Панасюк Т.І. Захист свідків та потерпілих у кримінальному процесі України

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, основні завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ 1 «Історія кримінально-процесуального законодавства про свідків та потерпілих» складається з двох підрозділів, які присвячені дослідженню законодавства, що регулює участь свідків та потерпілих у кримінальному судочинстві з часів русько-візантійських договорів до сьогодення.

У підрозділі 1.1 «Історія кримінально-процесуального законодавства про свідків» доводиться, що кримінально-процесуальне законодавство про свідків розвивалося разом з самим кримінально-процесуальним законом й обумовлювалося історичною формою кримінального процесу. Інститут свідка відомий всім законодавчим актам, які регулювали кримінально-процесуальні відносини. Назва інституту свідка постійно змінювалася: «видоки», «послухи», «сусєді», «люди», «добрі люди», «сторонні люди», «сотські», «старости губські», «старики». Першим законодавчим актом, який мав вплив на подальший розвиток кримінально-процесуального законодавства України, Російської Федерації, Польщі, Литви та інших держав була Руська Правда, що поділяла свідків на послухів та видоків. Такий поділ зберігся до видання Судебника 1497 року – першого законодавчого акта, що ввів поняття «свідок». Відповідно до його норм, показання свідків-послухів повністю зблизилися з показаннями простих свідків; свідок стає свідком факту, очевидцем, тобто набуває відомого на цей час значення.

Показання свідків визнавались одним з головних видів доказів, а участь свідка у справі мала вирішальне значення (його неявка або непідтвердження показань сторони, яка на нього посилалася, призводило до програшу справи стороною). Таке положення обумовило досить високі вимоги до свідків та покладання на них специфічних обов’язків: відшкодування збитків солідарно зі стороною, яка на нього посилалася; підтвердження правдивості своїх показань (у   судовому поєдинку з іншими свідками, позивачем або відповідачем, а відповідно до Судебника 1550 року – з іншими свідками цієї ж сторони).

Захищаючи правильний порядок відправлення правосуддя з часів глибокої давнини, законодавчі норми встановлювали суворе покарання особи за неправдиві показання. Вперше неправдиві показання свідка визнав злочином Судебник 1550 року, а згодом (1697 року) за цей злочин встановлюється покарання у вигляді смертної кари.

Разом з тим оцінка показань здійснювалася за формальною підставою: увага приділялася не їх змісту, а особі свідка. Першу спробу відійти від формальної оцінки показань спостерігаємо у «Правах, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року. Починаючи з ХV ст. законодавчо закріплені норми щодо захисту судочинства та його учасників від впливу зацікавлених осіб.

У перші роки радянської влади процесуальні права свідка мали здебільшого декларативний характер, хоча норми багатьох законодавчих актів, особливо Статуту Кримінального Судочинства (далі – СКС) 1864 року, використовувалися впродовж тривалого часу, навіть під час розбудови радянської держави. На цей час напрацьовані прогресивні положення все ще не відображені в чинному законодавстві України.

У підрозділі 1.2 «Історія кримінально-процесуального законодавства про потерпілих» аналізуються історія виникнення, розвитку та сучасний правовий статус потерпілого у кримінальному процесі.

Аналізуючи норми законодавчих актів, дисертант прийшов до висновку, що з часів Руської Правди обов’язок доказування злочину покладався на потерпілого. З часом держава взяла на себе функцію обвинувачення, в деяких випадках перетворивши участь потерпілого у процесі на формальність. СКС 1864 року до участі у справі як потерпілого допускав більше коло осіб порівняно з чинним КПК України, наділяв його правами, рівними правам обвинуваченого.

З перших років радянської влади кримінально-процесуальні законодавчі акти здебільшого дублювали норми СКС, але передбачені ними права потерпілих носили декларативний характер. З часом сам термін «потерпілий» у процесуальних документах став використовуватися рідко.

Розділ 2 «Законодавство про захист свідків та потерпілих» складається з двох підрозділів, які присвячені аналізу положень міжнародно-правових документів та вітчизняного законодавства про захист свідків та потерпілих. Такий   аспект обумовлений прагненням України увійти до євроспільноти, привести своє законодавство у відповідність до міжнародно-правових норм та стандартів.

У підрозділі 2.1 «Використання положень міжнародно-правових документів про захист свідків та потерпілих для удосконалення законодавства України» автором здійснюється системний аналіз міжнародно-правових актів, спрямованих на захист свідків та потерпілих у кримінальному процесі. Дисертант наголошує, що загальний процес правової інтеграції, який стосується й України, зокрема імплементація міжнародних договорів, повинен базуватися на підставі взаємодії норм міжнародного та національного права шляхом послідовного впровадження та використання міжнародних положень, їх адаптації до національних особливостей.

У підрозділі зазначається, що захисту свідків та потерпілих від протиправного впливу на них, у зв’язку з їх участю в кримінальному судочинстві, присвячена значна кількість розроблених міжнародних документів, що свідчить про важливість та актуальність цього питання.

У нормативному врегулюванні захисту учасників кримінального судочинства міжнародним співтовариством автор виділяє три етапи, причому два останні розвиваються у взаємозв’язку: вироблення та прийняття загальних норм-принципів щодо захисту прав людини; визначення та закріплення конкретних заходів; міжнародне співробітництво та допомога у здійсненні передбачених заходів.

Підкреслюється, що свідки та потерпілі, поряд з обвинуваченими, є найбільше незахищеними учасниками процесу. Їх захист повинен стати невід’ємною складовою частиною політики держави з боротьби зі злочинністю та відповідати національним особливостям держав (не обмежуючи їх види та термін застосування). Разом з тим, застосування заходів захисту стосовно свідків та потерпілих не повинно обмежувати прав обвинуваченого (відступи від цього положення можливі лише у передбачених законодавством випадках).

У національному законодавстві особлива увага повинна приділятися відновленню прав жертв злочинів шляхом спрощення їх доступу до механізмів правосуддя з метою отримання компенсації та реституції; забезпечення обов’язкового відшкодування спричиненої злочином шкоди; створення, укріплення та розширення національних фондів для надання компенсації жертвам; врахування думок та пропозицій жертв під час судового розгляду, коли зачіпаються їх особисті інтереси.

Дисертант наголошує, що сукупність викладених у міжнародно-правових документах положень, принципів та рекомендацій дозволяє сформувати ефективне національне законодавство та механізм його реалізації.

У підрозділі 2.2 «Захист свідків та потерпілих за законодавством України» доведено, що наприкінці 80-х років ХХ ст. науковці почали акцентувати увагу на захисті прав та інтересів громадян, а не суспільства. Спочатку активна робота була спрямована на удосконалення процесуального статусу підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. На цей час усвідомлено проблему приведення до відповідного рівня процесуального статусу потерпілого від злочинів, а також захисту потерпілих, свідків та їх близьких від погроз з боку злочинного середовища.

Україна визнала та почала здійснювати заходи спрямовані на захист учасників кримінального судочинства (зокрема свідків та потерпілих) відносно недавно. Важливим кроком у створенні цього механізму стало прийняття 23 грудня 1993 року Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», який вважається одним з найкращих у цивілізованому світі. Однак декларовані ним положення слідчі, прокурори й оперативні працівники використовують не більше ніж на 10–15%. Обумовлюється це тим, що прийняті нормативно-правові акти (укази, програми, положення, концепції) містять лише загальні положення щодо імплементації норм міжнародних актів у національне законодавство, реальні дії у цій сфері не реалізовані.

Розділ 3. «Забезпечення безпеки свідків та потерпілих у кримінальному процесі України» складається з двох підрозділів та присвячений розгляду понять «безпека» та «захист»; визначенню кола осіб, які мають право на забезпечення безпеки; конкретних заходів забезпечення безпеки свідків та потерпілих та практики їх застосування в Україні.

Підрозділ 3.1 «Основні категорії інституту забезпечення безпеки» присвячений дослідженню чотирьох питань.

Питання 3.1.1. «Поняття «безпека» та «захист», їх співвідношення». Автор зазначає, що в межах дослідження цього питання виникла необхідність розрізнити терміни «безпека» та «захист». На цей час кримінально-процесуальне законодавство не містить чітких визначень цих понять. Національне законодавство, законодавство інших країн та міжнародно-правові документи використовують різні назви для пояснення одних і тих же правових інститутів.

Дисертант зазначає, що безпека та захист мають самостійне значення. Безпека як кінцевий результат може мати місце і за відсутності застосування будь-яких заходів, спрямованих на її створення або підтримання. У випадку застосування будь-яких заходів, спрямованих на організацію, підтримання або забезпечення безпеки особи, необхідно говорити про захист. Таким чином, у контексті цього дослідження необхідно говорити про захист свідків та потерпілих.

У питанні 3.1.2. «Свідки, потерпілі, члени їх сімей та близькі родичі як особи, які мають право на забезпечення безпеки», розглядаючи підходи науковців до класифікації осіб, які потребують захисту у сфері кримінального судочинства, дисертант обґрунтовує, що особливої уваги потребують потерпілі та свідки. Враховуючи, що розслідування в сучасних умовах характеризується жорсткою протидією з боку злочинців та інших зацікавлених осіб, дисертант зазначає, що невизначеним в аспекті ч. 2 Закону є коло осіб, які входять у поняття «члени сім’ї» та «близькі родичі». На думку дисертанта, при вирішенні питання про застосування заходів забезпечення безпеки необхідно враховувати не ступінь спорідненості осіб, а значимість такої людини у житті свідка або потерпілого, у зв’язку з чим і здійснюються погрози або інший вплив щодо неї для досягнення поставленої мети – перешкодити участі свідка або потерпілого у кримінальному судочинстві, примусити їх до зміни вже даних показань, або через помсту за вказану діяльність. Пропонується внести зміни до Закону й викласти п. «є» ст. 2 у такій редакції: «близькі родичі та обґрунтовано близькі особи, перелічених у пунктах «а» – «е» цієї статті осіб, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства». Відповідні зміни внести також до КПК України та врахувати їх у проекті КПК України (п. 7 ч. 2 ст. 73). Про визнання особи «обґрунтовано близькою» слідчим виноситься постанова, в якій викладаються підстави для прийняття такого рішення.

У питанні 3.1.3. «Заходи забезпечення безпеки у кримінальному процесі України» автор аналізує підходи науковців щодо класифікації заходів забезпечення безпеки та законодавче вирішення цього питання іншими країнами. Звертається увага на необґрунтованість поділу заходів забезпечення безпеки на процесуальні та інші (непроцесуальні), оскільки всі вони передбачені КПК України. Доречніше розрізняти порядок реалізації рішень щодо застосування заходів безпеки й розглядати його як підставу для класифікації. Першу групу будуть складати заходи безпеки, які мають процесуальний порядок здійснення – безпосередньо слідчим, прокурором, судом або суддею (забезпечення конфіденційності відомостей про особу; закритий судовий розгляд). Другу групу складають заходи, які здійснюються за рішенням слідчого, прокурора, суду або судді за межами кримінального процесу (особиста охорона, охорона житла і майна; видача спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку; використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження; заміна документів та зміна зовнішності; зміна місця роботи або навчання; переселення в інше місце проживання; поміщення до дошкільної виховної установи або установи органів соціального захисту населення).

У питанні 3.1.4. «Підстави застосування заходів забезпечення безпеки» автор зазначає, що виходячи зі змісту ст. 1 Закону для застосування заходів забезпечення безпеки повинен бути наявним факт протиправного впливу. Разом з тим, аналіз міжнародно-правових документів, поглядів науковців та законодавства інших країн свідчить, що метою застосування заходів забезпечення безпеки повинно бути також запобігання протиправного впливу.

Виходячи з цього, дисертант пропонує передбачити превентивний характер заходів забезпечення безпеки шляхом доповнення частин  1,  2  ст.  148 КПК України «Мета і підстави застосування запобіжних заходів» після слів «встановленню істини у справі» словами «може загрожувати свідкам, потерпілим, іншим учасникам кримінального судочинства, членам їх сім’ї та обґрунтовано близьким їм особам», а також доповнити ст. 149 КПК України «Запобіжні заходи» п. 6 «заборона підозрюваному, обвинуваченому, підсудному відвідувати визначені місця, зустрічатися з певними людьми».

Аналізуючи закріплені у Законі та КПК України підстави застосування заходів забезпечення безпеки, дисертант наголошує, що поняття «реальна загроза» передбачає собою певні матеріальні наслідки для особи. У той же час таке визначення підстав застосування заходів забезпечення безпеки унеможливлює їх превентивний вплив у випадках, коли для впливу на свідка або потерпілого використовуються психологічні засоби, що повністю підтверджуються результатами проведеного нами дослідження, згідно з яким свідки та потерпілі у 26,1 % та 63,5 % випадках відповідно відмовлялися від участі у досудовому та судовому слідстві з причин страху за свою безпеку та безпеку своїх близьких, хоча погроз та впливу щодо них не було.

Враховуючи викладене, пропонується ч. 1 ст. 20 Закону викласти у такій редакції: «Підставою для застосування заходів забезпечення безпеки осіб, зазначених у статті 2 цього Закону, є дані, що свідчать про наявність реальної загрози, а також про можливість загрози їх життю, здоров’ю, житлу та майну». Відповідні зміни внести до ч. 1 ст. 52-1 КПК України.

Підрозділ 3.2 «Умови та перспективи застосування заходів забезпечення безпеки свідків та потерпілих» складається з трьох питань і присвячений дослідженню конкретних заходів забезпечення безпеки.

Питання 3.2.1. «Заходи забезпечення безпеки свідків та потерпілих, які мають процесуальний порядок здійснення». Дисертант зазначає, що вказана група заходів (забезпечення конфіденційності відомостей про особу та закритий судовий розгляд) вносять суттєві зміни у порядок провадження слідчих дій, досудове розслідування та судовий розгляд кримінальної справи.

Передбачені Законом способи забезпечення конфіденційності відомостей про особу багатьма вченими визначаються як порушення права обвинуваченого на захист, а також ряду принципів кримінального процесу (змагальності, безпосередності дослідження доказів), у зв’язку з чим пропонується їх виключити з КПК України. Не поділяючи цю позицію, дисертант погоджується з думкою, що заходи забезпечення безпеки свідків та потерпілих ніяким чином не зачіпають принципів кримінально-процесуального судочинства. Не можна вказані норми аналізувати ізольовано одна від одної та від статей міжнародних актів. Відповідь на це питання знаходимо у європейському праві, яке визнало застосування таких заходів допустимим при дотриманні визначених умов.

Розглядаючи способи забезпечення конфіденційності відомостей про особу (заміна прізвища, імені, по батькові псевдонімами), дисертант визначає процесуальний порядок прийняття такого рішення, наголошує на збереженні таємниці досудового слідства при цьому та вносить пропозиції до законодавства з метою мінімізації кількості осіб, яким будуть відомі справжні відомості про особу, до якої застосовується такий захід забезпечення безпеки.

Особливу увагу у підрозділі приділено залученню понятих під час проведення окремих слідчих дій за участю особи, відносно якої застосовується заміна прізвища, імені, по батькові псевдонімами, та пропонується створення додаткових умов збереження дійсних відомостей про особу в таємниці, які мають знайти відображення у ст. 127 КПК України: «При необхідності провадження обшуку, виїмки, огляду, освідування, відтворення обстановки та обставин події, опису майна за участю особи, відносно якої застосовуються заходи забезпечення безпеки у вигляді забезпечення конфіденційності відомостей про особу, присутність понятих не обов’язкова». Відповідні зміни внести до статей 181, 191, 193, 194 КПК України.

У питанні 3.2.2. «Заходи забезпечення безпеки свідків та потерпілих, здійснення яких відбувається за межами кримінального процесу» розглядається такий спосіб забезпечення конфіденційності відомостей як накладення тимчасової заборони на видачу відомостей про особу, взяту під захист, адресними бюро, паспортними службами, підрозділами державтоінспекції, довідковими службами АТС та іншими державними інформаційно-довідковими службами (п. «д» ст. 15 Закону). Пропонується доповнити п. «д» ст. 15 Закону таким положенням: «В окремих випадках такі відомості можуть вилучатися в порядку, встановленому законодавством України, та зберігатися у підрозділі, який прийняв рішення про застосування такого заходу, в порядку, передбаченому для зберігання документів під час заміни анкетних даних особи».

Розглядаючи інші заходи забезпечення безпеки цієї групи, дисертант відзначає, що під час зміни місця роботи або навчання (п. «д» ч. 1 ст. 7, ст. 12 Закону), переселення в інше місце проживання, поміщення до дошкільної виховної установи (п. «є» ч. 1 ст. 7, ст. 14 Закону), заміни документів з різних причин (недостатнє фінансування, відсутність чіткого порядку здійснення таких заходів, відсутність практики застосування таких заходів) можуть виникнути ситуації, що призведуть до порушення прав осіб, до яких застосовуються вказані заходи. З метою недопущення цього, пропонується доповнити статті 12-14 Закону положенням про те, що застосування відповідного заходу забезпечення безпеки не повинно обмежувати або суттєво покращувати житлові, трудові, пенсійні та інші права осіб, які перебувають під захистом, та інших осіб.

Застосування таких заходів здійснюється за письмовим клопотанням або згодою особи, взятої під захист і може зачіпати права інших членів сім’ї, що проживають разом. Дисертант пропонує викласти ч. 3 ст. 13 Закону у такій редакції: «Заміна документів, зміна зовнішності та переселення в інше місце проживання можуть бути проведені лише за клопотанням або за згодою особи, взятої під захист, та згодою повнолітніх членів її сім’ї та інших осіб, які проживають разом з нею, якщо застосування вказаних заходів безпеки пов’язане зі зміною їхнього місця проживання, роботи, навчання або іншим чином зачіпає їх інтереси, а також з санкції прокурора або за ухвалою суду і тільки у виняткових випадках за наявності обставин, коли загроза життю та безпеці особи, взятої під захист, не може бути усунута іншими заходами».

У питанні 3.2.3. «Інші заходи забезпечення безпеки свідків та потерпілих» наголошується на необхідності приведення національного законодавства України у відповідність до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. У зв’язку з цим ч. 2 ст. 7 Закону доцільно викласти у такій редакції: «з урахуванням характеру й ступеня небезпеки для життя, здоров’я, житла та майна осіб, взятих під захист, можуть здійснюватися й інші заходи безпеки, передбачені міжнародними нормативними документами, ратифікованими Україною, або міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України».

До таких заходів, враховуючи світовий досвід, дисертант пропонує включити: тимчасове розміщення у місцях, що забезпечують безпеку; повідомлення та врахування думки осіб, які перебувають під захистом, про прийняття кримінально-процесуальних рішень; введення обмеження на місця роботи, проживання та пересування, зустрічі для засуджених з особами, які перебувають під захистом; тимчасове затримання підозрюваного, якщо він перешкоджає встановленню істини з кримінальної справи, здійснюючи вплив на свідків, потерпілих та інших осіб; винесення офіційного застереження особі, від якої виходить або може виходити загроза насилля та інших заборонених законом дій, за невиконання умов якого, передбачити суворе покарання, до застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (у разі здійснення посткримінального впливу при провадженні слідчих дій – затримання до закінчення слідчих дій чи видалення цих осіб з місця провадження слідчих дій).