ПАРТНЕРСЬКІ ВІДНОСИНИ МІЖ ВЛАДОЮ ТА „ТРЕТІМ СЕКТОРОМ” У СОЦІАЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, сформульовано мету і завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, розкрито зв’язок з науковими проектами і темами, сформульовано основні положення щодо наукової новизни роботи. Показано практичну значущість результатів дисертаційної роботи, наведено відомості про їх апробацію та публікацію.

У першому розділі – „Теоретичні засади партнерства між органами влади та організаціями „третього сектора” в реалізації функцій соціальної держави” – визначено сутність соціальної держави, сучасний стан її розвитку, проаналізовано основні моделі соціального партнерства влади та недержавних організацій.

На основі узагальнення літературних джерел сформульовано положення про соціальну державу як особливий тип високорозвинутого суспільного утворення з високим рівнем соціальної захищеності всіх громадян за допомогою активної діяльності держави з регулювання соціальної, економічної та інших сфер життєдіяльності суспільства, установлення в ньому відносин соціальної справедливості та солідарності, а також гарантування кожній особистості права на захист своїх інтересів і задоволення соціальних потреб.

Соціальна держава виникла як відповідь на:

–         індустріалізацію – перехід до індустріального суспільства різко знизив роль традиційних інститутів, що надавали соціальну допомогу (професійні гільдії, „розширені сім'ї”), отже, „соціальна держава” мала заповнити „розрив”, що утворився;

–         капіталізм – ринкова економіка вимагає певної турботи про тих, хто програє в конкуренції, тому держава зобов’язана втручатися у сферу соціального забезпечення;

–         ринок, що є байдужим до інтересів малозабезпечених верств населення, – соціальна держава вимушено звужує рамки дії ринку, виводить з-під його впливу такі послуги, як освіта, медичне обслуговування тощо, роблячи їх доступними для всіх;

–         демократію як свободу і особисту відповідальність – люди бояться ризику і прагнуть „колективізувати” його там, де це можливо, а соціальна держава здатна гарантувати фінансування для запобігання поширених ризиків.

У дисертаційному дослідженні виокремлено такі функції соціальної держави:

-       компенсаторну (відшкодування), що зумовлена розширенням діяльності і зростанням зайнятості населення у різних секторах сфери послуг при одночасній поляризації їх оплати; збільшенням чисельності самодіяльного населення із значною різницею майнового стану;

-       інвестиційну, яка сприяє створенню соціальних передумов для модернізації, розвитку суспільної інфраструктури, освіти і науки;

-       емансипаторську, що полягає в захисті особи від соціальних ризиків в умовах ринкової економіки під впливом залежності працівника від розміру заробітної плати. Ця функція передбачає окрім перетворення культурного капіталу на економічний ще й надання кожному громадянину можливостей для індивідуального розвитку;

-       розподілу і перерозподілу, яка зберігає своє значення в сучасному суспільстві, але змінюється співвідношення між коштами на соціальні витрати, що надходять від найманих працівників і працедавців. Головним джерелом цих коштів традиційно вважалися працівники, проте в міру зниження трудомісткості та підвищення капіталоємкості виробництва можливості цього джерела фінансування поступово вичерпуються, відтак, ключовим питанням для держави XXI століття стає перерозподіл соціальних витрат;

-       стабілізуючу, яка забезпечує соціальну стабільність у суспільстві за допомогою досягнення соціального консенсусу;

-       законотворчу, реалізація якої забезпечує формування законодавчої бази з обов'язковим обліком цінностей соціальної держави.

Функціонування і розвиток соціальної держави супроводжується низкою гострих конфліктів: між виробництвом і розподілом, що стосується встановлення оптимального співвідношення між ними; між правовою і соціальною державою; між громадянином і державою; між державною владою і місцевим самоврядуванням; між державними і так званими „вільними” виконавцями тих чи інших функцій; між центром і регіонами.

У роботі досліджено п'ять основних моделей соціального партнерства органів влади і недержавних громадських організацій (за такими критеріями, як набір принципів і цінностей, що лежать в основі моделі; роль держави; співвідношення повноважень державних та недержавних інститутів): добродійна; державницька; активістська; ринкова; асоціативної демократії. З’ясовано, що в Україні переважає державницька модель з певними ознаками активістської моделі. У той же час, дані моделі, особливо державницька, не відповідають принципам демократії та громадянського суспільства, що обумовлює необхідність переходу до інших моделей взаємодії, і найкращою в цьому сенсі є модель асоціативної демократії. Але для України на сучасному етапі більш доцільним є перехід до ринкової та активістської моделі, із збереженням у певних сферах державницької та добродійної.

У другому розділі – „Третій сектор в Україні та за кордоном: особливості функціонування” – розглянуто нормативно-правові документи, що регулюють діяльність недержавних неприбуткових організацій, з’ясовано неузгодженість законодавства, особливо термінів, що характеризують сутність і діяльність ННО (зокрема громадські, непідприємницькі та неприбуткові організації), відсутність єдиного закону про ННО; досліджено закордонний досвід діяльності ННО; проаналізовано ставлення населення Північно-Східного регіону України до діяльності ННО.

„Третій сектор” є значним і, крім того, таким компонентом суспільних відносин, що динамічно розвивається в усьому світі. Він являє собою не тільки інститут, що слугує задоволенню насущних потреб людей, але й потужний зростаючий економічний чинник, що впливає на всі сфери громадського життя. До переваг організацій „третього сектора” порівняно з органами влади слід віднести такі: відсутність вертикально побудованих, складних в управлінні ієрархічних організаційних структур; менша забюрократизованість; швидкість реагування й гнучкість; більш кваліфікований, ініціативний і зацікавлений у результатах своєї роботи персонал; знання проблем, які вирішуються, професіоналізм і компетентність; нижчі ціни на послуги, що надаються, за рахунок мобілізації й залучення волонтерів; плюралізм у прийнятті рішень.

Аналіз чинного українського законодавства та існуючих підходів дозволяє віднести до недержавних неприбуткових організацій такі групи об’єднань громадян: організації громадян за інтересами; політичні партії; професійні спілки; релігійні організації; органи самоорганізації громадян; благодійні організації.

Попри велику кількість підходів до визначення недержавних неприбуткових організацій, усі вони мають низку схожих ознак: наявність певної організаційної структури; відсутність прямої залежності від держави, хоча це не означає, що такі організації не можуть одержувати допомоги від держави або що державні службовці не можуть входити до складу їхніх керуючих органів, їхня „недержавність” проявляється, радше, у тім, що вони не є структурною частиною державного апарата і не мають державноуправлінських повноважень; безприбуткова діяльність; вони „самокеруються”, тобто мають повну самостійність у рішенні всіх питань, пов'язаних з їхньою діяльністю; участь у них не є обов'язковою, а діяльність здійснюється за рахунок добровільного пожертвування фінансових коштів або часу їхніх членів чи тих, хто підтримує їхні статутні цілі.

Недержавні неприбуткові організації виступають важливим елементом суспільних відносин в Україні. Проте їх розвиток має неоднозначні результати. Соціологічне дослідження серед мешканців Північно-Східного регіону України засвідчило, що потреба в активізації їхньої діяльності є достатньо високою, а існуючі організації не використовують наявний потенціал для захисту та представлення інтересів громадян під час взаємодії з іншими секторами суспільства.

Такий стан справ підкреслює необхідність створення нормального й дійсно працюючого приватного недержавного сектора. Особливо важливою при цьому представляється реалізація таких напрямків:

-       створення належної правової бази (через ухвалення прийнятного для ННО податкового кодексу щодо подібних організацій і пожертвувань та кодексу, що об’єднував би різні законодавчі акти, регулюючі діяльність ННО);

-       упровадження освітніх програм (безумовно, державного впливу потребує ситуація стриманого ставлення більшості населення до ННО. Для подолання такої ситуації є потрібними значні інвестиції в освіту суспільства щодо „третього сектора”);

-       розширення соціальної бази (це можливо завдяки інвестиціям в освіту й підготовку кадрів для роботи в „третьому секторі”);

-       інформаційне забезпечення діяльності ННО (висвітлення в ЗМІ наслідків взаємодії органів державної влади і органів місцевого самоврядування з „третім сектором”, переконання суспільства в необхідності громадянського контролю за діяльністю влади);

-       розвиток ресурсної бази (через підтримку традицій благодійної діяльності приватного сектора та державну допомогу).

У третьому розділі – „Удосконалення механізмів взаємодії держави і недержавних неприбуткових організацій у реалізації соціальних гарантій громадян” – запропоновано механізми упровадження інноваційних підходів щодо налагодження взаємодії органів влади з недержавними неприбутковими організаціями на регіональному рівні.

На даний час сфери дії громадського сектора є різноманітними й охоплюють все суспільство: політику й державу, культуру і мистецтво, бізнес, науку, освіту, добродійність. Головний „ґрунт” діяльності громадського сектора в будь-якій сфері – це нерозв’язані проблеми, які визнаються важливими для певних соціальних груп. Але для забезпечення ефективної роботи своєї організації представники ННО повинні навчитись вибудовувати відносини не тільки з адресною групою клієнтів, споживачів їхніх послуг, а й з іншими суб’єктами соціально-економічного розвитку територій, і насамперед, з державними органами.

Ключовими напрямами реалізації державної політики щодо розвитку ННО в Україні на нинішньому етапі її розвитку мають стати: забезпечення децентралізації влади (делегування повноважень на нижчі рівні); формування разом з усіма суб’єктами соціально-економічного розвитку держави нового правового простору, який би легалізував вплив громадських ініціатив на вирішення проблем місцевого розвитку; встановлення тісних контактів ННО з органами влади, координація діяльності, забезпечення партнерства в реалізації проектів, програм соціально-економічного розвитку територій; забезпечення гідної мотивації державних службовців для співробітництва з ННО, у тому числі і через проведення спеціальних навчальних тренінгів, курсів підвищення кваліфікації; забезпечення підготовки фахівців у сфері діяльності ННО.

Аналіз механізмів соціальної взаємодії держави та ННО дозволив виділити такі головні передумови результативності цього процесу: наявність чіткої, погодженої і недвозначної системи правових норм і регуляторів, що забезпечують таку взаємодію; відкритість і контрольованість з боку громадськості процедур розробки і реалізації соціально значущих управлінських рішень, та, зокрема, програм соціально-економічного розвитку територій; використання різноманітних форм і способів взаємодії з ННО; існування фіксованих і погоджених правил оцінки і контролю діяльності як ННО, так і органів влади у процесі реалізації певних спільних проектів, програм.

Запропоновано п'ять основних форм соціального партнерства держави з ННО, а саме: конкурсні (державне соціальне замовлення, соціальне спонсорство, пряме фінансування); соціально-технологічні (соціальне обслуговування, лобіювання); процедурні (мотивація спонсорів, утворення громадських палат, рад); комплексні (утворення недержавних фондів); організаційно-структурні.