапах; допущення української мови на окружні і крайові шкільні конференції (підготовка рефератів, проведення практичних занять, дискусії – українською мовою).

Визначено, що значні зусилля організованої громадськості були спрямовані на вдосконалення навчально-виховного процесу в школах, що на практиці знайшло відображення у розробці нових навчальних програм, які сприяли наближенню школи до реального життя народу; підготовці й виданні україномовних підручників і художньої літератури для початкової і середньої школи; підтримці шкільних бібліотек, залученні учнівської молоді до проведення та організації позакласної і позашкільної роботи (організація спільних свят, музично-декламаторських вечорів, хорових виступів, аматорських театральних вистав, відзначення історичних подій чи ювілейних дат визначних особистостей; сприяння розвитку юнацько-молодіжних об’єднань). Посилена увага зверталася на забезпечення навчальних закладів кваліфікованими педагогічними кадрами, їх підготовку в професійних навчальних закладах; формування фахової майстерності та підвищення кваліфікації педагогів; проблеми їх соціально-правого й матеріального становища.

Розуміючи, що суттєвою перепоною для нормального розвитку українського шкільництва була матеріальна скрута населення, товариства надавали різні види допомоги («запомоги») учнівській молоді. Великою справою в підтримці українських школярів стало відкриття гуртожитків – бурс для бідних учнів та вихідців із сільської місцевості. Однією з перших, завдяки спільним зусиллям товариств «Руська школа» й «Народний дім», у Чернівцях 1896 р. почала працювати бурса, названа ім’ям шанованого в краї письменника Ю. Федьковича. Під патронатом «Руської школи» діяло ще кілька бурс – як у Чернівцях, так і в інших містах краю – Вашківці-над-Черемошем, Вижниця, Кіцмань, Серет. Такі заклади відкривалися і для дівчат, про що дбали жіночі товариства.

Поширеними формами підтримки були й такі, як забезпечення бідних учнів одягом, підручниками й шкільним приладдям; грошові виплати, адресні допомоги. З ініціативи українських громадських організацій у краї діяли самостійні товариства під назвою «Шкільна поміч», «Академічна поміч», які вирішували питання надання різносторонньої допомоги бідним українським учням; а також було започатковано традиції «національного податку», який покладався на інтелігенцію й товариства з метою підтримки й забезпечення освітніх потреб краю.

Активність українських товариств спрямовувалася також і на розвиток інституцій опіки і виховання дітей дошкільного віку. Як підтверджують історичні факти, саме громадським організаціям належала роль ініціатора і першоорганізатора закладів для малолітніх дітей, які тодішньою термінологією називалися «огородцями для дітей» або «захоронками», що означало місце, куди працюючі матері могли б привести і залишити на певний час своїх малюків під надійною охороною, наглядом, турботою. Такі заклади були відкриті і діяли завдяки товариствам «Мироносиці», «Товариства православних русинок», «Жіноча громада». Започатковані й підтримувані громадськими товариствами дитячі заклади в подальшому стали основою розвитку дошкільної освіти в краї.

У третьому розділі – «Просвітницька діяльність українських громадських організацій Буковини» – висвітлено внесок товариств у розвиток освіти дорослих, охарактеризовано напрями і форми просвітницької роботи з дорослим населенням, розкрито діяльність товариств в організації змістовного дозвілля і відпочинку дорослих.

Українські товариства здійснювали різнобічну просвітницьку діяльність, яку визначаємо як систему організаційно-освітніх, мистецьких і комунікативних заходів, спрямованих на формування національно-культурного простору, громадянського суспільства, виховання освічених, національно свідомих українців.

З ініціативи й підтримки громадських товариств на Буковині в досліджуваний період інтенсивно розвивалися різні напрями й форми просвітницької роботи, зокрема, ліквідація неграмотності, організація науково-популярних лекцій для народу; діяльність курсів елементарної грамотності, народних читалень, народного університету; видавництво і розповсюдження літератури для народу рідною мовою, періодичних видань. У результаті значної організаційної роботи українських товариств широкої полярності в краї набули читальні – осередки просвітницької роботи, в основі яких – читання вголос друкованої літератури і періодичних видань з подальшим поясненням та обговоренням. Кількість читалень з кожним роком збільшувалася: якщо у 1885 р. було відкрито 4 читальні, то на кінець 1913 р. їх нараховувалося 154. Зусиллями українських товариств у краї діяв «комітет людового університету», який влаштовував у населених пунктах Буковини регулярні серії популярних лекцій для народу з різних галузей знань, відповідав за їх тематику, організацію і проведення, дбав про навчально-матеріальне забезпечення, здійснював підготовку доповідачів. Ця діяльність сприяла становленню в краї народного університету – форми вищої освіти дорослих, яка на той час розвивалася в країнах Європи. Напередодні Першої світової війни – у 1910 р., 1911 р., 1912 р. – у Чернівцях було організовано шеститижневі Курси вищої освіти для народу.

Поширення освіти серед народу активізувало діяльність крайових товариств у сфері видання і розповсюдження україномовної літератури з різних галузей знань, а саме: видання альманахів, книжкових серій, періодичних просвітницьких видань, газет, часописів; друкування й поширення творів українських письменників тощо.

Завдяки діяльності українських товариств вирувало культурне життя, звичайним явищем стали постановки українських п’єс, літературні вечори, концерти, лекції на музичні теми, вечірки з танцями, спортивні забави та інші святкові зібрання, які несли в собі виховний заряд, сприяли формуванню національної єдності й національної свідомості українців; ставали підпорою у розширенні боротьби за національні права.

У ході дослідження доведено, що український просвітницький рух на Буковині другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. виступив важливим чинником і невід’ємною складовою соціокультурного розвитку українців краю, і являв собою особливий етнокультурний феномен.