Пародийное творчество Д.Д. Минаева

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність і новизну дослідження, зв’язок роботи з науковими планами, окреслено мету та завдання, визначено практичну значущість. Наведено дані про апробацію, структуру роботи, публікації.

У першому розділі «Історія вивчення пародійної творчості              Д. Д. Мінаєва» встановлюється ступінь вивченості творчої спадщини пародиста в літературознавстві. Розглядаються праці сучасних Мінаєву критиків (М. О. Добролюбова, М. Є. Салтикова-Щедріна, М. М. Страхова) і дослідників XX століття (Л. І. Агєєвої, Л. О. Бєляєвої, О. Є. Майорової,        М. П. Протасової), в яких здебільшого репрезентована загальна характеристика пародійної творчості письменника. Найбільше уваги вивченню сатиричної спадщини Д. Д. Мінаєва, зокрема його пародіям, приділено в працях О. О. Морозова, В. І. Новикова та І. Г. Ямпольського. Крім того, у кількох статтях (П. С. Бейсова, М. Л. Гаспарова, І. І. Гусарової) подано аналіз окремих творів письменника.

Також йдеться про основні теоретичні параметри пародійного жанру: визначення терміна поняття «літературна пародія», її різновиди, найважливіші ідейно-художні функції, засоби створення комічного ефекту, співвідношення пародії з епіграмою, стилізацією, наслідуванням. На тлі цих загальних властивостей пародійного жанру чіткіше виявляється своєрідність такого феномена, як пародія Д. Д. Мінаєва. Висвітлюються різні погляди на визначення літературної пародії. Як свідчить аналіз наукової літератури, у дослідників немає спільної думки з цього питання. Деякі з них вбачають у пародії, перш за все, сатиричну функцію, підкреслюючи її викривальний характер (В. Я. Пропп, Ст. Рассадін, С. М. Тяпков), інші дуже тісно її пов’язують із наслідуванням (С. І. Ожегов).

Розглянувши різні дефініції жанру та базуючись на принципово важливих теоретичних положеннях щодо структури пародії, які було висунуто Ю. М. Тиняновим і В. І. Новиковим та узагальнено                           Т. В. Мельниковою, ми спробували дати своє визначення жанру. При цьому було враховано тезу Ю. М. Тинянова про різнопланову спрямованість пародії (на і проти): літературна пародія – це специфічний різновид сатирично-гумористичної творчості, який ґрунтується на контрасті, неадекватності того, що відображається («першого плану»), до того, що відображено («другого плану»), результатом чого є комічний образ об’єкта («третій план»), та є насамперед оцінюванням літературного напряму, окремого твору, стилю, жанру, індивідуальної манери письменника з метою критики, висміювання, дискредитації або, що набагато рідше, з метою захоплення, милування.

Приділено увагу структурі пародії. Уперше вказав на її двоплановість     Ю. М. Тинянов. «Перший план», буквальний, постає перед читачем, коли він бачить сам текст пародії. Але за цим явним і буквальним планом завжди знаходиться «другий план» – об’єкт. На думку Ю. М. Тинянова, необхідною умовою існування пародії є обов’язкова «несумісність» цих двох планів, «їх зміщення». Аналізуються різні класифікації пародії (О. О. Морозов виокремлює гумористичну, сатиричну пародії та пародичне використання,   В. І. Новиков – критичну та синтезуючу пародії, а Л. І. Вуколов – зовнішню та внутрішню).

Окреме місце відведено такому різновиду літературної пародії, як переспів. До того ж визначаються найбільш відомі прийоми створення пародійного комізму.

Наведені різновекторні точки зору на призначення пародії – пушкінська та добролюбівська, які домінували у другій половині XIX століття. Пушкін вважав пародію, перш за все, естетичною категорією, за допомогою чого він знищував літературні умовності на шляху до реалістичного зображення дійсності. Добролюбов, навпаки, поставив питання про суспільну роль пародії, її ідейну спрямованість. Він розробив та теоретично обґрунтував концепцію про необхідність зміни самого жанру пародії, тому що вбачав у ньому насамперед гостру зброю у боротьбі з неприйнятною ідеологією, із супротивниками демократичного табору.

У другому розділі «Нарис життєвого та творчого шляху                    Д. Д. Мінаєва» йдеться про формування суспільно-політичних і естетичних поглядів, які визначали творче кредо Д. Д. Мінаєва та його подальшу літературну діяльність. Вона розглядається у тісному зв’язку із творчістю таких авторитетних для поета митців, як М. О. Добролюбов, М. О. Некрасов, М. Є. Салтиков-Щедрін, М. Г. Чернишевський.

Вивчення етапів ідейного і художнього розвитку Мінаєва дало змогу вбачати в ньому поета-сатирика послідовно демократичного напрямку з детально визначеною та завершеною концепцією. Як один із найбільш відомих сатириків свого часу, літературний працівник провідних періодичних видань, Мінаєв мав певний вплив на суспільну думку і розвиток літератури. Як редактор «Гудка», фейлетоніст «Русского слова» та інших літературних і сатиричних журналів, Мінаєв звертався до художніх творів, виконуючи роль рецензента та літературного критика. Але засобом оцінки для нього практично завжди була саме пародія. Тому мінаєвські сатиричні фейлетони, критичні примітки, статті, рецензії, що складають значну частину його літературної спадщини, пронизані пародійними натяками, іронією і власне пародійними творами: пародійними драматичними сценками, прозаїчними пародіями-фрагментами, пародіями-епіграмами і власне віршованими пародіями. Поетична діяльність та естетичні позиції Мінаєва яскраво відображали характерні тенденції російської демократичної літератури другої половини XIX століття з її блискучими перевагами та очевидними недоліками. Це й зумовлює історико-літературне значення його позиції та вагомий внесок в історико-літературний процес тієї епохи. Мінаєв, за влучним висловом М. С. Курочкіна, був не мислителем, що відкриває людям нові шляхи в галузі думки, а популяризатором ідей прогресу і гуманності. Цікаво, що сам Мінаєв занадто скромно оцінював власну сатиричну творчість, розглядав її як практичну діяльність, «чорнові зошити» до справжньої поетичної сатири. Він віддавав пальму першості у такій поезії     В. С. Курочкіну і казав, що саме він надав російській гумористичній літературі кольорів, характеру і добірності.

Гостре соціальне відчуття, розуміння дійсних завдань літератури, усвідомлення подальших шляхів розвитку суспільства та вміння швидко реагувати на нагальні потреби й забезпечили Мінаєву заслужену пошану та визнання таланту серед сучасників і нащадків.

Третій розділ «Проблематика та поетика пародій Д. Д. Мінаєва» присвячено змістовій та художній різноманітності мінаєвської пародії. Продемонстровано її головні функції, виявлено засоби створення комічного ефекту. У контексті полеміки з казенно-патріотичною та ліберально-викривальною літературою розглядаються пародії Мінаєва на твори               В. Г. Бенедиктова, П. А. В’яземського, О. Іванова, М. П. Розенгейма. Мінаєв як представник демократичного табору активно долучився до полеміки з лібералами з приводу так званої «викривальної» літератури. Ліберально-викривальна література схвалювалася владою, тому що здійснювала критику суспільних недоліків у дозволених межах, ігноруючи при цьому джерело чинного світопорядку. Убогий зміст ліберально-викривальних віршів, поетична безпорадність, повторення азбучних і шаблонних істин про боротьбу зі злом послужили невичерпним матеріалом для створення пародій. Яскравими прикладами пародій Мінаєва на цю тему є «Мотив мрачно-обличительный», «Мотив слезно-гражданский» і «Гражданские мотивы», у яких виявлено абсурдність об’єктів викривання («цеглина, що впала», «шалений рисак», «п'яний хожалий»), а комічний ефект побудовано на контрасті високого стилю і нікчемного предмета викриття.

Виявлено, що чимало пародій Мінаєва присвячено популярному у  1860-ті рр. ліберальному поету-викривальнику М. П. Розенгейму («Дуэт», «Вильяму Шекспиру от Михаила Бурбонова», «Жизнь наша вроде плац-парада…», «Литературные попытки Михаила Бурбонова», «Свидание»). Для дискредитації його поглядів пародист створює та використовує сатиричну маску відставного майора Бурбонова, від імені якого видає пародії, спрямовані проти Розенгейма. Розенгейм став прототипом пародійного образу-маски Бурбонова. Відомо, що він був також прототипом вигаданого персонажа Добролюбова Конрада Лілієншвагера. Про реалістичність та привабливість створеного Мінаєвим образу-маски свідчить той факт, що        І. О. Росинський у своїй пародії «Камер-паж» обрав Бурбонова одним із другорядних персонажів, який співає вірші В’яземського.

Важливий об'єкт пародії Мінаєва – псевдопатріотична поезія. У зв’язку з цим у дисертації аналізуються пародії Мінаєва на вірші Бенедиктова («В альбом русской барыне», «Мотив бешено-московский»), Розенгейма («Нашим пессимистам», в якій відображено типовий для Розенгейма «рожевий» оптимізм, необґрунтовану надію на добре майбутнє самодержавної Росії), а також узагальнююча пародія «Литературные ополченцы» на Бенедиктова, А. Майкова та Розенгейма. Сентиментальна громадянськість критикується Мінаєвим у пародії «Куку!» на вірш О. Іванова «Слезы кукушки». У ній висміяно відсутність серйозного громадянського змісту, дріб’язковість теми, «мудрі» питання, що не дають спокою зозулі.

Особливо цікавою є пародія «Демократов с давних пор…» (1863), яка містить два «других плани», тобто написана одразу на два твори різних поетів («Есть древняя вражда: к каретам – пешехода…» В’яземського та «Мера вам – судьбы превратности…» Розенгейма) і має узагальнюючий характер. У ній відображаються традиції Добролюбова, котрий максимально стискав зміст пародійованих віршів, та його тенденція до широкого узагальнення, до демонстрації спільності поглядів різних поетів. У пародії висміяно антидемократичну (на думку Мінаєва, «демонічну») суспільну позицію поетів і той факт, що поза їхньою увагою залишаються дійсно важливі та гострі питання другої половини XIX століття, які впливають на стан суспільства. Вищезазначені пародії виступають певним показником суспільно-політичних поглядів Мінаєва.

Серед пародій на романтичну поезію та прозу аналізуються твори Мінаєва, присвячені В. Г. Бенедиктову, П. А. В’яземському,                             Н. В. Кукольнику, Є. Толстому, а також епігонам О. О. Бестужева-Марлінського. Найбільш вдалою пародією на твори В. Г. Бенедиктова вважаємо пародію «Бал» (1860) на вірш Бенедиктова «Вальс». У ній виявлено комічну гіперболізацію улюблених образів поета («локони», «кучері», «коси»). Пародист досягає комічного ефекту шляхом нагромадження метафор і порівнянь, вигадування складних прислівників («упоительно-небрежно», «зажигательно-мятежно»). Пародія Мінаєва розглядається у зіставленні з пародією Козьми Пруткова «Шея». Докладно аналізується пародія «Монолог художника в драме Джулиано Бертини, или Терновый венок гения» (1861), написана на драму Кукольника «Джулио Мости», у зіставленні з пародією     І. І. Панаєва «Доменикино Фети, или Непризнанный гений» (1847) на твір Кукольника «Доменикино». В обох пародіях виявлено перегуки: це і об’єкт зображення – невизнаний геній-митець, і зниження патетичного стилю, і тиради на захист «високого мистецтва», і драматичний фінал. Подібними є й «механізми» створення пародійного комізму: нагромадження метафор, порівнянь, пафосної лексики, риторичних окликів.

Мінаєв виступав не стільки проти романтизму як такого, скільки проти надмірностей романтичного стилю. Епігони Марлінського, які копіювали його повість «Фрегат "Надежда"», осміяні Мінаєвим у прозаїчному фрагменті-пародії («Время», 1861, №1), де зображено шторм і загибель поета Аркадія Лідіна і княгині Юлії. У фрагменті відтворено стиль, типову лексику, химерні епітети, патетичні оклики, пишну риторику – типові епігонські штампи романтиків.

Одним із таких епігонів Мінаєв вважав і Є. Толстого, автора твору  «Неудавшийся роман». Поет пародіює першу частину прозаїчного роману Толстого в невеликій за обсягом віршованій «Главе из светской поэмы» (1863). У пародії, за визначенням самого Мінаєва, осміюються «будуарні», «салонні» романи. Сюжет першої частини «Неудавшегося романа» – сцена прощання двох коханців, Ніканора Халонського і княгині Лідії Брянської. Мінаєв максимально насичує пародію обов'язковими атрибутами «світського» роману: розкішна вітальня, будуар із багатим вбранням, коштовними картинами, статуетками, каміном. Виникає пародійний, але типовий інтер’єр, зображений у «світському» романі. Стилістичною особливістю даної сценки є постійне переривання розповіді прозаїчними ремарками автора, в яких із надмірною набридливістю обіграно маніпуляції графа із сигарою та портсигаром, а також позіхання героїв. Дев’ять сторінок прозаїчного тексту першої частини роману Є. Толстого у пародії зведено до 1,25 віршованого. Цей прийом створення комічного ефекту мав на меті довести безглуздість та надмірну розтягнутість «другого плану».

Багато пародій Мінаєва присвячено творам поетів-ліриків. Мінаєв, як і більшість демократично налаштованої інтелігенції, свою критику «мистецтва заради мистецва» виформовував не стільки на естетичних, скільки на політичних критеріях і тому дуже прямолінійно, жорстко пов’язував її із суспільними переконаннями тих чи інших авторів. Це неодмінно призводило до несправедливо різких, необ’єктивних оцінок їхньої творчості. У такий спосіб він розвивав традиції Добролюбова, у яких позначився утилітаризм, намагання поставити літературу і мистецтво на службу нагального. Найбільш численними є пародійні випади Мінаєва проти А. А. Фета («Весенняя песня», «Две тени», «Думы и буря», «Дуэт Фета и Розенгейма», «Лирические песни без гражданского отлива», «Мотив ясно-лирический», «Осеннее петербургское утро… (По Фету)», «Серенада», «Старый мотив», «Ты предо мною сидишь…», «Чудная картина!..»). У пародіях на твори Фета Мінаєв критикував його аполітичність, ідейну дріб’язковість, а також сам принцип творчості поета – інтуїтивність, свідому орієнтацію на «несвідоме». Пародист використовував такі засоби створення комічного ефекту: гіперболізацію, навмисне згущення ліричної фразеології й улюблених фетівських образів, епіграматичні випади, цитацію, алюзії, поєднання високої поетичної лексики із просторічною і навіть вульгаризмами, зіставлення незіставного, згрубілість мелодійності уривчастими нерівними фразами, іронічні коментарі пародиста, а також уведення сатиричних масок – майора Бурбонова, юнкера Звонкобрюхова.

Об’єктом пародій Мінаєва були й фетівські переклади Гейне. Мінаєв у них критикував створений Фетом образ Гейне як меланхолійного, аполітичного лірика, майже поета «чистого мистецтва». Перекладацька діяльність Фета знайшла відображення і в пародіях І. С. Тургенєва. Проте письменник, на відміну від Мінаєва, обігрував якесь одне невдало підібране при перекладі слово. Мінаєв не зосереджувався на неточностях перекладу, приділяючи увагу, головним чином, ідейному змістові твору.

Оригінальний характер носять дві пародії Мінаєва, що є паліндромонами, «Пусть травы на воде русалки колыхают…» та «Вспомни меня, как невольную помнят разлуку…» на вірші Фета «Уснуло озеро, безмолвен чёрный лес…» та «В долгие ночи, как вежды на сон не сомкнуты…». Паліндромон, або перевертень – особлива поетична форма, жонглювання словом, при якому слово, рядок або низка рядків (читані з початку до кінця або з кінця до початку) звучать однаково і мають однаковий зміст. Мінаєв пропонує прочитати вірші Фета не зверху вниз, як зазвичай, а навпаки, знизу вверх, і запевняє читача, що від способу читання ні характер, ні зміст вірша зовсім не постраждає. За словами самого Мінаєва, картина, зображена Фетом у вірші «Уснуло озеро, безмолвен чёрный лес…», у паліндромоні виглядає більш послідовною та логічною, і вірш, прочитаний знизу вверх, значно виграє в художньому відношенні. У другому паліндромоні, на наш погляд, інверсія є переконливим доведенням його беззмістовності і допомагає створити комічний ефект.

Мінаєв сприймався сучасниками як неперевершений епіграматист, який знаходив оригінальні, вражаючі своєю несподіваністю каламбурні рими. Завдяки цьому Мінаєв здобув славу «короля рим». Особливе місце у його спадщині займав синтетичний жанр – пародія-епіграма. Продуктивність цього суміжного жанру зумовлена граничним лаконізмом, гострим сарказмом, індивідуальною спрямованістю, які епіграма вносить у пародію. Вона розсіює двозначність пародії шляхом чіткої, категоричної оцінки пародійованого автора чи його твору. Показовими саме в цьому є пародії-епіграми на             А. А. Фета («Мотив ясно-лирический», «Став на Парнасе вне закона…») та   К. К. Случевського («Я еще понимаю, что ветер…»).

У процесі дослідження виявлено, що в пародіях Мінаєва на твори         Л. О. Мея («Еврейская мелодия» та «Еврейско-русская мелодия») та             М. Ф. Щербини («Итальянских певцов-теноров…», «Просьба художника», «Смертному», «Чувство грека») критикується запізніле, на думку пародиста, звернення поетів до антологічних мотивів, їх надмірне захоплення особистими почуттями, екзотичною лексикою, античною тематикою, вишуканими віршованими формами, ігнорування реального життя. Повернення до антологічних мотивів, на думку Мінаєва, було недоречним у часи перших проявів суспільних змін. Також аналізуються пародії Мінаєва на вірші П. О. Кускова («После бури») та К. К. Случевського («Будто бы весною (Подражание Случевскому)», «Звезды и Случевский»), у яких об’єктом пародіювання виступає насамперед стиль поетичних творів письменників.

Окрему групу складають пародії на твори Ф. І. Тютчева. Віддаючи належне його поетичному обдаруванню, Мінаєв із задоволенням пародіював вірші Тютчева. Як відомо, пародії створюються не тільки на твори, що не подобаються, але ж і, як стверджує український поет Іван Драч, від «читання-щастя». Герберт Ричардсон писав, що справжня пародія повинна «змішувати глузування із захопленням». Німецький пародист Фриц Маутнер називав свої пародії «дражнінням із любові». Створюючи пародію, майстер слова наче виставляє пародійованому твору високу оцінку. Саме такий творчий імпульс спонукав Мінаєва до написання гумористичних пародій на Тютчева («Осеннее петербургское утро в семи песнях на одну тему (По Тютчеву)» та «Поздним летом, ночью тихой…»).

Мінаєву належать шість пародій на твори А. М. Майкова. Найбільш довершеними з них, на нашу думку, є «Двустишия Майкова» та «Юбилейный мотив». У першій пародії висміяно, за визначенням Мінаєва, «вагонний» тип читання, безглуздість та прагнення бути надмір оригінальним, у другій – шаблонність, безбарвність більшості ювілейних поздоровлень.

З-поміж дев’яти розглянутих пародій на твори Я. П. Полонського особливу увагу приділено пародії «Двуликий Янус», спрямованої проти прозаїчної повісті Полонського «Женитьба Атуева», а також проти його віршованої діяльності (а саме, віршів «Колокольчик», «Сны»). У пародії  Мінаєв упереміш використовує  ліричні описи з досить грубими ремарками у дужках, нібито від імені самого Полонського. Поділяючи пародію на дві частини – ліричну та прозаїчну, – Мінаєв створює «два обличчя» одного письменника. Подвійність відображено і в назві пародії, де використано каламбур, гру слів: «двуликий» – «двуличный». Мінаєв демонструє несумісність двох різних за своєю природою літературних жанрів у творчості одного письменника («чистої поезії» та реалістичної повісті). На нашу думку, Мінаєв не усвідомив справжнього задуму Полонського, який намагався не засудити, а об’єктивно показати і зрозуміти нове покоління, його життєві та моральні пріоритети, погляди на сучасну родину, поняття моралі, ставлення до мистецтва. У повісті, зневажаючи цензуру, Полонський відкрито висловлював також свої літературні погляди, полемізував зі статтею Писарева «Реалісти». Він показав «нігілізм» як особливу манеру мислення і поведінки, навіяну надмірним намаганням наслідувати героїв роману Чернишевського «Что делать?».

Проаналізовано також пародії Мінаєва «Посреди журнальных погремушек…» на вірш О. М. Апухтіна «Современным витиям», «Я лежал в камышах на спине…» на вірш В. В. Крестовського «Я лежал на прибрежном песке…» і пародії на О. М. Плещеєва «Из Саути», («Осеннее петербургское утро… (По Плещееву)»), у яких комічно зображено стильові особливості віршів поетів. Вищезазначена пародія Мінаєва на В. В. Крестовського докладно аналізується у зіставленні з пародією О. М. Іволгіна «Перед поэтом выплыл труп…».

Узагальнюючий характер щодо критики принципів «чистого мистецтва» має п’єса-пародія Мінаєва «Домашняя расправа». Мінаєв ототожнює відвертих ретроградів і представників «чистого мистецтва», демонструючи спільність їхніх поглядів і ворожість демократичним ідеалам. Він використовує алюзії на комедію О. С. Грибоєдова «Горе от ума» – обігрування окремих ситуацій, висловлювань, образів твору.

У розділі наголошується, що довершеність творів А. М. Майкова,         Л. О. Мея, Я. П. Полонського, К. К. Случевського, А. А. Фета,                        М. Ф. Щербини та їхній талант не можуть бути піддані жодним сумнівам. Але в епоху суспільно-політичного підйому Мінаєв, як і поети-«іскрівці»             (В. С. Курочкін, М. Л. Ломан), визнавав найважливішою цінністю літератури її громадянське призначення. Зазначимо, що згодом Мінаєв змінив своє ставлення до «чистого мистецтва», просив вибачити його не завжди виправдану гостроту у вірші «Теперь и прежде» з підзаголовком «Заметки покаявшегося».

Окремо йдеться про переспів – одну з пародичних форм та специфічний національний тип пародичної поезії, яку Ю. М. Тинянов визначав як «пародичне використання». Вдалий термін «переспів» було запропоновано    І. Г. Ямпольским у 30-х роках XX століття. На його думку, переспів має позалітературну спрямованість за умови нейтрального або позитивного ставлення до використаного джерела. Втім у Мінаєва є особливий шар переспівів, написаних у зв’язку з публікацією Фетом статей «Из деревни», де створено образ Фета – розлюченого поміщика, незадоволеного відміною кріпосного права. Викриваючи ретроградність Фета-публіциста, Мінаєв по-новому застосовує прийом пародичного використання.

Беручи за основу переспіву канву вірша конкретного автора, Мінаєв зазвичай «гаптував» по ній власний візерунок, викриваючи негативні явища суспільного життя. Але в цьому випадку Мінаєв використовує канву вірша поета для викриття цього ж поета. Іншими словами, у переспіві виявляється негативне ставлення пародиста до використаного твору, що дозволяє віднести його до досить рідкісного типу негативного переспіву. Мінаєв поєднав критику поглядів Фета-поміщика і художніх поглядів Фета-лірика, пародично використовуючи його ж вірші. Цей висновок підкріплено аналізом наступних переспівів: «В лесу», «Давно ли безумный и праздный…», «Когда наплыв противных мне идей…», «Лежу я на скошенном сене…», «Серенада», «Сядем здесь под этим кленом…», «Холод, грязные селенья…».

Уперше аналізуються 15 переспівів, які до цього часу не були предметом дослідження. Йдеться, зокрема, про переспіви некрасівського вірша «Школьник», віршів Лермонтова «Выхожу один я на дорогу…», «Дары Терека», «На севере диком стоит одиноко…», Пушкіна «Я памятник себе…» та ін.

Виконуючи насамперед роль уїдливої сатири, спрямованої на злободенні події, переспів користувався особливою популярністю серед поетів-«іскрівців». У більшості випадків переспів у Мінаєва виконував суспільно-політичну функцію, тобто викривав вади сучасності (казнокрадство, шахрайство, хабарництво). Намагаючись залучити до політичних дискусій читачів, Мінаєв використовував переспів як своєрідний засіб, за допомогою якого привертав увагу до хвилюючих його питань та відстоював демократичні ідеї. Жанр переспіву був своєрідним дзеркалом, яке оригінально відобразило соціально-історичну дійсність другої половини XIX століття.

Пропонується класифікація переспівів за їхньою спрямованістю щодо ставлення до об’єкта. Виокремлено чотири групи: переспіви з позитивним ставленням до використаного літературного твору (переспіви віршів Пушкіна, Лермонтова – «Памяти С. С. Скалозуба», «Похвальное слово современному российскому гражданину», «Два великана», «Грозный издатель»), з нейтральним ставленням (переспіви віршів Фета – «Шепот «Зрителя», «Сиянье»…», «Корш и Федор Достоевский…»), з гранично стверджуючим (переспів «Евгений Онегин нашего времени») та переспіви з відверто негативним ставленням до оригіналу (спрямовані проти Фета та      А. Майкова – «Лирические песни с гражданским отливом», а також «Октавы, не вошедшие в поэму Майкова "Княжна***"»).

У розділі уточнюються уявлення про характер переспіву щодо використаного літературного об’єкта. Як відомо, В. І. Новиков заперечив тезу О. О. Морозова про «нейтральний» характер переспіву. Аналіз поетики переспівів Мінаєва дав змогу підтвердити позицію О. О. Морозова: ставлення Мінаєва до поетичної діяльності та суспільно-політичної позиції Фета було далеким від «милування» літературним зразком і, як наслідок, виключало позитивне ставлення до використаного літературного об'єкта.

Висновки дисертації узагальнюють результати дослідження.

Пародії Д. Д. Мінаєва – це відображення поглядів поета на сучасний йому літературний процес, це свідчення його позиції у літературній полеміці 60 – 80-х років XIX століття, які по-новому визначають роль та місце діяльності поета. Мінаєв був одним із провідних пародистів своєї епохи, обдарованим версифікатором, майстром рими, володів особливим талантом широкого узагальнення і вільного погляду на літературу, вмів виокремлювати та відтворювати найважливіші риси, особливості художньої манери і стилю, які відрізняли пародійованого автора від інших. Він вбачав у пародії один із найбільш дієвих методів боротьби з невиразністю, епігонством, відірваністю літератури від реальності, відсутністю почуття міри, смаку.

Суспільно-політична й естетична концепція Мінаєва відзначається послідовністю і завершеністю. Його світогляд глибоко і багатогранно відобразився у його літературних творах різних жанрів: поезії, прозі, драматургії, критико-публіцистичних статтях. Проте найбільш цінними в художньому та ідейному відношенні виявилися його численні пародії, у яких відображено літературно-критичні погляди письменника. Мінаєв, як             М. О. Добролюбов і В. С. Курочкін, обстоював демократичні погляди та виступав, насамперед, за громадянське призначення літератури, за її злободенність і актуальність. Тому більшість його пародій спрямовано проти представників «чистого мистецтва», а також проти уявних викривальників типу М. П. Розенгейма. Мінаєв часто вдавався до однобічної, інколи несправедливо різкої оцінки, досить жорстко визначав власні оцінки художніх творів суспільно-політичними поглядами їх авторів. Але таке ставлення до літератури, до розуміння її завдань було зумовлено характером епохи напередодні докорінних змін у суспільстві. Істотною особливістю художньої індивідуальності Мінаєва-пародиста є гранична активність авторської позиції, негайний відгук на злободенні теми, прагнення до розв'язання найбільш гострих соціальних питань. На все життя Мінаєв зберіг вірність демократичним ідеалам своєї молодості, хоча в останні роки віра в можливість близьких змін була все-таки частково ним втрачена.

У роботі здійснено спробу якнайповніше розглянути випадки звернення письменника до пародій, узагальнити їх, систематизувати й у такий спосіб одержати цілісне уявлення про творчість Мінаєва-пародиста. У роботі над дисертацією проаналізовано близько 120 пародій, 36 із яких до цього часу не привертали уваги дослідників (із них, зокрема, 2 пародії-епіграми та 15 переспівів).

Творчість Мінаєва вивчено у широкому історико-літературному контексті, з урахуванням його суспільно-політичних та естетичних поглядів, у зіставленні з творчістю його сучасників – М. О. Добролюбова,                     О. М. Іволгіна, В. С. Курочкіна,  М. Л. Ломана, М. О. Некрасова, І. І. Панаєва.

Доведено, що у спадщині Мінаєва виокремлюються дві групи пародій – самостійні твори, що увійшли згодом до збірок поета, та елементи  інших жанрових форм. Більшість пародій Мінаєва є частиною тексту його критико-публіцистичних статей і фейлетонів («Щоденник Темної людини», «Чим хата багата»). Пародії вирізнялися на загальному тлі і використовувалися як критичні та полемічні прийоми. Пародійній критиці найбільшою мірою піддавалися літературна діяльність і суспільно-політичні погляди представників ліберально-викривальної й казенно-патріотичної поезії         (М. П. Розенгейма), письменників-романтиків (В. Г. Бенедиктова,                  П. А. В’яземського, Н. В. Кукольника) і поетів «чистого мистецтва»             (А. М. Майкова, Л. О. Мея, Я. П. Полонського, К. К. Случевського,                А. А. Фета, М. Ф. Щербини).

У дисертаційному дослідженні класифіковано пародійні твори Мінаєва на два основні різновиди – традиційна літературна пародія і переспів, або пародичне використання. Переспів застосовувався сучасниками Мінаєва переважно для викриття суспільних вад тодішньої дійсності, тобто мав позалітературну спрямованість. Проте творчість Мінаєва демонструє рідкісні випадки оригінального пародичного використання, що носять принципово новаторський характер і спрямовані не проти суспільно-політичних явищ, а проти іншого літературного об’єкта.

Вивчення досвіду російських поетів XIX століття дало змогу встановити, що переспів, за рідкісним винятком, відрізняється нейтральним або позитивним ставленням до чужого тексту. У творчості Мінаєва, як засвідчив аналіз його пародій, виділяється ціла низка оригінальних переспівів – із негативним ставленням до використаного літературного твору та його автора.

Блискучий талант Мінаєва-пародиста, майстерність у використанні жанру переспіву особливо яскраво виявилися в його поемі «Евгений Онегин нашего времени». Спираючись на сюжетно-композиційну структуру пушкінського роману й повністю повторюючи «онегінську строфу», Мінаєв майстерно продемонстрував  неспроможність претензій, пред’явлених              Д. І. Писаревим О. С. Пушкіну й В. Г. Бєлінському. Мінаєв переконливо доводив, що Писарев припустився історичної та логічної помилки, порівнюючи Онегіна з Базаровим. Використання пародії дозволило Мінаєву не лише висловити свою власну естетичну концепцію, але й створити довершений та оригінальний твір.

Другий, найбільш значний у кількісному відношенні й тематичному різноманітті шар пародійної творчості Мінаєва – традиційна літературна пародія. Вона виступає у Мінаєва як своєрідна форма літературної критики, є засобом естетичного оцінювання. Доведено, що літературна пародія у Мінаєва різноманітна за своєю жанровою природою (фейлетони-пародії, рецензії-пародії, пародії-фрагменти, пародійні сценки, пародії-епіграми) та може бути репрезентована у вигляді трьох ідейно-тематичних груп: пародії на ліберально-викривальну й казенно-патріотичну поезію, на романтичну поезію та прозу, а також на «чисте мистецтво».

Аналіз пародійної творчості Мінаєва показав, що його арсенал художніх засобів досягнення пародійного комізму був досить різноманітним. Це і традиційні засоби, якими користувалися М. О. Добролюбов,                   М. О. Некрасов і поети-«іскрівці»: гіперболізація, вживання прозаїзмів, повсякденної інтонації у віршах ліричного характеру, змішування різностильової лексики (поетичної з розмовною, просторічною). Разом із тим у Мінаєва зустрічаємо низку по-справжньому оригінальних і рідкісних прийомів пародійного сміху: «знімання маски» (епіграматичні випади проти пародійованого автора, пряма оцінка пародійованого твору), самовикриття пародійованого автора, тенденційне угрупування деталей, введення в пародії вже відомих літературних персонажів (Расплюєва, Скалозуба, Тряпічкіна, Чацького), дезавуювання музикальності пародійованого тексту порушенням його ритміки, буквальне цитування джерела з його іронічним переосмисленням, перестановка частин пародійованого твору (паліндромон), а також своєрідна оригінальна каламбурна омонімічна рима.

Безсумнівним внеском Мінаєва у практику пародійної творчості було введення ним сатиричних імен-масок. Цей потужний традиційний засіб типізації й одночасно гнучкий полемічний прийом Мінаєв творчо розвивав і збагачував. Завдяки самовикривальним монологам його героїв-масок поет досягав особливої гостроти у викритті неприйнятних для нього явищ суспільного й літературного життя.

Оригінальний характер у пародійній творчості Мінаєва мають твори, що поєднують у собі різні жанрові ознаки – п’єси-пародії та пародії-епіграми. Попередниками Мінаєва у синтетичному жанрі п’єси-пародії були                   І. А. Крилов, О. П. Сумароков, О. О. Шаховський, а також І. С. Тургенєв. Прямих свідчень їх впливу на Мінаєва-пародиста не виявлено, але зроблено припущення, що підґрунтям для створення таких різновидів пародії була власна висока поетична культура Мінаєва та органічне використання ним сатиричної традиції.

У ході проведеного дослідження було скоректовано та обґрунтовано новий, сучасний погляд на окремі жанрові визначення мінаєвських пародій. Так, у дисертації переглянуто визначення І. І. Гусаровою жанру «Евгения Онегина нашего времени» як сатиричної поеми та запропоновано вважати жанром цього твору переспів.

Зрозуміло, що не всі пародії Мінаєва є довершеними творами в ідейному та художньому аспекті, окремі пародії вже не мають своєї колишньої сатиричної гостроти. Втім вони мають велике історико-літературне значення, відкривають нові сторони літературної й політичної боротьби минулого.

Аналізуючи пародійну творчість Мінаєва, у дисертації обстоюється прагнення до об’єктивної оцінки його пародій, не замовчуються їх недоліки. На нашу думку, Мінаєву не вдалося повною мірою позбутися вади, на яку йому вказували Добролюбов і Салтиков-Щедрін – слабке комічне перетворення пародійованого об’єкта. Серед сатиричної спадщини Мінаєва є низка творів, задуманих ним як пародії, але внаслідок недостатньої трансформації ним «другого плану» і, як результат, відсутності комічного образу, вони більше нагадують наслідування або стилізацію.

Проведене дослідження значною мірою уточнює існуючий погляд на місце пародії в літературній спадщині Мінаєва. Розглянутий у дисертації матеріал дає підстави стверджувати, що літературна пародія – одна з найбільш значущих сторін творчості поета, а Мінаєв – один із найяскравіших, найталановитіших пародистів у російській літературі XIX століття, який збагатив теорію і практику пародії оригінальними художніми засобами створення пародійного комізму та мав помітний вплив на розвиток пародійного жанру в цілому.