ПІДГОТОВКА ПЕДАГОГІЧНИХ КАДРІВ ДО КРАЄЗНАВЧОЇ РОБОТИ В ШКОЛІ (20−30-ТІ РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, аргументовано її актуальність, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, розкрито методи, джерельну базу, хронологічні та територіальні межі дослідження, виокремлено наукову новизну, практичне значення, апробацію, впровадження результатів дисертаційного дослідження, подано відомості про публікації, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі – „Теоретичні засади дослідження підготовки педагогічних кадрів до краєзнавчої роботи в школі” – проаналізовано історіографію та архівні джерела дослідження, проблеми підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів до краєзнавчої роботи в школі у 20–30-х роках ХХ століття; визначено краєзнавчий контекст змісту шкільної освіти в Україні у досліджуваний період.

У ході історіографічного аналізу науково-педагогічної літератури з’ясовано стан дослідженості проблеми підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів до краєзнавчої роботи в школі у 20–30-х роках ХХ століття та виокремлено періоди: перший період (1920–1930-ті роки) характеризувався висвітленням проблеми реформування педагогічної системи освіти в Україні, підготовки педагогічних кадрів, діяльності вищих навчальних закладів, аналізом краєзнавчого напряму підготовки вчителів, проведення педагогічної практики у вищих навчальних закладах, перепідготовки працівників освіти, організаційних форм перепідготовки, участі вищих навчальних закладів у перепідготовці вчителів, проведення різного рівня конференцій з питань народної освіти та підготовки і перепідготовки вчителів тощо у працях сучасників (І. Абрамов, В. Богданов, А. Большаков, В. Буданов, П. Волобуєв, А. Дзенс-Литовський, Є. Звягінцев, Є. Клєтнова, Л. Миловидов, П. Мостовий, М. Муратов, І. Сімонов та ін.), в яких з огляду на актуальну ситуацію розкривався зміст досліджуваної проблеми.

Саме у цей період вчені у своїх дослідженнях розглядають форми та методи організації і проведення краєзнавчої роботи в школі, вивчення місцевого краю; висловлюють поради щодо використання навчальних посібників у навчально-виховному процесі; пропонують орієнтовні схеми та програми вивчення села, району, міста, які доцільно використовувати у навчальному процесі в школі; рекомендують ту чи іншу краєзнавчу літературу. На переконання дослідників, саме краєзнавча підготовка вчителів забезпечить зв’язок школи з життям, з навколишнім середовищем, з середовищем проживання. Знаннями, методами і формами проведення краєзнавчої роботи майбутній учитель має оволодіти у вищому навчальному закладі.

Другий період (30-ті – перша половина 80-х років ХХ століття) позначився появою праць ідеологічного спрямування та послабленням інтересу дослідників до проблеми підготовки вчителів до краєзнавчої роботи в школі. У своїх розвідках вчені критикували попередній досвід розвитку системи освіти, діяльність загальноосвітніх та вищих навчальних закладів, систему підвищення кваліфікації педагогічних кадрів попередніх років (Т. Бондар, Н. Борисов, М. Гриценко, П. Іванов, В. Пітов, А. Ставровський, К. Строєв, С. Толстов, П. Худоминський, Г. Ясницький та ін.).

Третій період (друга половина 80-х років ХХ століття – початок ХХІ ст.) позначився збільшенням кількості праць, присвячених різним організаційним засадам досліджуваної проблеми: розвиток педагогічної освіти, підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів 20–30-х років ХХ століття (І. Богінська, Н. Дем’яненко, І. Кліцаков, С. Крисюк, В. Майборода, С. Майборода, Н. Матвійчук, М. Мірошниченко, О. Лавріненко, Т. Пахомова, А. Пугач, О. Рябченко, А. Сасімов, Л. Сігаєва, О. Сухомлинська, І. Ящук та ін.); підготовка сучасних учителів до проведення краєзнавчої роботи в навчальних закладах (О. Бондаренко, Н. Виноградова, М. Костриця, М. Крачило, Т. Міщенко, В. Обозний, Л. Панфілова, О. Пірожкова, С. Совгіра, С. Танана, О. Тімець та ін.); підготовка та перепідготовка педагогічних кадрів, діяльність вищих навчальних закладів, краєзнавчий напрям підготовки вчителів досліджуваного періоду (В. Бугрій, Л. Войтова, А. Дем’янчук, Б. Дем’янчук, Г. Дем’янчук та ін.).

Встановлено, що впродовж 1920-х років – початку ХХІ століття вчені досліджували питання історії розвитку шкільного краєзнавства, запровадження краєзнавства у навчально-виховний процес загальноосвітніх та вищих навчальних закладів, підготовки та перепідготовки вчителів.

Історіографічний аналіз показав, що проблема підготовки вчителів до педагогічної діяльності не втрачає своєї актуальності. Тому і нині дослідники вивчають структуру, зміст, форми і методи підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів до краєзнавчої роботи в школі у 20–30-х роках ХХ століття.

У процесі дослідження з’ясовано, що у фондах Центрального Державного архіву вищих органів влади та управління України зберігається велика кількість архівних документів та матеріалів про діяльність як середніх, так і вищих начальних закладів, нормативні документи з питань підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів.

Проаналізовані архівні документи дали змогу встановити, що з 20–30-х років ХХ століття розпочинається створення національної системи освіти, зокрема, здійснюється підготовка і перепідготовка педагогічних кадрів. Створюється єдина трудова школа, навчально-виховний процес якої будується на нових засадах: поєднання навчання з трудовою діяльністю, вивченням навколишнього середовища, об’єднання навчальних предметів навколо визначених тем.

Виявлено, що на початку 20-х років ХХ століття відбувається реформування шкільної освіти, створюється семирічна загальноосвітня школа з двома концентрами, яка отримала назву „єдиної трудової”. Провідним принципом навчання і виховання стає краєзнавчий. Зміни у навчально-виховному процесі зумовлюють перегляд та запровадження нових комплексних навчальних програм, які будувалися на основі локальності і сезонності, наступності і концентричності. Особливістю комплексних навчальних програм виступає об’єднання навчальних предметів у комплекси, що передбачали триколонкове розміщення навчального матеріалу („природа”, „праця”, „суспільство”); насичення програм конкретною інформацією про явища, події, факти з навколишньої дійсності; відповідність інтересам, віку та розвитку учнів; зосередження навчального матеріалу навколо загальних комплексних тем; поєднання комплексних тем з різними галузями знань тощо.

У висновках до розділу на основі результатів комплексного аналізу наукової літератури визначено основні напрями подальшого дослідження.

У другому розділі – „Перепідготовка педагогічних кадрів у контексті реформування шкільної освіти (20–30-ті роки ХХ століття)” – виокремлено нормативно-організаційні засади та форми перепідготовки вчителів до краєзнавчої роботи в школі у 20–30-х роках ХХ століття.

У ході дослідження виявлено, що розбудова нової школи потребує від учителів нових знань, умінь, навичок та підходів до роботи. Забезпечити потреби школи в кадрах на той час було можливо лише шляхом перепідготовки. На початку 20-х років ХХ століття Народний комісаріат освіти України здійснив низку заходів: проведення всеукраїнських, губернських, районних, окружних нарад з питань освіти; створення Центрального бюро, губерніальних та окружних бюро для організованого проведення кампанії з перепідготовки педагогічних кадрів; затвердження „Положення про Бюро з перепідготовки” (1924) та „Плану роботи з перепідготовки” (1924); розробка документів, з-поміж них: організаційний план перепідготовки працівників освіти; схеми гуртків, об’єднань, конференцій; розклади групових занять; програми; список необхідної літератури. Крім того, складено бібліографічні покажчики з усіх дисциплін; визначено терміни проведення губерніальних, окружних, районних курсів; розроблено кошторис; дібрано лекторів для губернських інструкторських курсів тощо.

Висвітлено значення періодичних видань у кампанії з перепідготовки педагогічних кадрів до краєзнавчої роботи в школі. Періодичні видання допомагали вчителям підвищувати свою кваліфікацію, публікували статті з питань освіти, передового педагогічного досвіду, розробки нових навчальних програм, використання активних форм і методів навчання.

У середині 20-х років ХХ століття керівництво перепідготовкою педагогічних кадрів переходить до Державного науково-методологічного комітету. Центральне бюро з перепідготовки працівників освіти та його органи на місцях ліквідовуються. Вже в кінці 20-х років ХХ століття перепідготовка педагогічних кадрів покладається на Всеукраїнський заочний інститут народної освіти.

Виявлено, що центрами перепідготовки педагогічних кадрів виступали вищі навчальні заклади, професорсько-викладацький склад та студенти, які активно залучалися до цієї справи. Інститутами народної освіти та педагогічними технікумами проводилася така робота: організовувалися спеціальні відділи, постійні комісії або бюро з перепідготовки вчительства; проводилися конференції та курси; друкувалися бюлетені або педагогічні газети для педагогів свого району; розроблялися навчальні плани і програми, побудовані на принципі краєзнавства, для загальноосвітніх навчальних закладів; складалися плани роботи з перепідготовки; проводився інструктаж гуртків з питань перепідготовки тощо.

Встановлено, що під час проведення кампанії з перепідготовки педагогічних кадрів використовувалися різноманітні організаційні форми (курси, конференції, семінари, методичні наради, з’їзди, гуртки тощо), що відігравали позитивну роль у підготовці працівників освіти та тісно пов’язувалися між собою. Завдяки цим формам учителі вчилися поєднувати шкільне навчання з місцевим життям, ознайомлюватися з місцевою природою, краєзнавчою літературою, методами краєзнавчої роботи, усвідомлювати сутність краєзнавства, самостійно проводити спостереження, враховувати індивідуальні й колективні дослідження, запроваджувати комплексні навчальні програми, самовдосконалюватися, складати перспективні плани роботи, обмінюватися досвідом, використовувати в повсякденній роботі місцеву пресу, краєзнавчу літературу тощо.

У подальшому це сприяло активній роботі вчителів на місцях у загальноосвітніх навчальних закладах; побудові навчально-виховного процесу згідно вимог часу; запровадженню активних форм і методів навчання; заохоченню передплачувати педагогічні журнали, купувати книги, навчально-методичну літературу; підвищенню професійних компетенцій працівників освіти; давало можливість підводити підсумки проведеної роботи, враховувати досвід, визначати чергові завдання та перспективи на найближче майбутнє. Таким чином, організаційні форми перепідготовки сприяли оволодінню та засвоєнню нових знань, вмінь та навичок, які допомагали у повсякденній роботі з учнями.

Важливу роль у підвищенні кваліфікації вчителів відігравала самоосвіта, адже більшості педагогічних працівників доводилося займатися перепідготовкою самостійно. Самоосвіта поєднувалася з практичною діяльністю учителів, з їх творчими пошуками, з методичною роботою на місцях; забезпечувала зв’язок різних форм перепідготовки; стимулювала подальшу самостійну роботу з підвищення кваліфікації; виробляла вміння самостійно працювати з навчально-методичною літературою, аналізувати свою педагогічну діяльність тощо.

Для планової організації самоосвітньої роботи на державному рівні створено комісію самоосвіти при культвідділі Всеукраїнського комітету спілки. При культвідділах окружних (губернських-повітових) відділів спілки організовувалися окружні (губерніальні, повітові) комісії самоосвіти з представників різних організацій (спілки, будинки освіти, інспектури народної освіти, педагогічні вищі навчальні заклади та ін.)

Під час гурткової та індивідуальної самоосвіти вчителі набували професійних навичок (старанність, наполегливість, зосередженість, прагнення доводити розпочату справу до кінця; засвоєння, закріплення знань та швидке оволодіння ними; швидкого читання і письма; розуміння і засвоєння прочитаного; розуміння і усвідомлення опрацьованого матеріалу і т.п.) і вмінь (складати діаграми, графіки, схеми, карти; користуватися періодичними виданнями; спостерігати за навколишнім життям та застосовувати набуті знання на практиці; слухати і розуміти сказане; висловлювати власн думки; доводити і заперечувати; виступати на засіданнях
і конференціях; вести збори і протоколи; робити узагальнення та висновки, всебічно підходити до вирішення того чи іншого питання; виявляти товариську солідарність, взаємодопомогу, співробітництво, відчуття відповідальності перед колективом тощо).

У третьому розділі – „Організаційно-педагогічні засади підготовки майбутніх учителів до краєзнавчої роботи в школі (20–30-ті роки ХХ століття)” – проаналізовано структуру та зміст підготовки майбутніх учителів до краєзнавчої роботи в Україні у 20–30-х роках ХХ століття; вивчено основні форми та методи підготовки педагогічних кадрів до краєзнавчої роботи в школі у досліджуваний період.

Початок 20-х років ХХ століття позначився реформуванням системи вищої освіти. На зміну різноманітним професійно-педагогічним навчальним закладам дореволюційного типу створюються вищі навчальні заклади – інститути народної освіти та педагогічні технікуми (інститути випускали висококваліфікованих спеціалістів-практиків, а технікуми – вузького спеціаліста). Керівництво цими установами здійснював Народний комісаріат освіти України. У своїй діяльності вищі навчальні заклади керувалися нормативними документами – „Тимчасовим положенням про вищі навчальні заклади УСРР” (1921) та „Кодексом законів про народну освіту” (1922).

У ході дослідження встановлено, що основними принципами навчання і виховання визначаються трудовий, краєзнавчий, комплексний та ін., які є основою організації педагогічної освіти у вищих педагогічних навчальних закладах (поєднання навчання з працею, навколишнім середовищем, об’єднання навчальних предметів навколо визначеної теми тощо).

Діяльність новостворених начальних закладів розпочалася з перевірки чинних навчальних планів і програм; обговорення та затвердження нових; пошуком активних форм і методів навчання і виховання; розгляду навчальної документації щодо проведення педагогічної практики та стажуванням; перегляду тематики дипломних робіт; упорядкування навчально-допоміжних установ (кабінетів, лабораторій, музеїв) тощо.

Методичним радам вищих начальних закладів надавалася відносна свобода у розробці навчальних планів і програм, у виборі форм і методів навчання, використанні навчальних посібників, що давало можливість враховувати особливості свого регіону.

Навчальні плани і програми інститутів народної освіти та педагогічних технікумів вважалися орієнтовними і часто змінювалися. Тому існували розбіжності в кількості дисциплін та годин між різними навчальними закладами. Це уможливлювало певну варіативність навчальних планів з метою врахування того чинника, де саме працюватимуть випускники вищих навчальних закладів. Під час підготовки майбутніх вчителів для сільської школи увага зверталася на агрономічний ухил, а для міських шкіл – на індустріальний.

Краєзнавчі елементи запроваджувалися у весь навчально-виховний процес вищих навчальних закладів, а також включалися у різні навчальні курси, які в подальшому об’єднувалися навколо основного курсу краєзнавства. Краєзнавство як навчальний предмет займало відповідне місце у навчальних планах інститутів народної освіти та педагогічних технікумів. Вищі навчальні заклади, що готували майбутніх учителів, мали будувати навчальну роботу на основі краєзнавства.

Установлено, що початок 20-х років ХХ століття у діяльності вищих навчальних закладів відзначився переходом від пасивних до активних методів навчання. Набули поширення метод спостережень, лабораторний, семінарський, дослідний, екскурсійний методи, застосування яких сприяло підготовці майбутніх учителів до ознайомлення, спостереження, дослідження особливостей рідного краю; проведення краєзнавчої роботи у загальноосвітніх навчальних закладах за новими методами роботи; роботі з комплексними навчальними програмами трудових шкіл; видання краєзнавчих журналів, книг, підручників із краєзнавства для учителів трудових шкіл різних регіонів тощо.

Оскільки особлива увага у вищих навчальних закладах зверталася на підготовку майбутніх вчителів до краєзнавчої роботи, тому найбільш поширеними формами визначено: створення краєзнавчих гуртків, музеїв, товариств, клубів, метеорологічних станцій, проведення краєзнавчої практики, написання дипломних робіт краєзнавчого змісту тощо. Все це сприяло вивченню найближчого оточення; збору, колекціонуванню краєзнавчого матеріалу; давало змогу виявити індивідуальні здібності і самостійність; розширювало світогляд дослідників та ін.

У вищих навчальних закладах приділялася належна увага науково-дослідній роботі студентів. Адже важливим завданням поставало проведення різноманітних досліджень з вивчення своєї округи. Так, підготовка до вивчення свого краю проводилася під час викладання навчальних дисциплін та виїздів для ознайомлення зі своєю місцевістю. Для наукової організації такої роботи у вищих навчальних закладах відкривалися краєзнавчі науково-дослідні кафедри і кабінети. Вони створювалися з метою розробки наукових проблем з вивчення місцевого краю в різних галузях краєзнавства, об’єднання наукової роботи місцевих краєзнавчих осередків, окремих дослідників-краєзнавців тощо. За результатами краєзнавчих досліджень захищалися дипломні роботи краєзнавчого змісту, що формувало у студентів спостережливість, творче мислення, дослідницькі уміння і навички.

Педагогічна практика, як складова професійної підготовки майбутнього вчителя, рахувалася обов’язковою для всіх студентів. Вона проводилася впродовж усього навчального курсу в різних формах: від простого спостереження на уроках до самостійного проведення занять, ознайомлення студентів з педагогічним процесом та набуття практичних навичок. Під час педагогічної практики особлива увага зверталася на запровадження комплексної системи навчання у загальноосвітніх навчальних закладах: розробка детального плану розгорнутого комплексу та визначення певних організаційних форм і методів проведення. У зв’язку з тим, що кожен студент під час навчання мав набути вмінь самостійного вивчення навколишнього середовища, завдання практики полягало у набутті краєзнавчо-дослідницьких навичок.

Проте, вже на початку 30-х рр. ХХ ст. відбувається уніфікація і реорганізація всієї педагогічної освіти, зокрема вищої. Для підготовки майбутніх учителів створюються вищі педагогічні навчальні заклади (інститути) та середні педагогічні навчальні заклади (педтехнікуми). У цьому зв’язку переглядаються навчальні плани і програми, форми і методи навчання і виховання, навчально-методичне забезпечення. Краєзнавчий матеріал у навчальних закладах використовується лише для ілюстрації, краєзнавство як навчальна дисципліна виводиться з навчальних планів, а краєзнавча робота згасає.