ПЕДАГОГІЧНІ ЗАСАДИ РОБОТИ БІБЛІОТЕК З УЧНІВСЬКОЮ МОЛОДДЮ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ (1919-1939 рр.)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету, об’єкт, предмет, завдання, наведено джерельну базу і методи роботи, розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення, представлено відомості про апробацію та впровадження основних положень дисертації.

У першому розділі – «Робота бібліотек з учнівською молоддю в Західній Україні міжвоєнної доби як історико-педагогічна проблема» – проаналізовано стан дослідженості проблеми у науковій літературі, розкрито соціокультурні передумови розвитку бібліотечного руху на західноукраїнських землях міжвоєнної доби, розглянуто стан шкільної бібліотечної справи досліджуваного періоду, а також наявне її нормативно-правове забезпечення.

У процесі дослідження здійснено ретроспективний аналіз змісту терміна «бібліотека». Встановлено, що у 20-30-х рр. ХХ ст. українські дослідники (А. Животко, І. Калинович, З. Кузеля, В. Левицький, М. Ріпецький, С. Сірополко та ін.) називали бібліотекою установу, в якій зібрано книги й часописи, що розкладені згідно певної системи і призначені для підвищення рівня освіти населення. У 60-70-х рр. минулого сторіччя в енциклопедичних джерелах традиційно визначено бібліотеку за культурно-просвітницьку установу, в якій зберігаються друковані й рукописні видання, здійснюється популяризація читання літературних творів. У Законі України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» (1995) вміщено таке тлумачення: бібліотечно-бібліографічний, культурно-просвітницький і науково-допоміжний соціальний інститут, що забезпечує акумуляцію й загальнодоступність документально-інформаційних ресурсів, які містять і зберігають знання, набуті в процесі розвитку людства, сприяють піднесенню розумового та культурного потенціалу суспільства. Таким чином, зміст поняття «бібліотека» пройшов шлях від розуміння її як приміщення для зберігання книг до культурно-освітньої та наукової установи, що сприяє інтелектуальному поступу громадськості.

У дисертаційній роботі послуговуємося такими дефініціями: бібліотека – це культурно-освітня інституція, яка накопичує, зберігає й здійснює видачу читачам друкованих і рукописних видань; бібліотечна робота – це діяльність працівника бібліотеки, спрямована на здійснення освітньо-виховного впливу на особистість за допомогою книги, популяризацію читання, пропаганду бібліотечно-бібліографічних знань, а також виконання довідково-бібліографічної роботи.

Актуальність проблеми бібліотек на західноукраїнських землях  міжвоєнної доби зумовлена соціокультурними умовами, які склалися в регіоні. Політика Польщі, Румунії та Чехословаччини в різних сферах життя не забезпечувала належних умов для розвитку українського шкільництва, видавництва україномовної літератури та підручників (приміром, у Луцьку 1927 р. видавали три часописи, а впродовж наступних двох років – два; у Рівному 1927-1928 рр. – лише один україномовний часопис, який 1929 р. зняли з випуску). Практично цілковита полонізація й румунізація навчальних закладів регіону призвела до того, що в Галичині у 1936/1937 н. р. 52,8% учнів української національності навчалися у польських, 40,9% – в утраквістичних, і лише 6,3% – в українських школах, а на Волині з 1185 українських шкіл, які залишилися у післявоєнний час, у 1931 р. функціонувало лише п’ять. При цьому з 198 тис. дітей шкільного віку Волині, 134 тис. не залучались до навчання. Загалом це сприяло денаціоналізації українських школярів, які поступово втрачали відчуття власного історичного походження. Ситуацію погіршувало важке економічне становище українців, що не дозволяло пересічним громадянам купувати часописи та книги, оскільки їхня вартість значно перевищувала польсько- чи румунськомовні видання. 

За таких умов українська інтелігенція розгорнула рух за утвердження українства, який охопив, передусім, культурно-освітню сферу. Водночас із заснуванням шкіл створювалися бібліотеки – просвітницькі осередки, у яких українські школярі мали змогу читати рідномовну літературу, пізнавати історію краю й витоки української культури. Усвідомлення західноукраїнськими освітянами впливу бібліотек на формування особистості школярів, любові та поваги до рідної мови, літератури, історії, культури, патріотизму, духовності зумовило підвищення інтересу до удосконалення роботи бібліотек, зростання їхньої кількості, комплектування українськомовною літературою тощо. Широкий спектр актуальних питань бібліотеко- та книгознавства охопила діяльність Українського товариства бібліофілів та Союзу українських наукових працівників книгозбірень і музеїв (м. Львів). Етапною подією в розвитку книговидавничої і бібліотечної справи стало створення у Празі (1927) силами української еміграції Українського товариства прихильників книги, яке активно працювало впродовж п’ятнадцяти років.

Низка нагальних проблем (забезпечення шляхів здобуття бібліотечно-бібліографічної освіти, піднесення рівня читацької культури населення, організація освітньо-виховної роботи з молоддю) розглядалася українською науковою спільнотою під час зібрань, з’їздів, конгресів у контексті інших важливих питань освітньо-виховного змісту.

Знаковою подією в розвитку української бібліотечної справи став IV Міжнародний з’їзд бібліотекарів і приятелів книги у Празі (28 червня – 3 липня 1926 р.). Українська делегація у складі 29 осіб (Галичину представляли М. Галущинський, І. Калинович, К. Панькевич; Радянську Україну – С. Бойчук; українську еміграцію – Л. Биковський, С. Сірополко, В. Січинський та ін.) ознайомила світову громадськість зі станом та особливостями діяльності книгозбірень на українських землях. Актуалізувались проблеми щодо поширення книги й закладання бібліотек, окреслено способи удосконалення бібліотечної справи у регіонах шляхом запозичення зарубіжного досвіду.

Результати аналізу шкільного бібліотечного руху на західноукраїнських землях міжвоєнного періоду свідчать, що найбільшого розвитку він сягнув у полікультурній Підкарпатській Русі. Це обумовлено, передусім, потужним нормативно-правовим забезпеченням, що регламентувало загалом роботу бібліотек Чехословаччини. Закон «Объ общинныхъ библіотекахъ» (1919) та розпорядження шкільного відділу цивільної управи «Про орґанизаційный статут для окружных учительських библіотек и предписы о школьных та помочных библіотеках» (1926) розкривають засади функціонування публічних, учительських, учнівських та помічних (для бідних учнів) книгозбірень. У законі задекларовано право національних меншин на організацію бібліотек за місцем їх проживання. Водночас з’ясовано, що чехословацькі освітні інституції (Міністерство шкільництва та народної освіти, Академія наук у Празі, Шкільний відділ) сприяли розвиткові бібліотек українських шкіл шляхом поповнення книжкових фондів новими виданнями не лише українського відділу, а й російського і мадярського. Звіти Ужгородської, Берегівської та Хустської гімназій засвідчують, що всі вони функціонували як рівноправні, а учні мали вільний доступ до кожного відділу.

Бібліотечна політика Польщі, до складу якої входили Галичина та Волинь, була складовою загальної політики держави щодо національних меншин, яка цілеспрямовано реалізовувалася в напрямі полонізації населення краю. Перші спроби створення нормативно-правового супроводу роботи публічних бібліотек у Польщі припадають на 1921 рік, коли до розгляду Сеймової освітньої комісії було внесено проект закону про організацію позашкільної освіти. З-поміж інших питань у ньому розглядались питання щодо розвитку бібліотечної мережі. Даний документ, як і наступні проекти польського бібліотечного закону (1927, 1928, 1930, 1934) не були ухвалені. Попри це, Міністерством віросповідань і освіти Польщі розроблено нормативно-правовий супровід роботи шкільних бібліотек (циркуляри: «Про комплектування учительських бібліотек» (1922), «Про вимоги до підручників та навчальних посібників для польських шкіл» (1927); розпорядження «Про запрошення лекторів для виступу з доповідями на бібліотечну тематику на вчительських конференціях» (1927), постанови: «Про організацію в народних школах «місяця книги» для молоді» (1926), «Про проведення «свята польської книги» в усіх школах, підпорядкованих Міністерству віросповідань і освіти Польщі» (1931) тощо.

Унаслідок аналізу звітів польських та утраквістичних шкіл (Луцьк, Львів, Станіслав, Тернопіль), в яких навчалася значна частина українських дітей, можемо стверджувати, що книгозбірні не забезпечували їх потреб у рідномовній літературі, оскільки до них (за невеликим винятком) не допускали україномовні книги. Дещо кращим був стан бібліотек навчальних закладів з українською мовою викладання (школи та гімназії Львова, Луцька, Станіслава, Рогатина). Попри те, що книгозбірні комплектували кращими зразками польської, української та світової літератури у перекладі, незначна чисельність рідномовних фондів частково задовільняла читацькі потреби галицьких і волинських учнів.

З’ясовано, що найскладніша ситуація щодо розвитку шкільних бібліотек склалася на Буковині, яка входила до складу Румунії. Нормативно-правове забезпечення (циркуляр Міністерства освіти «Про організацію шкільних бібліотек в комунах Буковини» (1922), розпорядження «Про заснування публічних румунських бібліотек і музеїв» (1938), звідомлення «Про організацію «Тижня поезії»» (1930), наказ «Про сприяння румунським товариствам в організації «Тижня румунської книги» (1934)) дає підстави стверджувати, що влада вважала книгу та бібліотеку провідними чинниками формування особистості учнів, але на основі популяризації серед них румунської культури, історії та звичаїв. Аналіз наказів Міністерства освіти у Бухаресті про румунізацію українських шкіл у різних комунах краю (1919) та листувань про перехід українських шкіл Буковини на румунську мову викладання (1919-1922) свідчить про цілковиту румунізацію українських закладів освіти, і як наслідок – шкільних бібліотек. Вивчення звітів шкільних бібліотек краю (1920-1924) підтверджує комплектування фондів румунськомовними творами та періодичними виданнями. Відповідно звертали увагу на покращення роботи бібліотек румунських навчальних закладів, зокрема державні книгарні та видавництва активно заохочували до поповнення шкільних бібліотек, однак лише румунською літературою. Такі заходи практично «придушили» українське книговидавництво (впродовж 1921-1928 рр. окрім періодичної преси видано лише 39 книжок), обмежили доступ учнівської молоді до українських книг і часописів, а бібліотеки й читальні втратили можливість реалізувати культурно-просвітницьку роботу засобами рідномовної літератури.

Відтак, освітньо-виховний вплив на молодь здійснювали бібліотеки, створені українським культурно-освітнім товариством «Просвіта», педагогічним товариством (УПТ) «Рідна школа», молодіжною організацією «Пласт». Вони намагалися розв’язати найболючіші проблеми українського населення: усунення неграмотності дорослих і молоді; труднощі в улаштуванні шкіл із українською мовою навчання, обмеження в поширенні української книги тощо.

Найбільш потужну бібліотечну мережу в регіоні вибудувало товариство «Просвіта». Для керівництва справами книгозбірень при ньому створено Бібліотечну комісію, котра розробила нормативно-правове забезпечення бібліотек: Положення про організацію бібліотек при читальнях товариства (без дати), Правила внутрішнього розпорядку роботи: Бібліотечної комісії товариства «Просвіта» (1910), бібліотек товариства (1910), мандрівних бібліотек (1910). У розділі за матеріалами архівних даних прослідковано зростання кількості бібліотек товариства і книжкових фондів у них упродовж досліджуваного періоду. Приміром, у Галичині 1920 р. функціонувала 10 бібліотек, а 1935 р. – 2 915, обсяг їхніх фондів становив 581 202 книги та 6 440 часописів; у Підкарпатській Русі 1935 р. діяло 223 книгозбірні, фонди яких налічували 32 927 томів і 603 часописи. Тенденцію зростання книжкових фондів зумовлено тим, що товариство приділяло належну увагу випуску україномовних книжок і періодики. Так, 1920 р. «Просвітою» в Галичині видано 8 книг у 35 тис. примірниках, а 1937 р. – 18 книг у кількості 118 тис. екземплярів. У Підкарпатській Русі за 17 років діяльності товариства видано 150 книжок тиражем понад 450 тис. примірників; «Календарів Просвіти» – 50 тис. примірників; дитячого часопису «Пчôлка» (1922-1932) – 300 тис. екземплярів. На Волині книгарня «Нива» (1921) впродовж семи років забезпечувала художньою літературою та підручниками початкові школи, Луцьку гімназію, бібліотеки філій товариства. Загалом, це створювало умови для ширшого залучення українських учнів до читання, а, відтак і до ознайомлення з культурно-історичною спадщиною рідного народу, виховання відчуття національної самоідентичності засобом рідномовної літератури.

До організації бібліотек досліджуваного періоду в регіоні вагомо спричинилося й УПТ «Рідна школа», яке у статуті (1924) з-поміж інших завдань постановило за необхідне закладати публічні бібліотеки та читальні. Встановлено, що бібліотеки товариства різнилися своїм становищем. Найбільшими були книгозбірні при кружках УПТ у Бродах, Калуші, Львові і Яворові, які налічували відповідно 1 935, 2 044, 3 040 і 14 548 томів. Утім, проблема комплектування книжкових фондів бібліотек залишалася однією з чільних упродовж усього міжвоєнного періоду.

Важливою віхою в молодіжному русі Західної України означеної доби стала діяльність «Пласту», передусім створення для дітей і молоді у куренях бібліотек та читалень. Їхні книжкові фонди складалися із найкращих взірців вітчизняного й світового письменства, виданих українською мовою. Поширеним явищем у товаристві було видавництво часописів, у яких пластуни порушували найболючіші та найцікавіші для них проблеми.

Отже, результати аналізу бібліотечного руху на західноукраїнських землях міжвоєнної доби свідчать, що здебільшого українські діти були змушені навчатися у «чужомовних» школах, вивчати мову, літературу і культуру інших держав світу. Обмеження можливості здобуття освіти в рідномовних школах, діяльність яких у досліджуваний період була зведена до мінімуму, гальмувало формування в українських дітей національної свідомості та громадянської позиції. Відповідно одним із шляхів збереження української молоді «для України, для Бога» залишалась рідномовна книга – основа національної самоідентифікації, доступ до якої забезпечували функціонуючі у краї бібліотеки і читальні.

У другому розділі – «Формування особистості учнів у теорії та практиці освітньо-виховної діяльності бібліотек на західноукраїнських землях 20-30-х рр. ХХ ст.» – розкрито питання змісту, методів і форм організації бібліотечної діяльності зі школярами, досліджено значення книги та читання у навчально-виховному процесі загальноосвітніх закладів, окреслено значення бібліотекаря в організації позакласної роботи з учнями в умовах шкільних бібліотек, проаналізовано вплив громадсько-просвітніх і молодіжних товариств Західної України міжвоєнної доби на популяризацію бібліотечних та бібліографічних знань.

Важливою передумовою залучення дітей до бібліотек, на переконання західноукраїнських педагогів (Я. Біленький, А. Княжинський, О. Маркуш, І. Петрів, І. Ющишин) було формування у них з раннього дитинства любові до книги. Батьки, читаючи дітям казки, байки, невеликі оповідання, а також, створюючи домашні бібліотечки, сприяли розвиткові дитячої фантазії, прагненню пізнати навколишній світ, історію, традиції та звичаї свого та інших народів.

Формування в дітей зацікавленості книгою та потреби у постійній самоосвіті продовжували у школі. Однак за відсутності необхідної кількості української літератури, коло читацьких інтересів учнів переважно обмежувалося читанкою, яку не всі педагоги вважали потужним «інструментом» навчання й виховання. Це пояснюється тим, що на відміну від книг, читанки містять лише уривки творів, що не формує повного уявлення про їхній зміст. З огляду на це освітяни краю (А. Княжинський, М. Семчишин) обстоювали думку про доцільність використання у навчально-виховному процесі додаткової літератури. Її правильний добір передбачав вивчення читацьких інтересів за допомогою методів анкетування, спостереження, бесіди з колективом та статистичного методу. В перших двох класах додаткову літературу використовували для закріплення школярами техніки читання та оволодіння основними правилами гігієни читання, а у старших класах вона сприяла розширенню знань учнів про навколишній світ, розвитку їх почуттєвої сфери, а також формуванню навичок самоосвітньої роботи.

Особливу цінність для формування читацької культури школярів становлять дослідження західноукраїнських педагогів і вчителів-практиків щодо обґрунтування основних правил свідомого читання. Ними передбачено оволодіння технікою голосного й тихого читання; застереження від надмірного читання, що зумовлює поверховість сприйняття змісту; врахування порад бібліотекаря під час добору книг; осмислення й аналіз твору, а також стислий запис змісту прочитаного. Неабияке значення у сприйнятті учнями творів відіграє їх змістове наповнення. Отож українські освітяни міжвоєнної доби вмотивували доцільність у дитячій літературі таких компонентів: народного, героїчного (С. Сірополко), морально-релігійного (А. Волошин, Л. Гайдукевич, І. Петрів, М. Ріпецький), гуманістичного, патріотичного (С. Довгаль, С. Русова, І. Ющишин), естетичного (К. Малицька). Таке змістове насичення літератури сприяло гармонійному розвиткові особистості школяра, формуванню його національної самоідентифікації, поваги до традицій народу, дотриманню морально-етичних і гуманістичних принципів у поведінці тощо.

У розділі визнано за доцільні поради педагогів (Б. Заклинського, О. Маркуша, М. Ріпецького) щодо оформлення літератури з урахуванням гігієнічних та естетичних вимог: виразний, сприятливий для дитячих очей розмір шрифту; розміщення текстів, малюнків, таблиць – сприяння кращому розумінню матеріалу; заохочення до читання, розвиток «мистецького смаку», відчуття краси у повсякденному житті.

У 20-30-х рр. ХХ ст. на західноукраїнських землях значне місце у розвитку читацької активності учнів належало шкільному бібліотекарю. Актуальною залишається задекларована педагогічною громадськістю міжвоєнної доби професіограма бібліотечного працівника. Вона включала три функціональні компоненти: перший – робота з бібліотечною документацією, упорядкуванням книжкових фондів та підтриманням порядку в книгозбірні; другий – безпосередня праця з читачами, що полягала насамперед у популяризації книг, залученні до читання та вивченні інтересів молоді; третій – оволодіння бібліотекарем професійними якостями, знаннями у галузі дитячої психології, вміннями передбачити вплив, який може спричинити певна книга на свідомість читача, а також кваліфікаційне зростання й удосконалення.

Робота шкільного бібліотекаря передбачала пропагування читання, у середовищі школярів. Його результативність забезпечувалась систематичністю і використанням різноманітних шляхів популяризації літератури: виступи перед дітьми із повідомленням про нові надходження до бібліотеки; поширення відгуків на твори та листівок про наявні друковані видання різних жанрів; розміщення переліків книг, згрупованих тематично в приміщенні книгозбірні тощо.

У безпосередній роботі з читачами бібліотекар використовував масові, групові та індивідуальні форми. Найбільшого поширення набули такі масові форми: як Свято книги, Свято матері, концерти, книжні виставки, які супроводжувалися різними урочистими заходами (декламація учнями віршів, виступи шкільного хору та театрального гуртка). Їх популярність зумовлювалась тим, що в легкій та доступній формі учні дізнавалися про визначних українських письменників, поетів, ознайомлювалися з їхньою літературною спадщиною. Популярністю у читачів користувалися виклади й відчити, які розкривали різні аспекти історичного, культурного, літературного життя українців, забезпечуючи таким чином інтелектуальні й духовні запити школярів.

Традиційною груповою формою залишалася година праці в шкільній бібліотеці, під час якої школярі вивчали народну творчість, читали художню літературу, навчальні книги, часописи. Цінним є досвід роботи гуртків та бібліотечно-бібліографічних секцій, які функціонували при шкільних книгозбірнях і об’єднували найактивніших читачів. Їхня діяльність передбачала допомогу бібліотечному працівнику в складанні каталогів, оформленні книжкових виставок, а також у пошуку книг за замовленнями читачів. Значно зростав обсяг обов’язків гуртківців під час підготовки та проведення різноманітних заходів. Участь школярів у таких гуртках сприяла не лише популяризації читання, а й забезпечувала пропаганду бібліотечно-бібліографічних знань, що значною мірою сприяло професійному самовизначенню молоді.

Важливою і досить поширеною формою індивідуальної праці з читачами була бесіда. За її допомогою бібліотекарі виявляли їхні уподобання та труднощі під час читання; визначали як учень засвоїв зміст прочитаного тощо.

У досліджувану добу значний виховний вплив на школярів здійснювали так звані класні бібліотеки. Їх відмінність від шкільних полягала в тому, що засновниками і провідниками ставали учні, з-поміж яких обирався бібліотекар, його помічник та інші особи, що були відповідальними за належне функціонування бібліотеки. Для створення книжкового фонду учні збирали гроші, приносили з дому книжки, організовували класові збори, вистави, концерти. Залучення дітей до класних бібліотек якнайкраще сприяло поширенню бібліотечно-бібліографічних знань та популяризації читання в дитячому колективі. Утім серйозним недоліком таких книгозбірень була незначна чисельність фондів порівняно зі шкільною бібліотекою.

Західноукраїнські освітяни наголошували на посиленні співпраці школи та бібліотеки, мета якої полягала у безперервному навчально-виховному впливі на дітей та молодь – знання, отримані в школі, діти закріплювали й поглиблювали в шкільних бібліотеках. Взаємодія бібліотек із музеями, театральними гуртками, культурно-освітніми товариствами, яка передбачала підготовку книжкових виставок, стендів з переліком рекомендованої літератури, організацію самоосвітніх гуртків, теж сприяла в урочний і позаурочний час національному й культурному зростанню молоді.

У 20-30-х рр. минулого сторіччя на західноукраїнських землях важливими осередками освіти у невеликих населених пунктах були мандрівні бібліотеки, організовані товариством «Просвіта». В умовах відсутності коштів на заснування стаціонарних книгозбірень в українських селах, вони були чи не єдиним джерелом просвіти для дітей та дорослих. Проте освітньо-виховний вплив зазвичай покладали на читальні та стаціонарні бібліотеки товариства. У них систематично і точно визначений час (здебільшого 3 рази на тиждень) працювали гуртки (самоосвітні, наукові, театральні, прихильників книги); курси (вищої та загальної освіти, для неписьменних); проводили голосні й тихі читання, освітні виклади, відчити, «дружні сходини», а також організовували свята, концерти, вистави. Робота самоосвітніх гуртків передбачала вивчення гуртківцями історії та географії українських земель, шляхом самостійного опрацювання відповідної літератури, виступів із доповідями та читання часописів. Для кращого засвоєння матеріалу їхні учасники повторювали основні події, факти, дати не лише під час навчання, а й на дружніх сходинах. Широкою популярністю серед українського населення користувалися також аматорські театральні гуртки. Їх діяльність передусім спрямовувалася на пропаганду української культури, традицій, звичаїв у середовищі краян. Відтак гуртки стали ефективною формою залучення людей до участі у роботі читалень і бібліотек.

Західноукраїнські педагоги міжвоєнної доби (А. Алиськевич, А. Волошин, В. Бень, М. Ріпецький, М. Таранько, І. Ющишин) обґрунтували концептуальні положення функціонування книгозбірень, зокрема: загальнодоступність бібліотек; сталий розпорядок роботи; відповідність приміщення санітарно-гігієнічним нормам; комплектування книжкових фондів із урахуванням запитів усіх етнічних груп; участь громадськості в керівництві бібліотечними справами; організація підготовки кваліфікованих бібліотечних кадрів; проведення з’їздів із бібліотечної тематики; видавництво часописів бібліотечно-бібліографічного спрямування. Дотримання цих вимог забезпечувало функціонування бібліотек регіону на належному рівні та повноцінну реалізацію їх просвітницької місії.