ПАТОГЕНЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ АДАПТОГЕННИХ ПРЕПАРАТІВ В ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНІЙ ТЕРАПІЇ ВИРАЗКОВОЇ ХВОРОБИ
Тип:
Автореферат
Краткое содержание:
Матеріали та методи досліджень. Дослідження виконані на 300 статевозрілих щурах-самцях лінії Вістар масою 210-280 г розведення віварія Одеського державного медичного університету. Під час експериментів тварин утримували в однакових умовах на стандартному раціоні за встановленими нормами [Стефанов О.В., 2001]. Експерименти проведено на базі ДП «Український науково-дослідний інститут медицини транспорту» МОЗ України згідно вимог GLP та комісії з біоетики ДП «Український НДІ медицини транспорту» МОЗ України (протокол № 4/01 від 23.06.2008 р.).
В роботі було використано три моделі виразки шлунку, в зв’язку з тим, що в кожній з них провідним є той чи інший патогенетичний механізм, присутній при виразковій хворобі шлунку людини. Так як єдиної моделі, яка б повністю імітувала виразкову хворобу шлунка у людини, не існує, застосування різних моделей дозволяє оцінити застосування профілактичних і лікувальних препаратів, засобів та методик з позиції їх впливу на різні механізми, що є найбільш адекватним експериментальним підходом патогенетичного обґрунтування терапії цього захворювання.
Для відтворення механізмів виразкоутворення, викликаних впливом стресу на організм, було обрано імобілізаційно-стресову модель, так як добре відомо, що стрес є однією з причин виникнення гострих виразок. Протягом 14 днів піддослідним щурам перорально вводили бальзам «Біотрит», після чого виразки шлунку у тварин викликали створенням стресу, спричиненого іммобілізацією в положенні вниз головою у спеціальному станку протягом 24 год. Надалі щурів виводили з експерименту і брали матеріал для дослідження [Перцов С.С., 1995; Ситнікова К.А., 1998].
Наступна серія дослідів мала на меті визначити патогенетичні механізми виразкоутворення при впливі на слизову оболонку подразнюючих речовин та вивчити патогенетичні засади застосування Біотриту як лікувально – профілактичного засобу безпосередньо під час впливу даних препаратів на слизову оболонку. Для цього у тварин викликали резерпін–бутадіонові виразки, які спричиняли введенням бутадіону та резерпіну дозами 100 мг/кг та 1 мг/кг маси тіла відповідно, котрі вводили внутрішньошлунково 1 раз на добу протягом трьох днів [Нікулін А.А., 1973]. «Біотрит» та Гастрофарм вводили одночасно з резерпіном та бутадіоном. Через 3 доби щурів виводили з експерименту і брали матеріал для дослідження.
Третьою моделлю було обрано модель за Шеєм, при якій виникнення виразок зумовлено безпосередньою тривалою дією шлункового соку на слизову оболонку [Левицький А.П., 2001]. Для підсилення ефекту від впливу шлункового соку було проведено видалення піднижньощелепних слинних залоз в 3-х групах, інтактну групу не оперували. Протягом тижня щурам щоденно 1 раз на добу вводили препарати, що містять Біотрит, внутрішньошлунково за допомогою зонду. Потім було проведено перев’язку пілоричного відділу шлунка. Через добу після накладання лігатури на пілорус щурів виводили з експерименту і брали матеріал для дослідження. В даній моделі з’ясовувався вплив різних існуючих форм Біотриту – бальзаму, екстракту, зеленої маси – для вивчення патогенетичних можливостей та біодоступності кожної з форм препарату.
Вивчення кислотності шлункового соку проводили за загальноприйнятою методикою з використанням індикатора диметиламідоазобензолу (вільна соляна кислота) та фенолфталеїну (загальна кислотність) [Плотичер С.М., 1962], також вираховували середній об’єм шлункового соку (Vсер.).
Біохімічному дослідженню підлягала сироватка крові дослідних тварин. В отриманих зразках вивчення зазначених параметрів за допомогою фотоколориметра проводили за такими методиками: загальна протеолітична активність (ЗПА) визначалась за гідролізом казеїну [Плотичер С.М., 1962]; активність глутатіонпероксидази (ГП) визначалась за методом В.А. Пахомової з співавт. (1982); вміст малонового диальдегіду (МДА) визначався за реакцією з тіобарбітуровою кислотою [Стальная И.Д., 1977]; інгібітор трипсину визначався за методом А.П. Левицького (1973).
Морфологічні дослідження шлунків проводили після їх вилучення і занурення в ізотонічний розчин хлориду натрію, з подальшою фіксацією у нейтральному 40 % розчині формаліну з використанням стандартних методів контролю [Луппа Х., 1980]. Підрахунок виразок проводили на препаратах шлунків, що розтинали по малій кривизні, при цьому підраховували кількість виразок, форму, площу та глибину ураження, індекс Паулса [PaulsF., 1947]. Гістологічні дослідження проводили метолом світлової мікроскопії на мікроскопі «CarlZeissAxiostarplus» (Німеччина).
Для підтвердження отриманих даних використовували «Біотрит» в трьох формах: 2 % водний розчин Біотриту; розчин з зеленої маси (280 мг Біотриту в 7 мл води); бальзам «Біотрит», що складається з водно-спиртового розчину Біотриту - 60 %, суміші екстрактів м’яти, ромашки, шавлії, звіробою, чабрецю, валеріани та деяких інших рослин – 20 %, гранатового соку – 10 % тамеду – 10 %. Біотрит розроблений спеціалістами Інституту стоматології АМН України (м. Одеса) за участі вчених Інституту очних хвороб та тканинної терапії ім. В.П. Філатова і селекційно-генетичного інституту. В його основі – екстракт з проростків пшениці, активною діючою речовиною якого, головним чином, являються біофлавоноїди.
Вводились всі форми Біотриту перорально з розрахунку 2,5 мл/кг маси тіла тварин. Контрольній групі з нелікованою патологією вводили в відповідному об’ємі фізіологічний розчин. Крім того, було виділено інтактну групу, на якій не проводили експерименти, що дало можливість дослідити патогенетичні зміни при застосуванні Біотриту не лише відносно контролю, а й порівняно зі здоровими тваринами.
Як референс-препарат використовували Гастрофарм (таблетки по 1,575) фірми «Plastchim» (Болгарія), який вводили по 80 мг перорально. Даний препарат застосовується для лікування та профілактики гастритів, виразкової хвороби шлунка та ДПК, а також при застосуванні препаратів, що подразнюють слизову оболонку шлунка.
Статистичний аналіз отриманих результатів проводили за загальноприйнятою методикою з використанням критерію Ст’юдента [Лапач С.Н. з соавт., 2002] за допомогою програмStatistic 5.3.
Результати досліджень та їх обговорення. При порівнянні результатів, отриманих при всіх моделях виразкової хвороби, що були використані в роботі, виявлено, що при кожній з них виразки виникають у 100 % щурів, але відмінними є загальна кількість та площа виразок і, відповідно, ступінь виразкоутворення та площа виразкоутворення в перерахунку на 1 щура (табл. 1).
Так, найбільша кількість виразок зареєстрована в іммобілізаційно-стресовій моделі виразкоутворення, а найнижча – в резерпін-бутадіоновій моделі. Площа виразкоутворення в перерахунку на 1 щура була найвищою в моделі за Шеєм, ступінь виразкоутворення – в іммобілізаційно-стресовій моделі.
