ПАРАДИГМА УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета й завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача в їх одержанні, апробація результатів роботи, публікації, структура й обсяг дисертації.

Перший розділ «Теоретико-методологічні засади парадигми українського конституціоналізму» складається з чотирьох підрозділів, які присвячено дослідженню поняття парадигми конституціоналізму, як теоретико-правової категорії, характеристиці генезису наукових досліджень за проблематикою парадигми українського конституціоналізму, методології цієї конституційно-правової системи за допомогою як традиційних, так і нових методів, а також висвітленню сутність конституціоналізму в світовій та українській правовій науці.

Підрозділ 1.1. «Парадигма конституціоналізму, як теоретико-правова категорія» присвячений науковому аналізу поняття парадигми взагалі та парадигми конституціоналізму зокрема, з метою пізнання сутності та змісту цих філософсько-правових категорій.

Визначено, що цілісне бачення конституціоналізму, покликаного розуміти й пояснювати науку конституційного права виходячи з певних концептуальних основоположень, що, в свою чергу наближаються до ряду базових установок та відрізняються довготривалістю свого впливу – нагальна потреба самої науки конституційного права, відповідь на її прагнення пізнати природу своєї діяльності, а через це і себе. Можливим варіантом такого розгляду може послужити саме парадигмальний підхід.

Серед ознак парадигми сучасного українського конституціоналізму виділено наступні: 1) парадигма конституціоналізму становить методологічну модель, сформовану з ряду узагальнених теоретичних положень про конституціоналізм, визнаних сучасним українським науковим правовим співтовариством; 2) до складу парадигми конституціоналізму можуть входити лише ідеальні компонент конституціоналізму (принципи, цінності, установки, стереотипи та ін.); 3) парадигма конституціоналізму є панівною в сучасному українському конституційному праві та змінюється з розвитком науки конституційного права; 4) парадигма конституціоналізму є частиною правової дійсності, а тому включає лише частину ідеологічних фрагментів правової дійсності; 5) парадигма конституціоналізму здатна проявлятися поряд з іншими парадигмами науки конституційного права; 6) парадигма конституціоналізму є підставою для методології наукових досліджень конституціоналізму; 7) парадигма конституціоналізму орієнтує на вибір конкретних підходів, методів і прийомів відбору та дослідження певних фактів, на вибір шляхів їх систематизації, інтерпретації та оцінки; 8) парадигма конституціоналізму забезпечує безперервність розвитку науки конституційного права та формування наукових теорій конституціоналізму.

Встановлено, що парадигмою сучасного українського конституціоналізму є сукупність ідеальних фрагментів конституційної дійсності (понять, цінностей, принципів, уявлень і практик), що поділяються суспільством на даному етапі розвитку держави та формують визначене бачення конституціоналізму, а також конкретні напрямки вирішення проблем конституціоналізму.

Обґрунтовано, що парадигма сучасного українського конституціоналізму включає низку складових, які вже сьогодні виявляються визначальними, субстанційними або стануть такими у ближчому майбутньому. Серед них виділяються наступні: відображення нормами, що закріплюють засади конституційного ладу реальних суспільних відносин у державі; наявність особливих процесуальних та інституціональних механізмів захисту Конституції та забезпечення її верховенства над іншими актами, реалізації конституційних норм; ефективне функціонування конституційної моделі розподілу державної влади.

Підрозділ 1.2. «Генезис наукових досліджень парадигми українського конституціоналізму» присвячений висвітленню процесу формування науково-практичної парадигми українського конституціоналізму в новітній історії, що здійснюється в рамках трьох історичних періодів.

Встановлено, що українська конституційно-правова думка (як єдність поглядів та ідей конституціоналізму, в першу чергу українських вчених-правознавців, громадських та політичних діячів, а також політико-правових доктрин конституційного характеру українських політичних партій, рухів, громадських організацій і т.д.) є невід'ємною складовою частиною європейської політичної та правової думки та в своєму розвитку пройшла всі основні (загальновизнані у юридичній науці) етапи, характерні для загального процесу еволюції парадигми конституціоналізму. Формування науково-практичної парадигми українського конституціоналізму здійснюється в рамках трьох історичних періодів.

Визначено, що на першому етапі розвитку парадигми конституціоналізму в Україні (XIX – початок XX ст.), наука конституційного права формувалася в рамках науки державного права монархічної Росії. В цей в наукових колах час була висунута ідея соціалістичного конституціоналізму, яка представляла собою демократичну ідею про соціалістичну конституційну систему, засновану на соціалістичному індивідуалізмі. Питанням конституціоналізму, а точніше, проблемі розуміння та тлумачення права в його відношенні до держави, значну увагу приділяли й філософи.

Вчені-конституціоналісти цього періоду розвитку конституціоналізму, враховуючи думку західних політиків і філософів щодо конституціоналізму, цінності прав особи, правової держави та громадянського суспільства, головне значення своїх пошуків бачили в усвідомленні специфіки політичної системи і тих її соціальних верств, які здатні розділяти й підтримувати ці соціально-політичні ідеали. Для даного періоду характерне прагнення зрозуміти особливості національного політичного процесу та вітчизняної політичної системи і на цій основі намітити шляхи досягнення соціально-політичного ідеалу, який полягає в створенні держави, заснованій на принципах реального конституціоналізму.

Другий етап розвитку парадигми конституціоналізму (1917 р. – початок 90 рр. ХХ ст.) характеризується тим, що формування радянської правової парадигми, у тому числі й щодо конституціоналізму, відбувалося за складних умов і породжувало серйозні наукові дискусії. Зокрема, розвиток ідей конституціоналізму в радянській юридичній науці характеризувалася своєрідним ренесансом різноманітних правових шкіл, представники яких намагалися обґрунтовувати різні концепції радянського конституціоналізму та адаптувати ідеї ряду зарубіжних країн до радянської правової доктрини.

В радянській науці конституційного права в цей період склалася парадоксальна ситуація з дослідженнями конституціоналізму: з одного боку, офіційна радянська правова парадигма вважала вже сформовані в «буржуазній юридичній науці» підходи щодо конституціоналізму схоластичними, а з іншого – радянські правознавці упродовж майже двадцяти років не змогли запропонувати іншу, конкурентноздатну концепцію та визначення конституціоналізму.

Останній етап (1991 – донині) формування теоретико-методологічних основ розуміння сутності й змісту конституціоналізму та його юридичних властивостей утвердився, як етап критичного переосмислення концепції радянської системи права та запровадження нової постпозитивістської методології дослідження конституціоналізму загалом. Наукові дослідження на цьому етапі сприяли докорінній зміні уявлень про конституціоналізм та його ідентифікацію як визначальну складову конституційного права України.

Нині концепція про український конституціоналізм утверджується як важлива теоретико-методологічна основа для конституційної правотворчої та правозастосовної діяльності. У першу чергу, ідеться про практичну значущість відповідної парадигми для формування та ефективного функціонування системи конституційного законодавства.

Разом з тим, за наявності широкої юридичної бази та багатьох ґрунтовних досліджень з цього приводу залишається проблема відсутності більш менше узагальнених поглядів на стратегію розвитку парадигми українського конституціоналізму вцілому. Водночас, стверджується, що на сьогодні є можливість проводити реальну наукову дискусію стосовно проблем конституціоналізму та визначення стратегії розвитку нашої держави, хоча й в багатьох дослідженнях відсутня системна та реальна адаптованість наявної методології для формування сучасних стратегічних засад розвитку України.

У підрозділі 1.3. «Методологія дослідження парадигми конституціоналізму в українській правовій науці»

Стверджується, що специфічна природа методології парадигми конституціоналізму полягає в інтеграції наукових знань про способи та засоби пізнання конституційно-правової реальності, закономірності її розвитку та їх адекватного відображення в формуванні понятійного апарату конституційно-правових теорій. Вказується, що інтегративний підхід – це взаємозв'язок основних структурних елементів парадигми конституціоналізму: об'єкта наукового пізнання (конституційно-правова реальність), предмета наукового пізнання (закономірності конституційного розвитку), принципів і методів наукового дослідження (способи пізнання), правил і прийомів правового пізнання (засоби пізнання), категоріального та понятійного апарату.

Визначено, що методологія парадигми конституціоналізму розуміється у вузькому та широкому значенні. При цьому, вузьке розуміння методології конституціоналізму виражається через систему певних методів за допомогою яких здійснюється державно-правове регулювання. Широке розуміння методології парадигми конституціоналізму збігається з методологією конституційного права та змістовно включає світоглядні, ідеологічні та політичні орієнтири.

За допомогою методології парадигми конституціоналізму виявляється наступність у правовому регулюванні, досліджуються ідеї та концепції суспільного розвитку про відповідність державно-правового регулювання тим соціальним цінностям, які і політично, і в нормативній формі визнаються пріоритетними на даному етапі історичного та світового розвитку.

Розглядаючи постпозитивістську методологію як систему пізнання конституційно-правового буття, виділяються два її рівні – світоглядні методологічні принципи і, власне, методи дослідження парадигми українського конституціоналізму. Основними принципами, що відображують сутність, зміст й особливості постпозитивістської методології дослідження парадигми конституціоналізму України, є принципи деідеологізації та свободи наукових досліджень, усебічності, системності, діалектичності, історизму, детермінізму, герменевтики, феноменології, формальної логіки, об'єктивності, універсальності тощо. При цьому, найефективнішими для дослідження парадигми українського конституціоналізму є, насамперед, системний, структурно-функціональний, діяльнісний, порівняльно-правовий, історично-ретроспективний, формально-догматичний, конкретно-соціологічний, прогностичний та інші методи наукових досліджень.

Підрозділ 1.4. «Поняття та сутність конституціоналізму в світовій та українській правовій науці» висвітлює сутність конституціоналізму як його внутрішньої константи, концентрованого вираження його соціальної спрямованості.

Встановлено, що категорія конституціоналізму, незважаючи на його консервативну природу, в умовах глобалізації набуває певних ознак незамкнутої національної системи конституційного феномену. Важливу роль у цьому процесі відіграє розвиток парадигми сучасного конституціоналізму, яка базується на спільному надбанні зарубіжної та вітчизняної науки конституційного права.

Визначено, що категорія «конституціоналізм» є системоутворюючою в українській науці конституційного права. Їй притаманний дуже високий рівень узагальнення, оскільки вона поєднує багато інших категорій, тобто сферою узагальнення поняття «конституціоналізм» виступає предмет науки конституційного права. Вона служить для статусних і принципових оціночних характеристик тієї чи іншої держави, а також способів організації державної влади.

Зазначено, за способом виникнення, який визначається співвідношенням політичних сил, конституціоналізм в Україні є октройованим, тобто дарованим, що йде від держави. Така традиція конституційного розвитку властива всім країнам пізньої модернізації, в яких відсутні економічні, соціальні, культурні або правові передумови появи конституціоналізму. У цих країнах має місце повільний рух до демократії в поєднанні з авторитарними методами.

З огляду на те, що до появи конституціоналізму як певного засобу організації публічної влади остання практично не мала меж в усіх сенсах цього слова, саме конституціоналізм можна розглядати як засіб юридизації влади. А конституція, наочне втілення конституціоналізму, є констатацією такої юридизації. Тобто питання влади (політики) і питання права знаходять свій практичний вияв у конституції.

Встановлено, що до визначення якоїсь єдиної дефініції конституціоналізму у сучасному конституційному праві вчені поки що не дійшли. Різні автори, зважаючи на ті чи інші підходи та особливості у розумінні конституціоналізму, а також на прихильність до тієї чи іншої школи права, у спеціальній літературі дають дещо відмінні одна від одної дефініції цієї категорії, так само як і не однаковий перелік елементів (складових частин) системи конституціоналізму.

Визначено, що конституціоналізм як такий об’єднав у собі теорію конституції загалом, історію та практику конституційного розвитку тієї чи іншої країни. Саме тому в сучасній юридичній літературі міцно утвердилась думка про те, що сутність категорії «конституціоналізм» варто розглядати з двох позицій (розумінь). У широкому (загальносуспільному) розумінні конституціоналізм – це єдність трьох явищ: ідейно-політичної доктрини, ідейно-політичного руху та державно-правової практики. Разом з тим, необхідно виходити з вузького визначення даного терміну, беручи його в співвідношенні з таким поняттям, як «правова держава». Адже конституціоналізм виник саме тоді, коли виникла необхідність обґрунтувати ідею правової держави, намітити шляхи до її досягнення. Тобто, конституціоналізм – це система принципів побудови демократично-правової держави, організації державної влади та взаємовідносини останньої з громадянами.

Запропоновано визначення категорії «український конституціоналізм» як органічної єдності конституційної ідеології та побудованої на ній національної конституційної теорії, конституційного законодавства України, конституційно-правової практики в Україні.

Другий розділ «Конституційний лад, як основний елемент конституціоналізму» складається з трьох підрозділів, які містять доктринальне обґрунтування сутності та змісту конституційного ладу взагалі, та зокрема правової природи норм, що закріплюють засади конституційного ладу.

У підрозділі 2.1. «Поняття та елементи конституційного ладу: теоретико-правові засади» встановлено, що поняття «конституційний лад» як основна та інтегруюча категорія науки конституційного права, якій притаманний більшою мірою нормативний зміст, виступає складовою частиною категорії «конституціоналізм» як більш широкого поняття, що представляє собою ідеальну модель. Вона і відображає конкретний устрій держави та суспільства, тобто фіксує перехід від теорії до правової та політичної реальності. Під конституційним ладом слід розуміти конституційний стан суспільних відносин, їх відповідність конституційним принципам і нормам.

Обґрунтовано, що поняття «конституційний лад» використовується в подвійному розумінні: формальному та змістовному. У першому випадку під цим терміном розуміється сам факт наявності в суспільстві та державі устрою, що базується на конституції. Таке формальне розуміння та використання цього терміна означає, що будь-яке суспільство та держава, що ґрунтуються на конституції, можуть називатися конституційними та мають конституційний лад, безвідносно до реального змісту наявної у них конституції. При цьому, в науці конституційного права поняття «конституційний лад» використовується в змістовному сенсі – такий стан суспільних відносин в державі, який відповідає певним вимогам, зокрема: визнання та гарантованість прав і свобод людини і громадянина, розподіл державної влади, демократична форма правління і т. д.

Визначено, що конституційний лад не слід ототожнювати з державним ладом, оскільки останній являє собою більш широке поняття. На відміну від державного ладу, конституційний лад завжди передбачає наявність у державі конституції. Необхідними ознаками конституційного ладу є також визнання пріоритету людини в порівнянні з державою, народний суверенітет, розподіл державної влади, демократичне правове положення особи. У свою чергу, державний лад може і не містити всіх цих ознак.

Сутність і основні риси конституційного ладу найбільш яскраво проявляються в його принципах. Вони висловлюють фактичні умови становлення та функціонування конституційного ладу, його соціально-економічний, політичний і юридичний зміст. Під принципами конституційного ладу слід розуміти виключно засади конституційного ладу, регламентовані нормами конституцій. Тут можна побачити відміну від конституційного ладу, який закріплюється всією системою законодавства. Видається, що ці поняття потребують розподілу, оскільки не всі принципи конституційного ладу зафіксовані в Конституції Україні. Однак називати їх у зв'язку з цим неосновоположними було б невірно. Термін «засади» підкреслює особливості конституційного регулювання суспільних відносин, вказує на те головне, на чому базується будь-яке явище суспільного життя. Тим часом свою конкретизацію засади одержують у відповідних конституційних принципах. Таким чином, можна, говорити про принципи засад конституційного ладу.

У підрозділі 2.2. «Особливості правової природи норм, що закріплюють засади конституційного ладу України» визначається, що правова природа норм, що закріплюють засади конституційного ладу України розкривається в системі її загальних і спеціальних кваліфікуючих юридичних ознак та властивостей. Юридичні властивості норм що закріплюють засади конституційного ладу знаходять своє логічне продовження в її структурі. Структура норми конституційного права України – це внутрішня побудова норми, зміст якої визначає характер юридичних взаємозв'язків її основних елементів: гіпотези, диспозиції та санкції у різних співвідношеннях: «гіпотеза – диспозиція – санкція», «гіпотеза – диспозиція», «диспозиція». Разом з тим, в структурі норми, що закріплює засади конституційного ладу слід виділити «курацію», як частину норми, що закріплює сукупність соціальних явищ, існування яких у суспільному житті забезпечує та гарантує реальність, об'єктивну соціальну можливість реалізувати основні права та свободи.

Доводиться, що призначення курації як елемента структури норми, що закріплює засади конституційного ладу, полягає в закріпленні сукупності соціальних явищ, існування яких в суспільному житті гарантує реальність, об'єктивну соціальну виконуваність міститься в диспозиції конституційної норми. В курації деяких норм, які закріплюють засади конституційного ладу, поряд з позитивними соціальними явищами, що забезпечують реальність і соціальну виконуваність конституційних принципів, формулюються певні негативні явища суспільного життя або вказується на існування відповідальності за їх вчинення. Проте заборона негативних соціальних явищ і вказівку на існування відповідальності за їх вчинення не слід розглядати як санкції конституційної норми. Вони мають те ж призначення, що й позитивні явища суспільного життя, сформульовані в курації. Завдяки забороні дій, що порушують конституційні приписи, і вказівкою на існування відповідальності за їх вчинення забезпечується реальність, соціальна виконуваність норм, що закріплюють засади конституційного ладу.

Встановлено, що поряд із загальними для всіх конституційних норм ознаками, вони володіють власною специфікою. По-перше, норми, що закріплюють засади конституційного ладу мають підвищену юридичну силу не тільки щодо норм поточного конституційного законодавства, але і в співвідношенні з усіма іншими структурними частинами самої Конституції. По-друге, вони впливають на суспільні відносини шляхом закріплення певних начал устрою суспільства та держави; визначають зміст і напрям правового впливу на всі сфери суспільних відносин, сторони соціальної реальності; є фактором, що забезпечує реальність і гарантованість конституційних приписів.

У підрозділі 2.3. «Відображення нормами, що закріплюють засади конституційного ладу реальних суспільних відносин у державі» встановлено, що яким би високим авторитетом не володіли норми засад конституційного ладу, вони повинні швидко та безболісно реалізовуватися в соціальній дійсності, у фактичних суспільних відносинах. В іншому випадку вони ризикують залишитися записаними тільки на папері, що значно знижує соціальну ефективність Конституції, негативно впливає на весь процес правозастосування, в цілому. Для цього необхідний злагоджений механізм гарантування. Гарантовані можуть бути норми, що відповідають рівню розвитку суспільних відносин, специфічним обставинам часу та місця, узгоджуються з системою права. Інститут засад конституційного ладу, містить чимало правових принципів, норм-цілей, норм-завдань, які мають перспективний характер і спрямовані в майбутнє. Але якщо Конституція претендує на роль ефективно діючого правового акта, то її норми повинні вловлювати в майбутнє розвиток суспільних відносин і відображати його закономірності, інакше ніякі гарантії не зможуть забезпечити її ефективність, так як суспільство і держава не в змозі гарантувати норми, які спотворюють їх природу. З іншого боку, самі гарантії повинні бути адекватними, тобто зорієнтовані не на якусь ідеальну модель, а на реальність. Саме такий баланс в механізмі гарантування повинен привести до соціального виконання приписів конституційних норм.

Доведено, що проблеми реалізації норм засад конституційного ладу в Україні обумовлені невідповідністю праворозуміння, що формувалося та складалося у більшості представників української юридичної еліти в радянський період, вимогам та реаліям сьогодення. Деформації правового мислення і правосвідомості проявляються не тільки у значної частини громадян України, але й у посадових осіб вищих ланок влади. Саме в цьому, на наш погляд, проявляється депарадигма конституціоналізму.

Встановлено, що перенесення поняття «гомеостазис» до сфери конституційного права можливе вже тому, що наука конституційного права, в основному, використовує нормативістський метод дослідження, заснований на принципах формальної (юридичної) логіки. Що ж стосується розуміння гомеостазису щодо правової матерії, то мова йде про відповідність Основного закону потребам життя, суспільного буття, тобто про зовнішній фактор відповідності конституційно-правової норми.

Гомеостазис в конституційному праві розглядається як джерело забезпечення стабільності Конституції України, галузі конституційного права і всієї правової системи України. Фактор, що забезпечує відповідність формального закону (в тому числі і Конституції) реальним потребам суспільного життя. При цьому гомеостазис відрізняється від інших факторів, що забезпечують стабільність тих чи інших соціально-політичних процесів, наявністю системоутворюючих начал, внутрішнім взаємозв'язком і взаємозалежністю елементів конкретної системи.

Розділ 3 «Удосконалення конституції як спосіб реалізації парадигми конституціоналізму» присвячений дослідженню юридичної природи конституції взагалі та зокрема внесення до неї змін, а також з’ясуванню сутність та значення перетворення конституції.

У підрозділі 3.1. «Юридична природа конституції» встановлено, що за своєю сутністю конституція являє собою письмовий документ, в якому відображається фактичне співвідношення сил у суспільстві. При цьому існує прямий зв’язок між фундаментальними конституційними принципами, цінностями і нормами та державною політикою, який проявляється в двох основних сферах: в широкому значенні політичні відносини є однією з найважливіших складових частин конституційного регулювання (конституційні норми задають юридичні межі політичному процесу); в самій конституції втілюється певна політика держави, прагнення розробників проекту закріпити ті або інші принципи та політичні цінності

Не достатньо назвати той чи інший документ «Конституція». Важливо визначити чи відповідає її сутність досягнутому рівню світогляду в суспільстві. Саме з цих позицій можна оцінювати конституцію – демократична вона чи ні, сприяє суспільному прогресу або його гальмує, розкриває потенціал особи або держава «пригнічує» людину. Конституція має свою динаміку, вона розвивається разом із суспільством, а тому у конституціоналізмі використовується таке поняття як жива конституція. В цьому зв'язку сутність конституції також може змінюватися.

Конституція в сучасній державі є основою правової системи, тобто визначає її нормативну складову (законодавство та інші джерела права), систему державних установ, правову ідеологію, правову свідомість. Таким чином Конституція визначає всю парадигму конституційно-правових відносин. При цьому трансформація уявлень щодо змісту конституції також відображає суспільно-політичні процеси.

У підрозділі 3.2. «Внесення змін до конституції: матеріальний та процесуальний аспект», встановлено, що істотною особливістю конституції є те, що вона приймається та змінюється в особливому порядку. При цьому конституцію, як нормативно-правовий акт приймає особливий, на відміну від інших правових актів, суб’єкт. Це положення знаходить своє відображення в сучасній доктрині конституційного права, яка розрізняє законодавчу й установчу влади, що поточні закони приймаються законодавчою владою, а конституція – установчою (орган, який наділений спеціальною політичною владою для прийняття конституції).

Відзначається, що Конституційні Збори (Асамблея) виступають в даному випадку в якості нового, невідомого в нашій країні органу установчої влади. Створення такої гілки влади як самостійної, Конституцією не передбачено, і це можна віднести до числа її недоліків. Якщо вже братися за створення такого органу, то необхідно виходити з двох альтернатив: або подібний орган взагалі не повинен бути пов'язаний ні з одним з діючих нині органів державної влади, і формуватися безпосередньо населенням країни, або ж Конституційні Збори (Асамблея) повинні пропорційно представляти всі гілки влади, у тому числі регіонального рівня.

Аналізуючи можливі моделі втілення конституційно-правової реформи в Україні, чи не єдиним, найбільш дієвим способом її реалізації видається затвердження нової редакції Конституції органом представницької установчої влади. Саме тому, «легалізація» представницьких установчих зборів потребує внесення змін до Розділу XIII Конституції України в порядку, передбаченому цим самим розділом. Внесення відповідних конституційно-правових змін стане фундаментом для подальшого законотворчого процесу Верховної Ради України щодо легалізації діяльності Установчих зборів.

Встановлено, терміни «конституційні зміни» та «перегляд Конституції» не є тотожними терміну «конституційна реформа», так як вони характеризують тільки повні або часткові зміни – конституції як основного закону (тобто нормативного правового акта) і не охоплюють всі інші аспекти конституційного реформування.

З урахуванням розглянутих доктринальних, методологічних, і понятійних аспектів конституційну реформу визначено як політико-правовий процес повної або часткової зміни конституції, що базується на визнаній в конкретний історичний період парадигмі конституціоналізму та тягне, відповідно до її змісту, зміну конституціоналізму вцілому та поточного законодавства зокрема. Зазначене визначення поняття «конституційна реформа» – дозволяє виділити її ознаки: 1) наявність визнаної парадигми конституціоналізму, 2) законодавчо встановлений процесуально-процедурний порядок її проведення; 3) політико-правовий зміст процесу конституційного реформування; 4) повна або часткова зміна конституції; 5) зміна поточного законодавства, обумовлена зміною конституції; 6) відповідні зміні конституції зміни самого конституціоналізму.

У підрозділі 3.3. «Перетворення конституції: сутність та значення» досліджується правова природа перетворення конституції. Доведено, що перетворення конституції є окремим, об'єктивним й унікальним явищем. Перетворення конституції володіє специфічними ознаками, що дозволяє розмежувати його з суміжними правовими категоріями (реалізація, порушення, тлумачення, конституційні перетворення).

Встановлено, що перетворення конституції – це істотна зміна сенсу її окремих положень без формального вторгнення в конституційний текст. За своєю суттю перетворення конституції являє собою сукупність фактів істотної зміни змісту окремих конституційних положень, які символізують процес нетекстуальної модифікації основного закону. При цьому слід мати на увазі, що більшість, хоча і не всі норми конституції можуть бути піддані перетворенню.

Видається можливим виділити три основних способи перетворення змісту конституційних норм без зміни тексту самих конституцій: 1) офіційне нормативне тлумачення конституцій уповноваженими на те органами державної влади; 2) модифікація конституційних норм під впливом парламентської, адміністративної і судової практики; 3) прийняття законів та інших нормативних актів з питань, що знаходяться в галузі конституційно-правового регулювання. Ці способи не тільки досить широко використовуються у конституційному праві зарубіжних країн, але й цілком мають право на існування в українській науці конституційного права.

Встановлено, оскільки в процес перетворення конституції залучено поточне законодавство, то цей процес виступає не тільки своєрідним шляхом еволюції основного закону, а й особливою формою розвитку конституціоналізму в цілому.

Підрозділ 3.4. «Практична реалізація перетворення конституції» висвітлює фактори, природу, причини, види і межи перетворення Конституції. Встановлено, перетворення Конституції України має детермінований характер, оскільки це обумовлено певними факторами. Фактори мають як позаправовий, так і правовий характер, хоча вплив на нетекстуальну видозміну чинної Конституції однаково суттєвий. Позаправові фактори можуть бути об'єктивними та суб'єктивними. Правові чинники полягають в недосконалості та «жорсткості» чинної Конституції, а також положеннях ряду поточних законів.

Визначено, перетворення Конституції є об'єктивним і природним правовим процесом. При цьому Конституція розуміється в «формальному» (юридичному) сенсі слова. У результаті перетворення навколо неї формується своєрідна правова «оболонка», що утворює конституцію в «матеріальному сенсі слова». Остання є наслідком змін «фактичної конституції». Тим самим, «фактична» конституція обумовлює необхідність перетворення «формальної» конституції, виступаючи в той же час передумовою формування «матеріальної» конституції.

Обґрунтовано, в даний час перетворення (поряд з нормальною реалізацією конституції) в порівнянні з текстуальними змінами Конституції України є оптимальним варіантом її розвитку. Однак про оптимальність перетворення мову можна вести в тому випадку, якщо воно має позитивну спрямованість. Перетворення у порівнянні з текстуальної модифікацією Основного закону має певні переваги. До числа таких переваг належать гнучкість (пристосовність до істотно змінених обставин); оперативність; порівняно висока ймовірність уникнути соціально-політичних катаклізмів, що часто супроводжують реформування конституції.

Перетворення Конституції Україні поділяється на певні види, різноманіття яких свідчить про складність і багатогранність досліджуваного явища. Найбільш складним є розподіл перетворення на позитивне та негативне. Щоб не дискредитувати дійсний зміст норми та не погіршити його важливо дотриматися меж перетворення. Їх порушення породжує негативне перетворення, що підриває споконвічну цінність такого шляху розвитку вітчизняної конституції.

Розділ 4 «Конституційна модель поділу державної влади, як засіб оптимізації конституціоналізму» вказує на особливості еволюції конституційних моделей влади в Україні, визначає концептуальні засади конституційного транзиту, а також особливості конституційної реформи в Україні, як наслідку формування нової парадигми українського конституціоналізму.

У підрозділі 4.1. «Еволюція конституційних моделей влади в Україні: передумови та чинники» встановлено, що Україна, як і інші держави транзитивного типу переживають сьогодні етап суттєвої зміни парадигми сучасного конституціоналізму, тобто наступив період конституційного транзиту, коли відбувається трансформаційне якісне переструктурування конституційної, всієї соціальної, політичної та культурної системи. Така тенденція виступає як соціальний компонент, значимість якого з точки зору таких країн постійно зростає, додавши йому системоутворюючого характеру, що поширюється на всю цілісність трансформуючого суспільства. Такі трансформаційні процеси наштовхуються на перешкоди різного плану, одні з яких є наслідками прорахунків у проведенні перших етапів проведення конституційних трансформацій, інші обумовлені особливостями колишньої радянської системи, що ускладнює політичне та соціальне самовизначення таких країн.

Визначено, однією з основних причин відсутності ефективності конституційної інституціональної системи, її складового «ядра» – конституційних інститутів, їхньої адекватної реакції на вимоги часу та соціальні очікування у перетворюваної сьогодні Україні є відсутність об'єктивної наукової теоретико-методологічної й емпіричної бази. Тут необхідна цілісна парадигма конституціоналізму, призначена, з одного боку, встановити переконливі положення про те, як організовуються, функціонують і взаємодіють подібні інститути в тому або іншому транзитивному, включаючи й стабільні суспільства, як і яким чином вони можуть бути експортовані з однієї країни в іншу, з минулого – у сьогодення, з іншого боку – стати базою для методології і методики ефективного інституціонального розвитку.

Встановлено, що конституційні процеси в Україні після здобуття незалежності виявили нагальну потребу в: а) формуванні виваженої, науково обґрунтованої та послідовної державної правової політики розвитку конституціоналізму; б) удосконаленні конституційно-правових механізмів регулювання суспільних відносин і створенні дієвих гарантій Основного Закону; в) якісному оновленні Основного Закону у такий спосіб, легітимність якого не викликала б сумнівів в українському суспільстві.

У підрозділі 4.2. «Концептуальні засади конституційного транзиту в Україні», встановлено, що дієвість будь-якої конституційної моделі визначається не тільки юридичними приписами Основного закону держави, але й низкою чинників, породжених поточним перебігом в т.ч. і політичного процесу. У країнах розвинутих демократій владні моделі формувалися впродовж багатьох десятиріч, а то й століть і знайшли своє відображення не тільки у нормативно-правових актах, але й у неписаних правилах – політичних традиціях. Зазначено, що чинна Українська конституційна модель – реанімована Конституція зразка 1996 р. за винятком низки перехідних положень, що вже втратили свою чинність – аж ніяк не є ідеальною. Утім, потреба у проведенні конституційної реформи жодним чином не спростовує її здобутки та значущість для суспільства та держави, оскільки Основний Закон 1996 року не міг бути іншим – ми не мали досвіду національного державного будівництва. Прийняття ж Закону України № 2222 «Про внесення змін до Конституції України» упередило серйозну політико-правову кризу в державі та унеможливило силовий сценарій розвитку подій у 2004 році.

Встановлено, що набуття в 2006 році чинності всіма положеннями Закону № 2222 «Про внесення змін до Конституції України» виявило й серйозні недоліки та прорахунки оновленого Основного Закону. Саме ці недоліки та прорахунки вплинули на подальший генезис національного державотворення та правотворення в 2006-2007 роках, обумовили політико-правову кризу 2007 року й стали передумовою формування новітньої парадигми конституціоналізму, яка знайшла своє вираження в подальших конституційних процесах.

Стверджується, в Україні дієвість владної моделі значною мірою залежить від узгодження політичних позицій Президента та Верховної Ради. Сприятливою для швидкого прийняття потрібних для держави рішень є ситуація, коли і глава держави, і сформований ним Уряд, і парламентська більшість є представниками однієї або декількох – у разі формування коаліції – близьких за ідеологією політичних сил. Більшість змін, внесених до Конституції України у 2004 році, якраз і були покликані удосконалити відносини між гілками влади, але виявилися неефективними на практиці або такими, що створили ще більші проблеми в діяльності державної влади.

Проаналізовано проблематику конституційних моделей 1996 та 2004 років, зокрема, зосереджена увага на наступних моментах: 1) відсутність ефективного механізму формування та діяльності Верховної Ради України; 2) нечіткість визначення меж відповідальності вищих органів державної влади; 3) проблеми практичного застосування механізму стримувань і противаг між вищими органами державної влади; 4) проблеми механізмів формування, ефективного функціонування та відставки Кабінету Міністрів Україні.

Доведено, що хоча реформування конституційного ладу є вкрай необхідним політико-правовим процесом, на сьогодні воно може бути проведене всупереч основним засадам конституціоналізму в Україні. Саме тому, ефективна діяльність Конституційної Асамблеї в Україні, як спеціального органу, уповноваженого підготувати законопроект «Про внесення змін до Конституції України», залежить в першу чергу від того, наскільки вона буде здатна в складних умовах діяти високопрофесійно та незалежно. Для цього Конституційна Асамблея повинна випрацювати чітку, послідовну й керовану справжніми цілями конституційної реформи парадигму конституціоналізму.

У підрозділі 4.3. «Конституційна реформа як наслідок формування нової парадигми конституціоналізму» встановлено, що реалізація нової парадигми українського конституціоналізму безпосередньо пов’язано із здійсненням конституційно-правової реформи в Україні. При цьому забезпечення переходу держави та права до якісно нового етапу свого існування безпосередньо пов’язане із здійсненням основних функцій парадигми українського конституціоналізму (функція теоретичного оформлення ідеї створення нової державності, функція підготовки громадської думки до сприйняття ідеї нової державності і т.д.). Саме тому, функції конституційної реформи – це основні напрямки її зовнішнього прояву, які безпосередньо випливають з визнаної в конкретний історичний період парадигми конституціоналізму та спрямовані на реалізацію її основних положень на практиці.

Існуючі проблеми конституційного будівництва зумовили необхідність вдосконалення Конституції України шляхом внесення до неї змін та доповнень або прийняття нової Конституції. Розроблення доктринальної концепції конституційної реформи має здійснюватись продумано, на підставі відповідної сучасної парадигми конституціоналізму, а її проведення – без поспіху та надмірного радикалізму, при цьому, ключовими проблемами, які мають бути розв’язані в процесі конституційного реформування, є: 1) гарантування стабільності конституційного ладу, утвердження його ключових засад, а саме: верховенство права, народовладдя, прав та свобод людини та громадянина; 2) посилення відповідальності влади на вищому рівні та завершення процесу її децентралізації шляхом розвитку місцевого самоврядування на засадах автономності, субсидіарності, матеріально-фінансової самостійності; 3) забезпечення на конституційному рівні реалізації форм безпосередньої демократії і, зокрема, необхідності застосування референдарного способу оновлення конституційного ладу; 4) докорінне реформування виборчого законодавства при обранні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування; 5) комплексне реформування судової системи (в тому числі й Конституційного Суду України) відповідно до вимог міжнародних стандартів, яке б забезпечило ефективність правосуддя, доступ громадян до суду та право людини на справедливий суд.

Визначено, некритичне запозичення західних концептів суспільно-державного розвитку та брак досвіду державного будівництва в української еліти призвели до тривалого застосування неадекватних алгоритмів державотворення. Саме тому, на сьогоднішній день, необхідною є трансформація системи конституціоналізму у напрямі створення справжньої республіки, що об’єднана загальним інтересом громадян у розвитку держави. Загальнонаціональний республіканський консенсус має стати новим суспільним договором для України. При цьому, ідеї, що базуються на розумінні держави як «спільної справи» народу, потребують втілення у трьох вимірах: політичному, економічному та культурному. Отже, концептуальною основою подальшої трансформації парадигми сучасного українського конституціоналізму має стати саме ідея республіканізму.