| Краткое содержание: | У ВСТУПІ насамперед обґрунтовується звернення до обраної теми і мотивується її наукова актуальність. Визначається новизна, методи, мета і завдання пропонованого дослідження, а також його практична та теоретична цінність.
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА. Подається розгорнутий огляд друкованих джерел, які більшою чи меншою мірою висвітлюють цю тему. Принагідно коментується ціла низка викривлених і неправдивих тверджень щодо історії Українського Національного Театру, поширених в українському театрознавстві впродовж до 1990-х років; робляться відповідні уточнення.
Аналіз історіографії з теми дисертаційного дослідження свідчить, що історія першого державного театрального колективу України досліджена фрагментарно. Не існує узагальнюючої роботи, спеціально присвяченої Українському Національному Театрові як мистецькому та історико-культурному явищу національного масштабу.
РОЗДІЛ 2. ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ТА ЗАСНОВНИКИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ. Український Національний Театр виник за ініціативою передової української громадськості, пробудженої революційними змінами навесні 1917 р. (падіння імперської Росії, а разом з нею і заборон, які тяжіли над українською культурою, здобуття Україною територіально-політичної автономії). Фундатором Українського Національного Театру став Комітет Українського Національного Театру (спочатку, у квітні-травні 1917 року, існував як Комісія по утворенню Українського Національного Театру), який веде свій родовід від товариства "Український Національний Театр", заснованого у 1913 році у Києві. З метою створення зразкового, як передбачалось, театру в Комітеті об’єдналась еліта українського громадянства. Комітет Українського Національного Театру визнавався державною структурою при Генеральному секретаріаті народної освіти Української Центральної Ради і через створений ним у вересні 1917 року Театральний відділ (у складі того самого Секретарства) він проводив добре продуману широкомасштабну і далекоглядну державну театральну політику. Закономірно, що активність свідомих українських кіл майже в першу чергу виявила себе на театральному фронті, оскільки протягом кількох останніх десятиліть театр в Україні традиційно був осередком української ідеї, до театру так чи інакше були причетні всі, хто тільки вважав себе громадянином. І навесні 1917 року всі ці люди бажали творити театр новий, відповідний до вимог зміненого життя. І всі при цьому вбачали свій шлях витворення такого театру.
Перша згадка про Український Національний Театр стосується 25 квітня 1917 року, коли на установчих зборах Комісії по створенню Українського Національного Театру було прийняте рішення про те, аби створюваний зразковий національний театр був державним театром при уряді Української Центральної Ради. Протягом червня 1917 р. було підготовано проект репертуару та складу трупи створюваного театру. У липні 1917 р. було укладено угоду між Генеральним секретарством народної освіти Української Центральної Ради та Київською міською думою про оренду приміщення Троїцького народного дому для Українського Національного Театру. Наприкінці липня 1917 р. для організації театру Комітет Українського Національного Театру отримав від уряду Української Центральної Ради позику в 20.000 карбованців. Тоді ж, у липні, була обрана дирекція Українського Національного Театру (Марія Грушевська та О.Кошиць – представники Комітету Українського Національного Театру, І. Мар’яненко – директор театру, М. Вороний). Протягом серпня 1917 р. було уточнено репертуар та доукомплектовано трупу, у вересні – розпочато репетиції. 16 вересня 1917 р. Український Національний Театр відкрив сезон у приміщенні Троїцького народного дому (нині приміщення Київського театру оперети по вулиці Великій Васильківській, донедавна – Червоноармійська).
РОЗДІЛ 3. КОЛЕКТИВ ТА ЕСТЕТИЧНА ПЛАТФОРМА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ. Естетична платформа Українського Національного Театру формується в широкому культурологічному контексті тогочасних театральних пошуків, зумовлених кризою класичного побутового українського театру та приходом в Україну з Європи режисерського типу театру. За задумом передової театральної громадськості Український Національний Театр був покликаний розв’язувати актуальні завдання, які нагромаджувалися перед національним театральним мистецтвом протягом 10-х років 20 століття.
Естетичною місією Українського Національного Театру було освоєння здобутків кращої світової та сучасної української драматургії шляхом поступового розширення традиційного побутового репертуару. Така необхідність постала у зв’язку із зміною історично-політичних умов життя української людності, змінами в суспільній та мистецькій свідомості, через які єдино існуючий тип тогочасного українського театру (народно-побутовий) перестав задовольняти загальні естетичні вимоги, перестав бути театром для всіх. Отже створюваний театр мав засвоювати нові форми театральності, не пов’язані з побутовим та етнографічним репертуаром. На позначення такої тенденції був навіть висунутий термін "європеїзація" або "театр європейського репертуару". Існуюча модель українського театру не могла успішно проводити таку роботу: як показав досвід Київського театру М. Садовського (кращого українського колективу 1910-х років), постановки перекладних і сучасних українських п’єс незмінними засобами побутово-психологічного театру не мали успіху. Разом з тим засновники Українського Національного Театру, високо цінуючи здобутки українського класичного театру (театру корифеїв), хотіли бачити на сцені державного театру і кращі п’єси з класичного українського репертуару.
Гарантом творчої незалежності створюваного театру від каси мала бути державна підтримка. Під такі наміри була набрана розширена трупа, яка налічувала 97 посад, із них – 35 акторів, 26 актрис та постійний хор із 30 осіб і оркестр із 9 осіб.
Основою трупи стали актори колишнього “Товариства українських акторів за участю М. К. Заньковецької та П. К. Саксаганського під орудою І. О. Мар’яненка” (1915-1916, з 1916 – “Товариство українських акторів під орудою І. О. Мар’яненка”) – одного з провідних приватних українських колективів. До театру також увійшли окремі артисти з труп М. Садовського, І. Сагатовського та Т. Колесниченка. Найбільш високооплачуваними серед жіночого персоналу були (в порядку зменшення платні): Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, К. Лучицька, Н. Дорошенко, Л. Гаккебуш, М. Троянда, Н. Горленко, О. Полянська (дружина І. Мар’яненка), Ф. Якубовська, Я. Доля, В. Онацька; чоловіки: І. 3амичковський, Ф. Левицький, С. Каргальський, І. Мар’яненко, І. Сагатовський, М. Вороний, М. Петлішенко (молодший брат І. Мар’яненка, директора театру), Р. Чичорський, О. Жулинський, П. Коваленко, В. Волков, Ф. Лопатинський.
Режисери: Г. Гаєвський, І. Мар’яненко, М. Вороний (який незабаром вийшов з колективу), І. Сагатовський, М. Петлішенко; завідувач муичної справи ь, В. Верхвинец; головний художник В. Кричевський, художники М. Бойчук, С. Худяков та Л. Коа
РОЗДІЛ 4. ВИСТАВИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ. У новому театрі планувалося здійснювати постановки кращих класичних українських п’єс, популяризувати твори сучасних українських драматургів, знайомити глядачів з кращими зарубіжними творами українською мовою.
Сезон Українського Національного Театру розпочався виставами "Пригвожденні" В. Винниченка (16 вересня 1917 р.) та "Лісова квітка" Л. Яновської (17 вересня 1917 р.). Перший рецензент вистав, відомий історик театру Д. Антонович, аналізуючи постановки і насамперед акторську гру, одразу помітив, що на сцену зразкового національного театру проникла стара акторська школа українського народно-побутового театру. Мелодраматичний тон і трафаретне виконання, характерне для українського народного репертуару, – одні з негативних ознак старої української театральної школи, проти якої виступали фундатори Українського Національного Театру – простежувались вже у перших виставах.
Протягом першого тижня роботи Українського Національного Театру в його репертуарі ідуть майже виключно п’єси І. Карпенка-Карого ("Безталанна", "Мартин Боруля", "Чумаки") та В. Винниченка ("Брехня", "Молода кров", "Пригвожденні"). Таке близьке сусідство різних типів драми несподівано загострило головну проблему Українського Національного Театру - залежність акторів від виконавської школи народно-побутового театру, а також зафіксувало невизначеність естетичної платформи Українського Національного Театру. Відповідальність за цю невизначеність рівною мірою несуть Комітет Українського Національного Театру і дирекція театру. Комітет дав театрові статут, який уже ніс у собі репертуарне роздвоєння, а дирекція заходилася втілювати ідею репертуарного різноманіття, довівши її до крайнощів введенням до репертуару авторів протилежного художнього спрямування.
Репертуарна невизначеність тягнула за собою невизначеність акторську, виконавську. В такій ситуації актори поверталися до звичної їм манери виконання, і п’єси В. Винниченка не мали шансів бути виконаними у відповідному їм стилі - стилі, новому для більшості акторів народно-побутової школи, а відтак не задовольняли громадськість, яка очікувала від театру новаторського мистецького слова, співзвучних часові художніх ідей.
Серед 17 авторів, до яких протягом сезону звернувся Український Національний Театр, найбільш популярними драматургами були чотири: І. Карпенко-Карий (58 вистав упродовж сезону), В. Винниченко (45 вистав), М. Кропивницький (39 вистав) та М. Старицький (30 вистав). На їх долю припала абсолютна більшість усіх вистав Українського Національного Театру. Інші автори п’єс: І. Котляревський, Т. Шевченко, Панас Мирний, Б. Грінченко, Л. Яновська, Л. Старицька-Черняхівська, В. Самійленко, С. Васильченко, О. Олесь, Д. Грицинський; Ж.-Б. Мольєр, Г. Зудерман, Л. Ридель.
Долаючи націленість Українського Національного Театру на чотирьох драматургів, літературно-репертуарна комісія Комітету Українського Національного Театру, до якої увійшли здебільшого літератори (серед них О. Олесь, В. Самійленко, Л. Старицька-Черняхівська, І. Стешенко), ухвалює поставити в Українському Національному Театрі такі п¢єси: "Лихоліття" Г. Хоткевича, "Розбійники" Ф. Шіллера, "Уріель Акоста" К. Гуцкова, "Огні Іванової ночі" Г. Зудермана, "Ткачі" Г. Гауптмана.
"Огні Іванової ночі" Зудермана невздовзі були поставлені (прем’єра відбулась 24 жовтня 1917 р.). А от чотири інші п’єси так і не побачили світла рампи на сцені Українського Національного Театру. Якщо порівняти плани з репертуаром, то бачимо, що замість запланованих п’єс Шіллера, Гуцкова, Гауптмана та Хоткевича у жовтні 1917 р. Український Національний Театр вводить у свій репертуар ще вісім п’єс тих самих "улюблених" авторів: п’ять п’єс І. Карпенка-Карого та по одній - В. Винниченка, М. Кропивницького, М. Старицького. Крім зазначеної п’єси Г. Зудермана, 10 листопада 1917 р. Український Національний Театр виставив п’єсу ще одного іншомовного автора – польського драматурга Л. Риделя "Зачароване коло".
12 грудня 1917 р. в Українському Національному Театрі відбулась прем’єра із зарубіжного класичного репертуару, яка викликала найбільшу бурю полеміки за весь сезон: уперше глядачі побачили виставу "Тартюф" Мольєра в перекладі В. Самійленка. Віршована комедія "Тартюф" стала серйозним випробуванням для трупи молодого державного театру, і попри нарікання декого з рецензентів вистава посідає одне з чільних місць в репертуарі й до кінця сезону йде приблизно двічі на місяць.
Нова тенденція в репертуарі Українського Національного Театру, яку виявила друга половина сезону, - широке проникнення на сцену історичних п’єс. Із семи нових вистав три були здійснені за історичними творами: "Богдан Хмельницький" та "Оборона Буші" М. Старицького, а також "Гетьман Дорошенко" Л. Старицької-Черняхівської. П’єса Л. Старицької-Черняхівської, поставлена в середині квітня, до кінця сезону пройшла три рази. А вистави за М. Старицьким мали надзвичайний успіх: "Богдан Хмельницький" - 8 разів за три місяці, а "Оборона Буші" - 6 разів за півтора місяці, тобто майже щотижня по виставі.
Унікальною своєрідністю Українського Національного Театру була його матеріальна та адміністративна залежність від держави. Це дозволяло Українському Національному Театрові бути взірцевим антиподом низькопробних "шароварно-гопачних" труп, яких свого часу наплодилося дуже багато. Саме в річище виховання здорової мистецької традиції та смаку у широких народних верствах було спрямовано більшість зусиль керівників і фундаторів Українського Національного Театру. Табу на співочий, танцювальний, казково-феєричний та інший репертуар, близький до розважального, сприяло підвищенню художнього рівня державного театру, але водночас це понижувало деяких вистав. Втім сильний акторський склад компенсував цю обставину, і більшість вистав збирали переповнену глядацьку залу.
Як було зазначено, шляхом розбудови нового театру обирався репертуар. Але, розуміючи руйнівну залежність українського театру від обмеженого репертуару, діячі театру, за рідким винятком, не бачили, які глибші наслідки дала ця багаторічна залежність. З одного боку, актори виявилися пересічно нездатними вийти за рамки звичного творчого діапазону. З іншого боку, у публіки не були прищеплені традиція і смак сприйняття нової драматургії. Наприкінці сезону стало очевидно, що неможливо самими лише репертуарними заходами створити новий театр і подолати кризу невідповідності існуючих театральних форм оновленим потребам глядачів.
Та все ж перший крок було зроблено: національний театр приміряв на себе сучасну українську і класичну зарубіжну драматургію, переважно невідому йому доти. Були поставлені: із тогочасних українських авторів - "Молода кров" (1913), "Пригвожденні" та "Повстання Мари" (1917) В. Винниченка, "У Гейхан-бея" (1912) В. Самійленка, "Гетьман Дорошенко" (1911) Л. Старицької-Черняхівської, "На перші гулі" (1911) та "Зіля Королевич" (1913) С. Васильченка, "Осінь" (1913) О. Олеся; із зарубіжних авторів – "Тартюф" Мольєра, "Огні Іванової ночі" Г. Зудермана та "Зачароване коло" Л. Риделя.
Український Національний Театр відіграв винятково важливу роль в історії українського театру – передусім самим фактом виникнення та існування. Адже був створений перший в історії українського народу державний національний театр. І цей театр зробив крок у бік виходу з кризи побутового театру, розпочавши освоєння новітньої української та світової драматургії. За підтримки держави колектив Українського Національного Театру став на шлях свідомого і продуманого фахівцями задоволення потреб розвитку національного театрального мистецтва.
РОЗДІЛ 5. АДМІНІСТРАТИВНО-ОРГАНІЗАЦІЙНІ АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ. Докладну інформацію про адміністративно-організаційний бік діяльності першого державного театру знаходимо у прибутково-видаткових документах бухгалтерії Українського Національного Театру з вересня 1917 року по липень 1918 року (за підписами директора театру Івана Мар’яненка та уповноваженого М. Орла-Степняка). Вони дозволяють розглянути фінансові засади існування досліджуваного театру. З цих документів, зокрема, видно, що старт нового театрального підприємства відбувся цілком на позичені гроші – від уряду, юридичних та приватних осіб:
Цікаво, що, зайнявши приміщення Троїцького народного дому, театр за браком коштів не поспішав платити за оренду. Розрахунок із власником приміщення було зроблено лише в кінці сезону після асигнування Українському Національному Театрові державної субсидії.
Особливу увагу фінансовим справам Українського Національного Театру було приділено у березні 1918 р. Навала більшовиків, відсутність політичної та економічної стабільності загострили фінансові проблеми театру. Починає збільшуватись дефіцит бюджету Українського Національного Театру. Дирекція театру, Комітет Українського Національного Театру та Театральний відділ Генерального секретарства освіти Української Центральної Ради, чітко усвідомлюючи, що колектив самотужки цей дефіцит не ліквідує, приймають рішення звернутись до держави по допомогу. Держава (головним чином вже за гетьманату) допомогла Українському Національному Театрові у повному обсязі. Збереглись подання у цій справі. Вони дають змогу не лише розібратися у витратах театру, але й скласти об’єктивне враження про ті умови, в яких державному театрові доводилось проводити свою мистецьку діяльність.
У даному розділі також розглядається те, як процес зміни влад у Києві 1917-1918 рр. позначився на діяльності Українського Національного Театру.
РОЗДІЛ 6. РЕОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ. Критичний момент у житті Українського Національного Театру настає в середині травня 1918 р., коли всі побачили, що наслідки сезону не відповідали очікуваним результатам. Невідворотною стає реорганізація театру, мова про яку заходила ще у листопаді 1917 р. Диференціацію діяльності Українського Національного Театру здійснює Театральна рада, в яку 26 квітня 1918 р. було перетворено Комітет Українського Національного Театру і яка успішно продовжила свою діяльність за гетьманату П. Скоропадського. 14 серпня 1918 р. Український Національний Театр реорганізувався в Державний Народний Театр під керівництвом П. Саксаганського, від попередника йому перейшло усе майно та приміщення. (Спадкоємцем Державного Народного Театру, а отже й найстаршим українським державним театральним колективом, є Львівський академічний український драматичний театр імені М. Заньковецької, який таким чином є й найстаршим діючим українським театральним колективом.) Після реорганізації Українського Національного Театру значна частина його акторів увійшла ще до одного театру – до створеного 23 серпня 1918 р. Державного Драматичного Театру, “театру європейського репертуару” під керівництвом Б. Крживецького та О. Загарова (нині це Дніпропетровський обласний український музично-драматичний театр імені Т. Шевченка).
Ö³êàâî, ùî ³ "Ðîçá³éíèêè", ³ "Óð³åëü Àêîñòà" áóëè ïîñòàâëåí³ â íàñòóïíîìó ñåçîí³ òåàòðîì, ÿêèé ñòàâ ïðÿìèì ñïàäêîºìöåì Óêðà¿íñüêîãî Íàö³îíàëüíîãî Òåàòðó, - Äåðæàâíèì Íàðîäíèì Òåàòðîì. Îáèäâ³ âèñòàâè ìàëè òð³óìôàëüíèé óñï³õ.
|
